ЗРАЗКОВО-ПОКАЗОВИЙ БЄСПРЄДЄЛ. ПОДАТКОВИЙ РІЗНОВИД

Що робити, коли податкова інспекція обкладає вас даниною у 1000 доларів на місяць, а платити нема з чого? Правильно – йти до СБУ. А якщо СБУ попереджає, що в разі написання відповідної заяви підприємця «розірве» прокуратура? Правильно, плюнути на грізну спецслужбу, і йти до депутатів та керманичів спілки підприємців. А якщо на звернення перших і других не звертають уваги? Правильно – судитися! А якщо суддя замість того, аби арештувати районного прокурора та начальника податкової півтора роки розглядає фальсифіковані податківцями документи, а податківці водночас без суду і слідства конфіскують й продають за копійки всю продукцію підприємства? Панове, надто багато запитань! «УК» лише подає інформацію, а відповіді шукайте самі. Взуттєве підприємство “Ледже Артіс”, що в Оболонському районі столиці, з самого початку відмовилося носити хабарі податківцям. Сьогодні це підприємство фактично не існує. А ще кажуть, що нині в Оболонському районі вже не існує підприємств, які наважуються не платити місцевим податківцям.Приводом для нашої кримінально-податкової розвідки став лист, розісланий нещодавно Головним управлінням з питань підприємництва Київської міської держадміністрації. Він адресований підприємцям, що скористалися кредитами, наданими колись КМДА, згідно з рішенням Конкурсної комісії. Кредити спрямовувалися на підтримку столичного підприємництва. Державні мужі природньо поцікавилися ефективністю використання кредитів столичної громади. Одним з перших щасливих отримувачів кредиту було товариство з обмеженою відповідальністю “Ледже Артіс”. І сьогодні ми розповімо міській Держадміністрації, а також іншим зацікавленим установам про долю «Ледже-Артіс» — первістка столичного проекту “фінансово-кредитної підтримки”, а також про те, чому в нас з малим бізнесом… м-м-м – не все гаразд.

Товариство з обмеженою відповідальністю “Ледже Артіс” створено 1998 року кількома модельєрами, єдиний вид діяльності — виготовлення якісного взуття. Розкручували власну справу чоботарі важко. Перший рік був збитковим, проте вдалося виготовити 5 тисяч пар взуття. Наступного року — 7 тис., потім — 10 тисяч. 2001 року підприємство, що мало вже 37 працівників, виграло тендер на поставку взуття для Державного митного комітету, а завдяки згадуваному кредиту Київської міськдержадміністрації, чоботарі купили на збанкрутілому заводі приміщення площею понад 1,5 тисячі квадратних метрів, придбати конвеєр та повернули кредит до копійки.

Але конвеєр так і не запустили. Наступного, 2002 року, який так щасливо починався, підприємство випустило лише 5 тисяч пар взуття, після чого всі працівники були звільнені, а “Ледже Артіс” припинило діяльність. Зараз у цеху можна побачити лише генерального директора Людмилу Дюговську та її незмінного заступника Валентину Дуду, які щодня приходять подивитися на залишки колишніх товарних запасів, арештовані податковою міліцією. Нині, надто пізно, модельєри розуміють: аби робити бізнес в цій країні, підприємець повинен, по-перше, мати “дах”, а по-друге, щомісяця складати пожертву на розвиток податкової міліції. Бажано, в американській валюті.

Боже збав, нехай читач не думає, що в ДПІ Оболонського району Києва працюють кровожерні звірі. Люди там всі геть помірковані. Тому колишній начальник податкової міліції Сергій Григорович Романченко зовсім не прагнув розорити підприємства, а навпаки, наполегливою та копіткою роботою з платником податків намагався довести керівництву “Ледже Артіс”, що тисяча доларів на місяць – не такі вже грубі гроші для підприємства, що випускає високоякісне взуття. Варто було прислухатися до порад досвідченого податкового начальника. Отже, вочевидь, в усьому, що трапилося пізніше, винуваті самі підприємці: слід було платити, а не сперечатися і доводити, що тисяча доларів – то є великі гроші для підприємства, яке тільки стає на ноги.

Невдовзі після відмови платити «відступні», на підприємство прибули податкові міліціонери на чолі з начальником оперативного відділу тоді ще Мінської (а нині – Оболонської) податкової міліції таким собі Олександром Степановичем Степанцем. Це сталося 25 квітня 2000 року. Нікого з керівництва не було, й ніхто не завадив податківцям провести тотальний обшук в цеху, на складі, в сейфах та шухлядах бухгалтерії. Нічого цікавого не знайшли. А оскільки Олександр Степанович твердо пам”ятав, що обшук є таким лише у випадку порушення кримінальної справи та наявності санкції прокурора або суду, то він склав протокол не обшуку, а “осмотра”. В нас навіть склалося враження, що пан Степанець працював не в правоохоронному органі, а в жіночій консультації. Протокол того “осмотра” разом з “актом снятия остатков на складе” він скріпив власноручним підписом й залишив в бухгалтерії. Це, мабуть мало засвідчити, що податківець нічого не боїться й прокуратура ніколи не порушить проти нього за цим фактом кримінальну справу. І Степанець не помилився.

Коли наступного дня керівник підприємства Л.Дюговська за”ясовувати в податковій міліції, що є той дивний “осмотр”, їй пояснили, що одна тисяча доларів на місяць убезпечить підприємство на майбутнє не лише від подібних оглядів, але й від необхідності складати податкові декларації. Проте, генеральний директор виявилася дамою впертою ну не бажала вона носити щомісячні хабарі податківцям – й баста!

Але податківці дали їй час на роздуми. Через місяць, 23 травня 2000 року, на “Ледже Артіс” прибув по гроші оперуповноважений Євген Миколайович Матушевич. Збентежений відмовою керівництва видати призначену суму, Євген Миколайович зробив так, як завжди вчиняють його колеги в подібних випадках –зібрав у мішки всі знайдені документи, включаєчи заяви робітників про прийом на роботу, й пішов із тим мішком геть — наче Дід Мороз.

Чи може працювати виробниче підприємство, що раптом залишилося без жодної накладної, договору та платіжного доручення? – Звісно, ні. Саме через це закон дозволяє вилучати документи тільки за вмотивованою постановою начальника ДПІ, тільки у випадку, коли була проведена попередня податкова перевірка, що виявила недоїмку, і виключно тих документів, які підтверджують недоїмку. При цьому, ясна річ, податківці мають перед вилученням зняти копії всіх документів та вручити ті копії платникові податків. При чому, копіювати все слід за рахунок податкового органу – з цього приводу є навіть спеціальний наказ ДПА. Ми вже не згадуємо про те, що при вилученні документів складається їхній перелік, чого пан оперуповноважений чи-то не знав, чи забув. Мабуть тому, що взагалі ніколи й ніким не уповноважувався йти на “Ледже Артіс” та щось там вилучати.

Впродовж наступних двох місяців наївні чоботарі, які все не могли второпати, що податківцям потрібні не їхні документи, а їхні гроші, чекали, доки їм повернуть бодай накази про прийом на роботу. Але в податковій міліції їм щодня відповідали, що йде зустрічна перевірка вилучених документів. Заявляємо твердо: податківці брехали. Принаймні, журнал реєстрації посвідчень на перевірку Мінської ДПІ за той рік не містить жодних записів на цю тему, а в архіві податкової інспекції немає ніякого акту зустрічної перевірки.

Першими не витримали нерви у податкових міліціонерів. Розповідає Людмила Дюговська:

«Другого серпня 2000 року до нас на підприємство приїхав В”ячеслав Головенко, оперуповноважений податкової міліції, який відповідав за збір грошей з підприємців. Оскільки я його трохи знала, Славік зразу підійшов до мене й каже:

— Людмило Миколаївно, щось я твоєї поведінки не розумію. Ось ти ходиш, документи назад вимагаєш, а сама нічого не несеш. Тобі про гроші натякали?

— Натякали, — кажу.

— Ну то чого ти не ведешся?

— Славко, — кажу, — передай начальству, нехай повертають документи по-хорошому.

— А по-хорошому, — відповідає Головешкою, — це грошей коштує. Бо вовтузимося з тобою вже кілька місяців і толку ніякого – ні собі, ні батьківщині.»

Після такої заяви Людмила Дюговська зробила ще кілька візитів до податкової міліції в намаганні переконати начальника, що штука баксів – то для неї колосальна сума в умовах, коли підприємство бере кредит на придбання приміщення. А потім плюнула та пішла на вулицю Володимирську, де розтошована штаб-квартира ну дуже грізної спецслужби. Або можливо раніше вона була грізною, а нині, як стала йменуватися Службою Безпеки України, грізності поменшало, й вона навіть сама навчилася боятися. Зокрема таких хлопців, які звуться податкові міліціонери. Принаймні такого висновку доходиш з розповіді Дюговської. До СБУ вона подалася аби розповісти, як у неї вимагають гроші, в сподіванні, що борці за національну безпеку організують передачу “контрольованого хабара”. Людмила Дюговська розповідає, що було далі:

«В СБУ я записалася на прийом і мене прийняв дуже чемний молодий чоловік. Уважно вислухав. Поспівчував. Сказав, що усвідомлює, що без документів підприємство працювати не може. А потім чесно мені й каже: “Розумієте, якщо Ви напишете заяву, то це буде означати, що Ви розпочали війну. Після такого податківці Вас, може, в спокої й залишать, але прокуратура тоді точно порве на дрібні шматочки. Моя Вам порада – не піднімайте офіційний шум, а спробуйте вийти на якогось депутата та організувати депутатський запит. Можливо, це допоможе”

Не допомогло. Генеральний директор звернулася до Голови спілки підприємців Києва Юрія Срібного, який є депутатом Печерської райради. Юрій Леонтійович їздив до начальника районної податкової міліції, прохав повернути документи. Натомість за кілька днів на підприємство знову навідався з обшуком, перепрошуємо, з “осмотром”, оперуповноважений Матушевич та знайшов 63 договори про поставку взуття на реалізацію, які він чомусь не вилучив минулого разу. Замість копії постанови на вилучення документів, яку ніхто ніколи не виносив, або хоча б переліку вилученого, Матушевич залишив унікальний процесуальний документ. Сідайте зручніше — читайте:

РАСПИСКА

Я, о/у Минского ГОНМ ГНИ г.Києва ст. л-т налоговой милиции Матушевич Е.Н. беру для попользования в опер.проверке 63 договора на 101 листе за период 1998г. по 2000г.

Никаких претензий со стороны руководства ООО «Ледже Артис», заявлений, предложений, жалоб не поступало.

23.03.01 О/у Минского ГОНМ ГНИ г.Киева

ст. л-т н/м Матушевич Е.Н.

Ясна річ, що насправді ніхто “оперативної перевірки” не призначав і ніякої оперативно-розшукової справи не заводив. Але ж — яка мова, який стиль: “беру для попользования”! Не інакше, як Податкову академію чоловіче закінчував.

Тоді керівник підприємства почала скаржитися в усі можливі інстанції. Якщо хтось вважає, що прокурор району Василь Миколайович Бородій взявся за голову, коли дізнався про витребеньки його піднаглядних з податкової міліції, то, натурально, помиляється. Ніхто не застрелився й не позбавився посади — ані в прокуратурі м. Києва, ані в Генеральній прокуратурі, — куди зверталася з проханням припинити беззаконня навіть тодішня Голова Держкомпідприємництва Олександра Кужель. На її листи Генеральна прокуратура просто не відреагувала, навіть відписки не надіслала! Єдиним наслідком боротьби підприємців за вилучені документи став акт податкової перевірки, написаний начебто по цих самих документах через рік після того, як вилучили з бухгалтерії “Ледже Артіс”, і відповідно до якого підприємство начебто завинило державі 28,3 тисячі гривень податку на прибуток. Щоправда, підприємство могло оскаржити подібний висновок в суді. Отже, аби не залишити чоботарям такого шансу, податківці вирішили взагалі не повертати документи “Ледже Артіс”.

Двома роками пізніше податковим інспекторам таки довелося визнати в суді, що цей акт перевірки взято зі стелі, а первинні документи ревізори навіть не оглядали, тим більше, що не мали на це жодного права, адже документи були фактично викрадені з підприємства. Точніше – йдеться про пограбування, оскільки крадіжка – то є таємне вилучення чужого майна, а в даному випадку податкова міліція займалася бєспрєдєлом відкрито.

Але ж цей факт було визнано судом лише через два роки. А протягом всього цього часу підприємці продовжували скаржитися (ясна річ, що ніхто ті скарги не розглядав, але сам факт дратував податківців). Через це податковій міліції довелося показати, хто в районі хазяїн! Тільки-но в лютому 2002 року підприємство направило до господарського суду м. Києва позов до ДПІ, за цим самим актом була порушена кримінальна справа.

За буквою Закон України “Про порядок погашень зобов”язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами”, заборонено висувати обвинувачення в несплаті податків, яке ґрунтується на податковому рішенні, у випадку, якщо це рішення оскаржується в господарському суду – доки суд не винесе свого вердикту. Можливо, знаючи це, прокурор Оболонського району двічі відмовлявся затвердити обвинувальний висновок у кримінальній справі проти Людмили Дюговської. А може на те була інша не менш поважна причина: сума недоїмки начебто складала 28,3 тисячі гривень, що відповідає частині 1 статті 212 КК України. Між тим, податківці порушили справу за частиною 2, яка начинає діяти з розміру недоїмки в 51 тисячу. Ми чесно намагалися поспілкуватися з прокурором, настирливо надзвонюючі до його приймальні, але той відмовився брати слухавку – замість В.М.Бородія з нами спілкувалася виключно завідувачка його канцелярії. Та урочисто повідомила, що ми мусимо викласти своє прохання на папері, Василь Миколайович накладе резолюцію, і у випадку, якщо він погодиться нас прийняти, нам письмово повідомлять дату. Їй Богу, подивитися в очі Генеральному прокурору значно простіше, аніж добутися до тіла прокурора районного, особливо, коли тому нема чого сказати. Але як би там не було, в історії “Ледже Артіс” збулося пророцтво хлопця з Володимирської, який попереджував: за братів-податківців прокурорські «орли» розірвуть підприємців. Отже, прокуратура передала кримінальну справу до суду, де вже півтора роки вона й розглядається.

Власне, аби винести виправдовувальний висновок чоботарям, вистачило б півгодини суддівського часу. Адже розглядати власне нема чого: висновки слідства ґрунтуються на невідомо де взятих документах, значна частина котрих пізніше взагалі зникла. Ну як би не кортіло податківцям, але не можна вважати процесуальним документом, який надає право долучити бодай щось до матеріалів справи, розписку податкового опера про “попользование”? Тим не менш суддя, замість того, аби взяти під варту районного прокурора та податкового начальника, продовжує розгляд справи. Спочатку в суді допитали ревізорів і швидко з”ясували, що первинних документів підприємства вони в очі не бачили. Довелося призначати судово-бухгалтерську експертизу. Експертиза дала висновок, що недоїмка є, але не 28 тисяч, а 7 тисяч, а цього недостатньо навіть для порушення кримінальної справи (відповідальність починається з 17 тисяч). Тоді Л.Дюговська зажадала ознайомитися з вилученими документами підприємства, які не бачила кілька років, і помітила, що у валові витрати ані податківці, ані експерти не включили збитки 1998 року в розмірі 76,4 тисячі. А це означає, що підприємство насправді переплатило до бюджету! На запит суду Оболонська податкова відмовилася надати декларацію підприємства за той рік, моляв – збіг термін зберігання. Тоді підсудна заявила клопотання про призначення повторної експертизи та надала другий примірник “зниклої” в ДПІ декларації зі штампом податкової інспекції.

У відповідь на це в лютому 2003 року працівники податкової міліції ДПІ Оболонського району м.Києва прийшли на ТОВ “Ледже Артіс” та вивезли практично всю готову продукцію. Все вилучене, а правильніше сказати – награбоване, податківці конфіскували й продали без рішення суду, а гроші направили в бюджет “для погашення недоїмки” . Після цього підприємство запинилося остаточно. Але на цьому податковій казці не кінець. Хочете знати, за якою ціною податківці торгували взуттям? Просимо ще раз всістися зручніше: виявляється, в Оболонському районі Києва пара туфель з натуральної шкіри та імпортної сировини коштує 9 грн. 57 копійок. Якщо Людмила Миколаївна Дюговська доживе до виправдовувального вироку, то через кілька років податкова поверне її підприємству гроші саме з такого розрахунку. Якщо, ясна річ, підприємство на той час ще існуватиме, бодай формально.

У господарському суді справа також не просувається з місця. Тільки-но позов було прийнято до провадження, суддя зажадала від Оболонської ДПІ документи, на підставі яких були проведені обшуки, вилучення та перевірки. Такий документ було надано в єдиному примірнику. На ньому вказано, що оперуповноважений податкової міліції ДПІ в Оболонському районі передає невідомо які, невідомо де взяті й невідомо чиї документи в інший кабінет тієї самої податкової міліції. Ото й усі підстави для обшуків і перевірок! Цей чудовий папірець з найменуванням “ДПІ в Оболонському районі” датовано березнем 2001 року, а колишній Мінський район перетворився на Оболонський лише через 9 місяців після того. Службовий підлог, одначе.

Стався натуральний шкандаль, як казала Проня Прокопівна. Суд направив папірця на експертизу та призупинив розгляд справи. Який результат тієї експертизи й чи збирається суддя Ірина Борисенко розглядати позов, поданий півтора року тому, наразі невідомо.

Три роки тому відомий український економіст, доктор геолого-мінералогічних наук Ніколай Янович Азаров на чолі цілого колективу вчених опублікував непересічну наукову розвідку. Ця подія сталася на шпальтах журналу “Економіст” (не плутати з “Economist” – там такого не друкують). Зацікавлені можуть ознайомитися з науковою працею у першому числі журналу за 2000-й рік: Азаров Н., Бондаренко Г., Лекарь С., Лощинин М., Чушкал Д. «Эконометрия физических лиц Украины» // Економiст. – 2000. – №1. – С. 37–53. Згідно з відкриттям, зробленим у цій фундаментальній праці, 55% відсотків працездатного населення України становить, уявіть собі, середній клас. Такої цифри пани науковці дійшли шляхом складних математичних обчислень, встановивши, що середній клас українського суспільства складають громадяни, чий середній місячний доход починається з 60 грн. і закінчується десь у районі 725 грн., оскільки 726 грн. на місяць — це вже доход “дуже багатих фізичних осіб”.

Щоправда, в інших країнах, чиїх громадян пан Азаров із колегами не вимірював на предмет доходів, середній клас – це дрібний або середній підприємець, який заробляє значно більше прожиткового мінімуму, тримаючи на своїх податках державний бюджет.

Не можемо не поздоровити Ніколая Яновича. З лютого місяця цього року одним представником “середнього класу” українців стало більше. Тепер місячний доход тих двох працівників ТОВ “Ледже Артіс”, які ще залишилися на підприємстві – себто підсудної Л.Дюговської та її заступника В.Дудки – дійсно знаходяться у межах від 60 до 725 грн., але тільки в ті місяці, коли вдається щось продати з хатніх речей. Перехід цих двох дам з вищого у середній клас співпав ще з однією знаменною подією: відтепер в Оболонському районі Києва немає підприємців, які б відмовлялися матеріально підтримувати податкову міліцію. А якщо хтось починає розповідати про тернії власного бізнесу й скиглити, що хабар податківцям у штуку баксів на місяць – це занадто, тим завжди наводять приклад “Ледже Артіс”. І доводять, що бізнес погано йде не тоді, коли треба нести в податкову тисячу доларів, а коли податкова сама приїжджає. І починає продавати шкіряні туфлі по дев”ять з полтиною за пару. Ото справжня біда.

Володимир БОЙКО, УК

Читайте также: