Розповіді українських розвідників. «Ми жартуємо: не стріляйте кадировцям у груди, а стріляйте в голову, щоб не псувати трофейне спорядження»

Українські військові розвідники 28 листопада знищили рідкісну російську радіолокаційну станцію “Подлет” в окупованому Криму. Це одна з багатьох операцій ГУР Міноборони України на окупованій території.

Троє чинних українських розвідників в інтерв’ю виданню  The Insider розповіли про те, як ЗСУ вдалося непомітно для російських військових підготувати наступ на Курську область, про бої з кадирівцями та ПВК Вагнера і про роль розвідки в контрнаступі України.

“Насправді Курська операція почалася ще в березні 2024 року”

Позивний “Кеп”. Командир групи розвідки окремого загону спеціального призначення ГУР МО України

Я почав військову кар’єру 2000 року, а 2018-го розчарувався в нашій владі і пішов на пенсію з посади командира роти розвідки. 17 лютого 2022 року мені зателефонував один із друзів і сказав, що буде повномасштабне вторгнення, і я вирішив, що повернуся в армію. На той момент усі вже все прекрасно розуміли – у нас же є спеціальні підрозділи, які займаються перехопленням розмов. Є оперативні підрозділи, які бачили, що підтягували техніку залізницею до кордонів із Чернігівською, Сумською та Харківською областями. Усі розуміли, що це не навчання.

У ніч на 24 лютого вся сім’я була вдома. Коли пролунали перші вибухи о четвертій ранку, дружина встала з ліжка і сказала: “Напевно, почалася війна”. Я знав, що вона без мене нікуди не поїде, і вирішив трохи схитрувати, сказав: “Давай, поки нічого не зрозуміло, поїдемо до друзів під Київ”. Добу ми були там, а потім, 26 лютого, я сказав, що мені потрібно повернутися додому, – забрати мисливську рушницю, щоб їх захищати. А сам повернувся в розвідку.

Спочатку моя група працювала на Чернігівському напрямку. Нашим головним завданням було виявляти скупчення ворожих сил і відстежувати їхні переміщення. Працювали приховано: у бойові зіткнення вступати заборонено, потрібно тільки збирати і передавати інформацію вищому начальству. Кілька разів ми знаходили російські колони техніки. Наприклад, помітили колону недалеко від селища Лісове, це Чернігівська область. Ми передали інформацію і негайно відійшли на кілька кілометрів. А коли спрацювала авіація, ми повернулися на те місце, щоб підтвердити “ураження броні”.

Іноді завдання було “взяти язика”. Від таких полонених ми дізнаємося, який підрозділ і скільки людей перебувають у конкретній зоні, де їхній штаб, скільки є груп швидкого реагування, а також де і скільки найближчих сил допомоги. На жаль, нам не траплялися якісь високі чини, які могли б розповісти більше.

Під час українського контрнаступу 2022 року ми працювали на Харківському напрямку: виявляли вогневі точки противника і передавали цю інформацію бойовим підрозділам, які вже проводили наступ. Тоді всі кричали, що буде великий наступ у бік Херсона, а вийшло не в бік Херсона, а в бік Харкова.

Нашим завданням було висуватися на кілька годин раніше за всіх і передавати координати, де перебуває противник і його техніка. Ми заходили в селища, де на той момент ще перебували орки. Назвати їх людьми чи військовими я не можу. І ми постійно передавали інформацію: скільки там перебуває бойових підрозділів противника, скільки особового складу. Коли росіяни побачили рух нашої техніки, вони буквально побігли, як і на Херсонському напрямку. Як у них там по телеку кричали – це плановий відхід. Це не плановий відхід. Вони злякалися і втекли.

Підготовка до Курської операції почалася ще в березні 2024-го. Найцікавіше було, коли ми вийшли до кордону України з Бєлгородською областю неподалік населеного пункту Журавлівка. Коли перед тобою 300 метрів відкритого замінованого поля, які треба пройти так, щоб дрони-розвідники не побачили, потрібно робити це дуже повільно і ретельно. Це дуже копітка робота.

Ми пройшли мінне поле, знайшли кілька безпечних доріг, зайшли на територію Росії, дійшли до Журавлівки і повернулися назад – проклали маршрути для штурмових груп, щоб вони зайшли і зробили там, як ми кажемо, великий шухер.

Наступного дня ми завели на територію Росії дві штурмові групи, а самі залишилися їх прикривати. Їхнім головним завданням було провести розвідку боєм, виявити вогневі точки і почати активну фазу, поки по вогневих точках працювала наша артилерія. Наші штурмовики мали відтягнути на себе російські групи швидкого реагування в цьому секторі, щоб забезпечити нам прорив на північ від нас, у Курській області.

Ми діяли дуже повільно, щоб у Росії навіть не подумали, що в цьому місці є якесь скупчення українських підрозділів. До того ж за цей час було кілька вилазок білоруського батальйону, легіону “Свобода Росії” та інших. Кожен із них на себе брав якусь частину відволікання, щоб противник не вдивлявся в Сумську область, де якраз зосереджувалися всі сили. Тому в районі міста Суми була повна тиша, і вони не бачили там жодного активного руху.

Одного разу наш підрозділ знищив цілу групу пітерських дронщиків. Завдання було вести спостереження, але під час виходу на позиції ми помітили роботу групи безпілотників. Ну і вирішили взяти на себе відповідальність і без команди ліквідували цю групу в повному складі. Підійшли, знищили і пішли. Нас ніхто не побачив.

З тікток-військами кадировців я вперше зустрівся в Іловайську. Розпізнати їх було не важко – вони голосно кричали “Аллах Акбар”. Ми тоді допомагали іншим підрозділам зачистити Іловайськ, а вони намагалися від нас відбиватися. І одного разу вранці мій спостерігач (він загинув, на жаль) розбудив мене і сказав, що помітив рух малої групи в наш бік.

Я підняв двох кулеметників, але кадирівці до нас так і не вийшли. Вони пішли в напрямку основних сил і відкрили вогонь по них. Тоді я взяв цих же двох кулеметників і одного автоматника, і ми просто обійшли їх зі спини. Ніхто з них не дивився назад, не контролював спину. Їхні гучні крики “Аллах Акбар” просто заглушили наші кроки. Ми просто тихо підійшли і просто спрацювали. Їхній вогонь було швидко придушено.

На своєму досвіді можу сказати, що втрати російських військових величезні. Під час кожної операції ми бачимо, що, якщо в нас гинуть двоє людей, у них гине 14, а то й 20 хлопців із підрозділу. Справа в їхній недосвідченості. Їх кидають воювати без належної підготовки, вони як гарматне м’ясо. Якщо нашій підготовці приділяють величезну увагу, ми можемо стажуватися в різних країнах, де отримуємо багато навичок, то вони місяць десь побігали, три постріли зробили, і все – в окоп можна заходити.

“Рік тому закінчив школу, а зараз сиджу з автоматом у засідці”

Позивний “Малий”. Боєць групи розвідки окремого загону спеціального призначення ГУР МО України

Я пішов воювати, коли почалося повномасштабне вторгнення. Мені було 18 років. До цього я займався вільною боротьбою (я кандидат у майстри спорту) і хотів продовжувати спортивну кар’єру.

Уночі 24 лютого зателефонував товариш, сказав: “Почалося, бери документи, речі першої необхідності”. І дав координати, куди приїхати. Я розбудив маму, сказав їй: “Мам, почалася війна. Я зараз поїду до пацанів на півгодини, дізнаюся, що і як, і повернуся”. Вона була проти, казала: “Ні, ти нікуди не підеш, тобі тільки виповнилося 18 років”. Я посварився з нею і пішов. Вона мені дзвонила потім цілий день, просила повернутися, говорила, що я ще дитина.

Загалом, ми зустрілися з нею знову тільки через півтора року. Я навіть заплакав, бо не вірив, що зможу побачити її ще раз, що взагалі зможу потрапити додому. Вона сама довго плакала, просила більше нікуди не їхати. Я їй казав, що не можу так. Але вона вже зрозуміла, що це мій свідомий вибір, а не юнацький максималізм.

Нашу групу добровольців розділили. Більшу частину відправили в Ірпінь. А в Києві нас залишилося чотири людини, усім від 18 до 20 років. Нам видали зброю, пояснили, як користуватися. Ми всі були перелякані, бо була інформація, що в Києві діють російські ДРГ.

Нам сказали, що російський десант має висадитися в центрі Києва, зайти в будівлю офісу президента і вбити Володимира Зеленського. Нам доручили охороняти сектор, де мала відбутися ця висадка. Ми добу сиділи тихенько в одному з будинків, навіть майже не пересувалися, щоб жодних звуків не було. Нас підтримував тільки наш же власний адреналін.

Грубо кажучи, два тижні тому я ходив у спортивний зал, рік тому закінчив школу, а зараз сиджу з автоматом у засідці. Але в підсумку десант до нас не дійшов, їх розбили десь неподалік. І таких спроб прорватися в центр Києва було кілька. Одного разу нам поставили завдання поїхати за гуманітарною допомогою. Ми їдемо, а на дорозі стоїть білий автобус. Усе лобове скло в отворах від куль, скрізь кров. Нам пояснили, що в автобусі теж були російські диверсанти.

Потім нас відправили в Ірпінь. Оскільки в нас не було бойового досвіду, ми всі молоді хлопці, нам дали завдання охороняти артилерію від диверсійних груп.

Я пам’ятаю свій перший контактний бій. Спочатку було відчуття секундного ступору. А потім усе на автоматі, я навіть не встигав думати. Я присів і просто відкрив вогонь. Усе відбувалося дуже швидко. Я не знаю навіть, як це описати словами. Було хвилювання, адреналін. І дуже багато змішаних почуттів. У мене були спочатку думки, що противник теж людина, що в нього, можливо, теж є сім’я. Але ці думки швидко відійшли. Зараз, коли відбувається бойове зіткнення, я ставлюся до цього як до роботи. Жодних почуттів більше не відчуваю. Це робота.

З вагнерами ми стикалися під час оборони Бахмута. Там були “кадрові Вагнера”, які знали тактику ведення бою і рухалися з перекриттям секторів. Але найголовніша тактика була – це закидати м’ясом. У пацанів була навіть така розвага: хто більше вб’є їх за добу. Один раз хлопець за зміну розстріляв із гвинтівки 12 осіб.

Загалом, закидали м’ясом, і таким, скажімо, неякісним м’ясом. Були зеки з гепатитом або ВІЛ – вони носили на руках браслети різних кольорів, у них така ідентифікація була.

Після Бахмута я попросився в розвідку. До цього я уявляв собі цю роботу тільки за фільмами. Наприклад, іде група в панамках, у навушниках, проходять лісом, джунглями, тихо підходять до ворога, беруть інформацію і тихо йдуть. У житті, звісно, таке теж відбувається. На особистому досвіді навіть було, що ми тихо увійшли до лісу, тихенько зібрали інформацію в певному місці. І тихенько пішли. Але загалом усе набагато складніше. Дуже велике фізичне, велике моральне навантаження йде. Іноді я дуже сильно втомлююся. Але думок, що це не моє, у мене немає.

“У моєму будинку в Ірпені вибухом знесло стіну. Після цього я попросився в розвідку”

Позивний “Скіф”. Тактичний медик групи розвідки окремого загону спеціального призначення ГУР МО України.

Я прийшов до армії у 2015 році, у 18 років. Спочатку служив у добровольчому підрозділі, потім підписав контракт зі Збройними силами України і звільнився після поранення. Коли почалася війна, я жив в Ірпені, і 27 лютого вступив у тероборону.

Я був у самому місті, коли російські підрозділи заходили з боку Бучі. Там були групи снайперів, які й творили всі ці звірства, розстрілювали цивільні машини. Я підкреслюю – цивільні машини, в яких не було військових, не було нічого, що могло б спровокувати стрілянину.

Там були постійні обстріли, авіація, вибухи інфраструктури, заправок. У самому Ірпені йшли бої всередині міста, коли з нього намагалися втекти цивільні. Люди просто тікали зі своїх будинків центральною вулицею. У цей час йшли обстріли, не було жодного коридору для евакуації. Тому там так багато розстріляних і загиблих цивільних.

Я був в Ірпені відразу ж після того, як звідти пішла російська армія. Там скрізь були спалені будинки, трупи лежали на дорогах. У моєму будинку не було стіни – там вибухнув снаряд. А в сам будинок заходив бурятський підрозділ і виніс звідти все що можна: пральні машини, унітази.

Після цього я попросився в розвідку. Це елітний підрозділ з хорошою підготовкою, з великою кількістю нововведень, з правильним підходом до служби, з розвиненим командуванням і з правильним підходом до людського ресурсу. Я можу сказати, що це еліта.

Головне завдання розвідки – це збір даних. Ми повинні залишатися непоміченими, тому контакту з противником у мене не було, у цьому сенс. Кадирівці, наприклад, практично ніколи не працюють першими. Вони заходять або після піхотних підрозділів, або після десантних підрозділів. У них у всіх дуже гарне спорядження, тому ми завжди жартуємо: не стріляйте кадировцям у груди, а стріляйте в голову, щоб не псувати трофейне спорядження.

Ми жартуємо: не стріляйте кадировцям у груди, а стріляйте в голову, щоб не псувати трофейне спорядження
Я ставлюся до нашої роботи як до мистецтва. Ми як єдиний організм. Розвідка – це командна гра. І сама по собі війна – це командна гра. Будь-який вихід на місію – це, природно, адреналін, робота над собою, обмеження себе в чомусь. Наприклад, одного разу довелося дуже довго повзти по болоту. Ми практично пливли по ньому, задоволення так собі.

Мені простіше, тому що в мене вже є військовий досвід, але раніше, у 2015-му, масштаб був не таким. І дуже сильно змінилися технології. Раніше дрон був чимось на кшталт НЛО. А зараз активно використовується GPS, дрони в кожну щілину заглядають. Ще раніше авіація так щільно не працювала. Тому тактика зараз сильно змінилася.

Автор: Максим Акімов

Джерело: The Insider