Як насправді вивозили фігуранта справи про збиття літака рейсу МН17 Цемаха. Розповідає учасник спецоперації
Фігуранта справи про збиття МН17 з окупованої території Донбасу разом зі спецслужбами забирали бійці 74-го окремого розвідбату ЗСУ. В результаті, один із розвідників загинув, інший – втратив ногу.
7 вересня, між Києвом та Москвою відбувся обмін бранцями. Журналіст Радіо Свобода Кріс Міллер повідомив із посиланням на журналіста з російського пулу, що екс-бойовик угруповання «ДНР» Володимир Цемах, якого вважають головним свідком у справі про збиття МН17, перебуває на борту російського літака разом з іншими виданими Кремлю особами. Підтвердив передачу і президент Володимир Зеленський, який на запитання в аеропорту, чи допитали Цемаха перед передачею, відповів ствердно.
Радіо Донбас.Реалії дізналося, що насправді Цемаха вивезли з окупованого Донецька 27, а не 29 червня 2019 року. Разом з українськими спецслужбами операцію провели бійці 74-го окремого розвідбату ЗСУ.
Це – монолог одного з учасників вивезення Володимира Цемаха на підконтрольну Україні територію. На прохання героя ми не називаємо ані його імені, ані позивного. За збігом обставин, текст публікується у День воєнної розвідки України.
«Чи варта ця операція таких серйозних зусиль?»
«З нашого боку підготовка до операції зайняла буквально добу. Інші служби, звісно, готувалися до неї довше, але деталі ми, як завжди, зумисне не розпитували. Якщо щось піде не так – краще знати менше.
Нашим завданням було, власне, перевезення Цемаха через лінію розмежування. Складність тут, зокрема, полягала в тому, що на визначеній ділянці під Донецьком ворог стояв досить купчасто: його вогневі позиції могли знаходитися буквально на відстані 100 метрів одна від одної. У так званій «ДНР» й досі не знають, в яку саме прогалину ми залізли, щоб вивезти Володимира Цемаха.
До речі, щодо імені. Я на початку не цікавився, як звуть бойовика, якого ми будемо забирати, і не розпитував, хто він. Командирові однієї зі спецслужб, з якою ми співпрацювали, поставив лише два запитання: «Чи можемо ми ліквідувати «клієнта», якщо щось піде не за планом?» і «Чи варта ця операція таких серйозних зусиль?».
На перше запитання відповідь була: «Ні, в жодному випадку. Його необхідно доставити живим». На друге командир зі спецслужби відповів щось на кшталт: «Так, ця операція вартує найсерйозніших зусиль. Якщо все вдасться – це буде прорив». Після цих слів я зрозумів, що ми будемо забирати когось й справді цінного.
Ділянку, якою рухалися хлопці з мого підрозділу, з тієї сторони контролювала так звана 100-а бригада «гвардії» «ДНР». Від початку війни ми працювали у багатьох місцях Донбасу, і тому я упевнено можу сказати: тільки вони, оця «сота бригада», виставили довкола себе настільки багато заборонених Женевською конвенцією протипіхотних мін (ПМН). Інші підрозділи бойовиків також використовують ПМН, але «сотка» – найбільше.
Щоб вивезти Цемаха, сержанту Олександру Колодяжному та ще одному нашому бійцю, фактично, довелося йти мінним полем. Хлопці спускалися через пагорб, Саша з’їжджав на стегні й «зірвав» ПМН. Другий боєць підбіг, щоб надати йому допомогу, й сам теж підірвався. Міна спрацювала одночасно біля Сашкової голови і ноги другого бійця. Врешті, Сашу вивозили непритомним, а другий боєць втратив ногу».
Розвідник з паличкою
Лікарі розводять руками і кажуть: «Моліться, він вкрай важкий, ми зробили все, що змогли».
«Цемаха забрали у Київ. За два дні інформація про його вивезення з Донецька стала публічною. Тим часом за життя нашого сержанта боролися у військовому шпиталі Харкова. Родичам повідомили, що Саша отримав поранення, але не вдавалися у подробиці – ніхто з військових не сказав їм, що лікарі розводять руками і кажуть: «Моліться, він вкрай важкий, ми зробили все, що змогли». Насправді, це було далеко не перше поранення Саші, ми всі сподівалися, що й на цей раз «пронесе».
Свою першу контузію Колодяжний отримав восени 2014 року, коли ми обороняли Донецький аеропорт. В той день він був у «старому» терміналі: відкрив двері, щоб зайшло свіже повітря, і в цю ж мить «прилетіло» з РПГ (ручного протитанкового гранатомету – ред.). Тоді ми це навіть не зафіксували – сержант сказав, що все в нормі, переживе, воюємо далі.
Друге поранення у Саші було вже у 15-му в районі Крутої Балки. Ми тоді проводили там підготовчі роботи перед зачисткою й виявили п’ять розтяжок: чотири, хоч так і неправильно робити, перерізали, а з п’ятою так зробити не змогли. Але не дуже через це переживали, тому що металеву «нитку» від останньої розтяжки і так було чудово видно. Кажуть, розвідники помирають під час повернення з операції. Коли ти вже дещо розслабився і вирішив, що небезпека минула. Саме так сталося того разу: поверталися назад, один боєць не помітив кляту п’яту розтяжку і підірвався. В результаті, двоє наших хлопців загинули, ще троє, включаючи Сашу, отримали поранення.
Своє третє, найсерйозніше до смертельного, поранення Саша отримав під час оборони Авдіївської промзони у 2016 році. Тоді ми спільно з, зокрема, бійцями 39-го окремого тербату невеликими кроками просувалися в лісі біля «промки». Трохи проходили вперед, чекали, поки піхота на цьому ж місці окопається, і потім рухалися далі.
В момент одного з таких пересувань уперед Колодяжний з пацанами потрапили у засідку. Куля з ворожого кулемету прошила йому стегно: Саша стікав кров’ю, а ми, через обстріл, ще досить довго не могли його евакуювати з поля бою. Сержант тоді дивом вижив, майже рік провів у госпіталях, а потім, шкутильгаючи і з паличкою в руках, повернувся до нас.
Не можна так казати, але ми, зізнаюся, під час реабілітації запевняли його, що все буде добре і ще повоюємо, тільки, щоб підбадьорити. Ну, який розвідник з паличкою? Це неможливо. Але Саша був не з тих, хто здається. У Донецькому аеропорту він прямо перед носом бойовиків підіймав український стяг, тож і після повернення взявся самотужки лікувати ногу. Казав, хоче ходити на виходи, як і всі інші. Волонтери навіть надіслали йому спеціальний тренажер. І що ви думаєте? Зміг! Через якийсь час тренувань Колодяжний викинув свою паличку. Він відновився й почав ходити на завдання, як і раніше.
Сержант був дивовижною людиною. Ми воювали разом з 2014 року, а в підрозділі його називали «совість». Саша й справді був нашою совістю – причому настільки, що дорослі мужики у прямому сенсі слів боялися його засмучувати. Коли щось йшло не за планом, або хтось провинився – одразу казали: «Тільки б Саня не дізнався. Так не хочеться його засмучувати».
P.S. Сержант 74 ОРБ Олександр Колодяжний помер 11 липня у військовому шпиталі у Києві, не приходячи до свідомості. З операції по вивезенню Володимира Цемаха й досі не зняли гриф секретності, тому більшість інформації про 27 червня 2019 року, ймовірно, ще довго буде нікому невідомою.
Автор: Ольга Омельянчук; Донбас.Реалії
Tweet
