Клітка для Америки

Сьогодні під «виправним» наглядом у США перебувають шість мільйонів осіб – це більше, ніж було в ГУЛАГах за часів Сталіна. Чому начебто демократична країна вдається до масового ув’язнення людей?

 Тюрма – це пастка для часу. Часто з’являються хороші репортажі про внутрішнє життя в’язниць. Але штука в тому, що життя в тюрмі переважно не драматичне – й історії нас не захоплюють, адже переважно в цих репортажах нічого не відбувається.

«Один день з життя Івана Денисовича» – це все, що тобі треба знати про Івана Денисовича. Здається, що в такому жаху не проживеш і миті. І в американській тюрмі вражає не жах миті, а неймовірна однаковість десятків років, які чекають на тебе попереду. Саме це і є мукою для ув’язнених.

Для більшості привілейованих, багатих людей із освітою досвід ув’язнення – просто штрих. Скажімо, арешт в підлітковому віці – досить розповсюджене явище.

Але для багатьох бідних людей в Америці – а особливо для чорних бідних, тюрма – це місце призначення, що входить у повсякдення, як середня школа та коледж для багатих білих людей.

Більш ніж половина всіх чорних чоловіків, які не закінчили школу, хоч раз у житті побувають у тюрмі.

Масове ув’язнення громадян у безпрецедентних в історії масштабах – фундаментальний факт сьогоднішніх США. Можливо, найбільш фундаментальний – як фундаментальним фактом 1850 року було рабство. Власне кажучи, сьогодні більше чорних перебувають у лещатах кримінально-виправної системи – в тюрмі, на умовному засудженні, на достроковому звільненні – ніж тоді перебували в лещатах системи рабства.

Більш того, зараз під «виправним наглядом» в Америці перебуває понад шість мільйонів людей. Це більше, ніж було в Архіпелагу ГУЛАГ за часів Сталіна. Шестимільйонне місто ув’язнених і контрольованих – Закритоград, Lockuptown – зараз друге завбільшки у Сполучених Штатах.

За останні кілька десятиліть кількість ув’язнень зростає по експоненті. І це вражає настільки ж, як і сама кількість ув’язнених. У 1980 році було близько 220 ув’язнених на кожні 100 тисяч американців. До 2010 року це число більш ніж потроїлося – до 731 в’язня на 100 тисяч населення.

Жодна інша країна не підходить до цього числа і близько. В останні два десятиліття штати витрачають на тюрми вшестеро більше, ніж на вищу освіту. Сполучені Штати – це «тюремна держава», за висловом Конрада Блека, колишнього консервативного медіамагната, а тепер реформатора, який сидить у тюрмі у Флориді. Його випадок – це ілюстрація давньго жарту: консерватор – це ліберал, якого пограбували на вулиці, ліберал – це консерватор, якого звинуватили. Ну а пристрасний реформатор тюрем – це консерватор, який сидить.

Масштаб і брутальність тюрем – це моральний скандал американського життя. Щодня принаймні 50 тисяч людей – цілий стадіон – прокидаються в одиночному ув’язненні, часто в тюрмах або відділах із «супермаксимальною» безпекою, де люди закриті в малесеньких камерах, нікого не бачать, не можуть вільно читати чи писати. Їм тільки раз на день дозволять «вправи» впродовж години. Закрийтесь у туалеті й уявіть, що вам доведеться провести там наступні десять років – це дасть вам певне уявлення про цей досвід.

Зґвалтування у тюрмах надзвичайно поширені. Щороку ґвалтують понад 70 тисяч в’язнів. Отож, зґвалтування зазвичай вважають частиною самого покарання, на яку слід очікувати. Стандартний сюжет у комедії, який ми бачимо по ТБ щовечора – це погрози підозрюваним зґвалтуванням у тюрмі. Такі погрози навіть вважаються звичайною й досить милою практикою серед поліцейських.

Нормалізація зґвалтувань у тюрмах – як жарти вісімнадцятого століття про улюблене серед натовпів видовище, повішання – без сумніву, вражатиме наших нащадків як незрозумілий садизм людей, що вважали себе цивілізованими.

Хоч американці й уникають дивитися на тюрми прямо – вони непрямо живляться з її моди й манер. Багаті білі підлітки в мішкуватих джинсах та з багатьма татуюваннями показують, хай несвідомо, дійсність ув’язнення, яка діє як приховане підґрунтя країни.

Як ми до такого прийшли? Як сталося, що цивілізація, що відкидає публічне повішання, каменування та четвертування, почала вірити, що садити величезні кількості людей на десятиліття у клітки – це прийнятна гуманна санкція?

Гарвардський професор Вільям Станц, який помер незадовго до оприлюднення головного твору його життя, «Колапс американського кримінального правосуддя», наводить основні причини пандемії ув’язнення. Це поширення законів про наркотики, які карають за невеликі порушення в цій сфері великими термінами; «нульова толерантність» до правопорушень у бідних кварталах; закони про обов’язкові вироки, які не дозволяють суддям користуватися власним судженням.

Але, на думку Станца, причини глибші. Американський Білль про права є значно гіршим за прийняту одночасно з ним французьку Декларацію прав людини. Проблема з Біллем про права полягає в тому, що він робить наголос на процес і процедуру, а не на принципи. Декларація прав людини каже: «Будь справедливим!», а Білль про права каже: «Чини правосудно!». Замість того, щоб оголосити загальні принципи – не звинувачувати нікого за дію, що не була злочином на час її здійснення, не допускати жорстоких покарань, робити метою правосуддя справедливість – Білль про права говорить з точки зору процедури. Не можна обшукувати без причини, не можна звинувачувати без доказів тощо.

Звідси випливає несправедливість. Ти можеш з’їхати, якщо копи дивилися не в тій машині не з тим ордером, коли знайшли твій косячок. Але якщо за косячок тебе посадили – ти можеш сидіти за нього хоч ціле життя, чому б ні? Ти можеш уникнути страти, якщо доведеш проблеми з призначеним тобі адвокатом, але значно важче зробити це, просто показавши, що ти був невинний і судді помилилися.

Зацикленість на процедурі та культ брутальних в’язниць мають одне спільне – безособовість. Чим більш професіоналізована та процедурна система, тим більше ми відсторонюємося від її справжнього впливу на справжніх людей.

Америка знаменита як системою правосуддя, зацикленою на процедурі (звичайна тема в поліцейських шоу – «виблядки викручуються з технічних причин»), так і жорстокістю та нелюдяністю своїх тюрем. Ще для Чарльза Дікенса, який відвідав країну в 1842 році, основними темами стали нелюдяність в’язниць і цинізм американських юристів. Його шок, коли він побачив «взірцеву» тюрму у Філадельфії – на той час найдорожчу публічну будівлю у США, де кожен в’язень перебував у одиночному ув’язненні – досі актуальний:

«Я думаю, мало хто може оцінити неймовірну кількість тортур і агонії, яке накладає на страждальців це жахливе покарання, що триває роками… Я вважаю це повільне та щоденне втручання у таємниці мозку значно гіршим за будь-які тілесні тортури; тому, що його жахливі ознаки не настільки видимі для ока й відчутні на дотик, як шрами на плоті; тому, що його рани не на поверхні, й воно вириває мало криків, які може почути людське вухо – я ще більше засуджую його, як таємне покарання…»

Після завершення процедури починається покарання. А оскільки жорстокість є рутинною, наша цивільна відповідальність перед покараним завершується. Ми закриваємо людей та забуваємо про їхнє існування. «Нічого особистого!» – це залишається гаслом над воротами американського тюремного Пекла.

Конрад Блек переконливо зображує лякаючу картину того, як його адвокат, суддя та прокурори весело привітали одне одного з високим професіоналізмом, якраз перед тим, як запроторити його до кутузки на кілька років. Якщо так почувається мільйонер – уявіть, як має почуватися звичайний підсудний.

Професор Станц виступає за рятівну свободу людських дій. Він вважає, що ми повинні йти до суду з розумінням того, що таке злочин та якою є справедливість. А вже потім дозволити вирішувати здоровому глузду, співчуттю та конкретним обставинам справи. Для Станца, домінувати повинен дух закону, а не його мертва літера, не окрема процедурна помилка.

Існує інша теорія. Згідно з нею, американські тюрми не мають нічого спільного з процедурним правосуддям. Це радше просто продовження системи рабства та плантацій. Сьогоднішні тюрми працюють не для реабілітації, не для виправлення людей – вони є просто покаранням.

Реальним принципом, згідно з цією теорією, є панування білих, расове домінування. А тюрми походять від техаських плантацій, заснованих на рабській праці. Чорних сьогодні садять до в’язниць у сім разів частіше, ніж білих. Молоді чорні чоловіки швидко переходять від періоду, коли поліція набридає їм постійними перевірками та наїздами – до періоду формального контролю, тобто тюрми, а надалі й до системи невидимого контролю впродовж цілого свого життя.

Їм не дають голосувати, їх легально дискримінують до кінця життя, й більшість знову потраплє до тюрем. За цією теорією, система тюрем – це ніяке не спотворення принципів процедури: вона насправді робить те, що і повинна. Висновок: якщо масове ув’язнення вважати системою соціального контролю – й передусім расового контролю – то ця система є фантастично успішною.

«Північна» теорія безособовості та «південна» теорія помсти – сходяться на загальноамериканській темі. Дедалі більша кількість американських тюрем стають приватним бізнесом, ними за контрактами керують компанії, що спрямовані на отримання прибутку.

В нинішній Америці більше людей у тюрмах, ніж свого часу в ГУЛАГу за часів Сталіна. І водночас дедалі більша кількість американських тюрем стають приватним бізнесом, ними за контрактами керують компанії, які прагнуть отримання прибутку.

Платить цим компаніям держава, а їхній прибуток залежить від того, щоб якомога менше витратити на в’язнів. Важко уявити більшу протилежність між суспільним благом і приватним прибутком. Інтерес приватних тюрем полягає не в очевидному суспільному благу – мінімально необхідній кількості ув’язнених – а в тому, щоб мати їх якомога більше, і при цьому розміщувати їх якомога дешевше.

Одним із найбільш пронизливих документів нещодавнього американського життя є річний звіт за 2005 рік однієї з найбільших таких фірм – Corrections Corporation of America, тобто «Виправна корпорація Америки». Компанія (котра витрачає мільйони на те, щоб лобіювати закони) змушена звернути увагу інвесторів на ризик того що хтось, колись, якось може перекрити кран, із якого ллються засуджені люди:

«Наше зростання загалом залежить від можливості отримувати нові контракти та створювати нові виправні заклади й заклади утримання… Негативний вплив на попит на наші заклади та послуги можуть справити послаблення правоохоронних зусиль, поблажливість вироків і практик засудження, або ж декриміналізація певної діяльності, яка зараз прописана в наших кримінальних законах. Наприклад, будь-які зміни стосовно наркотиків і речовин із контрольованим обігом або ж нелегальної імміграції може вплинути на кількість заарештованих, звинувачених і засуджених людей – що потенційно зменшить попит на виправні заклади для їхнього розміщення».

Навіть Бертольд Брехт навряд чи зміг би уявити такий документ: капіталістичне підприємство, яке живиться з нещастя людини, щосили намагається зробити все, щоб це нещастя не було зменшене.

Але привид ходить над усіма цими теоріями – чи то про збожеволілий процес, чи то про каральну плантацію. Епідемія ув’язнень збігається з докорінним зменшенням злочинності за той самий період. Виглядає так, наче чим більше поганих хлопців у тюрмі, тим менше на вулицях злочинів. Тлом для тюремного буму, яке лише зрідка з’являється в літературі на цю тему, є хвиля злочинності, що йому передувала й наклалалася на нього.

Для тих, хто надто молодий, щоб пам’ятати хвилю злочинності у великих містах у шістдесятих та сімдесятих, це може здаватись історією про бабая. А для тих, у кого це було тлом цілого дитинства та юності – це велика травма в нещодавньому американському житті, й вона пояснює багато інших речей, що сталися в цей самий час.

Саме спроби лібералів керувати Манхеттеном значно більше, ніж те, що відбувалося зі Східною Європою при соціалізмі, зробили неоконсервативні аргументи переконливими. Справді існував ліберальний консенсус щодо злочинності – і він справді мав погані наслідки.

Якби в 1980 році хтось передбачив, що у 2012 році рівень насильницьких злочинів у місті Нью-Йорк стане настільки низьким, що вони практично зникнуть як предмет для розмов – вважали б, що він не стільки мрійник, скільки божевільний.

Тридцять років тому злочинність вважали перманентною рисою великого міста, створеною відчуженим нижчим класом. Тепер так не вважають. Сталося щось, що це змінило, і можна було б думати, що ця зміна стане нагодою для оптимізму. Натомість, ми переважно задовольняємося кількома поясненнями на будь-яке питання – на кшталттеорії розбитих вікон.

Це загальнолюдська істина: те, що працює, цікавить нас значно менше, ніж те, що не спрацьовує.

То як пов’язані масове ув’язнення та зменшення злочинності?

Звичайно, в сімдесятих і вісімдесятих багато експертів дійшли переконання, що неможливо зробити поганих людей кращими. Все, що можна зробити – це їх ізолювати на довший чи коротший термін.

Як не сумно, але здавалося, що найкращі дослідження показували: нічого не працює – реабілітація є міфом. А потім у 1983 в’язні федеральної тюрми максимальної суворості в Маріоні, штат Іллінойс, убили двох охоронців. В’язні – дуже зрідка – вбивали охоронців довгий час. Але на той час громадська думка вже була готова. І вперше після введення абсолютно одиночного ув’язнення в Америці – його було відновлено.

А через десять років рівні злочинності почали падати. По всій країні – в середньому на сорок відсотків. У місті Нью-Йорк – аж на вісімдесят відсотків. До 2012 року рівень злочинності у Нью-Йорку був найнижчим від часів Другої світової війни. У 2002 році на Манхеттені було менше вбивств, ніж у будь-якому році, починаючи з 1900.

У суспільних науках, шукаючи причину, зазвичай знаходять плутатнину. В повсякденному житті, розв’язання кризи призводить до встановлення причинно-наслідкових зв’язків. Якщо після пігулки головний біль минає – ми не дуже часто питаємо себе, а чи не зник біль, можливо, сам по собі.

Тому публікація нової книжки Франкліна Зімрінга «Місто, яке стало безпечним» стала великою подією. Зімрінг, кримінолог із університету Берклі, роками гриз статистику того, що сталось у Нью-Йорку – зіставляючи з контекстом решти Америки. Перше, що він показує – це як мало ми знаємо.

Сорокавідсотковий спад злочинності по всіх США – а насправді в усьому Західному світі – відбувся з причин, настільки ж загадкових в Оттаві, як і в Бронксі. Зімрінг показує, що звичайні пояснення на кшталт демографічних змін просто нічого не дають. А тому міжнародний спад злочинності виглядає дещо надприродним – чорні дрозди падають з неба, пошесті минаються, й абсолютно не видно причин, з якої суспільства переходять з одного стану в інший. Буває мода, бувають збіги в інших частинах соціального існування – а може, є мода та цикли у злочинній поведінці з таких самих довільних причин.

Але додаткові сорок відсотків падіння злочинності у Нью-Йорку нарешті піддаються аналізу Зімрінга. Причина не у виправленні патологій, на яких зациклилися праві – не в тому, щоб пересаджати агресивних, зменшити кількість неодружених матерів, змінити систему соцзабезпечення. Не були це й ліки від глибинних причин, на які вказують ліві – дискримінація, несправедливість, бідність.

Нью-Йорк не став значно багатшим. Не став він і значно біднішим. Не було значних змін в етнічному складі, середньому рівні багатства чи освіти мешканців міста – а насильницькі злочини більш-менш зникли.

Охорона від «розбитих вікон» чи «стрибання через турнікети» – тобто придушення дрібних видимих правопорушень, щоб створити анти-злочинну атмосферу – практично не мала ефекту. Та й загалом, як пише Зімрінг, існувала величезна різниця між гаслами та практикою того часу. Насправді, арешти за «видимі» ненасильницькі правопороушення – скажімо, проституцію чи наперсточництво – переважно в цей період зменшувалися.

Натомість – зупинити злочинність допомогли маленькі акти соціальної інженерії, спрямовані просто-напросто на запобігання злочинам. Поліція Нью-Йорка в дев’яності почала зменшувати злочинність не тим, що боролась із маленькими злочинами в безпечних місцях – а тим, що ввела багато патрулів у місцях, де ставалося багато злочинів – «поліцейські в гарячих точках».

Крім того, копи почали агресивну й неоднозначну програму «зупини й обшукай» – з метою «відловити акул з-посеред дельфінів», як описав один з ініціаторів програми Джек Мейпл. А включала вона те, що зневажливо називають «профайлинг» (визначення типажу людей, яких слід зупинити). Цей профайлинг був не стільки расовим – оскільки в кожному районі всі підозрювані були переважно однієї раси – він був соціальним, включаючи тисячі маленьких підказок, які поліцейські вже впізнавали.

Зімрінг наголошує, що в районах, де жили меншини, зупиняли, обшукували, і заарештовували непропорційно велику кількість молоді. Але саме в них непропорційно відчутніше було зменшено кількість злочинів. «Бідні більше платять – і більше отримують», – так описує це Зімрінг.

Він вважає, що «легка» програма зупини-й-обшукай може викликати менше відчуження, проте водночас бути настільки ж ефективною. Крім того, зменшуючи злочинність, програма зрештою зменшила кількість бідної молоді з меншин, яка сидить у тюрмах подовгу.

Правдоподібно, що дані Зімрінга відокремлюють злочинність від меншин. У 1961 році афроамериканці та латино становили 26% населення Нью-Йорка. Тепер вони становлять 50%, а злочинність значно менша.

Консервативні теорії стверджували, що суспільні обставини виробляють певну кількість злочинності – якщо зупиниш її тут, вона прорветься в іншому місці. І тоді єдиний спосіб зупинити злочинність – це закрити всіх потенційних злочинців. Насправді ж, здається, злочинна діяльність схожа на іншу людську діяльність – це питання можливості та нагоди.

Злочинність – це не наслідок «заданої» кількості злочинців. Злочинці – це наслідок заданої кількості нагод здійснити злочини. Закрийте відкритий ринок наркотиків на площі Вашингтона – й він не переміститься автоматично до парку на площі Томпкінса. Він просто зникне, або ж дилери підуть у приміщення, де торгівля триває, але насильницькі злочини – ні.

І, як у замкненому колі, зменшення злочинності призводить до зменшення злочинності. Якщо твої кенти більше не грабують на вулицях – менш імовірно, що це робитимеш ти. Зімрінг каже: «Пам’ятайте, ніхто не заробляє на життя гоп-стопом. У насильницьких злочинах нема мінімальної зарплати». Це в певному сенсі розвага – частина стилю життя. «Злочини стають щоденною поведінкою. Це те, що люди роблять, коли звикають робити це».

І в цьому – основна слабкість. Злочинність припиняється внаслідок сил, які діють у даній ситуації, а не вдаслідок віднайнення глибоких причин злочинності. Консерваторам така думка не подобається: вона показує, що жорсткість не допомагає. Ліберелам вона не подобається, бо м’якість також не допомагає. Зменшення злочинності не полягає у лікуванні соціальних патологій чи полегшенні соціальних кривд – воно полягає у створенні маленьких, але неприємних бар’єрів.

Привертає увагу ще один факт. Поки в решті штатів за останні двадцять років кількість ув’язнень зросла, що й призвело до нинішніх разючих цифр – то у Нью-Йорку з його найкращою ситуацією, незважаючи навіть на жорсткі закони про наркотики, кількість ув’язнених помітно зменшилася.

«Нью-Йорк, посеред різкого скорочення злочинності, саджає за ґрати значно меншу кількість людей, і особливо молоді, ніж саджав на гребені хвилі злочинності», – відзначає Зімрінг. Що б не спричинило зменшення рівня вуличної злочинності – це ніяк не було пов’язано з ув’язненням більшої кількості людей.

Ця логіка ще більш очевидна, якщо ми просто перейдемо до царини злочинів білих комірців. Ми ж легко приймаємо версію, що немає заданої кількості злочинів білих комірців, які мають статися. Що немає покоління агресорів, створених татусями-очкариками та магістрами бізнесу. І що коли ти припиняєш розкрадання на Третій авеню – воно не починається само собою в сусідній офісній будівлі. Злочини бідних комірців стаються на перетині патології та можливості. Якщо аудитори припинять можливість – це прекрасно обмежить ймовірність патології.

Можливо, майбутні історики побачать і глибші причини. Пояснення може бути не тільки в запобіганні – скажімо, поява дешевих кредитних карток та державних лотерей, імовірно, не менш за ФБР послабила колись Мафію, яка жила з вибивання позичених грошей із відсотками та з лохотронів.

Наприклад, можливо, що поява мобільних допомогла загнати торгівлю наркотиками в приміщення, а це зменшило насильство. Можливо, програма зупини-й-обшукай була поганим, але єдиним планом, у який вірить поліція. Як показує військова історія, краще поганий план, ніж жодного – особливо, якщо інша сторона вважає його добрим.

Але одне можна говорити з певністю – соціальні епідемії можна вилікувати швидше, ніж ми думаємо, за допомогою простіших і поверховіших механізмів, ніж ми уявляємо. Перев’язування рани – непогана стратегія, оскільки перев’язка допомагає рані самій заживати.

Що призводить до радикального висновку. Оскільки в’язниця відіграє незначну роль у запобіганні злочинам навіть за насильницькі злочини – то за ненасильницькі сидіти має узагалі дуже мало людей, чи то бідних, чи багатих. Ані вулиці, ані злочини не стають безпечнішими від того, що курці чи дрібні торговці марихуаною ув’язнені – не кажучи вже про те, з якими жахливими термінами ув’язнення, що тепер так легко роздаються.

Аналогічно, посадка засновника фінансової піраміди до кінця життя теж не служить жодному суспільному благу. Краще конфіскувати гроші та змусити його відпрацьовувати на громадських роботах наступне десятиліття.

Чи буде більше шахрайства та розкрадання акцій, якщо злочинці знатимуть, що втратять усі свої гроші та репутацію і будуть змушені прибирати сміття сім днів на тиждень упродовж п’яти років? Ймовірно, що той, кому цих санкцій недосить – це людина, якій жодних санкцій не буде досить. Дослідження Зімрінга показує, що якщо злочинність падає на вулицях – то і злочинці, які виходять із тюрми, припиняють чинити злочини. Значення має можливість чинити злочини та продовження культури злочинності – а не якийсь «вивчений у тюрмі урок».

Водночас, гидкий бік програми зупини-й-обшукай можна полегшити. Щоб відловлювати акул з-посеред дельфінів, треба змінити розмір дірок у сітці – зупиняти справжні злочини, а не косяк марихуани в кишені.

Доктор Джонсон якось сказав, що моралі створюють закон, і коли моралі змінюються – змінитися має й закон. Очевидно, що нині марихуана – майже загальноприйнята речовина. Її не тільки час від часу вживають (так було десятиліттями), про неї запросто говорять по ТБ й у кіно (раніше так не було). Досить подивитися будь-який фільм про обкурку, щоб зрозуміти: ризиком куріння коноплі вважається не арешт, а те, що ти скажеш щось дурне чи виглядадимеш ідіотом перед жінками. Декриміналізація марихуани допомогла б зупинити епідемію ув’язнень.

В інших багатих країнах рівень злочинності – незважаючи на їхню історію – на диво стабільний. Франція це чи Австралія – впродовж століття рівень ув’язнення становить близько сотні людей на сто тисяч населення, не вище. Схоже, в середньому одна людина з тисячі робить часом щось справді погане. Суттю правоохоронної системи мало б бути визначити цього тисячного, знайти спосіб не дати йому нашкодити іншим – а всім іншим дати спокій.

Автор: Адам Гопнік Джерело: The Newyorker

Скорочений переклад: Артем Чапай, Інфопорн