Судова практика в Україні за “журналістськими” статтями

Фото – kyiv.gp.gov.ua

Традиційно Інститут масової інформації аналізує судову практику в кримінальних провадженнях щодо перешкоджання журналістській діяльності (ст. 171, 345-1, 347-1, 348-1 КК). Цей аналіз охоплює останні п’ять місяців, які минули від нашого минулого подібного дослідження, тобто період початку листопада – початку квітня. Дані отримано з Єдиного державного реєстру судових рішень, аналізувалися вироки судів першої інстанції, оскільки вироків вищих інстанцій за цей період у реєстрі не зафіксовано.

Загальна статистика. У держреєстрі назбиралося загалом п’ять вироків щодо відповідної категорії справ: три з них за ст. 171 КК (“Перешкоджання законній професійній діяльності журналістів”), один за ст. 345-1 КК (“Погроза або насильство щодо журналіста”) і ще один аж за двома згаданими статтями КК одночасно. Одним з вироків підсудного було виправдано за ст. 171 КК, ще одним – за ст. 345-1, але суд перекваліфікував діяння на спричинення тілесних ушкоджень і все ж засудив обох підсудних, хоча і не за “журналістською статтею”. В інших трьох вироках підсудні були визнані винуватими.

Короткий зміст вироків 

Вирок Новокаховського міського суду Херсонської області від 11.11.20 за ч. 1 ст. 345-1 КК. Він стосується конфлікту виправданого з позаштатним кореспондентом регіональної газети “Дніпровський проспект” на місці будівництва торговельного кіоску наприкінці 2019 року. Виправданий свою провину не визнавав, хоча потерпілий стверджував, що на прохання не потрапляти в кадр підсудний повівся агресивно й продемонстрував пістолет (який насправді виявився іграшковим), у відповідь на це потерпілий ударив його по обличчю. Потерпілий стверджував, що “знімав відеорепортаж для інтернет-мережі “Ютуб” та місцевої газети”, а підсудний зі свого боку стверджував, що просто не знав про статус журналіста в потерпілого. Ключовим в обґрунтуванні виправдувального вироку суду ми вважаємо таке формулювання: “з показів потерпілого, свідків-очевидців події, які допитані судом, а також із відеозапису на електронному носії інформації, наданого стороні обвинувачення самим потерпілим, судом достовірно встановлено, що перед вчиненням протиправних дій обвинувачений не був обізнаний, що ОСОБА_2 є журналістом, який виконує свою професійну діяльність, оскільки потерпілий не представився, не повідомляв про свою приналежність до ЗМІ, не пред’явив посвідчення журналіста та не пропонував оглянути цей документ, а також не мав зовнішніх ознак, які б його ідентифікували, мету свого візиту потерпілий також не пояснював, відеозйомку проводив мобільним телефоном“.

Вирок Шевченківського районного суду м. Чернівців від 24.12.20 за обвинуваченням двох підсудних за ч. 2 ст. 345-1 КК. Щодо першого епізоду засудженим інкримінувалося побиття особи руками та твердими предметами, схожими на відрізок сталевої арматури, у 2018 році. Іншому потерпілому також 2018 року підсудні завдали були значну кількість ударів твердими предметами, схожими на молотки. У другому епізоді також, як сказано у вирокові, потерпілий “дістав сигнальний пістолет та спрямував у бік нападників, здійснив постріл, від чого невідомі втекли”. Обидва потерпілих належали до інформаційного агентства “Стоп корупції ТВ”. Підсудні не визнавали своєї провини. В одному з епізодів потерпілий зірвав шапку з якогось із нападників (їхні обличчя були закриті), на якій згодом знайшли генетичні ознаки його клітин. Доказом також слугували дані оператора мобільного зв’язку щодо переміщення сім-карти мобільного телефону одного із засуджених. Суд перекваліфікував діяння зі ст. 345-1 на ст. 125 КК (“Умисне легке тілесне ушкодження”), мотивуючи своє рішення таким: “Самі обвинувачені ствердили в судовому засіданні, що їм не було відомо про те, що ОСОБА_3 та ОСОБА_4 є журналістами.

Будь-яких належних та допустимих доказів, які б свідчили про те, що обвинувачені нанесли потерпілим при зазначених в обвинувальному акті обставинах тілесні ушкодження саме з мотивів припинення зайняття потерпілими законною журналістською діяльністю та створення перешкод у її подальшому зайнятті, обвинуваченням не доведено та суду не надано“. Які ж тоді мотиви нападів на потерпілих, на думку суду, – він не уточнив, хоча очевидним є, що такі жорстокі напади не могли бути безпричинними.

Вирок Самбірського міськрайонного суду Львівської області від 16 березня цього року за ч. 1 ст. 171 КК. Засудженим виявився охоронець магазину АТБ, що не пропускав у його приміщення журналіста й оператора ТРК “Перший Західний”, які хотіли перевірити дотримання там карантинних норм у квітні 2020 року. Засуджений винуватим себе не визнавав і стверджував, що, не допускаючи працівників ЗМІ, керувався наказом керівництва, хоча у свідченнях слідству воно спростувало наявність такого наказу. Потерпілі стверджували, що вони назвалися та показали свої посвідчення, але підсудний їх не пропускав, а згодом виштовхав із приміщення магазину. Відеозапис камер спостереження було долучено до справи, а підсудний стверджував, що не розгледів посвідчень потерпілих. Адвокат підсудного стверджував, що з боку журналістів було “втручання у приватні правовідносини без визначення громадського місця”, але “суд прийшов до висновку про діяльність тоді потерпілих, що не пов’язана з протиправним втручанням у приватне життя особи (юридичної особи), захист якого гарантовано…”. На жаль, суд не деталізував, чому він відхиляє аргумент захисту щодо втручання журналістів у приватну сферу, адже магазин дійсно є приміщенням, що перебуває в приватному володінні, а детальніша аргументація могла б допомогти іншим журналістам у подібних ситуаціях.

Вирок Суворовського районного суду міста Одеси від 18 лютого цього року за ч. 2 ст. 171 КК. Він стосується подій на ринку “Північний” 10 лютого того ж року, коли засуджений, як стверджується у вироку, “використовуючи брутальну лайку… вимагав зупинити відеозйомку та покинути територію ринку” від працівників 7 каналу, а також вибив відеокамеру з рук. Засуджений визнав свою винуватість, і справа розглядалася в спрощеному провадженні, результатом чого стало засудження особи. З огляду на визнання провини та спрощеність провадження суд фактично не виклав аналізу обставин події на ринку у своєму рішенні.

Вирок Золочівського районного суду Харківської області від 4 березня цього року за ч. 3 ст. 171 та ч. 2 ст. 345-1 КК стосується подій у серпні 2018-го за участю працівників інформагентства “112 Україна” на лісопереробному підприємстві ТОВ “Стеклосервіс”. Журналісти вели знімання, зокрема за допомогою дрона. Семеро осіб (у тому числі одна жінка), як сказано у вироку, діючи за попередньою змовою, підійшли до представників інформагентства з вимогою припинити знімання, а один з підсудних закривав руками об’єктив камери, після чого всі сім осіб заблокували авто працівників “112 Україна”, спустили в ньому шини та почали розхитувати. Одного з потерпілих, який знімав відповідні події на мобільний, четверо із семи підсудних “наздогнали та повалили на землю, вибивши з його рук мобільний телефон”. Зрештою, працівникам інформагентства довелося видалити запис відео з камери. А згодом двоє підсудних завдали одному з потерпілих “невстановлену кількість ударів руками по голові та тулубу”. Усі підсудні визнавали свою провину й були визнані винуватими за ч. 3 ст. 171 КК, а двоє, які завдавали побоїв, – також за ч. 2 ст. 345-1 КК України.

Висновки. Можна стверджувати, що судова практика вже тяжіє до того, щоб визнавати законною журналістську діяльність під час збору інформації з приватної території, а відповідно, визнавати винуватими тих, хто перешкоджає такій журналістській діяльності. У таких випадках часто оперують терміном громадського місця, хоча на рівні закону його визначення подано лише в ЗУ “Про заходи щодо попередження та зменшення вживання тютюнових виробів і їх шкідливого впливу на здоров’я населення” і лише для цілей цього закону. Сам по собі цей термін не має прив’язування до журналістської діяльності чи громадянських свобод, а інтересам журналістів протистоїть концепція прав власника приміщення / території або прав того, хто нею володіє й користується та може визначати, що припустимо робити там іншим особам, а що ні. Але в аспекті знімання фото або відео заборона на його проведення стає дедалі безглуздішою з практичного погляду, оскільки практично кожен може його провести на мобільний телефон, зокрема й приховано. Імовірно, що розвиток техніки штовхатиме правову доктрину до легалізації будь-яких зйомок, здійснених будь-ким у місці, у якому присутня або яке може відвідати одночасно значна кількість людей.

Другим позитивним висновком можна вважати тенденцію до того, що правоохоронці в особі прокурорів тепер більше готові передавати до суду ті справи, в яких підозрювані не визнають своєї провини (і в окремих випадках суд, як бачимо, стає на бік останніх). Певний період у минулому ми спостерігали, що до суду передаються переважно справи, в яких обвинувачені визнавали свою винуватість і результат для прокурорів був майже гарантованим. Це, своєю чергою, стримувало розвиток якісної судової практики, оскільки вона неможлива без змагального судового процесу.

Закріпити або спростувати вказані тенденції може судова практика в апеляційних судах, але це займе певний час, цілком можливо, що і значний, оскільки далеко не всі вироки оскаржуються в апеляційному порядку.

Вироки винесені протягом липня 2021 року

Саме практика застосування закону є найкращим мірилом реального стану правового захисту, і значно краще відображає ситуацію, ніж переможні реляції посадовців в прес-релізах. Тому моніторинг і аналіз судових рішень дають можливість з’ясувати основні проблеми і тенденції в державному реагуванні на порушення прав журналістів.

Отже два вироки, які були винесені судами протягом липня (короткий зміст та аналіз):

1. 08 липня 2021 року Бориспільський міськрайонний суд Київської області виніс виправдувальний вирок за результатами розгляду справи, визнавши обвинувачуваного невинуватим у вчиненні кримінальних правопорушень – проступків, передбачених ч. 1 ст. 126, ч.1 ст.171 КК України, та виправдати на підставі п.3 ч.1 ст.373 КПК України, у зв`язку з недоведеністю, що в діянні останнього є склад даних кримінальних правопорушень. ІМІ повідомляло про цей інцидент в Барометрі слова у квітні 2018 року. За матеріалами кримінального провадження 21.04.2018 року на території загального користування в с. Вишеньки Київської області, обвинувачений побачив журналістів, які використовуючи мобільні телефони відкрито проводили відеозйомку сюжету програми «Гроші» телевізійного каналу «1 + 1» групи компаній «1+1 Медіа». Обвинувачений почав вимагати припинити зйомку, а коли журналісти відмовилися виконати його вимоги – застосував до них фізичну силу з метою припинення відеозйомки. Обвинувачений надав свою версію подій, за якою журналісти, знаходячись на території котеджного містечка з обмеженим доступом, без жодних розпізнавальних знаків «Преса», здійснювали зйомку на мобільний телефон, журналістських посвідчень не пред’являли, поводилися нахабно. При цьому обвинувачений стверджував, що фізичної сили до журналістів не застосовував. Один з журналістів в суді засвідчив:

«Автомобілем їм не вдалося заїхати на територію, оскільки наявний пропускний режим, тому взявши з собою посвідчення журналістів і мобільні телефони вони вирішили йти пішки. Ідентифікуючих ознак в них не було, бо бачили їх би на відстані і в них не було б таких сюжетів. Камеру і мікрофон з логотипом «1+1» вони залишили в автомобілі, бо транспорт не пустили б з цими предметами на режимний об’єкт. На КПП їх ніхто не запитував і вони нікому не повідомляли, що вони журналісти.» 

Суд, на основі показань охоронців, прийшов до висновку:

«Отже, усі показання в частині причетності ОСОБА_1 до спричинення фізичного болю потерпілим, є суперечливими, сумнівними, які неможливо усунути і тлумачаться судом на користь обвинуваченого, який заперечує свою винуватість.

Крім того, суд не приймає до уваги посилання потерпілого ОСОБА_2 на те, що обвинуваченому ОСОБА_1 підпорядковані свідки обвинувачення, оскільки це твердження є хибним та жоден з досліджених у суді доказів, на яких ґрунтується обвинувачення, не підтверджує та не доводить цього.»

Виходячи з наведеного, суд дійшов висновку, що стороною обвинувачення не здобуто і не доведено належними, достатніми та допустимими доказами у їх взаємозв`язку, що в діянні обвинуваченого є склад інкримінованих йому кримінальних проступків.

Закон забороняє оцінювати рішення суду, тим більше якщо вони не набрали законної сили. Тим не менш хотілося б відмітити, що вирок у цій справі в багатьох моментах є важливим і знаковим щодо розгляду кримінальних справ за «журналістськими» статтями. Зокрема той факт, що позиція суду базується на показаннях охоронців, які хоча адміністративно і не підпорядковані обвинуваченому, проте прямо залежні від нього і можуть бути залякані ним, що часто трапляється у випадку, коли обвинувачений – впливова і багата особа. Також суд в якості одного з важливих доказів використав «редакційне завдання», і сумніви в автентичності цього документу були однією з підстав винесення виправдувального вироку. Однак редакційне завдання, як вже зазначалося в матеріалах ІМІ, не є обов’язковим документом і не передбачено чинним законодавством України, а відтак не може бути джерелом інформації для доказування обставин справи. Додатковим фактором, який сприяв винесенню виправдувального вироку, не зважаючи на зрив зйомок сюжету, було намагання журналістів приховати свій журналістський статус заради отримання інформації. Приховування статусу журналіста призвело до неможливості притягнення до відповідальності за перешкоджання законній професійній діяльності журналістів.

2. 15 липня 2021 року Шацький районний суд Волинської області виніс вирок щодо подій, які сталися 8 травня 2019 року, визнавши обвинуваченого винуватим у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 1 ст. 171 КК України, та призначити йому покарання у виді штрафу в розмірі п’ятдесяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, що становить 850 грн (вісімсот п`ятдесят гривень). ІМІ повідомляв про цей інцидент під часу зйомок телеканалом «Аверс» сюжету про день народження начальника ПП “Ягодин” Олександра Оникійчука в ресторанно-готельному комплексі “Лемарк” у селі Світязь Волинської області. Можна було б радіти встановленню правосуддя, але є певні але. Зокрема обвинувальний акт, поданий в суд, містить обвинувачення лише у кримінальному правопорушенні, передбаченому статтею 171 Кримінального кодексу України. За чинною класифікацією це – кримінальний проступок, що характеризується відсутністю великої небезпеки для суспільства від такої поведінки, а відтак покарання є незначним. Натомість навіть з тексту вироку випливає, що в матеріалах справи були зафіксовані факти застосування по відношенню до журналістів фізичної сили і нанесення шкоди майну журналістів. А відтак щонайменше на етапі слідства і обвинувачення мало б розглядатися питання про наявність в діях обвинуваченого злочинів, передбачених статтями 345-1 «Погроза або насильство щодо журналіста» та 347-1 «Умисне знищення або пошкодження майна журналіста». Злочини за статтями 345-1 та 347-1 – це вже злочини середньої тяжкості, які передбачають трохи іншу процедуру розслідування і значно суворішу відповідальність для обвинуваченого. На жаль, слідство не звернуло на це увагу. З яких причин це сталося – через звичайну необізнаність слідчого або через корупційний вплив – ми не знаємо і не маємо з цього приводу припущень.

В цілому реєстр судових рішень свідчить, що розслідування справ по «журналістських» статтях відбувається лише за умови активної позиції потерпілих журналістів. Велика кількість ухвал слідчих суддів стосується саме розгляду скарг на бездіяльність слідчого або ж на неправомірне закриття кримінального провадження за фактами правопорушень проти журналістів. Деякі справи містять по три-чотири подібних ухвали – що свідчить про системний характер зволікання з процесуальними діями. Сподіваємось, залучення прокурора до нагляду за досудовим розслідуванням, про яке зазначало ІМІ в своїх матеріалах, буде сприяти якісному, своєчасному і повноцінному розслідуванню, без помилок, які призводять до уникнення відповідальності за правопорушення проти журналістів.

Автори: АЛІ САФАРОВ, РОМАН ГОЛОВЕНКО; ІМІ

**

Нагадаємо, в ІМІ працює правова гаряча лінія, на якій надають консультації досвідчені медіаюристи Роман Головенко та Алі Сафаров за телефоном 050-44-77-063. Запитання можна також надіслати на електронну пошту ІМІ [email protected].

Матеріал підготовлено за підтримки Міжнародного фонду “Відродження” в межах проєкту “Мобілізація зусиль для вирішення викликів у медіасфері України”. Матеріал відбиває позицію авторів і не обов’язково збігається з позицією Міжнародного фонду “Відродження”.