Тмуторокань. Сто років руської самотности

Із цього тексту випливає, що в Тмуторокані сидів руський князь Гліб. Ідентифікувати його просто. Це відомий із “Повісті временних літ” Гліб Святославович, онук Ярослава Мудрого й син чернігівського князя Святослава. Згідно із хронікою, він справді в ті часи перебував на Тамані.

Тмутороканський камінь спричинив у наукових середовищах низку запитань. Не тільки щодо тексту, а й щодо самого факту появи артефакту. Навіщо Глібові знадобилося “міряти море”, тобто ширину Керченської протоки? Для чого було висікати на брилі “звіт” про геодезичні вправи князя?

Із тодішніми технологіями встановити точну дистанцію між берегами по воді було проблематично. По льоду ж — цілком можливо. Із цього випливає, що зима 1067–1068 була настільки суворою, що Керченська протока промерзла. А сам Гліб, вірогідно, контролював ще й східний Крим. Отже, вимірювання відбувалося у межах його володінь.

Початково вважали, що Тмутороканський камінь мали використати як постамент якоїсь статуї — але цю ідею відкинули. Найвірогідніше брила служила конструктивним елементом будівлі.

Відкриття Тмутороканського каменя припало на час активної експансії Російської імперії у Причорномор’ї. Виникли підозри: раптом плита – фальсифікат, покликаний обґрунтувати права монархії на завойований регіон?

Втім цей дивний об’єкт таки витримав випробування наукової критики. Ба більше, вивчення напису посприяло розвиткові спеціальних історичних дисциплін, зокрема епіграфіки та палеографії.

Утім для історії набагато цікавішим є інше питання. Як сталося, що руські князі опанували приморське місто, відрізане степом від їхніх корінних володінь?

“Х-л-г-у” проти Песаха

Про Тмуторокань казали – лежить на Боспорі. Але не на тому, де стояв Константинополь, а на іншому. Боспором Кімерійським греки здавна називали Керченську протоку. Там, на Таманському півострові, на місці античної Гермонаси, у середні віки стояло місто Таматарха, по-слов’янському — Тмуторокань.

Найдавніше свідчення про спробу русів закріпитися у Тмуторокані датоване X століттям. Її згадано в загадковому єврейському творі, який називають “Кембриджський документ”. Його основна тема — історія хозарських юдеїв. Автор рукопису зокрема оповідає про захоплення хозарського міста Самкерц — Тмуторокані — “царем русів Х-л-г-у”.

Це ім’я зазвичай розшифровують як Хельгу, тобто Олег. “Цар русів” нібито пішов у похід, бо його підбив візантійський імператор Роман. Проти завойовника виступив хозарський полководець з юдейським іменем Песах. Він переміг руського вождя і змусив його повернути зброю на Романа. “Х-л-г-у” пішов на Константинополь. Однак ромеї зустріли його “грецьким вогнем” і завдали поразки. Бідолашний воєначальник посоромився вертатися на батьківщину й зі залишком дружини подався в Персію. Там і поліг.

Сюжет про поразку русів “Х-л-г-у” від “грецького вогню” дуже схожий на реальні події походу на Константинополь 941 року. Щоправда, низка джерел називає очільником воєнної події не Олега, а Ігоря. А згадка про виправу до Персії нагадує реальне захоплення русами закавказького міста Бердаа 943 року.

Якщо вірити “Кембриджському документові”, то можна було б переписати історію. Усе нібито просто. Впізнаємо в особі “Х-л-г-у” літописного Олега Віщого, переміщуємо його діяльність на кількадесят років вперед, “віддаємо” йому похід на Константинополь і відправляємо помирати в Прикаспій. Але така біографія має слабке місце: сюжет єврейського твору про Тмуторокань не має відповідників в інших пам’ятках. Саме тому дослідники ставляться до цієї інформації обережно.

Та навіть в цій оповіді можна виокремити раціональне зерно. Руси справді мали великий інтерес до району Керченської протоки, яка була перехрестям торговельних шляхів між Чорним і Каспійським морями, між Європою, Кавказом і Близьким Сходом.

“Тмуторокань обирає не Київ”

Руси заволоділи Тмутороканню на зламі І і ІІ тисячоліть. Це підтверджують археологічні дослідження — у пласті другої половини Х століття знайшли потужні сліди пожежі. Хто саме стоїть за захопленням і спаленням центру Тамані? Чи це зробив Святослав у 960-х, чи його син Володимир 20 літ по тому? Твердої відповіді немає.

Але безсумнівно, що велику роль для опанування Тмуторокані відіграв славетний похід Володимира Святославовича на Херсон приблизно 988 року. Русь стала цінним помічником для Візантійської імперії після того, як князь охрестився і уклав вигідний шлюб із цесарівною Анною.

Року 1016 візантійське військо висадилося у Криму й розбило армію бунтівного імператорського намісника хозарського походження Георгія Цуло. Грецькі джерела зазначають, що союзником ромеїв у цій операції був “Сфенг, брат Володимира”. Однак людини з такими іменем серед рідні київського володаря не було. За одним припущенням, йшлося про його сина Мстислава. За іншим — це був ватажок норманського загону, який прийшов до Криму з Русі. Його пізніше атрибутували як князевого брата. Може, грецькі автори не вникали. Або й прибрехали — щоб додати поважності.

Хай там як, приблизно в той самий час Мстислав, син Володимира Великого, дійсно осів у Тмуторокані. Рюрикович скористався вакуумом влади, вибрав зручний момент — і здобув собі цей екзотичний край.

Мстислав почувався впевнено й незалежно від Києва. Почав карбувати імітації візантійських монет, виробив власний тип печатки — так само калькуючи ромейські зображення. Руському володарю вдалося підкорити місцеве населення, зокрема хозар Тамані й мешканців східного Криму та північнокавказький народ касогів (предків сучасних адигів).

“Повість временних літ” подає дуже яскравий переказ про перемогу Мстислава над касогами. Їхній правитель Редедя запропонував Володимировичу вирішити війну двобоєм: “Якщо переможеш ти, то візьмеш майно моє і жону мою, і всю землю мою. Та якщо я переможу, то візьму твоє все”. Суперники мали боротися без зброї. Але тільки-но князь повалив Редедю, він дістав прихований ніж і порізав противника. Мстислав був вдячний Богородиці за заступництво і збудував на її честь церкву в Тмуторокані. Рештки храму вдалося відкрити археологам.

Після смерти Володимира Мстислав приєднався до боротьби за батьківський спадок і організував похід на Київ. Року 1024 підкорювач касогів розбив Ярослава в битві під Лиственом. Утім тмутороканський правитель із певних причин обрав Чернігів, а Києвом галантно поступився старшому братові.

Через десять років Мстислав помер під час полювання. Не мав нащадків, щоб залишити спадок. Його єдиний син Євстафій загинув раніше за батька. Владу успадкував Ярослав.

Після того Тмуторокань не потрапляла на сторінки історичних джерел упродовж 30 років. Чи сидів там котрийсь із князів, а чи посадник — невідомо. Але згодом на Таманському півострові з’явився новий руський володар. Святослав Ярославович, що сидів у Чернігові, відправив керувати приморським містом свого старшого сина Гліба.

Галичина почалася із Тмуторокані

Тмуторокань була колоритним містом, у якому жили представники багатьох етносів та релігій. Попри зміни політичної підлеглості, підтримувала найтісніші економічні зв’язки з Візантією. Тут жили православні греки й алани, язичники хозари, болгари та касоги, а також юдеї. Руське населення було нечисленним, переважно мало зв’язок із князівською адміністрацією.

У другій половині ХІ століття ця твердиня над Боспором Кімерійським стала прихистком для князів, які втратили свої землі чи яких обділили родичі.

Року 1064 сюди прибіг Ростислав Володимирович, іще один онук Ярослава Мудрого, і вигнав Гліба. Його батько мав престол у Новгороді й передчасно помер. Брати не поділилися землями з небожем — і той знайшов собі місце біля морів.

Ростислав непогано розжився. Настільки добре, аж греки занепокоїлися. Після двох років правління його отруїв візантійський намісник Херсона. Руська хроніка оповідає, що цей чиновник бенкетував разом із князем і сказав: “Хочу за тебе випити”. Ростислав відповів: “Пий!”. Той “випив половину чаші, а половину дав князеві пити, зануривши палець у чашу. Мав бо під нігтем смертельний розчин. І передрік князю смерть на восьмий день”.

По смерти Ростислава Тмуторокань знову повернулася до Гліба. І саме під час цього другого Глібового княжіння відбулося “вимірювання моря”. Але не довго. Батько Святослав відправив свого сина далеко на північ — обійняти престіл у Новгороді. А таманське місто у 1070-х дісталося його братові Роману.

По смерти Святослава сини були змушені осісти на берегах Керченської протоки, бо батьків брат Всеволод позбавив їх сімейного гнізда — Чернігова.

Усім тмутороканським князям чомусь не щастило. Мстислав не залишив потомства. Гліба вбили північні фінські племена. Ростислава отруїли греки. Не поталанило й Роману — його замордували зрадники-половці під час походу на київського князя Всеволода Ярославича. Племінник прагнув помститися за старі кривди — але дядько зумів “перекупити” степовиків й організував убивство. “І кості його там до цього літа й лежать”, — записав пізніше київський хроніст.

По загибелі Романа, 1079 року, його місце обійняв молодший брат Олег. Втім його схопили місцеві хозари й відправили у вигнання. Щоправда, такому “екзилю” можна було б позаздрити. Князь провів чотири роки у Візантії, два з них — на острові Родос. Ще і вступив у вигідний шлюб — одружився з вельможною жінкою на ім’я Феофано.

Тмуторокань же дісталася Всеволоду. Вигнавши Олега, він поспішив посадити на Тамані свого посадника Ратибора й відчув себе тріумфатором. Але ненадовго. Року 1082 владу в місті захопили два інших безземельних Рюриковичі — родичі отруєного греками Ростислава: його син Володар і двоюрідний брат Давид. Та невдовзі вигнали і їх.

А Володар, до речі, через декілька років закріпився на теренах нинішньої Західної України разом зі своїми братами Рюриком і Васильком та став родоначальником галицької князівської династії. Історія Галичини, у якомусь сенсі, почалася із Тмуторокані.

Одним архонт, іншим князь

Року 1083 Олег Святославович (у хрещенні — Михаїл) відбув своє почесне заслання у Середземномор’ї. За підтримки ромеїв він повернувся до Тмуторокані й відновив свою владу над регіоном.

Збереглися печатки цього тмутороканського князя, на яких міститься напис: “Михаїл, архонт Матрахи, Зіхії та всієї Хозарії”. Титулатура “архонт”, як вказують дослідники, є характерною для регіональних урядників Ромейської імперії. Отже, руський володар Тмуторокані мав незвичайний статус. Для своїх співвітчизників був князем. Для ромеїв — імператорським намісником, хай навіть і з широкими повноваженнями.

Десять років Олег чекав смерти Всеволода Ярославовича. І дочекався. Через рік після упокоєння київського князя, 1094-го, він повернув собі Чернігів. Відтоді згадки про руських правителів чи посадників Тмуторокані зникають зі сторінок джерел.

Одразу після переміщення Олега Святославовича до батьківської Чернігівщини край остаточно відійшов під владу ромеїв. Схоже, що візантійці весь час розглядали район Керченської протоки як свою територію. Просто тимчасово окуповану — хозарами або русами.

Цей віддалений регіон на кордоні з варварським світом був важливий для імперії не тільки з економічних чи геополітичних міркувань, а й через ресурси. На Тамані були поклади нафти — головного складника “грецького вогню”, страхітливої та найзагадковішої зброї Середньовіччя.

І от врешті ромеї здійснили реванш. Чому дуже раділи. Серед заслуг тодішнього імператора Олексія Комніна сучасники гордо називали “повернення” Боспора Кімерійського.

Надалі не було жодних спроб повернути на Тамань руську присутність. Раніше влада Рюриковичів стояла розтягнутою немовби на шпагаті вздовж торговельних шляхів. Водночас обмежувалася окремими “острівцями” території на далекій відстані одна від одного. Отже, для київського чи чернігівського правителя далекі Новгород або Тамань були цікавішими за навколишні містечка. Однак тепер володіння князів перетворювалися на компактні, суцільно контрольовані землі. Експансія проникала  вглиб, кругозір звужувався.

Тмуторокань, колишня приморська мрія войовничих русів, залишалася в минулому.

Автор:  Вадим Арістов, кандидат історичних наук; ЛОКАЛЬНА ІСТОРІЯ