Список диктаторів, які погано закінчили
Новітня історія налічує більше диктатур, автократій та інших видів персоналістських режимів, ніж демократій. Тільки в Європі XX століття існувало 46 диктатур, не говорячи про каудилістські режими Латинської Америки (з ісп. caudillo — «вождь») і військові хунти африканських країн. Усі вони характеризуються воєнними злочинами, структурним расизмом та репресіями проти власного населення.
Зовсім не всі диктатори потрапляють на лаву підсудних, а коли постають перед судом або люстраційним процесом — не завжди отримують легітимне покарання. Наприклад, після амністії 1955 року нацистські злочинці були звільнені та в окремих випадках отримували пенсію, більшу, ніж репарації в’язням концтаборів. Після падіння Берлінської стіни голова НДР Еріх Гонекер, який разом із СРСР перетворив країну на розстрільний ешафот, розповідав анекдоти на власному суді (та врешті не отримав покарання). Комуніст і президент Польської Народної Республіки Войцех Ярузельський так і не був покараний за введення воєнного стану 1981 року й опресії поляків та спокійно доживав роки у варшавській квартирі.
Однак не всім так пощастило. Спеціально до дня народження російського диктатора у виданні ЗАБОРОНА зібрали список його колег по авторитарному цеху, які (за найкращого сценарію) опинилися в Гаазі чи (за найгіршого) були вбиті опозиціонерами.
Хідекі Тодзьо
Масова культура перетворила нацистські воєнні злочини під час Другої світової війни на тиражований голлівудський мем, водночас залишивши без уваги не менше (а місцями більше) приголомшливу кровожерливість японського мілітаризму. Протягом першої половини 1940-х років Японія випробовувала біологічну зброю в Маньчжурії, створювала «станції розради», використовуючи корейських жінок як секс-рабинь, організувала Нанкінську різанину (страта, жертвами якої стало від 40 до 500 тисяч роззброєних китайських солдатів і мирних жителів), геноцидальні акти проти філіппінців і Батаанський марш смерті — пішу дислокацію полонених солдатів без доступу до їжі та води.
Збірним образом японських воєнних злочинів став міністр озброєнь Хідекі Тодзьо. Він був центральним учасником Токійського процесу — протяжнішого в часі аналога Нюрнберзького трибуналу, на якому постали головні кашкети японського мілітаризму.
Був нюанс: під час порівняно «лагідної окупації» Японії США між країнами існував договір — провину за воєнні злочини має бути знято з імператора Хірохіто і членів його сім’ї в обмін на їхню відмову від статусу спадкоємців сіоністських божеств (у Японії імператорська сім’я наділена божественним значенням). На відміну від нацистських злочинців, які звинувачували Гітлера, японські військові начальники покірно прийняли свою долю, не бажаючи забруднити честь імператора. Під час арешту 61-річний Тодзьо намагався застрелитися. За три роки — 23 грудня 1948-го — його стратили через повішення у в’язниці Сугамо.
Радован Караджич
Скромний сербський інтелектуал, професор, що давав лекції в престижних університетах США, Радован Караджич став мозком геноцидальної війни в колишній Югославії. Міжетнічний конфлікт між сербами, боснійськими мусульманами, хорватами, албанцями та косоварами тривав понад 10 років — із 1990-го до 2001-го. Ім’я Караджича, зокрема, пов’язують зі Сребреницею — облогою однойменного міста і вбивством 8 тисяч боснійських мусульман. Як і Освенцим, Сребрениця через різанину в липні 1995 року стала збірним топонімом катастрофи.
Караджич, перший президент Республіки Сербської, у 1996 році під суспільним тиском був змушений скласти повноваження, а після вступу сил НАТО в балканську війну майже 13 років ховався від трибуналу ООН у самому серці Белграда.
На телебаченні дружина Караджича закликала його здатися трибуналу ООН, а за інформацію про місце його перебування пропонували 5 мільйонів доларів. Імовірно, так міг би виглядати сценарій серіалу HBO: за ці роки Караджич відростив пишну білу бороду і вуса, наче в моржа, жив у двокімнатній белградській квартирі, вивчав психіатрію, працював у приватній клініці та, за розповідями місцевих, приходив у бар Madhouse, де сидів під власним гладковиголеним портретом. 30 липня 2008 року Караджича екстрадували до Гааги, де йому оголосили обвинувачення за 11 пунктами. У 2016 році серба засудили до 40 років позбавлення волі. Сьогодні 77-річний Караджич складає поезію у в’язниці.
Іон Антонеску
Чоловік у своєму найкращому двобортному костюмі підіймає вгору капелюх посеред угорської пущі, тим самим командуючи власною стратою і віддаючи розстрільній команді знак тиснути на курки. Це записані на відеоплівку кадри страти румунського маршала і союзника Гітлера Іона Антонеску.
Поваливши уряд короля Кароля II та перемігши опозиційну фашистську партію «Залізна гвардія», Антонеску встановив персоналістський військовий режим, що спирався на лояльність силовиків. У Румунії Антонеску називали кондукетором (від рум. conducătorul) — вождем, або фюрером. Об’єднавшись з італійськими фашистами й націонал-соціалістами, Антонеску організував депортацію близько 40 тисяч румунських євреїв і створив інфраструктуру трудових і концтаборів на території Румунії. Сумарно в Румунії знищили до 300 тисяч євреїв. Після теракту в штабі румунських військ в Одесі Антонеску наказав убити по 200 жителів за кожного загиблого офіцера, а за кожного солдата — по 100. За деякими даними, тоді в Одесі загинуло 25 тисяч жителів.
Після провалу німецьких і румунських військ під Сталінградом Антонеску шукав способів вийти з війни. Вихід знайшов король Румунії Міхай II: він санкціонував арешт Антонеску і скерував рушниці румунських солдатів проти самих німців, коли зрозумів, що війна програна. 1 червня 1946 року, в день власної страти, 63-річний Антонеску махнув на прощання капелюхом, а наступної миті впав мертвим на траву — йому віддали належне, дозволивши командувати власною стратою.
Рафаель Трухільйо
Влада для президента Домініканської Республіки Трухільйо виконувала функцію дзеркала: президентські повноваження давали змогу перейменувати столицю Санто-Домінго на Сьюдад-Трухільйо, гору Монте-Тіна — на пік Трухільйо, провінцію Сан-Крістобаль — на Трухільйо. Номерні знаки автомобілів домініканців теж були змушені зізнаватися в буквеній любові до Трухільйо.
За 30 років правління на тій чи іншій посаді домініканець заробив реноме одного з найжорстокіших автократів Латинської Америки, що виглядало дико навіть серед відносно помірних каудилістських (від ісп. caudillo — «вождь») режимів країн-сусідів. Крім усунення політичних опонентів, внутрішньої колонізації населення, Трухільйо відомий як архітектор «Петрушкової різанини» 1937 року — етнічних чисток гаїтян. «Петрушковою» бійню назвали через те, що гаїтян просили вимовити слово perejil (петрушка): на відміну від домініканців, що вимовляють r у другому складі, франкомовні гаїтяни вимовляють l. Слово «петрушка» стало мовним паролем, що моментально перетворював одних на привілейований шар, а інших — на жертву. За різними оцінками істориків, було вбито від 17 до 37 тисяч гаїтян.
Сам Трухільйо вирушив за ними слідом через 24 роки, коли опозиціонери застрелили його в автомобілі — можливо, за сприяння ЦРУ.
Франсиско Масіас Нгема
Щоб убити президента Масіаса Нгему, гвінейським опозиціонерам довелося найняти солдатів із Марокко, які виконали смертний вирок, — ніхто з гвінейців не хотів тиснути на курок, боячись, що Нгема повернеться по них у вигляді духа.
За декаду правління Нгема знищив ⅙ населення Екваторіальної Гвінеї та стратив директора державного бюро статистики за правдивий демографічний звіт. За Нгеми в країні не з’явилося жодного вишу, було закрито практично всі бібліотеки, а рівень економіки впав настільки, що мало не єдиним джерелом заробітку для громадян стало захоплення іноземних дипломатів і вимагання викупу; крім того, вся готівка з обігу перебувала в його розпорядженні й була прихована в заростях біля його будинку. Нгема також розпорядився вбити всіх колишніх коханців його коханок.
У певному сенсі це дуже шекспірівський антигерой — через психологічні ускладнення під кінець правління Нгема став розмовляти з давно страченими однопартійцями та викрикувати імена мертвих людей. Успішний державний переворот організував його племінник і чинний президент Екваторіальної Гвінеї Теодоро Нгема (якого обвинувачують у канібалізмі).
Ніколае Чаушеску
За кілька днів до розстрілу рейтинг популярності Чаушеску становив приблизно 90% — звісно, він був таким же віртуальним і витканим із повітря, як популярність Володимира Путіна і підсумки «референдумів» на окупованих територіях. Кампанія брендування Чаушеску сягнула шизофренічного розмаху: преса називала його пишномовними титулами «Повноводний Дунай розуму», «Творець епохи небаченого оновлення» і «Геній Карпат», його порівнювали з Владом Цепешем, а на партійному з’їзді йому одного разу аплодували 62 рази.
Наприкінці 1980-х занадто радикального Чаушеску назвали «румунською проблемою» — не лише на Заході, а й за Горбачова. Після серії антикомуністичних оксамитових революцій 1989 року, одна з яких торкнулася і Румунії, Чаушеску разом із дружиною Оленою спробували втекти. Армія, що перейшла на бік протестантів, учинила над подружжям самосуд: стоячи біля розстрільної стіни при солдатській убиральні, Чаушеску співав пісню «Интернаціонал»
Мехмед Талаат-паша
22 січня 1939 року на секретній зустрічі з генералітетом в Оберзальцбергу Гітлер виголосив ту саму фразу про те, що якщо ніхто більше не пам’ятає влаштованого турками геноциду вірмен, отже, не згадає і про євреїв. Він, звичайно, помилявся в обох випадках. Геноцид вірмен став частиною національної ідентичності Вірменії, як і Голокост, став рушійним політичним імпульсом для створення Ізраїлю. Врешті, архітектори вірменського геноциду, серед яких був і міністр внутрішніх справ Осьманської Імперії Талаат-паша, стали одними з найвідоміших воєнних злочинців Першої світової війни.
Талаат-паша — один із головних політиків молодотурецького руху — був серед організаторів етнічних чисток та примусових депортацій вірмен, ассирійців і греків. Талаат марив про пантюркський світ, у якому всі національні меншини будуть османізовані, а імперія пошириться до Азії.
Після ганьби Першої світової війни Талаат утік, будучи заочно засудженим військовим трибуналом до страти. Операція з усунення Талаата називалася «Немезіс» — її організували вірмени з націоналістської партії «Дашнакцутюн», що проживали в Європі. 9 жовтня 1918 року Талаат-пашу застрелив Согомон Тейлерян, який утратив під час геноциду всю сім’ю. У підсумку берлінський суд виправдав стрілка.
