«Таємні» свідки у практиці Європейського суду з прав людини та право обвинуваченого на справедливий суд

Питання безпеки учасників кримінального провадження ніколи не втрачало своєї актуальності. Але під час повномасштабного вторгнення, коли проблеми захисту свідків та потерпілих від злочинів, вчинених російськими військовослужбовцями постали надзвичайно гостро, дискусії навколо цієї теми не вщухають. 

Якою є практика ЄСПЛ щодо використання таємних свідків як особливого методу розслідування? Як збалансувати право підозрюваного чи обвинуваченого на справедливий суд, гарантованого ст. 6 Європейської конвенції з прав людини, і право учасника провадження, до якого застосовуються заходи забезпечення безпеки, на право на повагу до сімейного та приватного життя, гарантованого ст. 8 Конвенції? — роз’яснила Яна Тализіна.

Основні моменти

Рекомендація Rec (2005) 9 Комітету Міністрів Ради Європи державам-членам щодо захисту свідків та осіб, які співпрацюють з правосуддям, ухвалена 20.04.2005 на 924 засіданні заступників міністрів, для своїх цілей дає визначення важливих для дослідження понять:

• «свідок» означає будь-яку особу, що володіє інформацією, істотною для кримінального провадження, про яку вона дала або ж може дати свідчення в його рамках (хоч би як за нормами національного права визначався статус такої особи та форма таких свідчень – прямі чи непрямі, усні чи письмові), і не охоплена визначенням «особа, яка співпрацює з правосуддям»;
• «особа, яка співпрацює з правосуддям» означає будь-яку особу, переслідувану або засуджену за участь у злочинному співтоваристві, або в будь-якій іншій злочинній організації, або в злочинах, вчинених організованою злочинністю, яка, однак, погоджується співпрацювати з органами кримінального правосуддя, зокрема даючи показання проти злочинної асоціації або організації, або щодо якого-небудь правопорушення, що має зв’язок з організованою злочинністю або з іншими тяжкими злочинами;
• «анонімність» означає, що ознаки, які уможливлюють ототожнення особи свідка, як правило, не розголошуються ні протилежній стороні, ні суспільству в цілому .Зачіпаючи тему анонімності, варто зазначити, що використання таємних джерел інформації (інформаторів, агентів тощо) – досить поширена і прийнятна практика в країнах Європейської Співдружності. І якщо зі свідками, які співпрацюють з правоохоронцями та не потребують анонімності, взагалі ніяких питань не виникає, зрештою, як і в Україні, то використання показань засекречених свідків потребує додаткових гарантій дотримання прав сторони захисту.

У зв’язку із використанням як джерела доказів «анонімного свідка» виникають питання щодо:

• визначення форм незаконного впливу на учасників кримінального судочинства, що дає підстави для висновку про необхідність застосування заходів безпеки, зокрема, щодо визначення наявності реальної загрози життю та здоров’ю;
• неможливості перевірити законність підстав застосування заходів забезпечення безпеки, обґрунтованості рішення про захист особи;
• обов’язкової перевірки свідчень анонімних свідків у разі виникнення сумнівів у їхній правдивості (свідок може обмовити підсудного; може виявитися ненадійним через причини, пов’язані з його минулим – наявність, зокрема, розумових розладів, галюцинацій, тяги до систематичної брехні); в минулому у нього могли бути невиявлені зв’язки з підозрюваним та інше.
• порушення необхідного балансу прав сторін у випадку застосування заходів безпеки: захист суттєво обмежується в реалізації своїх прав (захисник не може у повному обсязі перевірити показання особи «анонімного свідка», а інколи й мати можливість для участі у допиті такої особи під час судового розгляду);
• ризику, що таємним агентом може виявитись співробітник правоохоронних органів та інші.

Коли свідок може бути анонімним?

Досить чіткі критерії для прийняття рішення про надання свідкові анонімності у кримінальному провадженні встановлює вище згадана Рекомендація Rec (2005) 9 Комітету Міністрів Ради Європи державам-членам щодо захисту свідків та осіб, які співпрацюють з правосуддям:

«18. Будь-яке рішення про надання свідкові статусу анонімного в кримінальному провадженні слід ухвалювати відповідно до норм внутрішньодержавного права і європейського права щодо прав людини.

19. Анонімність особам, які здатні надати докази, у тих випадках, коли вона передбачена й не суперечить нормам внутрішньодержавного права, слід надавати як виняток. У випадках, коли гарантій анонімності вимагає свідок та/або їх одержує тимчасово за рішенням компетентних органів, кримінальний процес має передбачати процедуру перевірки, що дозволяє зберігати справедливий баланс між вимогами кримінального правосуддя й правами сторін. Сторонам завдяки цій процедурі слід дати можливість оспорити твердження про необхідність надання свідкові анонімності, надійність свідка і джерело походження його відомостей.

20. Будь-яке рішення про надання анонімності слід ухвалювати в тому випадку, коли компетентний судовий орган уважає, що життю або свободі відповідної особи або її близьких існує серйозна загроза, що його показання, очевидно, є суттєво важливими, а його особистість заслуговує довіри.

21. У випадку надання анонімності засудження не має ґрунтуватися винятково або вирішальною мірою на доказах, отриманих від анонімних свідків».

Важливим джерелом євростандартів у цьому відношенні є також практика ЄСПЛ, аналіз якої дозволяє виокремити ряд критеріїв. За умови їх дотримання показання таємних свідків будуть вважатися належними та допустимими доказами.

У цьому контексті особливу увагу для нас становлять гарантовані Конвенцією право підозрюваного, обвинуваченого на справедливий суд та право свідка, потерпілого на безпеку від незаконного впливу за його співпрацю з правоохоронними органами.

Згідно із ч. 1 ст. 6 Конвенції, кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов’язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення. Відповідно до ч. 3 вказаної статті, кожний обвинувачений у вчиненні кримінального правопорушення має щонайменше такі права: допитувати свідків обвинувачення або вимагати, щоб їх допитали, а також вимагати виклику й допиту свідків захисту на тих самих умовах, що й свідків обвинувачення (пункт d).

Шляхом аналізу рішень ЄСПЛ можна виділити три категорії анонімних джерел, показанням яких як джерелу доказів ЄСПЛ доводиться давати оцінку:

1. свідки, що відсутні (зниклі безвісти, померлі, такі, що перебувають за кордоном тощо);
2. анонімні свідки (ті, до яких застосовано заходи безпеки через реальну загрозу їхньому життю тощо);
3. приховані або засекречені (агенти поліції, спецслужб тощо).

Крім того, анонімність може бути повною та частковою. Якщо допускається часткова (обмежена) анонімність, то свідок може бути підданий стороною захисту перехресному допиту в суді, однак він не зобов’язаний називати своє справжнє ім’я або інші докладні особисті дані, наприклад, адресу, рід занять чи місце роботи. Такі свідки зазвичай дають свідчення в суді під вигаданим ім’ям, під яким вони були відомі в ході операції, проте називають свою справжню посаду та виконувану ними функцію (працівник поліції, слідчий, спеціальний агент тощо).

Якщо у кримінальному процесі допускається повна (абсолютна) анонімність, то вся персональна особиста інформація про особистість свідка залишається в таємниці. Повна анонімність є винятковим заходом і може мати серйозні наслідки для права обвинуваченого на справедливий і відкритий судовий розгляд, на очну ставку і перехресний допит свідка. Вона накладає обмеження на право оскаржити справжність, точність і щирість показань свідка. Адже сторона захисту в таких випадках не в змозі перевірити будь-який зв’язок із підозрюваним (обвинуваченим), що може стати причиною упередженого ставлення, походження інформації, будь-які особисті дані, які можуть вплинути на довіру до свідка (психічний стан, кримінальне минуле, звичка брехати тощо).

Конвенція не виключає можливості використання на ранніх стадіях досудового розслідування таких джерел, як анонімні інформатори, у тих випадках, коли цього вимагає характер злочину, що розслідується. Однак подальше використання таких джерел судом першої інстанції для засудження особи в кримінальному порядку – це зовсім інше питання; воно допустиме тільки за наявності адекватних і достатніх гарантій відсутності зловживань, зокрема, за наявності чіткого та передбачуваного порядку санкціонування, здійснення відповідних оперативно-слідчих заходів і контролю над ними.

Критерії та гарантії справедливого судового розгляду

Аби запобігти порушенням ст. 6 Конвенції, допускаючи відсутніх чи анонімних свідків, ЄСПЛ напрацював ряд критеріїв, які забезпечать справедливість судового розгляду.

По-перше, засудження не може ґрунтуватись виключно чи переважною мірою на показаннях, які сторона захисту не може заперечити (рішення ЄСПЛ у справах «Доорсон проти Нідерландів», «Аль-Хавайя і Тахєрі проти Сполученого Королівства», «Шачашвілі проти Німеччини»).

Так, хоча ЄСПЛ допускає відсутність свідка у судовому засіданні, але це допускається у виключних випадках і з наданням оцінки наступним критеріям:

• чи був ключовим свідок, якого не вдалося допитати, і яка роль його показань у справі;
• з яких причин було неможливо допитати свідка;
• чи буде законним та обґрунтованим вирок без цього доказу;
• наскільки цей доказ достовірний та узгоджується з іншими;
• чи була у заявника можливість оспорити допустимість цього доказу і чи досліджував суд питання допустимості;
• які були умови дослідження доказу в суді й наскільки обмежені були можливості захисту під час дослідження;
• чи мали сторони рівні процесуальні можливості.

У справі «Аль-Хавайя і Тахєрі проти Сполученого Королівства» ЄСПЛ зазначив, що із загального принципу витікають дві вимоги.

Перша: повинна бути вагома причина для прийняття показань відсутнього свідка. Вагомою причиною може бути смерть чи відсутність свідка через страх, який викликав у нього обвинувачений або особа, яка діяла в його інтересах. Якщо свідок відсутній з причин загального страху перед свідченнями, прямо не пов’язаними з погрозами зі сторони обвинуваченого або його представників, суд першої інстанції повинен провести перевірку, чи були для такого страху об’єктивні підстави, підкріплені доказами. До того, як свідок буде звільнений від дачі показань через страх, суд першої інстанції повинен переконатися, що всі можливі альтернативи, такі як анонімність чи інші спеціальні заходи будуть недоречними або ж не можуть бути реалізованими.

Друга: обвинувальний вирок, який ґрунтується виключно або переважно на показаннях відсутнього свідка, якого обвинувачений не міг допитати на стадії розслідування чи судового розгляду, в цілому має визнаватися таким, що не відповідає вимогам ст. 6 Конвенції.

Як уже зазначалося, прийняття судом показань свідка, які він не сприймав безпосередньо, у вітчизняній правовій системі буде вважатися порушенням ст. 23 КПК. Однак, у тих випадках, коли свідок чи потерпілий померли, не можуть свідчити через тяжку невиліковну хворобу, були допитані в порядку ст. 225 КПК тощо – вважаємо, що сторона обвинувачення, із посиланням на вказану практику ЄСПЛ, може надавати суду показання, отримані під час досудового розслідування та наполягати на їх прийнятті, дотримуючись, безумовно, усіх вище перелічених вимог.

ЄСПЛ постійно наголошує, що докази мають, як правило, подаватися у відкритому судовому засіданні у присутності обвинуваченого з розрахунку на аргумент у відповідь. З цього правила існують винятки, але вони не можуть порушувати права захисту. Як загальне правило пункти 1 і 3 (d) Конвенції вимагають надання підсудному відповідної та належної можливості заперечувати докази свідка обвинувачення і допитати його або під час надання останнім своїх показань, або пізніше (рішення ЄСПЛ у справах «Люді проти Швейцарії», «Аш проти Австрії», «Якуба проти України», «Леас проти Естонії», «Колесник проти України», «Карпюк проти України», «Рудніченко проти України»), і це є другим важливим критерієм допустимості як доказів показань анонімних свідків.

У рішенні «Костовськи проти Нідерландів» ЄСПЛ констатував, що згідно із принципом змагального судового процесу, всі докази мають пред’являтися у присутності обвинуваченого на відкритому судовому засіданні. Це не означає, однак, що для того, щоб показання свідків були використані як доказ, вони завжди мають бути оголошені на відкритому слуханні в суді: використання як доказів таких показань, взятих на досудовому етапі провадження, саме по собі не суперечить пункту 3 (d) та пункту 1 ст. 6, якщо при цьому дотримано гарантій прав сторони захисту. Як правило, ці права вимагають надання обвинуваченому рівноцінної і належної можливості спростування показань свідка обвинувачення та його допиту – чи то під час давання свідком показань, чи на якомусь пізнішому етапі судового провадження.

І нарешті третій важливий критерій, який ми виокремлюємо на підставі аналізу рішень ЄСПЛ: анонімність свідка має бути виправдана вагомими причинами. Так, до прикладу, ЄСПЛ визнав порушенням ст. 6 Конвенції засекречування покупця у справі «Корнєв і Карпенко проти України» через те, що обвинувачений знав її зі школи і органи влади не довели, що існувала необхідність забезпечення балансу інтересів різних осіб, яких це стосувалося, і зокрема свідка-покупця; також суд визнав порушення ст. 6 Конвенції у справі «Люді проти Швейцарії», в якій поліцейський під прикриттям п’ять разів зустрічався із обвинуваченим для закупівлі наркотичних засобів і його зовнішність останньому була добре відома.

Висновки

Законодавство багатьох прогресивних держав світу, у тому числі і європейських, допускає проведення розслідування за допомогою анонімних джерел інформації, агентів, навіть офіцерів поліції під прикриттям. Величезна увага цьому питанню присвячена у нормативних актах Європейського Союзу, зокрема Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, Комітету Міністрів Ради Європи, рішеннях ЄСПЛ тощо.

Останні з точки зору формування вітчизняної кримінальної процесуальної практики мають для нас особливе значення, бо чітко і послідовно вибудовують критерії допустимості як доказів показань конфіденційних співробітників, до яких застосовано такий захід забезпечення безпеки як конфіденційність відомостей про особу, створюють гарантії дотримання національними судами права обвинувачених на справедливий судовий розгляд, а для конфідентів – права на безпеку.