Знайомтесь, це «Ракета» і «Марков». Це, звісно, позивні — своїх справжніх імен хлопці воліють не називати. Ми зустрілись в одному з прифронтових сіл на Харківщині — там вони квартирують, звідти виїздять на операції. У вільний час тренуються самі і діляться досвідом із побратимами по зброї. Обидва — українці за походженням, ветерани французького Іноземного легіону. Вони мали усі можливості будувати своє майбутнє у заможній та ситій Європі, але з початком російського вторгнення повернулися на Батьківщину, щоб стати на її захист.
— Після початку широкомасштабної російсько-української війни ЗМІ облетіло повідомлення, що вояки Іноземного легіону українського походження із дозволу свого керівництва готуються їхати в Україну, щоб допомогти ЗСУ зупинити нападника. Їм, начебто, навіть дозволяють брати з собою необхідне спорядження та зброю. Це правда?
«Марков»: — Була така історія, проте це виявилось неправдою. Чиста качка. Ми вже колишні легіонери, люди цивільні, тому й приїхали. А так ніхто б нікого не відпустив. Військовий НАТО ніколи не братиме участі (у цій війні — Ред.). Це буде відразу скандал, могло б дійти і до Третьої світової. Можна хіба звільнитися чи дезертирувати, але тоді вже точно без зброї та спорядження.
«Ракета»: — Це було пов’язано з оголошенням президента про створення Іноземного легіону в Україні. Тоді, очевидно, й виникло таке непорозуміння: мовляв, французький Іноземний легіон начебто заїжджатиме з операцією в Україну. Але такого не буде. Таке взагалі неможливо було б зробити.
— Чи доцільно створити в Україні на постійній основі таку структуру, як французький Іноземний легіон?
«Ракета»: — Не зв’язану із ЗСУ, але як окремий механізм більш пов’язаний з армією — звичайно. Це було б дуже доцільно. Тому що це збільшить кількість іноземних спеціалістів, які воюватимуть за нашу країну і зміцнить структуру нашої армії. Як на мене, це було б чудово. У принципі, такий проєкт вже запущено і я маю надію, що він буде розвиватися й не заглохне із закінченням війни. Якщо це можна буде продовжити, це буде тільки на користь державі.
— Чи багато іноземців за вашими даними чи спостереженнями приїхало із закордону аби нам допомогти?
«Ракета»: — В нашій невеличкій групі із нами приїхав один європеєць. Він також з Іноземного легіону, ми служили раніше разом. Це було його рішення й бажання, ніхто його сюди не тягнув. Також ми працювали з різними групами, в складі яких були американці, грузини, канадці, ті ж таки французи. Тобто ми особисто знаємо чоловік двадцять.
— Хто ці люди? Ті, які люблять війну, чи хочуть допомогти українцям з ідейних міркувань? Що їх мотивує їхати сюди?
«Марков»: — Я думаю, все так, як ви кажете. Це люди, котрі якусь значну частину свого життя займалися війною, армією і, можливо, брали участь в якихось конфліктах. Але зараз у них з’явилась така можливість побачити справжню війну — таку, якою вона була під час Другої світової. Тому що всі останні операції, навіть в Афганістані, у порівнянні з війною в Україні — це дитячий садочок.
— У чому ж полягає відмінність? Чим відрізняються ті війни від цієї?
«Марков»: — Масовість, помпезність…
«Ракета»: — Розмахом. Це війна машин. Артилерія, атаки з повітря — вони дуже сильно змінюють війну. Якщо говорити про наш досвід в Африці, там операції проводяться зовсім інакше. Артилерії немає, небезпеки зовсім інші. Вони на рівень нижчі (не всюди звичайно, але загалом), там набагато безпечніше, ніж тут.
— У Сирії та Афганістані також менший масштаб? Там застосовується й артилерія, і авіація…
«Ракета»: — Звичайно. Просто тут все було сконцентровано в дуже короткому проміжку часу і на одній території.
«Марков»: — Ну і рівень підготовки сирійських військових чи бойовиків, навіть тих, хто використовують артилерію, і російських кадровиків дуже відрізняється. Навіть зважаючи на те, які втрати сьогодні понесла Росія, не треба думати, що там сидять дурники. Є й «м’ясо», проте є і багато людей, котрі знають, як воювати. Навіть якщо противник недостойний, його не варто недооцінювати. Хто недооцінює ворога, заздалегідь програв.
— Чому тоді у росіян стільки втрат?
«Марков»: — Тому що, на мою думку, нападати завжди набагато важче, ніж оборонятися. Такі міста, як Київ чи Харків, дуже важко взяти, тому що будуть дуже великі втрати. Що ми й бачимо.
«Ракета»: — Подивіться, які важкі бої точаться іноді за звичайне село. А вони від початку були націлені на великі міста. Хоча було ясно, що нічого такого не вийде.
— Чимало військових аналітиків прогнозували, що Росія, маючи за спиною досвід Грозного, не буде намагатися штурмувати мегаполіси в лоб, а оточуватиме їх і братиме через виснаження. Чому російські стратеги не враховують помилки свого минулого?
«Ракета»: — Є декілька можливих причин. Як на мене, це пов’язано з режимом, який вибудовувався навколо цього бункерного чоловіка, а також із донесеннями, які до нього доходили. Тобто картина не відповідала дійсності. У Путіна була певна інформація, й він будував усю тактику наступу саме на цих донесеннях, які були неправдиві. Навіть дивлячись на ідеологію, яка була закладена під час наступу у перші дні, можна зрозуміти, що й солдати не очікували спротиву з боку нашої держави. Проте він стався.
«Марков»: — Те, про що ми раніше говорили: недооцінка ворога і призвела до таких величезних втрат. А вони нас завжди недооцінювали.
— Ви маєте досвід співпраці з різними народами. Це правда, що українці доволі хороші воїни? Кого б ви ще відзначили, як достойних, вартих поваги воїнів?
«Ракета»: — Якщо брати воїнський дух, то одні з найкращих, із ким ми могли працювати, це українці. Звичайно, менталітет всіх слов’янських народів більш-менш схожий, тому виділити якусь одну націю досить важко. Я, мабуть, не зможу дати однозначну відповідь на це запитання.
— З однієї армійської реальності ви потрапили у зовсім іншу. Чого вам сьогодні бракує в українській армії, якщо спиратися на ваш досвід, здобутий в армії країни НАТО? Що нам потрібно розвивати й на чому зосередити увагу: на підготовці, на технічному забезпеченні, у роботі?
«Ракета»: — Основна проблема — це великі труднощі з координацією. Тому що зараз таких малих добровольчих загонів та груп дуже багато, і скласти все це в один робочий механізм дуже важко. Зусилля треба докладати саме до створення єдиного організму, який працюватиме більш злагоджено. Зараз вже видно, порівняно із початком війни, наскільки краще спрацьовуються такі малі групи разом з ЗСУ та іншими структурами, але потрібен ще більший упор на координацію.
— Який досвід ви передаєте українським колегам?
«Марков»: — Медицина. Більшість країн НАТО працюють, а зараз і українська армія починає працювати, за американською системою SAFE-MARCHE-RYAN. Нічого нового, вона працює ще з часів Афганістану, якщо я не помиляюсь, а може й раніше. В ній все дуже просто, але ефективно. Більшість наших бійців починають використовувати цю систему, проте ще є нюанси. Тому треба дещо повторювати й нагадувати.
«Ракета»: — Якщо є час між операціями, ми намагаємося поглибити знання наших бійців, але сюди ми приїхали для того, щоб воювати за нашу державу і беремо участь в операціях разом з усіма добровольцями та військовими.
— Чи траплялись на цій війні якісь особливі випадки, чого раніше не було?
«Ракета»: — Сама поїздка, від першого дня, це для нас зовсім не те, до чого ми звикли. Якщо говорити про операції, учасниками яких ми були — тут теж на порядок вище по складності, ніж те, що ми робили під час служби у Легіоні.
— Де вам доводилось працювати на цій війні?
«Ракета»: — На початку в основному у Київській області.
— В Україні ви багато чому навчилися для себе?
«Ракета»: — Звичайно. Навіть не дивлячись на нове озброєння, яке ми для себе відкрили (його тут багато насправді) ми ще й почерпнули дуже багато корисних тактик і адаптувалися загалом саме до цієї війни. Тому що війна буває різна. І тут зовсім інші тактики. Про частину з того, що ми вміємо робити, тут можна навіть не згадувати, тому що воно взагалі не спрацює. Ми постійно адаптуємося. Для нас все нове. І треба бути завжди уважними й не думати про те, що ми відслужили, усе вміємо, зараз приїдемо та задамо жару. Ні. Такого не буває. Постійно треба адаптуватися.
— Ви числитесь в українському Іноземному легіоні?
«Ракета»: — Ні. Ми окрема група, добровольчий загін. Працюємо з ЗСУ.
— Я знав багато людей, які хотіли потрапити у французький Іноземний легіон, але справжніх легіонерів побачив лише зараз. Як вам це вдалося? Чому ви подалися в Легіон?
«Ракета»: — Основну роль зіграв, мабуть, дух авантюризму. Але взагалі, я пішов туди на спір. Посперечався, що поступлю. Поїхав та поступив. Відпрацював контракт і приїхав сюди. Все дуже просто.
«Марков»: — Мене підштовхнула армійська романтика. Я спочатку, як стукнуло вісімнадцять років, пішов в українську армію. В ті часи, а це був 2012 рік, українська армія була зовсім іншого рівня й мене це дуже розчарувало. Я дізнався про Легіон із фільму «Легіонер» з Ван Дамом. Це розпалило інтерес, я зібрався і поїхав. Фінансова сторона також зіграла роль, не без цього. Рідні спочатку не вірили в цю затію, але я їм довів — мені все вдалося.
— У Легіоні також є позивні, як в українській армії, чи там обмежуються зміною прізвищ?
«Марков»: — Позивних немає взагалі.
«Ракета»: — Прізвище змінюється тільки на перших порах. Це більше данина традиції та процедура. Перший невеликий період людина служить не під своїм прізвищем, а потім обов’язково мусить його повертати.
— А чому обов’язково?
«Марков»: — Можна й не повертати, проте бюрократія вимагає зміни прізвища назад.
«Ракета»: — Для того, щоб не повертати, потрібна дуже серйозна причина.
— Тобто сховатися в Легіоні не вдасться?
«Марков»: — Там від початку не вийде сховатися. Інтерпол, багато перевірок.
— А продовжити контракт у Легіоні й, відповідно, будувати кар’єру далі вам не хотілося?
«Ракета»: — Звичайно, така можливість є і багато хто її використовує. Але ми бачили легіон саме як школу. Як хорошу базу, яка дає дуже багато можливостей, котрі треба правильно використати й вже далі будувати своє життя: або працювати за військовою спеціальністю, або йти у зовсім іншу галузь та робити те, що хочеться.
— Ви будете продовжувати військову кар’єру після війни?
«Ракета»: — Побачимо. Якщо ще матимем запал, то звичайно будемо. Але кожну справу треба доводити до кінця. І цю війну ми також доведемо до кінця. Знаємо, за ким буде перемога, й все буде так, як має бути.
— А можна детальніше про перемогу?
«Ракета»: — Звичайно, небажано залишати цю заразу у здоровому організмі. Хочеться повністю витіснити їх (окупантів — Ред.) за межі наших кордонів. Хоча, є й інший варіант: вони залишаються тут, тимчасово припиняються військові дії й періодично, кожні п’ять, вісім, десять років це повторюється та повторюється. Але якщо дивитися на всі війни, які РФ вела, то максимально тривалі військові операції з їх сторони, це, якщо я не помиляюсь, від шести до восьми місяців з їх перемогою. А все, що після цього — то вже поразка. Тобто статистика свідчить, що вони не марафонці, на довгій дистанції не тримаються. І це може зіграти нам на користь. Але потрібно, щоб ухвалювалися правильні рішення. І я маю надію, що ми зможемо остаточно позбутися цієї зарази, витіснити її і з Криму, і з ОРДіЛО, тобто повернути всі кордони нашої держави, які були у нас до 2014 року.
— А у нас вистачить на все це сили?
«Ракета»: — Хороше питання…
— Вже кілька місяців нам розповідають, що дають зброю, везуть гаубиці, бронетехніку, боєприпаси, дрони, але особливого позитиву по лінії фронту для нас не видно. Іноді навіть навпаки. Нам замало тієї зброї? Що потрібно, щоб переломити ситуацію?
«Ракета»: — Просто треба, щоб потік постачання не припинявся. На все потрібен час. Навіть для того, щоб користуватися цією зброєю, яка надходить, потрібні фахівці. Для того, щоб вони опанували її та могли застосовувати її професійно, їх потрібно навчити. Для цього треба хоча б декілька тижнів. Врешті, «подарунки» Заходу, які наразі надійшли, вже застосовуються.
— Чи бувають моменти, коли навіть загартованого легіонера, все ж накривають емоції. Коли бачиш, скажімо, що ворог натворив із твоїми земляками довкола Києва?
«Ракета»: — Ми налаштовані на роботу. Й емоції від неї відволікають. Про те, щоб розслабитись, чи про відпочинок можна буде думати після закінчення бойових дій. Поки що треба концентруватися на перемозі й на тому, як її здобути найефективніше та найшвидше.
Автор: РОМАН МАЛКО; ТИЖДЕНЬ
