Подружні вбивства у середовищі волинської шляхти: Звинувачення у вбивстві як засіб

Отрутою була чорна ящірка, якою начинили ляща, що подавався на обід, а також підмішане в питво зілля. Судді, щоправда, відмовилися розглядати цю справу і передали її до духовного суду. Утім, 18 червня 1594 р. Ганна заявила перед земським судом, що всі ті обвинувачення («речи шкарадные, учтивости моеи шкодливые») були наклепом, придуманим її чоловіком. Упродовж 14 років Зглічинський тримав її в ув’язненні та тяжко збиткувався над нею («охромив»).

ПочатокПодружні вбивства у середовищі волинської шляхти: «У ліжку з ворогом»?

Звинувачення у вбивстві як засіб

Випадки оскаржень дружини у вбивстві чоловіка, де вина жінки не була доведена, суттєво превалюють над тими, де її справді можна запідозрити у злочинному намірі (шість до двох). Головною підставою для обвинувачення виступало конфліктне співжиття подружжя, що вказувало на мотив. «Свідками» злочину виявлялися сусіди чи приятелі, які в кращому разі знали про родинні негаразди небіжчика, а в більшості випадків їхня поінформованість ґрунтувалася на оповіді зацікавлених осіб, чутках і власних припущеннях. Ці непевні знання вони мали підтверджувати присягою, тобто клятвою іменем Бога.

Проблемність доведення за відсутності слідства в змагальному судовому процесі перетворювало звинувачення дружини на зручний інструмент маніпуляцій родичів небіжчика для отримання зиску чи зведення рахунків. Призом для переможця у таких змаганнях могла бути опіка над маєтками і дітьми небіжчика чи позбавлення вдови частки майна, записаного чоловіком під час подружнього життя і/або заповітом.  Продемонструю це на кількох прикладах.

Найраніший випадок стосується вбивства Андрія Хмари, про яке 20 лютого 1573 р. у луцькому ґроді оповіли племінники жертви Степан і Семен Хмари, звинувативши у злочині дружину вбитого Ганну і її батька Григорія Костя-Макотертського. Скаржники твердили, буцімто вбивство скоїв за намовою Ганни слуга небіжчика Лонський, який потому взяв коня і втік. Брати зазначили, що у того слуги мають бути листи на маєтність, записануГанні чоловіком, що вказувало на її вину як ініціаторки злочину. Свою заяву у ґроді Хмари, однак, не супроводжували «поволанням» – обов’язковим публічним оголошенням імен убивць.

А проте Ганна і її батько, як тільки дізналися про обвинувачення, одразу стали на шляхетському з’їзді для того, щоб довести свою невинуватість. Можна припустити, що подружнє життя Андрія Хмари на момент його смерті дало тріщину, адже це пояснює перебування Ганни у батьківському домі та на позір голослівне звинувачення її у смерті чоловіка. 25 лютого Григорій Костя-Макотертський скаржився у ґроді, що його зять був убитий слугою Степана Хмари. Проте розгляд справи відклали, позаяк Степан твердив, що його слуги, які під час убивства були при ньому в маєтку дядька, поїхали на пошуки Лонського.

Невдовзі в луцькому ґроді з’явився Лонський, який, виявляється, нікуди не тікав. 12 березня 1573 р. він засвідчив перед луцьким старостою кн. Богушем Корецьким, що в день убивства свого пана поїхав до Вінниці за дорученням Степана Хмари, який дав для цього свого коня. Однак до місця він не доїхав, бо його перестрів у Костянтинові той же Степан і запросив на гостину до свого зятя Івана Бурого, де повідомив про смерть пана. Уночі Степан намовляв Лонського поїхати з ним до Ковеля і взяти вину за вбивство на себе, а також вказати на Ганну як замовницю злочину. На підтвердження участі дружини у вбивстві слуга мав показати вінові листи, які були на руках у Степана. Потому Бурий мав приїхати до Ковеля і визволити Лонського.

За те хлопцеві обіцяли гроші й коня, однак він на під’їзді до Ковеля втік і прийшов до луцького ґроду. На свого пана як убивцю вказав на тортурах також Степанів слуга Венглинський, визнаючи, що за кілька днів до вбивства той підмовляв його до участі в злочині. Іван Бурий, якого на той час ув’язнили в замку, визнав, що його зять Степан зізнався йому у вбивстві; те саме підтвердив і Степанів брат Сушко. 8 вересня до замку привели в ланцюгах і самого Степана, якого піймали ті шляхтичі, що попередньо за нього поручилися.

Він категорично заперечував свою участь у злочині, твердячи, що не завинив не лише вчинком, а й помислом, і «готов, деи, есми от того ся отприсягънути, а сумненемъ своимъ себе очистити». Однак на підтвердження своєї невинуватості Степан не навів жодного доказу та не спростував свідчень інших осіб. Тоді луцький староста кн. Богуш Корецький разом із присутніми при ньому особами ухвалив декрет: кровному родичеві вбитого Ласку-Секунському і дружині Ганні з батьком присягнути в тому, що той Степан сам зі своїми помічниками і слугами Ольшинським і Венґлинським убив свого дядька Андрія Хмару, а коли присягнуть, Степан як убивця має бути скараний «на горло».

Тож коли обвинувачі, «положивши на Степану Хмари руки свои», готові були присягати, а Ласко вже вимовив перші слова («Я, Михаило Ласко-Секунскии, присегаю Богу»), Степан звільнив їх від присяги і признався в убивстві свого дядька, «вночи спячого». Злочинець «ведле статуту заплату свою взялъ», а кн. Корецький розпорядився передати дружині вбитого частину маєтку чоловіка, записану за внесений посаг (віно), яку вона має право тримати до смерті за записом чоловіка[39]. Тож, як бачимо, звинувачення дружини та її батька мало інструментальний характер, яке дозволяло відвести підозру від справжнього вбивці і забезпечувало перехід усього маєтку до його рук як найближчого спадкоємця. Прикметно також, що у версії Степана Хмари вбивство його дядька здійснювалося слугою за намовою дружини небіжчика.  

Таким же інструментальним було і звинувачення Павлом Зглічинським своєї дружини Ганни Монтовтівни, вчинене 6 червня 1580 р. у луцькому земському суді з метою заволодіння її маєтністю. На карб Ганні був поставлений перелюб і втеча від чоловіка з грошима, які вона отримала від продажу своїх маєтків мачусі та її другому чоловікові підкоморію Олександрау Семашкові.  На додачу сама обвинувачена подала листа, в якому визнала все, що їй інкримінував чоловік, ба більше – розповіла про спробу отруїти Павла та його пана, того ж таки Семашка з дружиною.

Отрутою була чорна ящірка, якою начинили ляща, що подавався на обід, а також підмішане в питво зілля. Судді, щоправда, відмовилися розглядати цю справу і передали її до духовного суду[40]. Утім, 18 червня 1594 р.  Ганна заявила перед земським судом, що всі ті обвинувачення («речи шкарадные, учтивости моеи шкодливые») були наклепом, придуманим її чоловіком. Упродовж 14 років Зглічинський тримав її в ув’язненні та тяжко збиткувався над нею («охромив»)[41].

Однак спроби нещасної жінки отримати розлучення не вдалася. Для луцького біскупа Берната Мациєвського знущання над Ганною її чоловіка виявилися недостатньою підставою для розірвання шлюбу. За його ухвалою Зглічинський мав перепросити дружину та віддатися на поруки трьом шляхтичам, які гарантували б його належну поведінку у подружньому зв’язку[42].

Цілком імовірно, що такий же характер мала і згадка в тестаменті кн. Льва Воронецького про отруєння його дружиною – дієвий аргумент в суперечці родичів князя за його майно зі вдовою, якби вона спробувала пред’явити якісь свої претензії[43].

Випадки звинувачень дружин у вбивстві чоловіків  представлені зазвичай лише скаргами, в кращому випадку – з обох сторін. В цьому разі в руках історика опиняється два погляди на історію, які, проте, рідко дозволяють напевно підтвердити чи спростувати свідчення супротивників. Фіналом однієї зі справ, де скарга братів небіжчика виглядала як цілком вмотивована, бо була підкріплена свідченнями челяді та супутніми доказами, стали приятельські домовленості між сторонами[44].

Із восьми справ, про які згадувалося, в одній таки існує обвинувачувальний вирок для дружини (баніція, тобто вигнання з держави), проте формально через її неявку до суду. Тож детальніше зупинюся на унікальній у своїй повноті історії звинувачення дружини Настасі з Ощовських у вбивстві чоловіка Бориса Охлоповського[45]. Саме вона демонструє кухню конструювання обвинувачення та засвідчує, на яких непевних підставах воно ґрунтувалося. Відповідно, історик отримує матеріал для аналізу ще одного ресурсу для появи обвинувачень – судової системи, яка мала геть інші функції, аніж знайти злочинця і його покарати у відповідності з законом.      

Нещасний випадок чи підступний ніж

10 серпня 1583 р. у луцькому суді був озвучений позов Йони Охлоповського, яким він звинуватив Настасю Михайлівну з Ощовських у вбивстві чоловіка Бориса Охлоповського, двоюрідного брата Йони, Костянтина і Сави Охлоповських. Звинувачення містили традиційні для подібних історій елементи: невластиве для подружжя співжиття з вини дружини, яка не хотіла виявляти до чоловіка теплих почуттів, а була свідомо налаштована на розлучення; вона спрямувала свої волю й «потаємний» умисел на «ганебне» вбивство чоловіка, очікуючи на сприятливу нагоду[46]. Отже, Настася перевезла всі свої речі до братів і подовгу в них мешкала, а 18 березня 1582 р., коли підпилий чоловік удома спав, вночі власною рукою «непристоине и незбожне, зрадливе», вколола його в горло ножем, від чого той помер.

Перед тим Настася підмовила «дивными и злыми способы» свою челядь, Борисового слугу Федора Дюгтя, хлопця Васька, і двох дівчат Вуцю та Параску, які допомагали їй позбавити життя чоловіка: одні тримали свічку, а інші були на сторожі. Перед смертю, як зазначалося в позові, Борис «волав», що сходить зі світу через «зраду» в домі. Тож батько скаржника Яким Охлоповський, на час провадження процесу вже небіжчик, тихо вивідав, що саме Настася власноруч убила чоловіка, але не хотів її як шляхтянку звинувачувати, не маючи твердих доказів.

А тому на погребі просив її не квапитися з похованням небіжчика, а ретельніше опитати якомога більшу кількість людей про обставини його смерті. Однак Настася не дала дозволу на «вивідування», а пішла з цвинтаря, покинувши тіло Бориса. Її ж брати Костянтин і Сава в стані сп’яніння мало не вбили Якима. Тоді він, «порушоний жалем», над тілом у присутності возного засвідчив, що небіжчик був убитий, а потім вніс скаргу до ґроду та передав на поруку Настасі челядь у тисячі кіп грошів. Якимові сини по різних ґродах оголосили, що саме вона винна у вбивстві чоловіка[47]. Разом із Настасею були позвані до суду й її брати.

Обвинувачі подали визнання возних, внесені до актових книг: Станіслава Коломийського у луцькому ґроді 10 квітня 1582 р., який оглядав пораненого Бориса Охлоповського, а також пізніші, вже по його смерті, в луцькому, володимирському і кременецькому ґродах. Зміст цих свідчень писар звів до кількох моментів: ще за життя чоловіка Настася відмовилася «піймати» челядь для «опиту», а взяла її на поруки; по смерті Бориса вона не погоджувалася затримати поховальну церемонію і знову заборонила опитувати челядь, але пообіцяла її поставити в суді.

До скарги долучалися свідчення сестер Бориса, які вказали на челядь як винуватців, та два листи від чотирьох осіб – швагрів Охлоповських (Кузьми і Клима Порванецьких, Василя Олізаровського та Тимофія Зика-Князького), де вони засвідчили, ніби чули від Бориса, що вночі його хтось уколов ножем у власному домі, хоч там не було нікого чужого. У підсумку Йона Охлоповський заявляв, що всі представлені акти вказують на дружину небіжчика як винуватицю смерті чоловіка, адже вона не була зацікавлена в розслідуванні і боронила челядь від опитування, а також не засвідчила факт злочину перед «околичними» сусідами і не вчинила «обволання» убивства чоловіка.

Утім, адвокати вдови оповіли іншу історію. Коли трапилося нещастя з Борисом, дружини не було вдома, бо спочатку чоловік відіслав її до своєї сестри Михнової Порванецької, далі жінки разом поїхали на хрестини, тож Настася лише пізно увечері повернулася додому. Борис за відсутності дружини вранці сходив до церкви, після служби взяв попа і з ним дома пиячив, а потім «броил в дому», ледь попові вдалося його вкласти до ліжка. А коли священик пішов, Борис устав, витягнув зі скрині речі дружини і їх рубав, аж поки не зламав шаблю. Після того взяв півгак, який вже був заряджений, набив його ще раз і вистрілив. Ударна хвиля була такою сильною, що Борис упав, розбив груди так, що на правому боці вискочила ґуля («ґуз»), переламав кістку на плечі і з того ж боку був поранений в шию, схоже, тріскою від прикладу.

Після того чоловік перебинтував шию і ліг спати, а коли Настася повернулася і запитала, що трапилося, Борис сказав, що сам не знає, і попросив дати йому спокій. Бачачи, що справа серйозна, Настася послала слугу Федька по горохівського балвера[48], а потім вже над ранок до братів, які, бачачи, що ескулап не може зарадити справі, відправили посланця до Свинюх кликати досвідченішого спеціаліста. Свинюський балвер перебував при небіжчику до самої його смерті. Того ж понеділка Борис послав по своїх родичів і у вівторок склав тестамент у їхній присутності, де не було жодної згадки про вбивство.

Як твердили адвокати Настасі, під час поховання Бориса Йона Охлоповський з помічниками вихопили шаблі та розігнали попів і присутніх, відібрали мари з тілом небіжчика, про що позвані скаржилися в земському суді. Ця версія також була викладена священиками 29 квітня в ґроді. Адвокати обвинуваченої поклали тестамент, який (як зазначалося), засвідчили своїми печатками сам Йона та швагри небіжчика Кузьма й Клим Порванецькі.

Представили також письмове свідчення свинюського балвера Миколая, який був при Борисові майже три тижні і жодного разу не чув від нього, щоб той скаржився на когось про підступне поранення. Про рану на горлі небіжчик нічого певного розповісти не міг, казав, що був дуже п’яний. Помер від того, що з ґулі на грудях, яку протяв балвер, відток пішов у черевну порожнину. Лист був датований 12 квітня, схоже, писався одразу після активних кроків Охлоповських по конструюванню своєї версії та її поширенню серед загалу, чому мали сприяти вознівські свідчення у всіх трьох волинських ґродах. Адвокати твердили, що Настася не розглядала смерть чоловіка як убивство, не чулася винною, а тому й не ініціювала справи. Небіжчик майже три тижні був живий і не скаржився, що в його ранах винен хтось інший, аніж він сам. До того ж дружина – «біла голова» – не знала, як потрібно діяти в сумнівних ситуаціях. Тож обвинувачена сторона просила про дозвіл на виведення шкрутинії.

Суд, керуючись засадничим принципом презумпції невинуватості, («будучи ближчий до визволення, аніж до карання»), дозволив удові виводити шкрутинію на наступній судовій сесії (рочках). Однак було вирішено, що підозрювана має весь цей час перебувати в замку і з нього не виходити, а при ній – її брат; там же мала бути ув’язнена і челядь.

Також урядники опитали поодинці кожного із челяді як тих, на кого в першу чергу впала підозра. Їхні розповіді загалом збігалися з версією адвокатів Настасі Охлоповської, однак мали деякі відмінності в деталях. Слуга Федько, який у день поранення Бориса супроводжував Настасю в її подорожах, зауважив, що небіжчик пояснював ґуз на грудях результатом недбалого поводження з півгаком, а от про рану на шиї його свідчення були суперечливіші: в одних випадках казав, що не знає, як її отримав, а в інших висловлював версії – чи то через постріл із півгаку, а чи його вкололи ножем.

Слуга твердив, що півгак був серйозно пошкоджений після пострілу, зокрема, його дерев’яна частина, від якої відлетіла з одного боку тріска. Він також згадав про ще одного персонажа історії – Борисового племінника Кожуховського, який того вечора втік з дому. Дівка Воця сказала, що увесь той час, поки Настасі не було дома, челядь ховалася від пана і до нього у світлицю не заходила. А коли приїхала пані і виявила скривавленого чоловіка у тяжкому стані, той на її питання про причину сказав, що був поранений Кожуховським, хоч той і клявся у своїй непричетності до нещастя дядька. Дівка, щоправда, теж підтвердила слова пана, що його ножем сколото[49].                 

Вже через два дні (12 серпня) до луцьких книг були вписані визнання челяді, дані на тортурах, які серйозно відбігали від попередніх. Отже дівка Воця спочатку сказала, що пана вбив Кожуховський, потім – що сама пані з Кожуховським з гніву за те, що він понищив її речі, і при цьому була присутня вся челядь. Своє визнання Воця повторила ще двічі. Федір Дьоготь сказав, що по приїзді одразу пішов спати, а коли почув, що пан поранений, хотів його оглянути, однак пані не пустила. Васько Грицкович ще до проби визнав, що вколола Бориса ножем його дружина, а дівки при ній тримали свічки. Все те він бачив через вікно, однак Яків Ощовський заборонив йому розказувати про побачене будь-кому до певного часу. Дівка Параска натомість свідчила, що пана «замордували» Кожуховський з Федьком[50]. Тож бачимо, що й свідчення під тортурами не вирізнялися одностайністю.   

19 вересня того ж 1583 р. оскаржені вивели шкрутинію з допомогою 30 свідків. Десять свідків особисто чули від Бориса Охлоповського про його поранення як про нещасний випадок від пострілу з півгаку, серед них – Антон Визгерд Заболоцький, який до того ж писав тестамент на прохання небіжчика. Він підтвердив, що заповіт читали в присутності Йони Охлоповського і Клима та Кузьми Порванецьких, які були незадоволені його змістом і звернулися до Бориса зі словами: «Діти свое погубилъ, а от детей все жоні отписуешъ». Вони зволікали із засвідченням тестаменту, хоч їх по це просив сам небіжчик, і в результаті так і не поставили на ньому своїх печаток і підписів[51].

За тестаментом небіжчика опікунами Настасі та дітей ставали її брати, а маєток потрапляв до рук удови на вигідних для неї умовах. Серед свідків фіксуються свинюський балвер і його шваґер (вихрест), які перебували при Борисові Охлоповському практично невідступно до його смерті. Свої свідчення зробила і дружина Івана Селецького, яка заявила, що чула розповідь про поранення в результаті пострілу й від небіжчика, і від його рідної сестри Михайлової Пораванецької. Всі інші так звані «свідки» чули про поранення Бориса в результаті нещасного випадку від різних осіб і за різних обставин, на яких я коротко зупинюся. Отже шестеро осіб отримали інформацію від Василя Олізаровського, чиї визнання на боці Йони Охлоповського мали підтверджувати вину Настасі. Серед них, що прикметно, Василеві рідні брати – Федір, Андрій та Левко Олізаровські.

На аналогічну інформацію з уст представника протилежної сторони – Кузьми  Порванецького – посилався також свідок Настасі Станіслав Ґуховський. А Миколай Стемпковський «чув» від підданих Якимової Охлоповської на торгу в Горохові 25 березня, що Борис поранився тоді, коли дружини не було дома. Четверо осіб передали слова горохівського балвера Якуба, який казав, що Борис отримав свою рану випадково за відсутності в домі Настасі, а двоє – посилалися на подібну оповідь попа Карпа. Адам Рудавський додав у своїх свідченнях, що Йона Охлоповський (як кажуть), десь подів того попа, який затверджував тестамент.

Джерелом інформації виступали слуги тих, хто особисто спілкувався з Борисом, також свідки посилалися на чутки, які кружляли на Волині, де наголошувалося на непричетності Настасі до смерті чоловіка. Під час опитування був продемонстрований пошкоджений півгак. Насамкінець адвокат обвинуваченої сторони просив про присягу для Настасі «самосім», тобто ще з шістьма свідками (ІІ ЛС, розд. 11, арт. 23), для доведення її невинуватості; також зауважувалося, що особи, які брали участь у виведенні шкрутинії, готові присягнути.

Однак позивачі заперечили і настояли на своєму праві доводити вину Настасі. Серед доказів обвинувачення – випис із актових книг визнання возного, який опитував горохівського балвера Якуба. Той ніби сказав, що відмовився лікувати Бориса, бо колота рана на горлі була смертельна, і ніби при ньому послали дівку шукати голільного ножа, можливе знаряддя вбивства. Далі подали лист від Яна Бокія Печихвостського, володимирського підкоморія, який був у домі Бориса, однак особисто з ним не говорив через слабкість пораненого. Натомість свинюський балвер, який перебував при пораненому, повідомив, що той жити не буде – надто «шкодлива» рана на шиї, через яку виходить вся їжа. Кузьма, Клим і Євстахій Порванецькі особисто в суді заявили, що Борис був поранений, але невідомо ким.

Ще один свідок Богуш Липленський визнав факти поганого подружнього життя Бориса зі своєю дружиною, яка, покинувши чоловіка, тривалий час мешкала у брата Василя. Липленський  також визнав, що він розпитував своїх приятелів про обставини поранення Бориса, однак інформація була суперечлива, зокрема сам постраждалий ніби казав: «Кажут, что был пъян, пил с попомъ и дуровал; там же, деи, кажут, якобы ся ножом сколоти мел».

Ще один свідок Федір Князький особисто не чув від Бориса, що його хтось поранив, але люди посилалися нібито на його слова про підступну рану, невідомо ким завдану. Як бачимо, жоден зі свідків прямо не вказав на Настасю як убивцю. Різниця в історіях обох сторін полягала лише в тому, що свідки з боку Настасі однозначно заявляли про поранення Бориса в результаті нещасного випадку, а свідки з боку братів Охлоповських допускали можливість підступу. Утім, це не завадило братам Охлоповським підсумувати, що всі їхні свідки вказали на вину вдови, що підтверила і челядь «на муці». Вони просили про дозвіл присягнути на підтвердження своїх обвинувачень.

Адвокат Настасі потому заявив, що Охлоповські десь поділи челядь, а своє звинувачення вони придумали з корисливою метою, адже Настася їм «опеки по небожчику мужу своему дати не хотела». Суд, зауваживши сумнівність скарги позивачів і їхніх свідків, наказав Настасі «самосім» присягнути. Позивачі на те просили про апеляцію до короля, що їм було дозволено. Тож присягу Настасі затримали до рішення королівського суду, а свідкам з її боку наказали присягати. Ті своїм «сумлінням» підтвердили, що їхні свідчення з приводу невинуватості Настасі у вбивстві чоловіка правдиві[52].

17 грудня Йона Охлоповський від себе і братів вніс до ґроду протестацію, в якій викривав підступ оскарженої та її захисників. За його словами, Настасині опікуни – брати Василь і Микита Ощовські та Іван Селецький – скликали до себе родичів і чужих людей, та переконали їх своєю «непевною» розповіддю у невинуватості сестри. Вони також подали на уряд тестамент, правдивість якого скаржники не визнають. Йона також твердив, що челядь затримали в замку і взяли на тортури з ініціативи старости, який засумнівався в аргументах захисту. Однак Охлоповські як «люди вбогие, на почтъ слугъ и сторожовъ не способъные», не змогли забезпечити охорону затриманих.

Тож Ощовські, попередньо з ними змовившися, однієї ночі «фортелем» відволікли сторожу і допомогли челядникам спуститися по муру. Тих слуг, власне, особливо й не стерегли, адже вони після тортур були тяжко хворі і, як здавалося, нездатні на втечу. Далі пани Ощовські зібрали у себе приятелів і сторонніх осіб, і навіть «хлопів простих», та намовили їх проханнями і подарунками свідчити під час виведення шкрутинії так, як їм було потрібно: «Их через два дни честовали и ведле воли своее их великими просбами и плачем великим, а снат и дарами, намовили, упросили и по воли своеи накеровали». Судді ж в результаті ухвалили несправедливий декрет – наказали присягати Настасі.

Писар, своєю чергою, за суддівським наказом чи зі своєї ініціативи не вписав у протокол багато речей, потрібних скаржникам для провадження справи за апеляцією в королівському суді. Потім ті злі люди, намагаючись замести сліди і позбавитися від «язиків», які їх звинувачували, почали прибирати челядь, про що вже є знак – знайдене тіло дівки Воці з каменем на грудях в криниці на землях Дем’яна Павловича, неподалік місця, де мешкає швагер Ощовських Адам Рудавський (як пам’ятаємо, один зі свідків при виведенні шкрутинії Настасею).

Піддані Павловича, що знайшли тіло, швидко повідомили про страшну знахідку свого пана і сказали, що перед тим бачили ту дівку у Рудавського. Дем’ян не став замовчувати справу, а вчинив «опит» усіх, хто міг щось знати. Знайомі Охлоповських з-під Кременця, почувши про ці події, повідомили скаржників, а їхні приятелі ту інформацію «во многих сторонах розголосили». Возний, який оглядав тіло, привезене Йоною Охлоповським до луцького ґроду, визнав: «…знат, иж была билая голова». Ця репліка дозволяє припустити, що стан збереження тіла був далекий від ідеального. Також возний повідомив, що «знахідку» як дівку Воцю ідентифікував сам Охлоповський.

Відповідно, виникає питання, чи не скористався Йона нагодою видати знайдене тіло за доказ вини Настасі та її братів. Далі возний зафіксував, що голова небіжчиці була обстрижена, а на тілі – помітні знаки від тортур: попалені катівськими свічками боки і плечі, так що шкіра звисала, та сліди від мотузок на руках і ногах, які залишаються від розтягування на катівській драбині[53]. Зазначу, що й ця інформація могла бути інтерпретацією Йони, адже сліди розкладу можна було за цих обставин видати за сліди тортур. Утім, протестація, схоже, не мала жодних наслідків.

У підсумку справа закінчилася, згідно з королівським декретом, присягою Настасі і шести шляхтичів при ній 20 лютого 1586 року, майже через чотири роки після смерті Бориса Охлоповського. Жінка присягала, що чоловіка «спячого, пяного» ножем не колола, з челяддю жодним чином не змовлялася, непричетна до його смерті «ани радою, ани ведомостю, ани помочю». Прикінцеві слова присяги звучали так: «Естли же не по правди присягаю, Боже ми не помози и вбий мя Боже в сей вік и в будущий, на души и на тіли моем»[54].

Підсумовуючи цю історію, зауважу, що в більшості випадків марна справа намагатися вибудувати свою версію подій на підставі тогочасних судових наративів чи, принаймні, якось узгодити вкрай суперечливі деталі. Досить ризиковано напевно покладатися на правдивість одного з тих сценаріїв, що пропонувалися сторонами в суді. Тож питання, що стало причиною смерті Бориса Охлоповського – ніж в руках підступної дружини, а чи випадок, який позбавив жінку тягаря подружнього життя – винесемо за межі аналізу.

Адже відповідь на нього неминуче обґрунтовуватиметься низкою припущень, щедро приправлених суб’єктивністю того, хто спробує це зробити. Утім, особи, що стали перед судом, теж найменшою мірою переймалися питаннями – що насправді відбулося та хто вбивця. Для Охлоповських будь-що-будь важило довести вину вдови, адже лише за цих обставин вони могли повернути контроль за майном двоюрідного брата. Настасі та її братам потрібно було довести її непричетність до смерті чоловіка. Борисів племінник Кожуховський, челядь, знайдене жіноче тіло з каменем на грудях, піп, який невідомо де подівся, голільний ніж зі слідами крові, півгак та інші свідки й свідчення, що несподівано зринають в процесі розгортання історії, губляться серед інших елементів досить суперечливих конструкції.

Значна їх частина – інформаційний мотлох на узбіччі для самих учасників процесу. Для історика натомість вони служать підтвердженням, що сторони найменше переймалися пошуками доказів, невідповідністю тверджень та намаганням їх узгодити. Врешті, так до кінця нез’ясованим залишилося питання, яка саме рана – на грудях чи в шиї – стала безпосередньою причиною смерті Бориса, ба більше – чи була взагалі рана на грудях[55].

Натомість чи не найважливішим для дослідника видається питання про «конструювання» свідків і свідчень сторонами процесу та ті ресурси, які для цього використовувалися. Адже за відсутності слідства як незалежної від сторін частини судового доведення, саме свідки постають головним аргументом у суперечці. Вони, а також риторична майстерність адвокатів набувають у суді вирішального значення. Зупинюся на них детальніше, почавши від особливостей конструювання звинувачення вдови.

Охлоповські на початку процесу подали визнання возних, що були внесені до луцького, володимирського і кременецького ґродів, які засвідчували відмову Настасі провадити опитування челяді та слуг. Саме слуги постають із цих актів як підозрювані в убивстві Бориса Охлоповського. Запис у луцьких книгах, датований 10 квітня, стосувався останніх днів життя Бориса, а  визнання возного, занесене до володимирського ґроду у травні, взагалі було зроблене вже по його смерті. Тобто Охлоповські розпочали інформаційну кампанію по дискредитації удови у Волинському воєводстві вже по смерті Бориса, а офіційні звинувачення її в смерті чоловіка прозвучать більше аніж через рік після самої події (що, утім, було цілком типовим для провадження подібних справ).

Натомість більшість свідків з боку Настасі посилалися на інформацію, отриману ними в інтервалі між 18 березня, коли Бориса спіткало нещастя, та 25 березня – неділею і ярмарковим днем у Горохові. Найпізніше свідчення датоване 27 березня. Частина свідків згадує про тестамент – важливу деталь, яка недвозначно вказувала, що небіжчик не розглядав дружину, попри складне подружнє життя, як можливого убивцю. Розведеність у часі свідчень сторін конфлікту може вказувати також на певну зміну у розповіді про подію самого Бориса. Цілком імовірно, що думка про умисне поранення була «підказана» тяжкохворій людині, яка мала певні провали в пам’яті через сп’яніння, відвідувачами, що потяглися до Охлопова довідатися про обставини нещастя та стан Бориса.

Серед них могли бути як зацікавлені особи, що задавали питання з певною метою, так і цілком безсторонні. Нагадаю ще раз свідчення Богуша Липленського, свідка обвинувачів, де він наводить слова Бориса, які чув від Івана Холоневського: «Кажут, якобы ся ножом сколоти мел».

Відповідно, одні і ті ж свідки упродовж майже трьох тижнів Борисової хвороби могли чути від нього різні версії трагічної події: 1) в перший тиждень, коли писався тестамент, а Охлоповські з Порванецькими вирішували, як уникнути його підписання, Борис ще достеменно не знав, як отримав рану в горлі, і був певен, що в результаті необережного поводження з півгаком; саме з цього періоду походить інформація свідків Настасі; 2) перед смертю Борис уже підозрював, що  умисно поранений кимось із домочадців, на чому вибудовують свої звинувачення Охлоповські; факт «волання» Бориса про зрадливе вбивство, на яке посилалися на першому засіданні Охлоповські, не був підтверджений жодним свідченням.

Тож «свідки» з обох сторін могли цілком щиро присягати на підтвердження своїх слів. Утім, можливе ще одне припущення. Свідки, які оповідали, що саме вони чули, а потім підтверджували свої слова присягою, не конче вказували, що їхні свідчення – це все, що вони чули. Цілком імовірно, що таким чином можна було залишити частину невигідної інформації поза межами визнання.

Як засвідчують визнання свідків, складовою успішного провадження справи зазвичай ставала широка інформаційна кампанія. Недаремно серед цього суперечливого наративу, ми раз-у-раз натрапляємо на згадки про поширення того чи того факту серед загалу, причому інформаційний фон забезпечувала не лише шляхта, а й її слуги та піддані.

Очевидно, що певна доля успіху лежала й на писареві, який міг допомогти одній зі сторін, на певний спосіб препаруючи інформацію. Звернімо увагу на протиріччя в протоколі з приводу нібито (не)прихильності старости до скаржників. На початку процесу Охлоповські посилаються на його рішення як легітимізуючі щодо ув’язнення вдови та використання тортур при допиті Настасиної челяді. Дещо пізніше вони вже скаржаться на прихильність старости до обвинувачених.   

Позбавлення Настасі свободи було порушенням засадничого права шляхтича – ніхто не може бути ув’язнений без вироку суду. Що ж до челяді, то вона розглядалася як власність пана, який міг погодитися на її опитування, а міг відмовити в цьому, беручи відповідальність на себе та погоджуючись на судове провадження. Саме так вчинили від початку Ощовські, відмовившися надати челядь для опитування та пропонуючи скаржникам позивати їх до суду (утім, про це ми знаємо з уст скаржників, що не конче відповідало реальному перебігу подій).

Тож допит із тортурами не лише порушував право власності та усталені шляхетські практики, а й суперечив праву, яке забороняло використовувати свідчення залежних осіб – слуг і челяді – проти пана чи на його користь (ІІ ЛС, розд. 4, арт. 53; ІІІ ЛС, розд. 4, арт. 78). Маніпуляції зі свідченнями слуг і челяді були досить поширені, адже за неправдиве звинувачення шляхтича передбачалася правова відповідальність, натомість оскарження залежних осіб – «інструментів» в руках їхніх господарях – теж зачіпало честь пана, а водночас меншою мірою загрожувало скаржникові репутаційним та іншими втратами.  Більш того, зізнання осіб нешляхетського стану можна було отримати, застосувавши до них тортури. Попри те,  що у багатьох випадках ці свідчення легко спростовувалися, однак вони були непоганим інформаційним приводом у війні за честь.

Звернімо увагу на  оскарження 3 червня 1571 р. Андрієм Добринським Олехнової Тесовської Настасі Богданівни Джучанки, яка нібито 9 травня підпоїла його «жонку дворную» Богдану, яка перебувала у Добринського на службі, дала їй 10 грошів та пообіцяла видати за свого сина Гаврила Олехновича Тесовського, якщо вона отруїть самого скажника, його дружину Ганну Томилівну Воронянку і їхню челядь. Богдана давала зілля «отрутне», отримане від Джусянки, «в потравах ести и в питю пити» кілька днів поспіль, однак воно не подіяло.

Тоді Тесовська, бачачи, що та отрута «не ест велми шкодливая, иж от нее нихто не вмер», прислала до Богдани свою хрінівську піддану Стасючиху з іншою, міцнішою отрутою. Вона переказала, що пані помилилася з попереднім зіллям, натомість, якщо додати господарям у їжу чи напої нове, яке називається «сопща», то вони напевно до вечора помруть. Проте Богдана не встигла заподіяти зла, бо була випадково викрита: вона вкрала у пана сорочку і заховала її в рукав, де зберігала й зілля, а Добринський те помітив. Двоє возних засвідчили: Богдана без примусу добровільно визнала, що отруїти господарів її намовила Олехнова Тесовська[56].

А проте 12 червня інший возний визнав перед підстаростою, що в присутності людей добрих питав дівчину, яку посадив у замкову вежу Добринський, чи вона брала отруйне зілля у Джусянки і чи давала на її прохання або з наказу пану Добринському, його дружині і челяді. Та відмовилася та оповіла, що своє визнання «мусиламъ поневоли сознати, бо мя пан Андреи Добринскии бил, маючи в руках своихъ, мордовалъ и мовил, и што хотел, то надо мною чинилъ, и кату в руки давалъ, которыи мя мучилъ»[57]. Тобто служниця була використана скаржником для того, щоб обмовити Тесовську в підготовці замаху на життя його і родини.

Схоже, що Охлоповські використали челядь не стільки як засіб з’ясувати всі обставини трагічної для їхнього брата події, а як варіант тиску на Ощовських. Невідповідності в зізнаннях слуг, які ті дали під тортурами, дозволяють припустити, що вони могли змінити свої свідчення під час подальшого процесу, особливо зі зникненням загрози фізичної розправи. Очевидно, що Охлоповські не добилися одностайного обвинувачення Настасі. Зникнення останніх однаковою мірою могло бути вигідне обом сторонам: обвинуваченим – щоб знищити можливості для подальших маніпуляцій скаржників, обвинувачам – як додаткова підстава для оскарження, своєрідний інформаційний привід.

Метою Охлоповських, як уже зазначалося, не були пошуки істинного вбивці; вони розпочали процес для того, щоб довести вину Настасі. Чи оцінювали вони, починаючи розкручувати процес обвинувачення, свої потенційні можливості виграти, а чи розраховували підважити в спільноті репутацію Ощовських і змусити їх сісти за стіл переговорів, щоб у підсумку в обмін на замирення ті поступилися частиною майна і опікунської влади? На користь цієї думки свідчить довга тривалість справи. Цілком імовірно, що Ощовські були б значно поступливішими, якби сили обох родів виявилися паритетнішими.

В будь-якому разі, Охлоповські прорахувалися. Соціальний капітал Ощовських та, відповідно, їхні мобілізаційні ресурси забезпечили їм принципово кращу ситуацію. Очевидно, спрацювала позиція та розгалуженість цього роду, а також шлюбні партії його представників. Можливо, ситуації Охлоповських не сприяли репутаційні втрати серед шляхти самого Бориса через пияцтво і неспокійний характер. Тож у підсумку дана історія проілюструвала тезу одного з моїх героїв, висловлену в розпалі суперечки, яка насправді була квінтесенцією шляхетського соціуму Волині як спільноти честі: я кращий «для того, же, деи, я маю с ким, а ты ни маешь»[58].

***

Очевидно, що скрупульозного аналізу потребують й інші історії обвинувачень жінок у вбивстві чоловіка. Однак певна  стереотипність описів та сталий набір компонентів цього наративу дозволяють припустити інструментальний характер більшості обвинувачень. Чи свідчать ці матеріали – чоловічий обвинувачувальний наратив – про гендерні упередження щодо жінки? Хіба непрямо: легкість, з якою з’являються ці обвинувачення, засвідчує вразливість її становища.

Описи злочину, на перший погляд, місять компоненти, які традиційно закріплені за «жіночими» убивствами, однак лише в тому випадку, якщо ми аналізуємо їх без ширшого порівняння з оскарженням чоловіків в умисних убивствах. Натомість ширший аналіз знімає дихотомію «чоловіче-жіноче». До того ж певний тип убивств, який традиційно вважається «жіночим», був характерним для тих осіб, що перебували в підпорядкуванні. Значна частка прибульців з інших теренів Корони, що шукали на Волині кращої долі, становила шлюбний ринок для вдів, забезпечених нерухомістю, що мало змінювати ієрархію в родині.

Очевидно, що сімейну напругу мусила зменшувати й низка факторів. Майно шляхетського подружжя не поєднувалося в одне ціле, за дружиною закріплювалася частка нерухомості чоловіка, що в грошовому еквіваленті дорівнювала подвоєній сумі її посагу, яка мусила страхувати жінку в різних життєвих колізіях. Представництво чоловіком родини в публічній сфері далеко не завжди було одноосібним, принаймні воно не покривало всіх випадків та мало низку обмежень. Врешті сприйняття шлюбу як публічного договору та відносна легкість розлучень в рамках православної церкви, головною причиною яких виступали зазвичай саме подружні конфлікти, мала пом’якшувати випадки конфронтації всередині родини та пропонувала прийнятні стратегії для обох сторін.

Важливим було й те, що в разі конфлікту всередині подружжя чоловік міг вдатися до насильства, але потому його супротивниками ставали чоловіки з родини дружини за широкої підтримки приятелів. До цього долучалися і приятелі самої жінки, яких вона здобувала через власну систему комунікацій. Всередині дому дружина теж не залишалася самотньою в разі незгоди з чоловіком: слуги та челядь становили мінливий ресурс, який міг виявитися саме на її боці.    

Насамкінець варто зауважити, що в аналізі насильства в родині недооціненим залишається такий чинник, як особливість функціонування судової системи. Цілком імовірно, що значна кількість звинувачень дружини була засобом в руках родини чоловіка для отримання вдовиної частки майна небіжчика. Змагальний характер судочинства перетворював судовий процес на вербальний поєдинок між сторонами, вибудуваний на хисткій системі доказів.

Тож скаржник не конче приходив до суду з метою довести справу до остаточного декрету, часто інтенцією було знеславити відповідача та змусити його сісти за стіл переговорів, відтак полагодити конфлікт через майнові поступки. Адже «вина» шляхтича тривала доти, поки претензії скаржника, зазвичай матеріальні, не були заспокоєні. Звернімо увагу, як формулює Матіас Єндрикович «відсутність вини» кн. Станіслава Воронецького, попередньо звинуваченого у пораненні та інших кривдах: «…яко панъ цнотливыи, учинил ми справедливост и нагороду скутечную, такую, якая ся мни подобала»[59]. А головна мета судочинства, своєю чергою, полягала в тому, «абы кождыи при своемъ зоставалъ и своего певнымъ и варовным был»[60].

Саме такий підхід – урахування всіх сторін функціонування соціуму – може допомогти у з’ясуванні взаємин всередині родини, яка, попри розмитість межі приватного і публічного в ранньомодерний час, рідко виходить на яв у джерелах.

Автор: Наталя Старченко– історикиня, доктор історичних наук, “Україна Модерна”


Наталя Старченко– історикиня, доктор історичних наук, наукова співробітниця Інституту української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського НАН України та Інституту історії України НАН України, одна із редакторів альманаху соціальної історії "Соціум". Наукові інтереси охоплюють: історію шляхти Волині та Наддніпрянщини XVI- сер. XVII ст., шляхетський етос, гендерні проблеми, функціонування судової системи на цих теренах, історію парламентаризму Речі Посполитої, зокрема в період безкоролів’їв. У 2014 році опублікувала монографію "Честь, кров і риторика. Конфлікт у шляхетському середовищі Волині. Друга половина XVI — початок XVII ст.". Авторка близько 80 наукових статей. Живе і працює у Києві. 


[38] ЦДІАК, ф. 25, спр. 123, арк. 820 зв.-821 зв.
[39] Там само, спр. 27, оп. 1, арк. 215 – 224 зв. (221-230 зв. – подвійна нумерація аркушів).
[40] Жизнь князя Андрея Михайловича Курбского в Литве и на Волыни. Киев, 1849, т. І, с. 182-189.
[41] ЦДІАК, ф. 26, оп. 1, спр. 9, арк. 831 зв.-833. У цій заяві також міститься згадка, що попередньо як ініціатор наклепу був звинувачений двоюрідніми братами Ганни саме Олександр Семашко, він же буцімто насильно віддав Ганну заміж за свого слугу Павла Зглічинського. Однак Ганна спростувала це обвинувачення, можливо, боячись розправи на той час уже старости Семашка. Звільнення останнього від оскарження запевняло якщо не його союзницьку, то принаймні нейтральну позицію щодо жінки.
[42] У підсумку Ганна Монтовтівна листовно засвідчила, що вибачила свого чоловіка і звільнила його від обвинувачень (див. частину матеріалів про завершальні етапи цієї історії: Архив Юго–Западной России…, ч. 8, т. ІІІ, с. 469-473). 16 січня 1595 р. Юрій Кошиковський, бурграбій замку луцького, Андрій Вільґорський і Станіслав Янковський поручилися за Павла Згличинського, що він з дружиною Ганною Монтовтівною має мешкати у подружньому зв’язку, не позбавляючи її свободи і не кривдячи, згідно з біскупським декретом (ЦДІАК, ф. 25, оп. 1, спр. 46, арк. 58-58 зв.).
[43] ЦДІАК, ф. 25, оп. 1, спр. 124, арк. 668 зв.-671; тестамент датований 28.08.1621, вписаний до луцьких ґродських книг 1 жовтня 1621 р.
[44] Архив Юго–Западной России…, ч. 8, т. ІІІ, с. 478-484. Ця справа, щоправда, потребує щільнішого аналізу. Див. також справу про звинувачення Яном Малинським дружини брата Катерини з Коляновських і її братів Щасного та Вацлава Коляновських у вбивстві Михайла Малинського (ЦДІАК, ф. 25, оп. 1, спр. 50, арк. 387 зв. – 389 зв.; спр. 57, арк. 58 – 60).
[45] Архив Юго–Западной России…, ч. 8, т. ІІІ, с. 367-415.
[46] Там само, с. 368 «…ку якому злому и ганебному его, мужа своего, замордованю, волю и умыслъ свой склоняючи, старалася дей твоя милост в скрытом а потаемном умысле своемъ, якобы на него час свой усмотріти, а его яким колвекъ фортелнымъ и незбожнымъ способом здоровя позбавити и его з сего света згладити могла».
[47] Вписана до володимирських ґродських книг скарга, датована травенем 1582 р., вказує на челядь як винуватців смерті Бориса, а не на його дружину (ЦДІАК, ф. 28, оп. 1, спр. 15, арк. 216-217 зв.).
[48] Балвер – цирюльник, що надавав зокрема і медичні послуги.
[49] Архив Юго–Западной России…, ч. 8, т. ІІІ, с. 365 – 383.
[50] Там само, с. 383-384.
[51] Зауважу, що це твердження розходилося із попередньою адвокатською заявою, що тестамент був таки засвідчений самими обвинувачами. Утім, ці неузгодження могли виникнути не під час адвокатських реплік, а під час писання справи і недогляду писаря та сторін.
[52] Архив Юго–Западной России…, ч. 8, т. ІІІ, с. 384-408.
[53] Там само, с. 408-413.
[54] Там само, с. 414-415.
[55] 18 вересня 1583 р., тобто напередодні розгляду справи у суді, датується визнання возного, який їздив до горохівського балвера і питав його про рану Бориса Охлоповського. Той нібито сказав, що оглядав Бориса одразу після поранення і «инъшое раны не было, толко колотая ножем у горла с правое стороны». Цю інформацію з якоїсь причини або не оприлюднили, або вона не потрапила в протокол з ініціативи писаря. Очевидно також, що горохівський балвер мав уражені амбіції, адже його професіоналізм був поставлений під сумнів, коли до пораненого Бориса Охлоповського покликали свинюського ескулапа (ЦДІАК, ф. 25, оп. 1, спр. 30, арк. 404 зв.-405).
[56] ЦДІАК, ф. 25, спр. 458, арк. 172 зв.-173 зв.
[57] Там само, арк. 182 зв.
[58] Там само, Ф. 25, оп. 1, спр. 34, арк. 924 зв.-925 (835 зв.-836 – подвійна нумерація).
[59] ЦДІАК, ф. 25, оп. 1, спр. 55, арк. 5.
[60] Там само, спр. 124, арк. 779 зв.

Читайте также: