Шахраї, фальшівники, розбійники та крадії: історичні нотатки до кримінальної хроніки Мостищини

Преса кінця ХІХ – першої третини ХХ дає чимало матеріалу з історії злочинності. Діяльності різного штибу шахраїв, розбійників чи злодіїв присвячували як окремі статті, так і маленькі замітки в рубриці «Хроніка» чи інших.

У Мостиському повіті шукали здобичі усі представники кримінального світу – розбійники (серед них – Петро Чабак), шахраї, звичайні крадії. Нерідко фігурантами справ ставали службовці. Проте не усі резонансні справи потрапляли на сторінки газет, про деякі епізоди просто не писали. Пропонований текст – нотатки до кримінальної хроніки, деякою мірою перші спроби зрозуміти, наскільки напруженою була криміногенна ситуація у Мостиському повіті у згаданий період.

Зловживання посадовим становищем

Правопорушення різного характеру, халатність чи розкрадання у приміщеннях повітової адміністрації траплялись часто. З матеріалів преси виглядає, що такі випадки почастішали у 30-х роках минулого століття, проте тут слід враховувати, наскільки загалом такі сюжети потрапляли на сторінки газет. Один із перших інцидентів, про який повідомили широкий читацький загал, – справа секретаря Мостиського староства Фр. Рабея. Слідство встановило, що службовець активно брав хабарі за звільнення новобранців від військової служби, полагоджуючи т.зв. реклямації. Його арештували та відправили до карно-слідчої в’язниці в Перемишлі. На період слідства від обов’язків відсторонили ще двох інших урядовців мостиського староства¹. Попри це, уже наступного року скандал із звільненням від військової служби набрав ще більшого розголосу.

Очевидно, це була одна із найгучніших судових справ про хабарництво у Мостиському повіті того часу. В окружному суді в Перемишлі розпочався процес про зловживання посадовим становищем – на лаві обвинувачених засіли уже відсторонені урядовці староства Філіп Летньовський і Констянтин Галінський, війт з Рудник Курек, реставратор Станіслав Стахурський і купець Ілля Шварц. Згідно акту обвинувачення першим двом підсудним інкримінували хабарі за полагодження військових рекламацій. Троє останніх обвинувачених були посередниками між зацікавленою стороною та службовцями. Звісно, такі полагодження за винагороду відбувались часто, інакше справа не набрала б розголосу у пресі. Як читаємо у газетній замітці, суд триватиме тиждень, а на сам процес покликано близько 100 свідків (!)².

Незабаром у пресі з’явилась замітка про присуд за ці зловживання в Мостиському старостві. Згідно вироку Перемишльського окружного суду війт громади Рудники Курек отримав три роки в’язниці і штраф у 200 зл., Ілля Шварц – 2 роки в’язниці, Станіслав Стахурський – 2 роки в’язниці й штраф у 300 зл. Філіпа Лєтньовського засудили на 3 роки ув’язнення та штраф у 300 зл., а також позбавлення громадянських прав на 5 років. Констянтин Галінський отримав рік в’язниці, штраф у 100 зл. та втрату прав на 3 роки. Після амністії всім засудженим зменшено кару наполовину³.

У Судовій Вишні службовці також не могли похвалитись блискучою репутацією. «Слово Польське» повідомляло, що у в’язниці окружного суду в Перемишлі перебуває Юліуш Хейтцер, секретар магістрату в Судовій Вишні, який «допустився на своєму місці суттєвих зловживань, що призвело до відчутної шкоди бюджету гміни»⁴. Йшлося про 150 злотих, які службовець не вніс до скарбової книги. Хоча, коли він їх повернув, звинувачення у суді зняли.

У сільських гмінах повіту також траплялись зловживання. У пресі відзначили село Пнікут, війт якого Владислав Дорош, як читаємо, «звернув на себе увагу розгульним способом життя». У громаді з’явились та ширились чутки, що у касі гміни не все в порядку. Невдовзі селянам вдалось спровадити з повітового відділу комісію, але після перевірки нічого підозрілого не виявили.

Очевидно, Дорош залагодив цю справу з її членами. Бо коли урядування у гміні очолив новий війт Владислав Місняк, комісія, у яку ввійшли громадські радні, викрила, що Дорош під час свого урядування здефравдував (розтратив) 9 тисяч злотих громадських грошей, причому у цьому йому допомагав громадський писар Станіслав Косовський. Обох винуватців арештували. Справу розглядали у Мостиськах. На засіданнях було вислухано 250 свідків, і всі вони ствердили вину Дороша і Косовського. Обох засудили до року ув’язнення, але з умовою, що протягом чотирьох найближчих років повернуть громаді витрачені гроші⁵.

Не обходилось без кумедних випадків. У 1935 році у Перемишльскому суді розглядали справу секретаря п’ятьох громад Мостиського повіту Павла Валашека за привласнення 3500 зл. У суді Валашек мотивував свій вчинок тим, що громади не виплачували йому пенсії (зарплати) і тому він «приневолений був заплатити собі сам». Службовця засудили на 8 місяців ув’язнення⁶.

Траплялись трагічні випадки зловживання становищем. В одному із червневих 1934 року номерів «Діла» знаходимо замітку про те, що лісничий застрелив невинного чоловіка: «Із Старяви повідомляють нас, що історія застрілення селянина лісничим Романом Ядругою склалася зовсім інакше, ніж це подала польська преса». За свідченням жителів села, двоє селян зі Старяви вертали з поля додому через ліс. З собою нічого не мали, не кажучи про те, аби щось взяли з лісу.

Зненацька напроти них з’явився лісничий Ядруга, і без найменшої причини, навіть не кликнувши до них слова, стрілив двічі з дубельтівки⁷, ранячи одного із них Івана Сибуньку в груди. Діставши два шротові набої в груди, Сибунька незабаром помер, а тимчасом його товариш утік до села. Перед слідчою комісією лісничий Ядруга виправдовувався тим, що нібито Сибунька ніс застрілену сарну і на його заклик «стій», пробував утікати. З замітки дізнаємось, що Ядруга у Старяві служив лісничим півроку, але за той час уже встиг застрелити чоловіка. Сибунька був його другою жертвою.⁸

Варто згадати і про лікарів. У листопаді 1935 р. на виїзній сесії Перемишльського окружного суду в Судовій Вишні відбувався розгляд справи проти трьох місцевих лікарів про те, що відмовили у допомозі хворій жінці, яка внаслідок цього померла. З допису дізнаємось, що якийсь селянин з Мостиського повіту приїхав до Судової Вишні, щоби покликати лікаря до хворої жінки, яка, як ствердила місцева повитуха, потребувала негайної лікарської допомоги. Селянин обійшов усіх місцевих лікарів, а саме д-ра Бернарда Гроля, д-ра Ізака Францмана і д-ра Юліана Радзикевича, але всі три відмовилися їхати до хворої на село, посилаючись то на втому, то на брак часу, а третій заявив відверто, що вже багато грошей пропало йому у селян, тому не поїде, поки той не заплатить йому наперед. Бідний селянин мусив повернутись до дому без лікаря, і жінка по кільканадцяти годинах без фахової лікарської допомоги померла. Чоловік поскаржився на лікарів, у прокуратурі виставили обвинувачувальний акт⁹.

Шахраї та аферисти

У тогочасній пресі замітки про шахраїв та аферистів з’являлись нерідко. Такі пройдисвіти могли діяти одинаком або ж цілою бандою, до того ж у межах відразу декількох повітів. На початку липня 1895 року у Львові розглядали діяльність цілого злочинного угрупування, що займалось підроблянням документів та різних ґмінних посвідчень. Суть махінацій полягала у тому, що молоді люди, хлопці і дівчата, отримували фальшиві посвідчення про каліцтва та неспроможність працювати, що дозволяло їм жебрати у небайдужих перехожих. Вони ж ділилися своїм «заробітком» із згаданими шахраями.

Як читаємо у газеті, це була «ціла штучна фабрика глухонімих, епілептиків та потерпілих пожежу». Цю шахрайську систему вдалося викрити поліційному агенту Ґюнсбергу у помешканні Давида та Рози Ерлстейнів, яке було головною садибою і канцелярією шайки. В ході обшуку знайдено підроблені ґмінні печатки Миколаєва та Нового Санча, а також низку особистих посвідчень. Після проведення слідчих дій на лаві підсудних опинились Давид та Роза Ерлстейни, Абрахам Зіппер і Майєр Рейсс з Любачова, Давид Кац та Лейб Зінс з Мостиськ, Шая Хальперн і Мойше Брод зі Львова. Трибунал оголосив вирок: подружжя Ерлстейнів отримало 6 місяців, Рейсс і Кац – по два, а Хальперн – 8 місяців. Усіх інших звільнено від покарання¹⁰.

Наступний сюжет – про дует аферистів, пов’язаних з Судовою Вишнею. Наприкінці ХІХ ст. у містечку розпочав свою адвокатську кар’єру д-р Борецький. Зовсім скоро адвокатська палата його суспендувала, за які «заслуги» достеменно невідомо. Через три роки він відкрив канцелярію у Делятині, де працював зі своїм писарем Зінсом. 1898 року Борецького оскаржили у шахрайстві, проте в суді його виправдали. Уже наступного року горе-адвоката разом з писарем Зінсом знову ув’язнили, звинувативши у цілій низці шахрайств. Як виявилось, вони купували селянські земельні ділянки, які фактично фіктивних власників.

У той час нерідко траплялись випадки, коли ґрунт переходив від старого до нового власника, проте селяни не вписували його в табулю, аби не сплачувати податку за набуття власності (kosztów przenośnych). Такі господарства у гіпотеках зустрічались нерідко. У документах фігурують ще давні власники, але фактичними виступають інші люди. Д-р Борецький разом з Зінсом шукали в табулі такі парцелі і у давніх власників за маленькі суми їх купували, та швидко вписували себе у табулю як власників. Спілка Борецького-Зінса діяла у межах Ворохти, розраховуючи, що вартість тутешніх ділянок невдовзі значно збільшиться через вдале розташування і мальовничість краєвиду. Парцелі Борецький записував на себе, часто на Зінса, а пізніше на прізвище своєї родички Антоніни Котиль¹¹.

На чергову гучну справу шахраїв натрапляємо у 1937 р.: у «Ділі» помістили замітку «Фальшівники монет перед судом». У Львівському суді тривав розгляд справи В. Фріца, М. Чорнія, Олени та Івана Литвинів, І. Дубиняка та Івана Мановського за фальшування і поширювання монет. Поліція звернула увагу, що малоземельний господар в Орховичах пов. Судова Вишня¹², Микола Чорній, почав будувати хату. На запит, звідки взяв кошти, відповів, що отримав від свого сина Михайла. Тоді поліція арештувала Михайла Чорнія на ярмарку в Судовій Вишні і знайшла в його рукаві 11 штук фальшивих 10-золотівок і 9 штук фальшивих 5-золотівок. На допиті він зізнався спершу, що гроші крадені, однак згодом видав цілу спілку фальшивників монет¹³.

Немало було шахраїв-одинаків. У 1933 р. в газеті «Наш прапор» повідомляли, що в Мостиськах з’явився дотепний обманець, що представлявся «делегатом французького уряду» і нібито вербуючи робітників до Франції, виманив від 7-х таких «кандидатів» по 100 злотих, після чого зник¹⁴.

Свідками дуже пікантного епізоду стали мешканці Судової Вишні 11 серпня 1931 р¹⁵. На ярмарок у місто прибув податковий виконавець (екзекутор) Міхал Кубінський і серед натовпу впізнав Йоеля Дептшера, купця із Мостиськ, якого уже довго розшукували через несплату податків. Кубінський гукнув боржника і підійшовши, запропонував направитись до адміністрації ґміни. Дептшер вирішив утекти від екзекутора, і почав кидати у натовп готівку. Зчинився галас, люди почали збирати гроші, тим паче, що чимало знайомих купця його підтримали. У ситуацію втрутився поліцай із місцевого постерунку Козловський – натовп вдалося розігнати і вилучити розкидані гроші. Та на цьому інцидент не вичерпався. На поліцая накинулись Давід Кох та Хаїм Дахс, повалили його на землю, та намагались відібрати карабін і револьвер. До честі Козловського йому вдалося не те що звільнитись від нападників, але й обох арештувати. Дептшера, Коха і Дахса повели у будинок магістрату. Зовсім скоро перед будівлею почав збиратись натовп, підбурений його приятелями заарештованих. До будівлі вдерлося близько ста осіб, які погрожували розправою з міськими службовцями, якщо ув’язнених не звільнять.

Другий натовп зібрався перед крамницею Юзефа Чеховича. Преса подає фантастичну кількість – близько тисячі осіб. Сам Чехович очолив цю групу, яка направилась до магістрату. У той час на підсилення прибув більший поліцейський корпус, і тільки завдяки цьому не дійшло до штурму будівлі. Поліція арештувала 7 осіб, серед них і Чеховича. Проте начальник гродзького суду невдовзі його звільнив. Що було, м’яко кажучи, дивним, бо саме він був головним розпалювачем бунту.

Розбійницькі напади та крадіжки

Впродовж періоду, який ми розглядаємо, на теренах Мостищини стались два резонансні розбійницькі напади – перший у Тулиголовах (нині – Берегове), куди заскочила банда Петра Чабака¹⁶ (у пресі зустрічається також Чибак), другий – у Мостиськах на купчиху Шляфову та її доньку.

До нападу у Тулиголовах, преса повідомляла, що Петро Чабак, його матір Марія, Теодор і Катерина Тишеки, та Галущак скоїли напад у Городку, де вбили та пограбували орендаря мита Ротмана, у Черлянах на місцевого корчмаря, та ще одне вбивство, якому, як читаємо у пресі, не надали розголосу. Як довідуємось з газети «Нова реформа»¹⁷, 21 червня 1907 р. банда Чабака волочилась цілий день по Судовій Вишні та околицях. Ближче полудня вони попрямували до Тулиголов, до корчми Юзефа Шляффа, де замовили пиво та мед. Разом з ними приплентався якийсь волоцюга, та попросив у господаря корчми залишитись на ночівлю. Перед вечором банда вийшла з корчми, залишивши там єврея-волоцюгу. Незабаром, коли молоде подружжя Шляффів уже зачинили корчму, у вікно до них постукали. Шляфф підійшов подивитись, хто турбує його у пізній час, і Чабак вистрілив у нього. Розбійники через вікно влізли до корчми. Чабак ще двічі вистрілив у корчмаря. Шляффова намагалась сховатись, але її знайшли, і ватажок банди двічі вистрілив у неї, та поцілив у ногу.

Шляффова упала та лежала нерухомо, вдаючи неживу. Злочинці були переконані, що убили її, та невдовзі мати Чабака помітила, що Шляффова ще жива. Тишек вистрілив ше раз, жінка знепритомніла. Банда подалась шукати здобич до півниці. У той час Шляффова знову опритомніла та зуміла виповзти на двір. Бандити, вийшовши з корчми, побачили її уже на дорозі і ще двічі вистрілили – одна із куль потрапила у лікоть. Не зважаючи на чотири рани, Шляфова була жива, проте знову вирішила удати з себе мертву.

Від пострілів пробудився згаданий волоцюга та зчинив галас. Злочинці поставились до нього доброзичливо і віддали йому чоботи убитого корчмаря; волоцюга такий дарунок радо прийняв і замовк.

Шляфова, полежавши якийсь час, зібралась з силами, аби тікати. Спотикаючись і падаючи, вона таки дісталась до першої хати. В селі зчинили ґвалт. Дідич Тулиголов Стох хутко відправився у Судову Вишню по лікаря і жандармів. Шляффову відвезли у його будинок.

Вночі до Тулиголов з’їхалась слідча комісія. Волоцюга, побачивши жандармів, спробував утекти, проте його арештували. Шляффова зуміла досить докладно описати членів банди. Злочинців арештували у Львові. Звідти потягом доставили до Судової Вишні, де на станції зібрався натовп людей. Як повідомляла преса, найбільше враження справив Петро Чабак, який був одягнутий в елегантний костюм і жовті мешти, та поводив себе показово зухвало.

Суддя розпорядився щодо очної ставки злочинців зі Шляффовою – вона упізнала їх, вказавши на Чабака як ватажка шайки. Пізніше злочинців відвезли до Городка, де їх упізнала також дружина Ротмана. Члени банди все спихали на Чабака, той присягався, що у Судовій Вишні вперше, а також заявляв, вказуючи на свою матір, що з нею не знайомий.

Серед населення ширилась паніка. У цій ситуації єврейська релігійна ґміна у Судовій Вишні скерувала до президента міністрів телеграму з проханням про збільшення кількості жандармів на постерунку. Приблизно в ті ж дні з Мостиськ повідомили про арешт у Ляцькій Волі якогось чоловіка, який готувався напасти на місцевого корчмаря Хаїма Фусса. При арешті жандарми вилучили три револьвери.

Напади на корчми траплялись у Мостиському повіті й пізніше. Проте були менш резонансними. Так, у 1927 р. на корчму Фідлєрів в селі Мистичі напали розбійники і застрілили корчмарку, а коли її чоловік прокинувся, втекли, нічого не взявши¹⁸.

Друге резонансне вбивство з пограбування сталось у Мостиськах у 1933 році. Як повідомляли у пресі, невідомі люди напали вночі на помешкання купчихи збіжжям

Ш. Шляфової, убили сокирою господиню і її 22-літню дочку Брайндлю та розбили шафу, шукаючи гроші¹⁹. Убита донька купчихи мала поломану руку й вибиті золоті зуби, що свідчить, про її опір²⁰. Аби затерти сліди, хату підпалили²¹. Розпочалось слідство. За декілька днів у Мостиськах арештували муляра Тадея Зиха²², причому на похороні вбитих. На його одежі та черевиках запримітили сліди крові. Одяг відіслали до Кракова для експертизи. Оскільки лікарі взяли для експертизи лише кров засохлу на волоссі убитих, прокуратура розпорядилась ексгумувати тіла. Кров з трупів також відіслали до Кракова. У цій справі відбулося ще декілька арештів. У Перемишлі затримали двох підозрілих чоловіків, які продавали на стації два ровери. Також арештували декількох парубків, які доставляли збіжжя Шляфовій. У Мостиськах було відомо, що Брандля Шляф мала вийти заміж за купця з Перемишля, та що в помешканні знаходилось її віно (посаг) в розмірі 1000 доларів²³.

Муляр Зих зізнався у душогубстві та докладно розповів, як все відбулось. Близько 20-ї години він сховався у комірці Шляфів на подвір’ї. В хаті не було нікого. О десятій вечора з’явилась Шляфова. Коли Зих увійшов до кухні, купчиха спитала його, що йому потрібно. Муляр відповів, що хоче побачити, чи висохла стіна у спальні, яку ремонтував. Коли купчиха повела його до спальні, він ударив її залізною штабою²⁴ по голові та убив на місці. Незабаром повернулась і Шляфівна. Зих також чекав на неї у спальні, та також наніс удар штабою по голові. Одначе, Шляфівна підвелася та вибігла до кухні, а потім сховалася у магазині. Проте відразу ж повернулась, аби рятувати маму. Зих прискочив до неї, збив з ніг, та став її топтати обцасами²⁵, поки не убив. Потім забрав з шухляди 110 злотих, 7 перстенів, та 10 австрійських п’ятикоронівок. Пожежі муляр не робив, вона трапилась зі свічки, яку він полишив у хаті. Коли перехожий поліцай забив на сполох, побачивши вогонь, Зих був одним із перших, хто гасив пожежу. Причиною такого звірячого душогубства, зі слів муляра, була нужда, у якій жив. Його батько, щоправда, був у Мостиськах будівничим, при тому заможним. Проте, як зазначив Зих, грошима йому не допомагав, а він не мав за що жити з жінкою та трьома дітьми²⁶. Убивцю відправили у Перемишль, де мав відбутись наглий суд²⁷.

Вистачало і нападів на дорогах. «Бандити і бандити» – такий заголовок має маленький допис у рубриці «Хроніка» 36-го числа «Українського голосу» за 1928 р. Судововишнянця Антіна Рисінського, який вертав з Никлович, у лісі перестріли бандити і погрожуючи револьвером, зажадали грошей. Міщанин не розгубився і почав «пужалном²⁸ гаратати обох опришків». Опісля затяв коні і втік. За ним посипалися постріли. Одна із куль застрягла Антонові в зашийку, але йому таки вдалось доїхати додому²⁹. Ще один допис до цієї рубрики – «Грабункове вбивство» у «Ділі» за 1933 р. На робітника В. Петруняка, що вертав з Мостиськ до Хоросниці, напало декілька осіб. Жертві завдали травм голови та перерізали горло. У чоловіка забрали 150 злотих. Під підозрою поліції опинились Паньковський, брат війта з Хоросниці, і якийсь Каспришин з того ж села, на яких запримітили сліди крові. У Перемишлі на затриманих чекав наглий суд³⁰.

У тогочасній пресі можна зустріти ще чимало дрібних заміток про крадіжки чи затримання злочинців. Так, у 1928 р. поліція арештувала грабіжників, які проникли до церкви в селі Чижки біля Мостиськ. Ними виявилися 22-літній Йосиф Ніжик і 25-літній Михайло Огородник³¹. Трагічно закінчилась кар’єра знаного у повіті злодія Йосифа Жовніра. У листопаді 1933 р. по дорозі з Балич до Мостиськ його зустрів поліцай В. Ваврижкевич і застрелив, коли той став чинити опір при арешті³². З газетних заміток можна зробити висновок, що у Мостиському повіті «славним» на спритних крадіїв було село Старява. В «Українському голосі» читаємо, що тамтешні злодії спеціалізувались найбільше на конях, проте не оминали худоби взагалі. «І тепер люди гейби на відпуст здалека приходять до Старяви, щоб розпізнати свою худобу», – зазначено у замітці. Цікаво, що крадіжками не гребували й заможні господарі. Слава про село ширилась, і не раз на ярмарку, як пише автор газетної замітки, люди, побачивши когось зі Старяви, казали: «Осторожно, бо старявський іде»³³.

Останньою резонансною крадіжкою, яка трапилась перед Другою Світовою війною, була справа про вивіз борошна з млина. Ближчі деталі невідомі, проте процес назвали сенсаційним: на лаві підсудних опинився млинар і 36 його спільників, які займались вивозом борошна без опечатуванням мішків бандеролями скарбового уряду³⁴.

Траплялись у пресі замітки про сімейно-побутові злочини. Інколи навіть кумедні. Так, в Никловичах 56-літній селянин Стефан Шурлей, лягачи спати, казав жінці відганяти мухи. Коли та відмовилась виконувати таку примху, той розлютився, вхопив її за горло і став душити. Жінку врятували сусіди, котрі прибігли, почувши ґвалт. Шурлея арештувала поліція. Сусіди засвідчили, що у Шурлеїв в хаті уже давно були незгоди³⁵.

***

Треба мати на увазі, що на газетних сторінках оприявнено зовсім невелику частину сюжетів, які стосувались діяльності аферистів, розбійників чи крадіїв, тому можна говорити лише про якісь нотатки до кримінальної хроніки, а сподіватись на більш-менш повне відтворення історії злочинного світу Мостиського (та будь-якого іншого) повітів Галинини без ретельного і багаторічного пошуку матеріалів годі. У 1928 році у повіті зафіксовано 4114 провопорушень, а у 1929 – 5358. Звісно, в статистику потрапляли не лише кримінальні злочини, проте такі дані свідчать про доволі напружену ситуацію на Мостищині у той час.

_________________

¹ Діло. Львів, неділя, 16 червня 1935. Р. LVI. Ч. 157. С. 6.

² Діло. Львів, четвер, 26 березня 1936. Р. LVII. Ч. 86. С. 6.

³ Діло. Субота, 4 квітня 1936. Р. LVII. Ч. 76. С. 6.

⁴ Słowo Polskie. 1 kwietnia 1932. R. XXXVI. Nr 88. S. 8.

⁵ Діло. Львів, вівторок, 27 листопада 1934. Р. LV. Ч. 319. С. 4.

⁶ Діло. Львів,вівторок, 26 лютого 1935. Р. LVI. Ч. 51. С. 6.

⁷ Дубельтівка – двоствольна рушниця.

⁸ Діло. Львів, субота, 2 червня 1934. Р. LV. Ч. 142. С. 6.

⁹ Діло. Львів, п’ятниця, 29 листопада 1935. Р. LVI. Ч. 319. С. 7.

¹⁰ Oszuści // Kurjer Lwowski. R. XIII. Nr. 188. Lwów, wtorek, dnia 9 lipca, 1895. S. 4.

¹¹ Kurjer Drohobycki. Drohobycz, 1 listopada 1899. R. I. Nr. 21.

¹² У замітці вказано село Оріхівці, проте це помилка. Таке село існує – нині належить до гміни Журавиця Перемишльського повіту, проте до Судововишнянського судового повіту воно ніяк належати не могло. Очевидно, йшлося про Орховичі.

¹³ Діло. Львів,п’ятниця, 19 листопада 1937. Р. LVIII. Ч. 255. С. 9.

¹⁴ Наш прапор. Львів, 21 грудня 1933. Р.1. Ч. 100.

¹⁵ Ilustrowany kuryer codzienny. Kraków, 13 sierpnia 1931. R. XXII. Nr. 222. S. 8. В тогочасній пресі зустрічається також і 12 серпня. Див.: Expres Zagłębia. Sosnowiec, 13 sierpnia 1931. Rok VI. Nr. 219. S. 1.

¹⁶ Цей сюжет недавно опублікував на «Z» Юрій Винничук («Шлях Петра Чабака до шибениці»).

¹⁷ Nowa Reforma. Kraków, 27 czerwca 1907. R. XXVI. Nr. 291.

¹⁸ Діло. Львів, п’ятниця, 5 серпня 1927. Р. XLV. Ч. 172. С. 3.

¹⁹ Наш прапор. Львів, 3 вересня, 1933. Р. 1. Ч. 69. С. 7.

²⁰ Діло. Львів, п’ятниця 1 вересня 1933. Р. LIV. Ч. 228. С. 6.

²¹ Наш прапор. Львів, 3 вересня, 1933. Р. 1. Ч. 69. С. 7.

²² Наш прапор. Львів, 7 вересня 1933. Р. 1. Ч. 70.

²³ Діло. Львів, п’ятниця 1 вересня 1933. Р. LIV. Ч. 228. С. 6.

²⁴ Штаба – залізний засув, яким замикають двері, або смуга якого-небудь металу.

²⁵ Обцас – каблук.

²⁶ Діло. Львів, неділя, 3 вересня 1933. Р. LIV. Ч. 230. С. 5.

²⁷ Наш прапор. Львів, 7 вересня 1933. Р. 1. Ч. 70. Наглий (негайний) суд – цивільні суди, які мали риси військових трибуналів і діяли у Польщі у 1931-1934 рр. Створені за розпорядженням Ради Міністрів Польщі від 4 листопада 1931 р. в основному для боротьби з українським національно-визвольним рухом, в основному для розправ над членами Організації Українських Націоналістів і Української Військової Організації. Судочинство здійснювалось без попереднього процесу дізнання. Слідство, яке вів сам прокурор або представник поліції, повинно було завершитись в обмежений термін – 21 день з часу затримання підозрюваних. Визнаних винними у скоєнні злочину наглий суд засуджував до смертної кари або до 10-15-річного ув’язнення.

²⁸ Пужално – руків’я батога.

²⁹ Український Голос. Неділя, 2 вересня 1928. Р. Х. Ч. 36. С. 3

³⁰ Діло. Львів, понеділок, 15 травня 1933. Р. LIV. Ч. 122. С. 5.

³¹ Діло. Середа, 19 вересня 1928. Р. LXVI. Ч. 210.С. 4.

³² Діло, Львів, п’ятниця, 24 листопада 1933. Р. LIV, Ч. 311. С. 5.

³³ Український Голос. Неділя, 12 вересня 1926. Р. VIII. Ч. 37. С. 4.

³⁴ Діло, Львів, субота, 3 червня 1939. Р. LX. Ч. 124. С. 9.

³⁵ Український Голос. Неділя, 29 серпня 1926. Р. VIII. Ч. 35. С. 4.

Автор: Мар’ян ХОМЯК; ZBRUC