Берет заем один, а отдавать приходится другому: когда придется держать ответ за кредит супруга?
Правда ли, что супруги становятся по факту поручителями по любым кредитам друг друга? Всех ли видов кредитных продуктов это одинаково касается? Какова судебная практика по таким делам? Учитывая текущие реалии официальных доходов граждан Украины, а также ужесточившиеся требования банков к заемщикам, финансовое поручительство супругов используется в большинстве случаев.
Елена Полянчук, начальник управления правового сопровождения продаж УкрСиббанка BNP Paribas Group:
Одразу необхідно зазначити, що порука і відповідальність одного з подружжя по зобов’язанням іншого з подружжя – це різні за своєю правовою природою категорії.
Порука – це один з цивільно-правових засобів забезпечення виконання конкретного зобов’язання боржника перед кредитором, який виникає на підставі договору та не залежить від наявності між поручителем та боржником сімейних відносин. Таким чином, один з подружжя може стати поручителем лише у разі підписання ним договору поруки.
Що стосується відповідальності одного з подружжя по зобов’язанням іншого з подружжя, то обов’язок виконання зобов’язання у іншого з подружжя, який не є стороною правочину, виникає в силу закону, за певних умов, закріплених нормами Сімейного кодексу України. Спробуємо розібратися, при яких умовах виникає цей обов’язок у подружжя.
Цивільний кодекс України встановлює, що правочин – це дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов’язків. Отже, якщо кредитний договір укладений одним із подружжя, постає питання: «Права та обов’язки по договору виникають лише у того з подружжя, з ким укладено кредитний договір, чи в обох із подружжя?»
Сімейним кодексом України передбачено, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). За загальним правилом, вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об’єктом права спільної сумісної власності подружжя. Об’єктом права спільної сумісної власності подружжя може бути будь-яке майно, за винятком виключеного з цивільного обороту. Також, об’єктом права спільної сумісної власності є заробітна плата, пенсія, стипендія, інші доходи, одержані одним із подружжя.
Якщо одним із подружжя укладено договір в інтересах сім’ї, то гроші, інше майно, в тому числі гонорар, виграш, які були одержані за цим договором, є об’єктом права спільної сумісної власності подружжя.
Згідно з ч.2 ст. 61 Сімейного кодексу України, при укладенні договорів одним із подружжя вважається, що він діє за згодою другого з подружжя. Дружина, чоловік має право на звернення до суду з позовом про визнання договору недійсним як такого, що укладений другим із подружжя без її, його згоди, якщо цей договір виходить за межі дрібного побутового. Для укладення одним із подружжя договорів, які потребують нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, а також договорів стосовно цінного майна, згода другого з подружжя має бути подана письмово. Згода на укладення договору, який потребує нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, має бути нотаріально засвідчена.
Договір, укладений одним із подружжя в інтересах сім’ї, створює обов’язки для другого з подружжя, якщо майно, одержане за договором, використане в інтересах сім’ї.
Отже, за умови, що кредитний договір укладений одним із подружжя в інтересах сім’ї та кредитні кошти використані в інтересах сім’ї, боргові зобов’язання перед кредитором несуть як чоловік, так і дружина, а не тільки той з подружжя, хто підписав кредитний договір. Фактично, в такий ситуації, другий з подружжя стає співпозичальником по кредитному договору.
У зв’язку з цим, під час розгляду справ, пов’язаних з кредитними зобов’язаннями подружжя, суди ретельно з’ясовують, в чиїх саме інтересах укладався договір одним із подружжя: своїх особистих чи в інтересах сім’ї, оскільки відповідь на це питання має визначальний характер для правильного вирішення питання про правові наслідки такого договору.
Так, у листопаді 2007 року ОСОБА_7 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_8 про поділ спільного майна подружжя. Зокрема, позивач просив включити до маси майна, що підлягає поділу, погашене ним зобов’язання перед Банком за кредитним договором від 14 червня 2005 року у розмірі 428 326 грн. 50 коп.
ОСОБА_8 звернулася до суду із зустрічним позовом до ОСОБА_7, в якому також просила поділити спільне майно колишнього подружжя, зокрема, просила включити до маси майна, що підлягає поділу, автомобіль марки «Suzuki Grand Vitara», 2006 року випуску, та зобов’язання перед Банком за укладеним нею 29 березня 2006 року кредитним договором, за кошти якого був придбаний зазначений автомобіль.
Справа судами розглядалася неодноразово.
Останнім рішенням Дніпровського районного суду м. Києва від 29 червня 2010 року первісний та зустрічний позови задоволено частково. Виділено та визнано право власності за ОСОБА_7 на квартиру АДРЕСА_1 вартістю 862 600 грн.; легковий автомобіль марки «Mercedes Benz», 1996 року випуску, державний номерний знак НОМЕР_1, вартістю 78 948 грн. 10 коп.; мікроавтобус марки «Mercedes Benz», 1987 року випуску, державний номерний знак НОМЕР_2, вартістю 17 675 грн.; земельну ділянку АДРЕСА_2, вартістю 98 418 грн.; земельну ділянку АДРЕСА_3 та садовий будинок АДРЕСА_3, загальною вартістю 121 200 грн.
Визнано за ОСОБА_8 право власності на земельну ділянку по АДРЕСА_4, вартістю 1 014 200 грн.; автомобіль марки «Suzuki Grand Vitara», 2006 року випуску, державний номерний знак НОМЕР_3, вартістю 147 239 грн. 94 коп., на загальну суму 1 161 439 грн. 94 коп.
Обов’язок виконати зобов’язання за кредитним договором від 29 березня 2006 року залишено за ОСОБА_8 Стягнуто з ОСОБА_8 на користь ОСОБА_7 392 142 грн. 98 коп. В решті позовів відмовлено.
Рішенням апеляційного суду м. Києва від 29 листопада 2012 року рішення суду першої інстанції скасовано та ухвалено нове рішення. У порядку поділу спільного майна подружжя визнано право власності за ОСОБА_7 на наступне майно: мікроавтобус марки «Merсedes Benz» 1987 року випуску, державний номерний знак НОМЕР_2, вартістю 17 675 грн.; легковий автомобіль марки «Merсedes Benz», 1996 року випуску, державний номерний знак НОМЕР_1, вартістю 78 948 грн. 10 коп.; Ѕ частку квартири АДРЕСА_1, вартістю 431 300 грн.; Ѕ частку земельної ділянки площею 0,0502 га, розташовану по АДРЕСА_5, вартістю 49 209 грн.; Ѕ частину садового будинку розташованого у АДРЕСА_5, вартістю 5 000 грн.
У порядку поділу спільного майна подружжя визнано право власності за ОСОБА_8 на наступне майно: легковий автомобіль марки «Suzuki Grand Vitara», 2006 року випуску, державний номерний знак НОМЕР_3, вартістю 147 239 грн. 94 коп.; Ѕ частку квартири АДРЕСА_1, вартістю 431 300 грн.; Ѕ частку земельної ділянки площею 0,0502 га, розташовану по АДРЕСА_5, вартістю 49 209 грн.; Ѕ частку садового будинку, розташованого у АДРЕСА_5, вартістю 5 000 грн. Стягнуто з ОСОБА_8 на користь ОСОБА_7 25 308 грн. 42 коп. доплати за різницю у вартості поділеного майна.
Стягнуто з ОСОБА_7 на користь ОСОБА_8 75 722 грн. 20 коп. кредитних зобов’язань перед Банком за кредитним договором від 29 березня 2006 року. В решті позовів відмовлено.
Ухвалою судді Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 8 січня 2013 року у відкритті касаційного провадження у даній справі відмовлено.
У заяві про перегляд судового рішення суду касаційної інстанції ОСОБА_7 просив скасувати ухвалу судді Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ і направити справу на новий розгляд до суду касаційної інстанції, посилаючись на неоднакове застосування судами касаційної інстанції ч. 4 ст. 65 Сімейного кодексу України , що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.
Заслухавши доповідь судді Верховного Суду України, пояснення заявника ОСОБА_7 та ОСОБА_9, яка надає ОСОБА_7 правову допомогу, на підтримання заяви, а також ОСОБА_8 та її представника ОСОБА_10 на її заперечення, дослідивши матеріали справи та перевіривши наведені у заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що заява не підлягає задоволенню.
Згідно з ч. 1 ст. 61 СК України об’єктом права спільної сумісної власності подружжя може бути будь-яке майно, за винятком виключеного з цивільного обороту.
Під майном ч. 1 ст. 190 ЦК України має на увазі окрему річ, сукупність речей, а також майнові права та обов’язки.
Відповідно до ч. 3 ст. 61 СК України якщо одним із подружжя укладено договір в інтересах сім’ї, то гроші, інше майно, в тому числі гонорар, виграш, які були одержані за цим договором, є об’єктом права спільної сумісної власності подружжя.
Частина 4 ст. 65 СК України встановлює, що договір, укладений одним із подружжя в інтересах сім’ї, створює обов’язки для другого з подружжя, якщо майно, одержане за договором, використане в інтересах сім’ї.
Отже, об’єктом права спільної сумісної власності подружжя є як предмети матеріального світу, так і майнові права та обов’язки. Договір, укладений одним із подружжя, створює обов’язки для другого з подружжя в разі, якщо його укладено в інтересах сім’ї, а одержане за цим договором майно фактично використано на задоволення потреб сім’ї.
Судом установлено, що за кошти, одержані ОСОБА_8 за укладеним в період шлюбу кредитним договором з Банком було придбано автомобіль марки «Suzuki Grand Vitara», який рішенням суду визнано об’єктом права спільної сумісної власності подружжя ОСОБА_8 та ОСОБА_7 За таких обставин суд дійшов обґрунтованого висновку про те, що зазначений кредитний договір створив обов’язки щодо повернення кредиту і для ОСОБА_7 та правильно стягнув з нього половину вартості погашеного ОСОБА_8 кредиту на її користь.
Також, судом установлено, що кошти, одержані ОСОБА_7 за кредитним договором з Банком, використані ним не на задоволення потреб сім’ї, а на інші потреби. Встановивши такі обставини, суд також дійшов правильного висновку про те, що цей договір не створює обов’язки для ОСОБА_8
Таким чином, судом касаційної інстанції однаково і правильно застосовано ч. 4 ст. 65 СК України у справах з подібних правовідносин, обставини, які стали підставою для перегляду справи, не підтвердилися, що відповідно до ч. 1 ст. 360-5 ЦПК України є підставою для відмови в задоволенні заяви (справа № 6-27242св09).
Підсумовуючи рішення, Верховний Суд України прийняв наступну правову позицію:
Договір, укладений одним із подружжя, створює обов’язки для другого з подружжя в разі, якщо його укладено в інтересах сім’ї, а одержане за цим договором майно фактично використано на задоволення потреб сім’ї.
Договір, укладений одним із подружжя, за яким майно використане не на задоволення потреб сім’ї, а на інші потреби, не створює обов’язків для іншого з подружжя.
Ці висновки однаково справедливі і застосовуються до всіх видів кредитних правовідносин (іпотечних кредитів, автокредитів, кредитування рахунку або споживчих кредитів), де стороною виступає один з подружжя.
Встановлення судом факту укладення одним із подружжя договору в інтересах сім’ї та використання одержаного за таким договором на потреби сім’ї має ще одне важливе правове значення. Сімейний кодекс України у ч.2.ст.73 встановлює, що стягнення може бути накладено на майно, яке є спільною сумісною власністю подружжя, якщо судом встановлено, що договір був укладений одним із подружжя в інтересах сім’ї і те, що було одержане за договором, використано на її потреби.
Якщо цей факт судом не встановлений, то за зобов’язаннями одного з подружжя стягнення накладається лише на його особисте майно і на частку у праві спільної сумісної власності подружжя, яка виділена йому в натурі.
Ця правова позиція підтверджена ухвалою Верховного Суду України по справі № 6-21952св10.
У травні 2007 року ОСОБА_6 звернулася до суду з уточненим та доповненим в подальшому позовом до ОСОБА_7, ОСОБА_8, товариства з обмеженою відповідальністю “Мультисервіс” (далі ТОВ “Мультисервіс”), третя особа відділ державної виконавчої служби Керченського міського управління юстиції, про визнання права спільної сумісної власності на майно та звільнення майна з-під арешту, визнання договору недійсним та повернення майна. Позивачка зазначала, що на виконання рішення суду про стягнення з її чоловіка ОСОБА_7 на користь ОСОБА_8 117397 грн. 77 коп. держаним виконавцем 8 грудня 2003 року було накладено арешт на нежитлове приміщення по АДРЕСА_1 та обладнання перукарні. 11 квітня 2007 року зазначене майно було продано з прилюдних торгів їх організатором ТОВ “Мультисервіс” ОСОБА_8 за 28000 грн. Посилаючись на те, що спірне майно придбано в період її зареєстрованого шлюбу з ОСОБА_7 та за рахунок коштів сімейного бюджету, а вона боржником ОСОБА_8 не є, позивачка просила про задоволення позову.
У червні 2007 року ОСОБА_8 звернулася до суду з уточненим та доповненим в подальшому позовом до ОСОБА_6, ОСОБА_7 про усунення перешкод у користуванні майном, посилаючись на те, що придбала спірне нежитлове приміщення та обладнання для перукарні за договором купівлі-продажу, укладеним за результатами прилюдних торгів, однак відповідачі перешкоджають їй у користуванні ним.
Ухвалою Керченського міського суду від 13 червня 2007 року обидва позови обєднано в одне провадження.
Справа судами розглядалася неодноразово.
Останнім рішенням Керченського міського суду від 13 жовтня 2009 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Автономної Республіки Крим від 17 березня 2010 року, первісний позов задоволено частково. Визнано за ОСОБА_6 та ОСОБА_7 право спільної сумісної власності на нежитлове приміщення по АДРЕСА_1. У решті позовних вимог ОСОБА_6 відмовлено. Зустрічний позов задоволено частково. Усунуто перешкоди в користуванні і розпорядженні майном, що належить ОСОБА_8, шляхом вилучення у ОСОБА_6 та ОСОБА_7 з передачею ОСОБА_8 майна, що знаходиться в нежитловому приміщенні по АДРЕСА_1, а саме: крісло-мийка М-VII, кушетка масажна, крісло перукарське, стійка адміністратора, барна стійка, стілець барний, столик для кафе, мякий куток (диван розкладний). У задоволенні решти позовних вимог ОСОБА_8 відмовлено.
У касаційній скарзі ОСОБА_6, посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права, просить скасувати зазначені судові рішення і ухвалити нове рішення, яким її позов задовольнити, а у зустрічному позові відмовити.
Заслухавши доповідь судді Верховного Суду України, дослідивши матеріали справи та перевіривши наведені у скарзі доводи, колегія суддів дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню частково.
Ухвалюючи рішення про відмову у звільненні спірного нежитлового приміщення з-під арешту, суд першої інстанції, з висновками якого погодився апеляційний суд, виходив із того, що співвласником цього приміщення є боржник ОСОБА_7, а позивачка не просила визнати за нею право на частку в цьому приміщенні або право на все приміщення з виплатою грошової компенсації за належну йому частку.
Відмовляючи в позові про витребування обладнання перукарні від ОСОБА_8 суд вказав, що права на це обладнання ОСОБА_8 набула в порядку, встановленому для виконання судових рішень, і відповідно до ч. 2 ст. 388 ЦК України його не може бути витребувано у неї.
Однак погодитися з такими висновками не можна.
Відповідно до ч. 3 ст. 368 ЦК України та ч. 1 ст. 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, є їх спільною сумісною власністю.
Судом установлено, що спірне нежитлове приміщення по АДРЕСА_1 та обладнання для перукарні набуто ОСОБА_7 та ОСОБА_6 в період їх зареєстрованого шлюбу та за рахунок коштів сімейного бюджету, відтак, є їх спільною сумісною власністю.
Рішенням Керченського міського суду від 4 листопада 2003 року з ОСОБА_7 стягнуто на користь ОСОБА_8 117397 грн. 77 коп. боргу за договором позики (т. 1 , а.с. 18).
На виконання цього рішення суду 8 грудня 2003 року державним виконавцем накладено арешт на нежитлове приміщення по АДРЕСА_1 та обладнання перукарні.
Згідно з ч. 1 ст. 73 СК України та ч. 6 ст. 50 Закону України “Про виконавче провадження” за зобовязаннями одного з подружжя стягнення може бути накладено лише на його особисте майно і на частку у праві спільної сумісної власності подружжя, яка виділена йому в натурі. У випадках, коли частка боржника в натурі не виділена, стягнення звертається на його частку, що визначається судом за поданням державного виконавця. Порядок визначення частки майна боржника у майні, яким він володіє спільно з іншими особами, встановлено ст. 379 ЦПК України .
Судом також установлено, що частка боржника ОСОБА_7 у спірному майні у встановленому законом порядку не визначалася.
Згідно з ч. 2 ст. 73 СК України стягнення може бути накладено на майно, яке є спільною сумісною власністю подружжя, якщо судом встановлено, що договір було укладено одним з подружжя в інтересах сімї, і те, що було одержане за договором, використовується на її потреби.
Відповідно до договору позики від 1 липня 2002 року (т. 2, а.с. 31) та рішення суду про стягнення з ОСОБА_7 боргу за цим договором(т. 1, а.с. 18) за цим договором ОСОБА_7 отримав від ОСОБА_8 21800 доларів США на придбання нежитлового приміщення по АДРЕСА_1, його ремонт та придбання обладнання для перукарні.
28 грудня 2002 року ОСОБА_7 шляхом викупу придбав у Керченської міської ради спірне приміщення за 5448 грн. (т. 1, а.с. 13-14).
Суд на зазначені положення закону та обставини справи уваги не звернув, оцінки їм не дав та не зясував, чи укладався договір позики ОСОБА_7 в інтересах сімї та чи були одержані за цим договором кошти використані на її потреби.
Разом з тим, зясування цих обставин має значення для правильного вирішення спору, оскільки від цього залежить, чи може бути накладено стягнення за борговим зобовязанням ОСОБА_7 на спірне майно.
Таким чином, судом порушено норми процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин справи, що мають значення для правильного вирішення справи, і відповідно до ч. 2 ст. 338 ЦПК України є підставою для скасування судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій та направлення справи на новий судовий розгляд.
В якості загального висновку, зазначимо, що подружжя, приймаючи рішення щодо кредитування в інтересах сім’ї, повинно чітко усвідомлювати, що відповідальність за виконання зобов’язань перед кредитором несуть обидва з подружжя, а не лише той, хто поставив підпис у кредитному договорі.
Дмитрий Гутгарц, адвокат, управляющий партнер юридического бюро «АБГ»:
Говорить о том, что при заключении одним из супругов кредитного договора, другой из них автоматически становится для первого поручителем по этому договору – ошибочно. Поручительство – это одна из форм обеспечения выполнения обязательства, в данном случае, кредитного договора.
По сути, поручительство – это договор, на основании которого поручитель (и не обязательно один из супругов) поручается за должника перед кредитором за выполнение должником своих обязательств по кредитному договору. И если должник своих обязательств не выполняет, кредитор имеет право обратиться за выполнением этих обязательств к поручителю.
Кроме того, договор поручительства заключается исключительно в письменной форме. То есть, для того, чтобы стать поручителем, необходимо, как минимум, подписать договор поручительства с кредитором. То есть, основанием для возникновения обязательств поручителя перед кредитором является договор, а не свидетельство о регистрации брака.
Конечно, кредитор может апеллировать к части 4 статьи 65 Семейного кодекса Украины (далее – СКУ), согласно которой «договор, заключенный одним из супругов в интересах семьи, создает обязанности для другого супруга, если имущество, полученное за таким договором, использовано в интересах семьи».
То есть, если кредитные средства истрачены в интересах семьи на приобретение, например, жилья, то в случае неисполнения кредитного договора супругом, кредитор может отправиться со своими требованиями к супруге. Не спорю, такая возможность у кредитора есть, но в отличие от договора поручительства, где поручитель безусловно отвечает по долгам должника перед кредитором всем своим имуществом, кредитору в суде необходимо доказать, что полученные должником средства были использованы в интересах семьи.
Однако претендовать такой кредитор может исключительно на имущество, принадлежащее супругам на праве общей совместной собственности, личное имущество супругов взысканию не подлежит.
Таким образом, если квартира, приобретенная в браке, собственником которой зарегистрирован супруг, имеющий задолженность перед банком, путем нехитрых операций перейдет в качестве подарка к супруге (как объект личной частной собственности), то банк не сможет наложить на нее взыскание в счет погашения задолженности.
Константин Елишев, начальник отдела юридической поддержки сети банка Кредобанка:
Для відповіді на поставлені питання доцільно визначити правову природу настання відповідальності одного з подружжя за невиконання кредитного договору (договору позики, тощо) укладеного іншим з подружжя, з’ясовувати в чиїх саме інтересах укладався такий договір (в особистих інтересах того з подружжя, що його укладав, а бо в інтересах всієї сім’ї), оскільки відповідь на це питання має суттєве значення для встановлення (визначення) правових наслідків такого договору для того з подружжя, що не приймав участі в його укладенні.
Згідно із ч.1 ст.60 Сімейного кодексу України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності.
Відтак, у разі укладення договору («Договір» – домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення / зміну або припинення цивільних прав та обов’язків) одним із подружжя в інтересах сім’ї (з метою використання одержаного за договором майна на потреби сім’ї) – цивільні права та обов’язки з цього договору виникають у сім’ї (у обох з подружжя), майно одержане за цим договором – за своїм правовим режимом відноситься до об’єктів права спільної сумісної власності подружжя (ч.3 ст.61 Сімейного кодексу України), а обов’язок виконання умов договору виникає солідарно у обох з подружжя.
Стосовно наявності в подружжя солідарного майнового обов’язку у разі відсутності згоди іншого з подружжя на укладення договору в інтересах сім’ї – слід врахувати, що діючим законодавством презюмується наявність згоди другого з подружжя (відсутність такої згоди має бути підтверджено/встановлено судом у справі про визнання договору щодо цього з подружжя недійсним).
Враховуючи викладене, відповідаючи на питання «наявності відповідальності одного з подружжя за кредитним договором, що укладений іншим з подружжя» принципове значення має – чи укладався цей договір в інтересах сім’ї та відповідно чи використане отримане за договором майно на потреби цієї сім’ї:
-
У разі придбання одним з подружжя майна в інтересах сімї (на потреби сімї) в кредит – боргові зобов’язання перед банком-кредитором нестимуть і чоловік і дружина (а не тільки той з подружжя, хто підписав кредитний договір);
-
У разі придбання одним з подружжя майна у власних (особистих) цілях в кредит – боргові зобов’язання перед банком-кредитором скоріш за все нестиме той з подружжя, хто підписав кредитний договір.
Світлана Євстратенко, адвокат АО «Безпалий та партнери»:
Для відповіді на вказане питання необхідно визначитись з поняттям «порука».
У відповідності до ст.. 533 Цивільного кодексу України, за договором поруки поручитель поручається перед кредитором боржника за виконання ним свого обов’язку. Поручитель відповідає перед кредитором за порушення зобов’язання боржником.
Тобто для того, щоб один з подружжя став поручителем за кредитними зобов’язаннями, необхідне волевиявлення чоловіка або дружини відображене у письмовому вигляді (угоді, заяві та ін..). В разі наявності такого волевиявлення, один з подружжя по факту становиться поручителем, та несе відповідальність за кредитним зобов’язанням солідарно з Позичальником.
Разом з тим, змістом ст. 65 Сімейного кодексу України передбачено, що при укладенні договорів одним із подружжя вважається, що він діє за згодою другого з подружя. Також визначено, що для укладення одним із подружжя договорів, які потребують нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, а також договорів стосовно цінного майна, згода другого з подружжя має бути подана письмово.
Згода на укладення договору, який потребує нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, має бути нотаріально засвідчена.
Частина 4 тієї ж норми встановлює, що договір, укладений одним із подружжя в інтересах сім’ї, створює обов’язки для другого з подружжя, якщо майно, одержане за договором, використане в інтересах сім’ї.
Таким чином, є дві підстави для настання відповідальності одного з подружжя за кредитними зобов’язаннями іншого, це наявність письмової згоди на укладення кредитного договору та визначення інтересів, на які отримані та використані кредитні кошти.
В разі, якщо кредитні кошти використані для власних потреб одного з подружжя, без врахування інтересів сім`ї, другий з подружжя наділений правом довести такі обставини в судовому порядку та уникнути відповідальності по кредитним зобов’язанням чоловіка/дружини.
Аналогічні права передбачені і вразі відсутності письмової згоди на укладення кредитного договору, так законодавець наділяє дружину, чоловіка правом на звернення до суду з позовом про визнання договору недійсним як такого, що укладений другим із подружжя без її, його згоди, якщо цей договір виходить за межі дрібного побутового.
Для цього необхідно визначитись з поняттям дрібного побутового договору. Так, Національний банк України Листом від 18.08.2004 N 18-111/3249-8378 «Про деякі питання застосування Цивільного кодексу України в банківській діяльності» приділив увагу визначенню та застосуванню у банківській діяльності поняття "дрібний побутовий правочин" (п. 9), так ст. 31 Цивільного кодексу України визначає правочин дрібним побутовим, якщо він задовольняє побутові потреби особи, відповідає її фізичному, духовному чи соціальному розвитку та стосується предмета, який має невисоку вартість.
Оскільки визначення "дрібний побутовий правочин" має оціночний характер, не має установлених меж грошового виразу (вартості), а тому має для різних видів діяльності, речей і майнового стану учасників цивільних правовідносин, різні межі вартості, то банкам при укладанні договорів на банківське обслуговування деяких категорій фізичних осіб (малолітні, одружені тощо) для практичного застосування норми ст. 31 Цивільного кодексу України ( 435-15 ) слід звертати увагу на майновий стан майбутніх клієнтів.
Зокрема, це може включати ідентифікацію майнового стану самими клієнтами, визначення характеру їх потреб із відображенням такої інформації у відповідних договорах. У разі судових спорів за позовами батьків, усиновлювачів, опікунів відповідно до Цивільного кодексу України або іншого з подружжя згідно ч. 2 ст. 65 Сімейного кодексу України про визнання певного договору банківського рахунка недійсним як такого, що вчинений без згоди (схвалення), вищезазначені положення договору свідчитимуть про побутовий характер такого договору та його невисоку вартість для даного клієнта виходячи з його майнового стану або доходу. Відповідно такий договір можна визнати дрібним побутовим.
Отже, можна зробити висновок, що відповідальність одного з подружжя за борговими (кредитними) зобов’язаннями другого з подружжя наступає в разі надання письмової згоди на укладення кредитного договору, якщо цей договір виходить за межі дрібного побутового (іпотека, автокредитування), або в разі використання кредитних коштів в інтересах сім`ї. Безспірною підставою для відповідальності одного із подружжя по кредитним зобов’язанням другого є укладення договору поруки.
При укладенні договору дрібного побутового кредиту одним з подружжя, відповідальність іншого з подружжя не наступає. Це може бути придбання за кредитні кошти мобільного телефону, побутової техніки для власних потреб (не в інтересах сім`ї).
Стосовно звільнення від відповідальності одного з подружжя по кредитним зобов’язанням іншого з подружжя, то таки випадки непоодинокі. Підставою відповідних позовів або основою заперечень на позови про стягнення кредитних коштів з подружжя, є факт відсутності письмової згоди на укладення договору позики (кредитного договору) та отримання кредитних коштів, а також доведення фактів витрачання кредитних коштів одним з подружжя на власні потреби без врахування інтересів сім`ї.
Дмитрий Федоров, директор департамента розничного бизнеса Коммерческого Индустриального Бизнеса:
Взаимоотношения между кредитором, заемщиком и поручителем регламентируются Гражданским Кодексом (параграф 3 статьи 49), а также договорными отношениями. При подписании кредитных договоров по бланковым кредитам (кредитные карты, кредиты наличными и прочее) большинство кредиторов не требуют согласия супруга, так как в законодательстве отсутствует прямая норма, указывающая на необходимость таких действий. Кроме того, это может создать дополнительные неудобства для клиента.
При финансировании покупки квартиры, авто или выдачи наличных под залог, кредитные учреждения максимально минимизируют возможные риски признания кредитной сделки недействительной путем получения согласия супруга на такую сделку, а также на передачу объекта, приобретенного в браке в залог.
В большинстве случаев, супруг также становится поручителем по кредитным обязательствам заемщика путем подписания договора поручительства.
Учитывая текущие реалии официальных доходов граждан Украины, а также ужесточившиеся требования банков к заемщикам, финансовое поручительство супругов используется в большинстве случаев. Касательно случаев, при которых супруг может уйти от ответственности. Такие случае также закреплены законодательно статьей 559 Кодекса.
Евгений Александров, начальник управления по работе с просроченной задолженностью Forward Bank:
Вопрос поручительства регулируется Гражданским кодексом Украины. Поручительство в обязательном порядке оформляется отдельным договором с банком. В таком случае ответственность за выполнения договорных обязательств заемщика по кредиту в том числе ложится на поручителя.
В иных случаях, когда не заключается отдельный договор поручительства, ответственность за выполнения договорных обязательств перед банком несет исключительно заемщик. Вопрос отвесности имуществом регулируется также гражданским кодексом Украины. При отсутствии договора залога на имущество, взыскание по долгу заемщика путем ареста имущества и дальнейшей реализации может происходить исключительно по решению суда.
То есть, если супруг/супруга или иной близкий родственник не заключал договор поручительства с финансовой организацией, в таком случае ответственность по выполнению обязательств, по кредитному договору (оплаты по кредиту) несет исключительно супруг/супруга заключивший кредитный договор. При этом близкие родственники не каким образом не несут ответственность за выполнения обязательств по долгам близких родственников, в том числе супруга/супруги! Разницы в подходах требований по разным видам кредитов нет (кредитные карты, ипотека, автокредиты и т.д.)
В то же время, в рамках завещания или оформления наследства долги так же переходят к близким родственникам.
Анна Сисецкая, советник, Валерия Савчук, ведущий юрист «ЮФ «Василь Кисиль и Партнеры»:
В повседневной жизни часто возникает вопрос о том, несут ли ответственность супруги по обязательствам, которые взяли на себя их «половинки»? Должен ли супруг отвечать за долги второго супруга и в каком объеме?
Семейный кодекс устанавливает правило, согласно которому, все деньги и иное имущество, полученное по договору, становятся общей совместной собственностью супругов, если такой договор был заключен одним из супругов в интересах семьи. В этом случае договор создает обязанности и для другого супруга, который не выступал стороной по этому договору.
В связи с упомянутым правилом, бытует мнение, что в случае получения займа или кредита одним из супругов, второй – автоматически становится поручителем по такому обязательству. На самом деле, такой подход является не совсем верным.
С сугубо формальной точки зрения, поручительство является личным обязательством поручителя и создает обязательство для него, в случае невыполнения должником своих обязательств перед кредитором по основному договору (кредита, займа, т.д.). Иными словами, в случае дефолта должника, поручитель отвечает перед кредитором своим личным имуществом.
Для установления факта именно «поручительства» и, соответственно, возможности предъявления требований к другому супругу, действующему именно в таком качестве, в рамках его личного, а не совместного с супругом-должником, имущества, требуется согласие такого супруга-поручителя, выраженное непосредственно в договоре поручительства. Действующее законодательство не содержит исключения из этого правила и автоматически не наделяет супруга статусом поручителя по обязательствам, взятым на себя его (ее) супругой (супругом).
Такая позиция подтверждается и судебной практикой по делам о взыскании долга с супругов по договорам займа. В судебных решениях, в том числе судов высших инстанций, превалирует позиция, согласно которой второй супруг, не являющийся стороной договора займа, обязан отвечать по обязательствам второго супруга лишь своей долей в общей совместной собственности, но не своим личным имуществом.
Впрочем, означает ли отсутствие статуса поручителя, что супруг не обязаны отвечать перед банками и другими финансовыми учреждениями за обязательства, принятые вторым супругом, вообще? К сожалению для супругов и к счастью для финансовых учреждений – нет, не означает.
В частности, по делам о взыскание кредитов судебная практика однозначна: супруги являются солидарными должниками по таким договорам, даже если они заключены одним из них, в силу возникающего режима общей совместной собственности супругов в отношении предоставленных финансовым учреждением кредитных средств. При этом, не имеет значения вид кредитования. Супруги одинаково отвечают и по договорам ипотечного кредитования, и по договорам автокредитования, и по договорам других видов потребительского кредитования, и даже по кредитным картам.
Так, например, в определении Высшего специализированного суда Украины по рассмотрению уголовных и гражданских дел от 13 мая 2015 года по делу № 6-2145св15 судом акцентировано внимание (1) на статусе общего имущества в отношении денежных средств, полученных одним из супругов для их использования в интересах семьи, и (2) на обязательстве по их возврату у обоих супругов, выступающих в данном случае в качестве солидарных должников.
Примечательно, что вышеуказанное правило возврата кредита работает в обе стороны. То есть, с соответствующим требованием может обратиться как банк, так и один из супругов. Только если первый обращается к супругам (или любому из них) с требованием о погашении кредита, то второй – к другому супругу с требованием о выплате половины самостоятельно уплаченным им в пользу кредитному учреждения средств. Такая позиция судов отображена, например, в определении Высшего специализированного суда Украины (ВССУ) по рассмотрению уголовных и гражданских дел от 11 мая 2012 года по делу № 6-39179 св11. Согласно изложенной позиции ВССУ обязал одного из супругов вернуть другому половину суммы, выплаченной по договору ипотечного кредитования.
В то же время, крайне важно отметить, что солидарные обязательства по возврату кредитных средств не возникают у супругов автоматически с заключением кредитного договора.
В каждом отдельном случае суды устанавливают, был ли заключен такой кредитный договор в интересах семьи и использовались ли кредитные средства именно на семейные нужды. Такую правовую позицию, обязательную для всех нижестоящих судов, высказал Верховный Суд Украины (ВСУ) еще 20 февраля 2013 года по делу № 163цс12. В частности, ВСУ обязал суды устанавливать цели, на которые были получены и в последующем потрачены кредитные средства: были ли они действительно потрачены на нужды семьи. Если в ходе рассмотрения дела найдет подтверждение тот факт, что деньги были использованы супругом на собственные нужды, например, на финансирование его деятельности как частного предпринимателя, шансы признания другого супруга солидарным должником по таким кредитным обязательствам будет стремительно приближаться к нулю.
Ірина П‘ятковська, адвокат, партнер АО «Матвіїв і партнери»:
Відповідаючи на поставлене питання в першу чергу слід виходити з належного розуміння інституту поруки, врегульованого положенням параграфа 1 та 3 глави 49 книги 5 Цивільного кодексу України.
Порука як вид забезпечення виконання зобов’язання виникає на підставі договору, укладеного в письмовій формі (ч. 1 ст. 547 Цивільного кодексу України).
По факту існування шлюбних правовідносин порука одного з подружжя на забезпечення виконання кредитного договору, укладеного другим з подружжя, автоматично не виникає.
Тобто, підставою виникнення поруки є не шлюб, а договір поруки, укладений у письмовій формі.
Відтак, один з подружжя набуває статусу поручителя по кредитному зобов’язанню другого з подружжя не інакше як за умови укладення відповідно договору поруки. Це правило є загальним та стосується усіх без винятку кредитних зобов’язань незалежно від цільового призначення кредиту та виду кредиту.
Тобто, юридично обидва з подружжя будуть зобов’язаними особами перед банківською установою лише у разі, коли один з подружжя укладає договір кредиту, а другий поручається за його повернення.
Іпотека як вид забезпечення виконання зобов’язань у другого з подружжя виникає на підставі іпотечного договору, укладеного в письмовій формі та нотаріально посвідченого.
Може виникнути ситуація, при якій один з подружжя, що укладає кредитний договір, в забезпечення виконання зобов’язань по ньому надає в іпотеку нерухоме майно, що є предметом спільної сумісної власності, тобто належить сім’ї. Для такого роду правочинів необхідною є засвідчена нотаріусом згода другого з подружжя на укладення такого іпотечного договору. В цій ситуації другий з подружжя відповідатиме перед банківською установою своєю часткою у спільному майні.
Для прикладу, у постанові від 30.10.2013р. по справі №6-96цс13 Верховний Суд України вказав, що «згідно із ч. 1 ст. 358 Цивільного кодексу України право спільної часткової власності здійснюється співвласниками за їх згодою. Відповідно до ст. 361 Цивільного кодексу України співвласник має право самостійно розпорядитися своєю часткою у праві спільної часткової власності.
За нормами ч. 3 ст. 5 Закону України "Про іпотеку" частина об’єкта нерухомого майна може бути предметом іпотеки лише після її виділення в натурі й реєстрації права власності на неї як окремий об’єкт нерухомості, якщо інше не встановлено цим Законом.
Згідно з ст. 578 Цивільного кодексу України та ч. 2 ст. 6 Закону України "Про іпотеку" майно, що є у спільній власності, може бути передане в іпотеку лише за нотаріально посвідченою згодою усіх співвласників. Співвласник нерухомого майна має право передати в іпотеку свою частку в спільному майні без згоди інших співвласників за умови виділення її в натурі та реєстрації права власності на неї як на окремий об’єкт нерухомості.
У справі, яка переглядається, суд касаційної інстанції залишив поза увагою той факт, що будинок є спільною власністю двох осіб, а тому не міг передаватися в іпотеку без згоди іншого співвласника». Наведене є підставою для визнання недійсним договору іпотеки.
За відсутності укладеного одним з подружжя договору поруки кредит буде повертатись банківській установі за сімейні кошти чи майно, за умови, що кредит було отримано та майно, набуте і використане за ці кредитні кошти, саме в інтересах сім’ї. Тому другий з подружжя при такій ситуації навіть при відсутності прямого договірного зобов’язання все одно відповідає за повернення кредиту. На практиці в таких ситуаціях банківські установи вимагають згоду другого з подружжя і це є гарантією дійсності кредитного договору.
Судова практика на цей предмет не однозначна.
Для прикладу, рішенням Замостянського районного суду міста Вінниці від 04.08.2009р. у справі №2-2462 2009р. задоволено заяву третьої особи (дружини відповідача) та визнано недійсним договір кредиту, укладений між банківською установою та відповідачем (чоловіком) з підстав відсутності згоди дружини на укладення цього договору чоловіком, оскільки цей договір виходить за межі дрібного побутового.
Втім на противагу вказаному вище рішенню суду є інша позиція суду, викладена у рішенні Жовтневого районного суду міста Луганська від 28.02.2013р. №1207/12373/12, яким відмовлено в задоволенні позову одного з подружжя (чоловіка) до ПАТ КБ «ПриватБанк» в особі Луганської філії, другого з подружжя (дружини) про визнання кредитного договору та договору застави недійсними з підстав відсутності згоди чоловіка на укладення дружиною таких договорів, що виходять за межі дрібних побутових.
Рішення суду мотивоване тим, що оскільки кредитний договір є угодою про отримання у власність грошових коштів, отже з його укладенням виникають права та обов’язки лише для позичальника як сторони договору та не виникають права та обов’язки для другого з подружжя, а тому згода чоловіка – позивача по справі, на укладення кредитного договору, законом не передбачена. Щодо надання згоди одним з подружжя на укладення угоди щодо спільного майна, то при укладенні одним із подружжя угод щодо спільного майна вважається, що він діє за згодою другого і що письмова згода другого з подружжя необхідна, якщо один із них укладає угоду, яка потребує нотаріального посвідчення.
Вказані правові розбіжності у вирішенні цього питання усунуто на рівні постанови Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 30.03.2012р. №5 «Про практику застосування судами законодавства при вирішенні спорів, що виникають із кредитних правовідносин», у п. 25 якої зазначено, що «при оспорюванні кредитного договору чи договору поруки, застави/іпотеки іншим із подружжя суди мають виходити з такого. Положення статті 65 Сімейного кодексу України щодо порядку розпорядження майном, що є об’єктом права спільної сумісної власності подружжя, регулюють відносини, які стосуються розпорядження майном, що є у спільній сумісній власності подружжя, і не стосуються права одного із подружжя на отримання кредиту, оскільки кредитний договір є правочином щодо отримання у власність грошових коштів.
Порука є способом забезпечення виконання зобов’язання (стаття 553 Цивільного кодексу України), договір поруки не створює обов’язків для будь-яких інших осіб, крім сторін за договором.
При оспоренні договору застави (іпотеки) суд має враховувати положення статті 578 Цивільного кодексу України, згідно з якими майно, що є у спільній власності, може бути передане у заставу лише за згодою іншого з подружжя, який у разі пред’явлення позову про звернення стягнення на таке майно має бути залучений до участі у справі.
Таким чином, той з подружжя, хто не брав безпосередньо участі в укладенні кредитного договору, стає зобов’язаною стороною (боржником), якщо:договір було укладено другим із подружжя в інтересах сім’ї;майно, одержане за договором, використане в інтересах сім’ї».
В такому разі обидва з подружжя є зобов’язаними особами перед банківською установою, незважаючи на відсутність у одного з них будь-яких договірних зобов’язань перед банком.
Наведений вище висновок узгоджується і з правовою позицією Верховного Суду України, викладеною в постанові від 20.02.2013р. по справі №6-163цс12, де зазначено, що «для укладення одним із подружжя договорів стосовно цінного майна згода другого з подружжя має бути подана письмово. Договір, укладений одним із подружжя в інтересах сім’ї, створює обов’язки для другого з подружжя, якщо майно, одержане за договором, використане в інтересах сім’ї».
Якщо ж буде встановлений зворотний факт, що один з подружжя діяв виключно в своїх інтересах і користувався отриманим за укладеним ним же договором, то згідно з ч. 1 ст. 73 Сімейний кодекс України стягнення може бути накладено лише на його особисте майно і на частку у праві спільної сумісної власності подружжя, яка виділена йому в натурі.Це, зокрема, стосується ситуації щодо поруки, наданої одним з подружжя без згоди другого з подружжя щодо виконання зобов’язань третьої особи, що є доволі поширеним явищем в сучасних умовах.
Так, на цей предмет Верховний Суд України висловив свою правову позицію, що викладена у постанові від 12.09.2012р. по справі №6-88цс12, де вказав, що «згідно зі ст. 73 Сімейного кодексу України за зобов’язаннями одного з подружжя стягнення може бути накладено лише на його особисте майно і на частку у праві спільної сумісної власності подружжя, яка виділена йому в натурі. Стягнення може бути накладено на майно, яке є спільною сумісною власністю подружжя, якщо судом встановлено, що договір був укладений одним із подружжя в інтересах сім’ї і те, що було одержане за договором, використано на її потреби.
Таким чином, оскільки договір поруки укладено одним з подружжя (чоловіком) не в інтересах сім’ї, він не породжує для його дружини ніяких обов’язків і за зобов’язаннями чоловіка за цим договором стягнення не може бути накладено на майно, яке є спільною сумісною власністю подружжя, а за його зобов’язаннями за цим договором стягнення може бути накладено лише на особисте майно чоловіка і на частку у праві спільної сумісної власності чоловіка та дружини, яка виділена йому в натурі.
За таких обставин суд дійшов обґрунтованого висновку про відсутність передбачених законом підстав для визнання договору поруки недійсним у зв’язку з відсутністю згоди на його укладення дружини поручителя».
З наведеного вище можна підсумувати, що договір поруки, який укладено не в інтересах сім’ї, не породжує для його іншої сторони подружжя ніяких обов’язків і за зобов’язаннями поручителя і стягнення не може бути накладено на майно, яке є спільною сумісною власністю подружжя, а стягнення може бути накладено лише на особисте майно поручителя і на частку у праві спільної сумісної власності подружжя, яка виділена йому в натурі. На сьогодні це доволі аргументована правова позиція у цілях збереження частини майна подружжя.
Андрей Сурнин, ведущий юристконсульт ОТП Банка:
Имущество, полученное одним из супругов в браке (в т.ч., кредиты, недвижимость, авто и пр.) является их общей совместной собственностью. Однако в данном случае правоотношения поруки не возникают. Супруги не отвечают по обязательствам друг друга, в т.ч. по кредитным обязательствам.
Стаття 553. Договір поруки.1. За договором поруки поручитель поручається перед кредитором боржника за виконання ним свого обов’язку.
Анна Сисецкая, советник, Валерия Савчук, ведущий юрист «ЮФ «Василь Кисиль и Партнеры»:
В повседневной жизни часто возникает вопрос о том, несут ли ответственность супруги по обязательствам, которые взяли на себя их «половинки»? Должен ли супруг отвечать за долги второго супруга и в каком объеме?
Семейный кодекс устанавливает правило, согласно которому, все деньги и иное имущество, полученное по договору, становятся общей совместной собственностью супругов, если такой договор был заключен одним из супругов в интересах семьи. В этом случае договор создает обязанности и для другого супруга, который не выступал стороной по этому договору.
В связи с упомянутым правилом, бытует мнение, что в случае получения займа или кредита одним из супругов, второй – автоматически становится поручителем по такому обязательству. На самом деле, такой подход является не совсем верным.
С сугубо формальной точки зрения, поручительство является личным обязательством поручителя и создает обязательство для него, в случае невыполнения должником своих обязательств перед кредитором по основному договору (кредита, займа, т.д.). Иными словами, в случае дефолта должника, поручитель отвечает перед кредитором своим личным имуществом. Для установления факта именно «поручительства» и, соответственно, возможности предъявления требований к другому супругу, действующему именно в таком качестве, в рамках его личного, а не совместного с супругом-должником, имущества, требуется согласие такого супруга-поручителя, выраженное непосредственно в договоре поручительства. Действующее законодательство не содержит исключения из этого правила и автоматически не наделяет супруга статусом поручителя по обязательствам, взятым на себя его (ее) супругой (супругом).
Такая позиция подтверждается и судебной практикой по делам о взыскании долга с супругов по договорам займа. В судебных решениях, в том числе судов высших инстанций, превалирует позиция, согласно которой второй супруг, не являющийся стороной договора займа, обязан отвечать по обязательствам второго супруга лишь своей долей в общей совместной собственности, но не своим личным имуществом.
Впрочем, означает ли отсутствие статуса поручителя, что супруг не обязаны отвечать перед банками и другими финансовыми учреждениями за обязательства, принятые вторым супругом, вообще? К сожалению для супругов и к счастью для финансовых учреждений – нет, не означает.
В частности, по делам о взыскание кредитов судебная практика однозначна: супруги являются солидарными должниками по таким договорам, даже если они заключены одним из них, в силу возникающего режима общей совместной собственности супругов в отношении предоставленных финансовым учреждением кредитных средств. При этом, не имеет значения вид кредитования. Супруги одинаково отвечают и по договорам ипотечного кредитования, и по договорам автокредитования, и по договорам других видов потребительского кредитования, и даже по кредитным картам.
Так, например, в определении Высшего специализированного суда Украины по рассмотрению уголовных и гражданских дел от 13 мая 2015 года по делу № 6-2145св15 судом акцентировано внимание (1) на статусе общего имущества в отношении денежных средств, полученных одним из супругов для их использования в интересах семьи, и (2) на обязательстве по их возврату у обоих супругов, выступающих в данном случае в качестве солидарных должников.
Примечательно, что вышеуказанное правило возврата кредита работает в обе стороны. То есть, с соответствующим требованием может обратиться как банк, так и один из супругов. Только если первый обращается к супругам (или любому из них) с требованием о погашении кредита, то второй – к другому супругу с требованием о выплате половины самостоятельно уплаченным им в пользу кредитному учреждения средств. Такая позиция судов отображена, например, в определении Высшего специализированного суда Украины (ВССУ) по рассмотрению уголовных и гражданских дел от 11 мая 2012 года по делу № 6-39179 св11. Согласно изложенной позиции ВССУ обязал одного из супругов вернуть другому половину суммы, выплаченной по договору ипотечного кредитования.
В то же время, крайне важно отметить, что солидарные обязательства по возврату кредитных средств не возникают у супругов автоматически с заключением кредитного договора.
В каждом отдельном случае суды устанавливают, был ли заключен такой кредитный договор в интересах семьи и использовались ли кредитные средства именно на семейные нужды. Такую правовую позицию, обязательную для всех нижестоящих судов, высказал Верховный Суд Украины (ВСУ) еще 20 февраля 2013 года по делу № 163цс12.
В частности, ВСУ обязал суды устанавливать цели, на которые были получены и в последующем потрачены кредитные средства: были ли они действительно потрачены на нужды семьи. Если в ходе рассмотрения дела найдет подтверждение тот факт, что деньги были использованы супругом на собственные нужды, например, на финансирование его деятельности как частного предпринимателя, шансы признания другого супруга солидарным должником по таким кредитным обязательствам будет стремительно приближаться к нулю.
Tweet