Їх пора вже саджати

Ніколи не думав, що українські комуністи, наче геї: бувають і активні, і пасивні. Бо, чесне слово, досі помилково порівнював українських послідовників Ілліча з якимись біснуватими кришнаїтами, з тими, які поголені і під барабан витанцьовують вулицями та горланять «Харі Крішна, Харі Рама». Комуністи здавалися такими ж дивакуватими, з тієї лише різницею, що пританцьовували вони над мощами Ульянова-Леніна.

Але ось днями виявилося, що комуністи — це не лише пригорща маразматиків, які вірять в утопічну ідею комунізму і воскресіння побитої сифілісом мумії з мавзолею, — це мережа радикально налаштованих сепаратистів, котрі зі зброєю в руках готові захищати свою утопію від власних виборців, співвітчизників та від здорового глузду.

Про фінансову та іншу співпрацю терористів і комуністів уже відкрито говорять українські спецслужби та політики. Та, зрештою, про це заявляють і самі комуністи. Ось керівник фракції КПУ в Луганській облраді Олександр Андріянов заявив, що його фракція у повному складу перейшла до парламенту так званої «ЛНР». І при цьому «товариш» фактично натякнув, що колабораціонізм з терористами фактично був освячений центральним офісом КПУ. Генеральний секретар ЦК КПУ Петро Симоненко спробував якось відбрехатися від причетності комуністів до «ЛНР», але його одразу підставив один із найближчих соратників Спірідон Кілінкаров: на його дачі в селі Стуколова Балка під Луганськом бійці батальйону «Айдар» виявили у будинку народного депутата від КПУ арсенал зброї та боєприпасів.

Але то ще півбіди, бо Кілінкаров міг запастися зброєю на випадок акту примусового сепаратизму з боку Олега Царьова, адже Спірідон Павловіч не переносить на дух регіоналів, оскільки вважає, що ті вкрали у нього посаду мера Луганська.

Біда полягає в тому, що визволяти комуністичний маєток від «правосєков-бандеровцев» із загону «Айдар» примчалися терористи з «ЛНР», а також так званої «афганської міліції», котра теж обслуговує ту ж саму банду. Самозванці, які взяли в облогу бійців «Айдару», тим самим доклали необхідні пазли у загальну картину співпраці комуністів та терористів.

Підривна, як виглядає, діяльність КПУ — це ще один доказ того, що всі справи треба завершувати повністю: якщо заборонили КПУ після путчу 1991-го року, так не варто було відкривати ту скриньку Пандори. Своєю діяльністю КПУ чітко говорить про те, що її адепти вірять не в Леніна, а в гроші Кремля, і ця ідеологія понад національну гідність. Симоненко з трибуни ВР озвучує меседжі «Первого канала» проти української армії, а його соратники пліч-о-пліч воюють з бойовиками «ЛНР» проти рідної країни.

Країну врятують суди. Оголосити злочинною слід не лише ідеологію КПУ, і на лаву підсудних повинні сісти не лише комуністи. Експерти та політики озвучують чимало прізвищ «видатних державних діячів», причетних до фінансування тероризму на сході країни. А ще більше інформації є про «невидатних» та «недержавних». Ось, наприклад, прекрасна історія трапилися у Донецьку: бойовики «Бєса» напали на обласне управління міліції і затримали генерала Пожидаєва, керівника тубільних міліціонерів. «Бєс» одразу запропонував Пожидаєву освіжити честь мундиру кров’ю. Але генерал не встиг навіть провітритись, бо рівно за годину відбивати його від бойовиків прибігли… інші бойовики — з терористичних загонів "Восток«та «Оплот», якими керує колишній СБУшник Ходаковський. І це були не театралізовані ігрища, а реальна перестрілка, із жертвами з обох сторін. Очільник місцевих терористів Олександр Бородай пізніше відверто заявив, що контролює місцевих міліціонерів: «Група польового командира, який себе називає «Бєсом», прийшла в приміщення УВС, яке, в принципі, перебуває в нас під контролем. Все це кваліфікується як провокація».

Пожидаєва треба судити. І за те, що значна частина його колег відверто працювала на терористів, і за те, що він сам «перебував під контролем». Слід судити керівників і луганської міліції, і одеської, які фактично підігрували провокаціям 2 травня. Також треба виявити, хто давав згоду на призначення цих посадовців, а тому — повинен нести відповідальність.

Судити багатьох треба. Відповідальність та притягнення до відповідальності мають стати символами найближчого часу. Ми готові посадити на палю Кучму в момент касетного скандалу і розпалу акції «Україна без Кучми», але сьогодні нам шкода цього дідуся, який разом з зятем за якихось 10 років стали мультимільярдерами, і який продовжує розкошувати за державний кошт в елітній Конча-Заспі. Нині ми ненавидимо Януковича, але завтра він вкладе декілька сотень мільйонів доларів у реставрацію свого іміджу, і нам теж його буде шкода, цього межигірського дідуся, син якого на той момент теж уже стане легальним мільярдером.

Жаліти слід не тих, хто глянцево посміхається з екранів телевізорів, а людей, котрі помирають у зубожінні, бо державна корупція вкрала їхню гідну старість; людей, котрі не можуть отримати кваліфікованої допомоги і через це передчасно йдуть у могилу. Жаліти треба 25-річних вдів з немовлятами на руках, чоловіки яких загинули під час участі в АТО.

Невже жаль до одного чи десятка депутатів — посібників тероризму — може перевершити скорботу кількох сотень родин, які нині залишилися без своїх захисників, наших захисників?

Публічні суди, покарання винних, очищення наших лав від скверни — ось що допоможе нашому суспільству наблизитися до Європи, а не декілька папок красивих документів про Асоціацію. Як ми можемо бути європейцями, коли дозволяємо міністрам «з Майдану» стати ще більшими корупціонерами, ніж «папєрєднікі»? А там ось міністри «Свободи» увійшли у відверту співпрацю з комуністичною мафією. Міністр Ігор Швайка так завзято захищав професійність свого першого заступника Івана Бісюка, аж доки того не посадили. Може й досі ходить десь коридорами та розхвалює «проффесіонала», тільки вже тихіше.

Загалом хотілося б сказати, що ця колонка — не про комуністів і не їхніх спільників із «Свободи», не про Кучму з Януковичем, ця колонка — про нас. В Україні повинен виникнути суспільний запит на відповідальність. Інакше один Майдан змінюватиметься іншим, кучми змінюватимуться януковичами, а після них приходитимуть інші скоробагатьки, які відбиратимуться у нас гідність, заможність і, зрештою, майбутнє.

Орест Сохар, ТСН