Кокаїн, діаманти та малайзійська тюрма. Історія 25-річної українки Клавдії Лопаткіної

Троє громадян України сьогодні перебувають у в’язницях Малайзії за звинуваченням у контрабанді наркотиків. Жителька Нової Каховки Клавдія Лопаткіна – одна з них. Її затримали у 2015 році на острові Пенанг із великою партією наркотиків.

Львівська журналістка Уляна Куйдич відвідала Лопаткіну у малайзійській в’язниці та вислухала її історію. Чому вислухала? Розмова із українською ув’язненою відбувалась без будь-якого запису – це заборонено правилами пенітенціарного закладу, зазанчає видання ZAXID.NET .

***

Коли мій літак сідає в аеропорту Куала-Лумпур, в салоні, поруч зі звичними – «Welcome to Malaysia», погода за бортом така-то, оголошують: «Увага, в Малайзії дуже суворі закони щодо перевезення наркотиків та торгівлі людьми».

Зараз малайзійські тюрми тріщать по швах, бо не можуть помістити всіх арештованих за перевезення наркотиків. Серед них – і молода українка Клавдія Лопаткіна. Банальна, на перший погляд, історія при детальнішому вивченні більше нагадує кіношний сценарій. Деколи не покидає відчуття, що насправді це синопсис до нового серіалу на Netflix.

Отже 31 грудня 2015 року в Малайзії, на острові Пенанг, з великою партією кокаїну затримують 22-річну Клавдію Лопаткіну з Нової Каховки. Загальна вага виявлених наркотиків, ймовірно кокаїну, сягає 1,5 кг.

Клавдія Лопаткіна у наручниках під час одного з судових засідань. Фото New Straits Times

Лопаткіна заявляє, що наркотики їй підкинули. Стає також відомо, що дівчина вагітна. Через 8 місяців, у серпні 2016 року, у в’язниці народжується дочка Клавдії – Таня. Через місяць дитину в Україну забирає мати Клавдії – Ірина Лопаткіна.

Наступного року, у грудні 2017 суд визнає Клавдію невинною і відпускає її. На волі Клавдія пробула недовго – буквально через кілька хвилин її арештувала Імміграційна служба за… порушення візового режиму. Українці можуть в’їжджати до Малайзії без віз на термін до 30 днів, Лопаткіна ж на той момент вже перебувала у в’язниці другий рік. У той же час прокурор оскаржує рішення суду і починається новий розгляд справи.

Вищий суд Пенангу оголошує своє рішення 5 листопада цього року – Лопаткіну визнали винною у перевезенні наркотиків і засудили до довічного позбавлення волі. З урахуванням поблажки суду (їй відняли від терміну 10 років) та трьох років, які дівчина вже провела за гратами, Лопаткіній доведеться провести у тюрмі ще 17 років (виходячи з чинного вироку суду, на який вже подано апеляцію).

Мені вдалось відвідати в’язницю, де утримують Клавдію та поспілкуватись з самою ув’язненою.

Довга дорога на далеку північ

Лопаткіна відбуває покарання у в’язниці Себеранг Перай, яка адміністративно є частиною округу острів Пенанг, а насправді – розташована на материку за 50 кілометрів від острова. До столичного Куала Лумпур звідси ще далі – більше трьохсот кілометрів, або 4 години потягом чи 5 годин автобусом.

В’язниця у Себеранг Перай розташована за понад 300 км від столиці – Куала-Лумпуру

Найближча залізниця станція розташована у сусідньому містечку з милою назвою Паріт Бунтар, тож його я і обираю в якості своєї «бази». Зараз у цій частині Малайзії ще триває сезон дощів, тож постійна погода тут – це 30 градусів за Цельсієм, спека і грози. Окрема тема – це місцевий транспорт. Малайзійські потяги та автобуси сучасні, комфортні і швидкі, але з одним суттєвим недоліком – кондиціонери працюють нещадно і перетворюють всі ці здобутки цивілізації у морозильні камери на колесах.

Центр міста Паріт Бунтар

Відморозившись свої чотири години в поїзді (щоб доповнити загальну атмосферу тут ще й всю дорогу показували документальне кіно про пінгвінів) з радістю вистрибую на перон… і потрапляю у тропічну зливу. Дощ «змив» з вулиць усіх людей, над містом нависали тяжкі сірі хмари, тож Паріт Бунтар гарно ілюстрував місцину «де дідько каже на добраніч». Додам, що наступного дня, при сонячному світлі, містечко виглядало значно привітніше.

Центр міста Паріт Бунтар

На той момент я ще не знала чи погодять мені взагалі візит до в’язниці (відповідь прийшла буквально за годину до визначеного часу), але загалом виявилось, що відвідати місцевий заклад позбавлення волі не так вже й складно. Окрема подяка посольству України в Малайзії, яке відправило офіційний запит до департаменту в’язниць, завдяки чому зустріч з Клавдією Лопаткіною таки відбулась.

Візит до в’язниці

Наступного ранку під’їжджаю до в’язниці. Навколо ростуть плантації олійної пальми (Малайзія є одним з найбільших у світі виробників пальмової олії), неподалік розташоване поле для гольфу, попри дорогу тягнуться ідеально підстрижені газони та квітучі тропічні дерева, словом, місцина виглядає доволі симпатично.

В’їзд у в’язницю

На воротах на в’їзді охорона відправляє в центр реєстрації відвідувачів. Тут мені видають анкету малайською (чи не вперше в Малайзії мені трапляється документ непродубльований англійською) і поки я розгублено намагаюсь знайти хоч якісь підказки, як її заповнювати, до мене підходить інша відвідувачка: «Перший раз тут? Давай я тобі допоможу».

Після заповнення анкети мені видають маленьку жовту книжечку – своєрідний пропуск. На книжечці зазначені дві дати: 5 листопада 2018 року (день оголошення вироку) і 31 грудня 2035 року (останній день відбування покарання), міститься коротка інформація про заклад і пусті поля, призначені для запису дат візиту. «Бачення: до 2020 року стати виправною установою світового класу», – з такої фрази починається інформація про Себеранг Перай.

Пропуск у в’язницю

Після всіх формальностей я потрапляю за ворота в’язниці. Охоронець попереджає, що фотографувати не можна і показує кудись в далечінь – вам ось в ту сторону, а потім повернете праворуч. Дивуюсь, що на самій території мене ніхто не супроводжує, я очікувала, що мало не під конвоєм вестимуть.

Територія в’язниці не відрізняється від загальних краєвидів – ті ж пальми, квіти, акуратні клумби та газони. Намагаюсь непомітно зробити кілька фото, але всі виходять розмиті і розфокусовані.

Територія поблизу в’язниці

На вході до залу побачень у мене відбирають всі речі, окрім жовтої книжечки, синього паспорта і заповненої анкети. Наглядачка вказує на мої відкриті плечі і просить їх чимось прикрити (місцеві поїзди мене привчили завжди носити з собою куртку). У мене також були з собою листи для Клавдії від її рідних, але листи передати не дозволили. Кажуть, це залежить від зміни. Хтось не дозволяє взагалі нічого, а інші навпаки – і листи передадуть і навіть солодощі.

Зустріч з Клавдією Лопаткіною

Зал для побачень – це велика кімната із рядами стільців для відвідувачів, які чекають своєї черги. Черги насправді не було. Окрім мене, тут було ще кілька відвідувачів. «Підходьте до віконечка №1», – наказала наглядачка.

Клавдія була одягнута в червону форму засудженої і, здавалось, справді була рада мене бачити. Часу на все-про-все було 45 хвилин, які проминули дуже швидко.

Розкажи про своє життя у в’язниці, які умови?

Нас живе семеро людей у кімнаті, яка розрахована на чотирьох. Загалом в’язниця перенаселена, замість 130 людей тут утримують 200. Будівля овальної форми, у ній розміщені кімнати та спільний простір на всіх. Умови в кімнатах спартанські: ні матраців, ні подушок. Спимо на дерев’яних піддонах, на одного ув’язненого видають одне покривало – ось це і все.

Гарячої води нема, тільки холодна. Миючих засобів нема ніяких. Шампуні, гігієнічні засоби можна купити в тюрмі, але після того шампуню волосся випадає. До цього всього додається місцевий клімат (тобто дуже висока вологість і температури понад +30).

(Клавдія не вживала слова антисанітарія, але просто одне спостереження – поки ми розмовляємо періодично доводиться відмахуватись від мух – авт.).

Тут немає поділу на в’язнів за мірою покарання, всі живуть разом, це не залежить від терміну (є як довічно засуджені, так і люди з невеликими термінами) і від стану здоров’я. Так, хворі живуть у тій самій будівлі, у них, щоправда, окрема кімната, але це мало помагає. Серед ув’язнених є різні хвороби, є люди з туберкульозом, сифілісом, СНІДом… Той же туберкульоз передається повітряно-крапельним шляхом, тому справді починаєш переживати за своє здоров’я. Спочатку я про здоров’я взагалі не думала, але тепер задумуюсь все більше.

Медичне обслуговування є, але воно дуже поверхневе. Так, у мене почала боліти спина. В’язниця мене відправила в лікарню, але там тільки зробили рентген. А що може показати рентген? Кості то у мене цілі. Зі мною тоді тут була дівчина, вона медсестра за освітою, каже, що мали би зробити інше обстеження, але цього ніхто не зробив. Кажуть: болить? Ми тобі дамо знеболююче. Але я не хочу просто так пити таблетки!

Як годують?

Та як годують. Рис, рис і ще раз рис. Деколи бувають овочі, або переготовані, або недоготовані. Ще рідше риба – це такі маленькі рибки (показує рибу розміром, як долоня), навіть не знаю, що за риба, річкова напевне, але виглядає так ніби в каналізації її виловили. Ще буває варена курка. Це все. Фруктів нема, і їх навіть нема де купити. Тут є тюремний магазинчик, але тут продають тільки якісь напівфабрикати типу мівіни.

Ти попросила про переведення в іншу в’язницю, це через те, що там будуть кращі умови?

Там є більше можливостей працювати і відповідно заробляти. Я вже працювала – у швейному цеху, шили одяг для мусульман. Зараз мені обіцяють дати ще роботу – в кулінарному цеху. Для мене це дуже важливо, заробляти хоч б на утримування самої себе – щоб мати можливість купити ті ж шампунь чи гігієнічні засоби, а також на дзвінки в Україну, вони дуже дорогі.

Скільки коштує один дзвінок?

Дуже дорого. 15-хвилинний дзвінок обходиться в 50 рингіт (близько 330 грн – авт.).

Але що ще дуже важливо, Себеранг дуже далеко від Куала-Лумпур, мене мало хто провідує, бо сюди дуже довго добиратись. Тому я попросила про переведення в тюрму біля Мелакки, це 120 км від Куала-Лумпур.

Розкажи, що ж таки сталось того 31 грудня 2015 року?

Близько 11 ранку я прилетіла в аеропорт Пенангу і відразу почала блудити. Не було вивісок англійською, тільки малайзійською (та й моя англійська була broken – ламана на той час). Трохи поблукавши вийшла до залу видачі багажу, там же ж були стійки митного контролю. Обшуковують там не всіх, тільки окремих людей, які видаються підозрілими. Стійок, як зараз пам’ятаю, три. Там вже оглядали валізку якогось чоловіка, а як тільки мене побачили – відразу теж відправили на обшук. Вони саме мене чекали. Мене просто здали.

Після того, як знайшли наркотики у коробці від цукерок, мене арештували. При цьому порушили все, що можна порушити. Мені не дали перекладача, а моя англійська тоді була дуже базова – із серії «хав ду ю ду», та й у малайзійців англійська теж broken. Нікого не повідомили про моє затримання – навіть у посольство. Не дали мені нікому подзвонити. З посольства до мене змогли пробитися тільки через тиждень.

Я слабо розуміла, що відбувається, зовсім не розуміла, що я підписую – а вони тільки тиснули, давай, підписуй, потім розберемось. До незнання мови додавалась ще й величезна втома, я добиралась до Малайзії дві доби, провела в аеропорту в Дубаю 18 годин. (Уже у в’язниці Клавдія вивчила англійську і малайську – авт.). Психологічно пресували з самого початку. Так, відправили здавати тест на наркотики. Відвели в якусь маленьку кімнатку, типу як туалет, тільки без туалету, видали баночку – і сказали, давай заповнюй. При тому, всі ці люди на це дивились. Ніхто не те, що не вийшов, вони навіть відвертатись не думали. Я сказала, що я не можу зараз. Тоді мене почали натирати холодною водою, напевне, щоб я швидше захотіла в туалет.

Далі мене відправили в лікарню, де просто вставили трубку в сечовий міхур, щоб взяти аналізи. Це дуже боляче.

Взагалі ставлення було, як до мавпочки в зоопарку. Вони так і казали, що не часто арештовують білих, тож для них це велика подія, всі витріщались, фотографували.

У ЗМІ пройшла інформація, що тест на наркотики був позитивним…

Це було їхнє перше звинувачення – що я перевожу наркотики в собі. Це повна нісенітниця! Я була вагітна, як я могла перевозити наркотики в собі? Та й вони робили УЗД, повністю бачили, що є всередині.

Коли мене затримали я повідомила, що вагітна, у мене були болі в животі, я дуже переживала, що буде викидень. Мене відвели у лікарню, але зробили це також так, щоб максимально принизити. Це була звичайна лікарня, державна, туди звичайні нормальні люди звертаються, а мене привезли в формі засудженої, абсолютно не ховаючи ні від кого, всі на мене дивились, ні про яку приватність не йшлося. Хоча на той момент, я навіть не була засуджена, а тільки підозрювана.

На момент затримання ти знала, що вагітна?

Так, знала. Власне через вагітність я й погодилась на все це.

Що тобі пообіцяли за перевезення наркотиків?

Дві з половиною тисячі доларів. Тоді курс був 30 і це величезні гроші. Я була вагітна, не мала грошей і погодилась.

Цю роботу мені запропонував мій друг, насправді. Так, друг. Він сказав, що це мала бути робота для нього, але він був дуже зайнятий, не мав часу їздити, тому запропонував мені.

Спочатку він запропонував перевезти наркотики. Я знала, що в деяких країнах з цим все дуже строго, в Індонезії за 100 грамів розстріляти можуть, тому я сказала – ти чого, зовсім здурів? На той момент я не знала, куди саме треба буде їхати. Але він сказав: роботи є багато, є різна, і запропонував перевезти діаманти. Я подумала до вечора і наступного дня погодилась.

Я не хочу виставляти себе жертвою, не хочу, щоб мене жаліли. Але на той момент мені це здавалось виходом з ситуації – мені було 22 роки, я була вагітна і зовсім без грошей.

Адвокати радили тобі не віддавати дитину, адже це суттєва пом’якшуюча обставина?

Це був дуже тяжкий вибір. Розумієш, я мала вибрати або себе, або дитину. Але в тюрмі зовсім нема умов для новонародженої – навіть гарячої води нема. Як би мені не було тяжко, але я вирішила, що їй буде краще в Україні.

Коли моя мама приїхала забрати дочку, це було дуже тяжко. Нам дали побачитись 30 хвилин: 5 хвилин ми молилися, 20 хвилин розмовляли і намагались не плакати.

Що кажуть адвокати, які зараз перспективи?

Після вироку Вищого суду подали апеляцію. Тут процедура така, що контракт з адвокатом закінчується у момент вироку, далі потрібно готувати новий контракт. Але адвокати почали готувати апеляцію ще до підписання нового контракту.

Кожен суд займає десь рік, але навіть, якщо суд мене випустить – мене знову заарештує імміграційна служба, як це вже було. Мене вже раз суд відпускав, але тоді мене арештувала імміграційна служба, бо у мене не було візи. Імміграційна служба має право арештувати на 14 днів і за цей час прокурор відкрив нову справу.

Відео арешту Іміграційною службою відразу після виправдального вироку:

Мені тут не дуже виходить сподіватись на справедливе розслідування. Під час затримання порушили всі процедури, але на це ніхто не зважає. Я не розуміла, що підписую, але на це теж закрили очі.

Я знаю, що питання моєї передачі піднімалось на найвищому рівні – під час візиту українського президента до Малайзії. Але прем’єр Малайзії тоді сказав, що для них це дуже принципова справа і що мені доведеться пройти через всі кола пекла – суд, Верховний суд, апеляція, Федеральний суд і так далі.

Я знаю, що українська сторона просила про перевезення мене в Україну, для дачі показань по цій справі. В Україні у справі я проходжу, як свідок, саме завдяки моїм свідченням затримали двох учасників банди. Але я не впевнена, чи малайзійська сторона погодиться на це.

Спочатку казали дочекатись рішення суду і тоді піднімуть питання про передачу. І що? Тоді мене знову арештувала Імміграційна служба. Малайзійці мені весь час щось обіцяють, кажуть чекати, але я вже нікому не вірю.

Зараз я тільки я можу сподіватись на українську сторону, що Генпрокуратура активніше буде наполягати на перевезення мене в Україну.

***

Розмова завершується без попередження – просто звучить гудок в трубці, після чого зв’язок перестає працювати.

Оскільки листи від рідних мені передати не дозволили, відправляюсь на місцеве поштове відділення. Листи були звичайними роздруковками з електронки, то ж на пошті мене дуже здивували питанням: «А у вас конверту нема?». Виявилось, що пошта конверти не продає, а купити їх можна хіба у звичайних магазинах. Магазину, звісно ж, поруч з відділенням не було. Працівниці пошти таки вирішили мене не ганяти і знайшли вихід з ситуації – і відправили листи бандероллю.

Далі я повертаюсь в Куала Лумпур, де відправляюсь до українського посольства в Малайзії. Наша дипломатична місія розташована в центрі ділового кварталу у величезному хмарочосі, який є резиденцією посольство багатьох країн світу. Олександр Нечитайло, надзвичайний і повноважний посол України в Малайзії погодився відповісти на питання, які стоються Клавдії Лопаткіної та інших українців, ув’язнених у цій країні за контрабанду наркотиків.

***

Наскільки складним є захист українців, які потрапили у малайзійські в’язниці за звинуваченням у контрабанді наркотиків?

Стаття 39б за існуючим законодавством Малайзії передбачає тільки один вид покарання – смертна кара. Більше того, у всіх випадках, де йдеться про перевезення наркотичних речовин, діє так звана презумпція вини. Це означає, що в суді не прокурор має доводити вину підсудного, а навпаки – сторона захисту має переконати суддів, що звинувачена у вчиненні цього злочину особа невинна. Коли при обшуку у особистих речах чи багажі людини знаходять наркотики, апріорі вважається, що вона знала про їх існування. Тому для адвокатів захисту такі справи є особливо складними.

Олександр Нечитайло

У випадку Клавдії Лопаткіної, адвокат спрацював дуже професійно, бо під час розгляду у суді першої інстанції – Вищому суді Пенангу, вона отримала виправдальний вирок на підставі процесуальних нестиковок. Оскільки протоколи та свідчення поліції та митників були неправильно оформлені, справу навіть не розглядали по суті. Тобто були різні покази, нестиковки у свідченнях, на підставі чого суд відхилив звинувачення і виніс виправдальний вирок.

Але коли Апеляційний суд повернув справу, суддя першої інстанції у своєму висновку відзначив, що вдруге ці аргументи не можуть бути застосовані, і справа розглядалась власне по суті. При цьому суд все ж максимально врахував усі обставини справи і виніс вирок про довічне ув’язнення, а не смертну кару.

На якій стадії зараз перебуває розгляд справи? Зараз захист подаватиме апеляцію на рішення Вищого суду?

Щоб ви розуміли, High court в Малайзії, це не наше розуміння Верховного суду. Це суд першої інстанції. Взагалі в судовій системі Малайзії діють суди трьох інстанцій: High court, це суд першої інстанції, якщо він виносить вирок, можна подавати апеляцію в Апеляційний суд – суд другої інстанції. І потім, якщо якась з сторін незадоволена рішенням Апеляційного суду, можна звертатися в Федеральний суд, який є аналогом нашого Верховного суду. Тобто це суд, який має юрисдикцію над судами штатів, і він, по суті, є судом найвищої інстанції.

Тобто зараз справу розглядатиме Апеляційний суд, суд другої інстанції?

Так. Я зустрічався з адвокатами відразу після винесення вироку, ми обговорювали подальшу стратегію захисту. Апеляція вже подана.

Скільки приблизно триватиме розгляд апеляції?

Як правило, до року. Суди переповнені, і особливо справи, що стосуються перевезення наркотиків, тягнуться навіть не місяцями, а роками. Що стосується наших громадян (їх зараз троє, звинувачених у перевезенні наркотиків) то такі справи розглядаються практично без затримок, у чому є й певні наші зусилля. У посольства хороший контакт з Департаментом в’язниць. Будь-які побажання наших громадян, якщо вони не враховані безпосередньо адміністрацією пенітенціарного закладу, ми комунікуємо на нашому рівні. Наразі усі запити щодо лікарів, якихось режимних побажань оперативно вирішуються. У випадку з Клавою, були періоди, коли вона гостро потребувала психологічної допомоги і їй практично відразу було надано психолога. (Під час зустрічі Клавдія також відзначала цей момент, що зараз у в’язниці з нею працює психолог – ред.).

Коли перший суд виніс виправдальний вирок, Лопаткіну відразу ж арештувала Імміграційна служба через відсутність візи. Чи є якась можливість зробити їй документи, щоб таке не повторилось?

Це така невелика хитрість чи пастка, яку використовує обвинувачення. Усіх іноземців, які отримують виправдальні вироки у справах, де фігурують наркотичні речовини, відразу затримує служба імміграції, формально – за порушення дозволеного терміну перебування в країні.

Тобто це стандартна практика?

Так, це стандартна практика. У випадку з громадянами Малайзії, якщо їх виправдовує суд першої інстанції і прокуратура подає апеляцію, їх, як правило, звільняють в залі суду і повторно не затримують. Що є стосується іноземців, у кращому випадку, як це було із Клавдією, можуть прийняти рішення про звільнення під грошову заставу та поручителів. У лютому цього року Апеляційний суд дозволив їй вийти під заставу, однак оскільки не було достатньої кількості коштів, вона залишилась у в’язниці. (Сума застави була встановлена розміром 50 тис. рінггіт, близько 12,5 тис доларів США).

Клавдія скаржиться на умови утримання у в’язниці…

Слід розуміти, що умови в малайзійських пенітенціарних закладах, якщо порівнювати з іншими державами регіону, незрівнянно кращі. Я, звичайно, не беру до уваги Сінгапур, але якщо говорити про сусідні Таїланд, Індонезію та Філіппіни, то умови утримання в Малайзії на порядок вищі. І це не лише стосується побутових умов чи комфорту, а й питання особистої безпеки ув’язнених. До того ж, іноземні громадяни, як правило, мають особливий статус. Вони, звичайно, мішаються з місцевими засудженими, але часто їм дозволяють те, чого не дозволять іншим засудженим – наприклад, більшу кількість телефонних дзвінків, певне послаблення режиму утримання тощо.

Щодо власне в’язниці «Себеранг Прай», я особисто кілька разів відвідував Клавдію Лопаткіну, зустрічався з директором – там про її справу знають всі, починаючи від чергових зміни і закінчуючи директором. Цю в’язницю побудували відносно недавно, це сучасний комплекс.

Інші наші громадяни утримуються у в’язницях поблизу Куала Лумпуру, ми їх теж регулярно відвідуємо. Тут кількість ув’язнених набагато більша. Оскільки Клавдію затримали на Пенангу, вона наразі перебуває за місцем юрисдикції судового провадження.

Хочу вас запевнити – усі три справи є на моєму особистому контролі, і посольством робиться все можливе для звільнення, чи, принаймні на цьому етапі, забезпечення належних умов утримання, наших громадян. Ми працюємо в постійній тісній координації з Міністерством закордонних справ України, регулярно доповідаємо ситуацію в Адміністрацію президента, взаємодіємо з Офісом Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини.

Які є перспективи переведення її в Україну? Наскільки мені відомо, Генпрокуратура України подавала відповідний запит ще у 2016 році.

Для переведення в Україну слід завершити проходження усіх судових процедур тут. Потрібні дві передумови. Перша – вона повинна пройти всі процедури апеляції, включаючи з Федеральним судом. Якщо її виправдають – питань взагалі нема. Якщо ж всі суди – Вищий, Апеляційний, Федеральний, підтримають нинішній вирок, то тоді вона проходить у статус засудженої. Тут потрібна друга передумова – договір про передачу засуджених осіб для подальшого відбування покарання. У нас зараз триває робота з малайзійськими правоохоронними органами над проектом такого документу.

Наша прокуратура дійсно зверталась до Офісу Генерального аторнея Малайзії із клопотанням про направлення К.Лопаткіної в Україну для проведення слідчих дій у кримінальній справі за фактом вербування та втягнення в злочинну діяльність, де вона є свідком. Однак відповідь малайзійської сторони була така, що до завершення усіх юридичних процедур в Малайзії, це неможливо. Не було прецедентів, коли звинуваченим за такими статтями на етапі триваючого судового процесу дозволяли залишати країну, навіть для проходження слідчих дій за іншими провадженнями. У Малайзії перевезення наркотиків є дуже тяжким злочином.

Якщо її передадуть в Україну для відбування покарання, яка є ймовірність, що тут вона зможе вийти на волю?

Це гіпотетичні речі, у нас договір ще не підписаний, триває судовий розгляд справи. Про це рано говорити, потрібно дивитися далі по ситуації.

По всіх ЗМІ пройшло, що Клавдію засудили до довічного ув’язнення, сама ж Клавдія говорить про термін у 30 років (до того ж 10 років їй «відмінусували» як пом’якшення), тож який таки термін?

У Малайзії довічним ув’язненням вважається позбавлення волі на 30 років. Відлік терміну починається з моменту затримання, тобто у даному випадку – з 31 грудня 2015 року.

Ви згадали ще двох українців, які зараз арештовані в Малайзії. Вони також затримані за перевезення наркотиків, але в іншій справі?

Так. Це різні люди, вони були затримані в різний час. Одна особа була затримана в 2015 році, а інша – в 2017 році. В одному випадку також фігурує кокаїн, в другому – інші наркотичні речовини. Це різні справи, з різними маршрутами перевезення. Один маршрут – міжазійський транзит, інший – трансконтинентальний, тобто з іншого континенту завозили.

Тобто, загалом через Малайзію йде великий транзит наркотиків?

За даними малайзійської поліції, так. Це велика проблема. Вони, звичайно, розуміють, що затримують далеко не всіх, але навіть та кількість затриманих, яка є, це дуже великі цифри. Мова йде про тисячі людей.

Це насправді серйозний виклик. Нещодавно я зустрічався з Генеральним аторнеєм, який повідомив, що оскільки значна частина засуджених за транспортування наркотиків є іноземцями, уряд розглядає комплекс підходів до вирішення проблеми. Один з ймовірних шляхів – це укладення двосторонніх угод про передачу для відбування покарання до країни походження засудженого.

Чи часто українці стають наркокур’єрами?

На жаль, така тенденція є: українців стали частіше залучати до перевезення наркотиків. Оскільки наш паспорт дає можливість безвізового відвідання все більшої кількості країн, наші співвітчизниками стають мішенями для міжнародних злочинних угруповань у ролі кур’єрів для перевезення наркотиків. Адже зараз маємо змогу подорожувати без віз майже всією Європою, багатьма країнами Азії, практично всією Латинською Америкою. А це, фактично, і є головні точки звідки відбувається основний транзит наркотиків.

Автор: Уляна Куйдич,   ZAXID.NET із Куала-Лумпур, Малайзія

Tweet