Як двох жителів Київщини судили за колабораціонізм: «Пропозиція, від якої не могли відмовитися»
Колони російської техніки зайшли у смт Димер Київської області 25 лютого 2022 року — на другий день повномасштабного вторгнення, зазначає видання «Судовий репортер» .
20 березня 2022 року — у ЗМІ просочується інформація, що росіяни призначили в селищі свого голову, повісили триколор і влаштували свято з феєрверками.
28 березня на «RT на русском» вийшов пропагандистський сюжет про те, як російські окупанти доставили більше 20 тонн гуманітарного вантажу для мешканців Димера. Відеозапис обговорювався соцмережах і був поширений у Facebook-групі «Димерська громада — від виборів до виборів».
На відео показують довгі черги людей за гуманітаркою, яку їм роздають солдати з автоматами. Наприкінці ролика у кадрі зʼявляється чоловік у кепці і з рудою борідкою, якого ніяк не представляють.
— [Российские солдаты] никакой агрессии не проявляют к местному населению, помогают, приносят гуманитарную помощь, выдают топливо, дизель, бензин для обработки огородов, чтоб населению было чем заняться, — розповідає чоловік, озираючись і показуючи рукою на велику чергу за гуманітаркою. — Стараются как бы создавать какие-то рабочие места. Так что не верьте украинским СМИ. Русские военные настроены не вороже. К ним нормально можно подходить и решать любые вопросы. Не бойтесь, вылазьте из подвалов и разговаривайте с людьми. Не бойтесь приходить за допомогой, все есть: детское питание, олия, гречка.
Через два дні рано-вранці росіяни залишили Димер. У селище зайшли українські військові і правоохоронці. Людей стали опитувати і зʼясували імена тих, хто начебто співпрацював із окупантами.
Таких у Димері виявилось двоє — Олександр Харченко, 1983 р.н., — він же Саша Рижий, за версією слідства, був головою селища, і Олександр Мельник, 1977 р.н., — Саша Мутний, який став заступником голови і за сумісництвом головою комунгоспу. Їх затримали і судили окремо, хоча свідки, розповідаючи про обставини окупації постійно говорили про них обох. Справу Харченка слухав Соломʼянський районний суд, а Мельника — Вишогородський районний суд Київської області.
«Не виглядало, що йому було страшно»
Харченко жив у Димері давно зі своїми батьками, не одружений, займався підприємництвом — возив дрова на машині. За кілька років до цього один раз балотувався у селищну раду, але не пройшов і більше в громадській чи політичній діяльності помічений не був.
Як розповідають місцеві, перші півтора тижні голова Димера Володимир Підкурганний під обстрілами доставляв гумінатарну допомогу. Один чоловік розповів у судовому засіданні, що особисто розвантажував мікроавтобус із медикаментами, який приїхав від Підкурганного. Але пізніше через погрози росіян голова перестав показуватися у Димері.
І кабінет голови селищної ради нібито зайняв Харченко, який говорив, що потрібно навести порядок, що раніше в Димері було погано, звертав увагу, як багато алкоголю зберігалося в приміщенні селищної ради.
— Хтось зі знайомих сказав, що Саша став головою. Ми приїхали туда, там роздавали бензин у селищній раді. Мельник сказав, щоб я зайшла до Саші в кабінєт. Саша сидів у кабінєті, там де голова сидить. У нас там прорив [труби] був, він записав, що дасть руським і будуть робить. Що будуть руськіє гроші, школу откриють. Що світло руськіє будуть робить. І в нас уже не буде України, а буде Росія. Коли за мене начали розпитувать русскіє, він міг порєшать, щоб мене русскіє не трогали, я попросила, щоб мене водітілєм зробити його возити чи ще щось. Харченко сказав, що треба попитать у Мельника, бо він больше рішає, — розповіла в суді місцева жителька Світлана.
Харченко пояснює, що в окупованому селі не було звʼязку, тому люди сходилися до селищної ради, щоб дізнатися новини і плітки. Російські солдати щодня притягували туди польову кухню і роздавали місцевим обіди та паливо. Зі слів Харченка, у приміщенні селищної ради бували представник Червоного хреста, депутатка селищної ради Марина Цапок та інші небайдужі мешканці. Сходилися ті, кому було потрібно щось вирішити, — люди, в яких забилися вигрібні ями, щоб домовитися про вивіз сміття, заявити про чиєсь зникнення.
— Кому конкретно я роздавав вказівки?! Так, ми зустрічалися із представництвом Червного хреста в приміщенні селищної ради декілька разів, але це були гуманітарні питання (…) Ніяких розпорядчих дій… Як я міг давати якісь вказівки, якщо були робітники селищної ради, які були напрямку з Підкурганним на звʼязку і він давав їм всі вказівки. Вони розпоряджались усім майном. За те, що я роздавав гуманітарку, я став вважатися головою селищної ради?! Підкурганний давав вказівки Марині Цапок, щоби вона там общалася, деякі гуманітарні проблеми з русскіми військовими… Так її провини немає. Я допоміг розвезти гуманітарку, так я тепер винуватий, — не погоджується Харченко.
Саме Харченка росіяни зняли у своєму пропагандистському відео.
— Да, я прокоментіровал то, що проісходіло в даний момент на площі. Не більше, не менше, — пояснював він у судовому засіданні.
— А що там відбувалось? — уточнив прокурор.
— Роздавалась русска гуманітарна допомога. Підійшов із камерою товаріщ і каже: «Можете прокоментірувати і я якби прокоментірував.
— А вам в окупації подобалось із російськими військовими?
— Ну як може подобатися розруха?!
— Не подобалося?
— Ну конєчно, нє.
— А коли ви давали інтервʼю, був такий коментар: «Не бійтеся, виходьте до російських військових, питайте в них допомоги, ми будемо всім допомагати».
— Вони будуть допомагати. Ви не перекручуйте слова! Там сказано: «Не сидіть у підвалах, не голодуйте. Російські військові ведуть себе неагресивно до цивільного населення, видають гуманітарну допомогу. Приходьте, беріть і не голодуйте».
Місцеві жителі підтверджують, що бачили Харченка під час роздачі гуманітарки.
— 23-24 березня по вулиці Бударіна,1 біля відділення «Нової пошти», навпроти «Фори» стояв тентований «Урал». Стояли озброєні люди, війська РФ. Я на свої очі бачив як він (Харченко – ред.) в цій місцевості роздавав газети «Комсомольська правда», — розповідав у суді один із очевидців.
— Яка роль була Харченка? — уточнив суддя.
— Його вибрали замість голови.
— Як його обрали?
— Конкретно не знаю, але гадаю це було самому запропоновано. Не виглядало, що йому страшно. «Все нормально, все буде добре. Війська РФ нічого [поганого] не зроблять. Співпрацюйте. Не бійтеся, вони приїхали нам допомогти».
— Це він так говорив чи ви так думаєте? — уточнив суддя.
— Люди, які проходили, задавали питання.
— Це ви бачили особисто?
— Так. Я був на велосипеді. Я кожен день проїжджав через блокпости.
— І що ви чули на власні вуха?
— Чув, як підходила людина і запитує: «От що нам робить? У нас немає світла. Каналізація забита. — Не переживайте. Все буде добре. Допоможем. Вони (росіяни — ред.) нікому зла не бажають».
На російському відео дійсно є епізод, як Харченко стоїть на вулиці і тримає кипу газет. У цей час біля нього зупиняються декілька людей і про щось розпитують.
— За ті газети, що бачили на руках. Взяв декілька цих газєт і цими газєтами мене бачили. Да, я собі взяв почитать… Вони лежали на прилавках із гуманітарною допомогою… В мене було завернуто, може, пять газет. Може, здалося, що в мене був цілий моток, — пояснював він у судовому засіданні.
— А нащо вам було пʼять газет? — уточнив суддя.
— У нас дровʼяне опалення вдома. Таке згодиться. Щось загорнути.
Прокурор приніс до суду в мішку 60 примірників газети «Красная звєзда» і 90 «Комосомольської правди», а також російський сухпайок.
Після деокупації їх знайшли у кабінеті селищного голови, але Харченко запевняє, що не він їх там поклав.
Віктор, мешканець сусіднього села Глібівка, розповів, що під час окупації російські солдати запропонували йому стати головою в Глібівці.
— Я з самого початку займався гуманітаркою. Приїхали русскі і питалися мене засватати головою. Буду говорити, як воно було… Вивозив людей по зеленому коридору, вертаюся — стоять біля сільської ради ціла колона рашистів. До мене підійшов старший і говорить: «Ви голова адміністрації Глєбовки?» Я грубо сказав: «З х-я це?! Я директор дома культури! На даний час займаюсь гуманітаркою. І вообще я тренер, музикант…» А він такий: «Так будьте главним». А я: «Не буду главним, бо власть — це грязь для мене. Принципово я цим не занімаюсь. Гуманітарка — поки єсть, буду допомагать людям».
Росіянин похвалив чоловіка, що займається благим ділом і поцікавився, що потрібно людям, сказав принести список на блокпост.
Чоловік відмовився бути головою і розповів про інцидент знайомому поліціянту, який поділився чутками, що Харченка вже поставили в Димері керувати і просив його поїхати і переконатися особисто, чим той дихає. Але чоловік попопросив зʼїздити свого товариша. Той зʼїздив і підтведив, що Харченка «русскі заставили, там тіпа поставили, щоб займався гуманітаркою». Поліціянта таке пояснення не влаштувало і він накричав на Віктора, щоб той сам поїхав у Димер. Їдучи, Віктор принагідно прихопив із собою каністру, бо почув від товариша, що в Димері в комунгоспі роздають бензин.
— Я зайшов в сельсовєт. Стояв Саша і я з ним поздоровався. Стояла гуманітарка. Я підійшов і спитав: «Саня, як ти тут [опинився]?». А він з матюками: «Та от Подкурганний (законний голова Димера — ред.) змотався. Надо помогать людям». Він предложив гуманітарку і русскі газети. Я не взяв русскі газети. Харченко там старшим вродє був. В Димері тоді всі казали, що його призначили. Я не хотів туди їхати, не хотів, щоб на мене чорна хмара полізла. Але по просьбі поїхав перевірить.
По поверненню, вислухавши розповідь, поліціянт сказав: «Ну або русскі його убʼють, або наші».
Після відступу росіян Харченка, котрий поїхав у сусіднє село, обстріляла тероборона. На кузові авто нарахували 60 дірок. Водій дивом не постраждав і був затриманий. Харченко вважає, що його намагалися вбити. За заявою матері Харченка Державне бюро розслідувань зареєструвало кримінальне провадження про замах на вбивство.
«Кортіло посидіти в цьому кріслі і випити чарчинку»
Як саме Харченко зайняв керівний пост достеменно не відомо. В обвинувальному акті написано, що 16 березня 2022 року відбулося примусове зібрання мешканців для роздачі гуманітарки і Харченко представився новим головою селища від окупаційної влади. Але прямих свідків цих зборів не знайшлося.
— За невстановлених обставин я організував примусове зібрання мешканців — 200-400 чоловік. У нас всього в селищі під окупацією було півтора тисячі. Це кожен третій. Ні одного свідка не привели, хто був на цих зборах. 400 чоловік було і ні одного не змогли привести в суд, щоб підтвердити, що такі збори взагалі були, — обурюється Харченко.
Люди розповідали, що знали про все з чуток: «Військові РФ призначили Харченка головою Димера. Про це говорили в селищі». Деякі сприймали Харченка як самопроголошеного і самопризначеного керівника.
— Харченко не казав про те, хто його призначив, лише говорив, що йому дуже кортіло посидіти в цьому кабінеті, на цьому кріслі і випити чарчинку, — розповідає одна місцева жителька. — Я прийшла і запитала в Харченка прямим текстом: «Що в голові нічого нема?! Куди ти пішов?». А він мені сказав, що треба працювать, треба піднімать, якщо влада нічого не робить, значить будемо ми. Але Харченку я особисто вдячна… Він говорив, що я вчитель, що я не лізу в політику, щоб мене не чіпали. Тому до всіх ходили, а до мене не приходили. При тому чоловік у мене учасник АТО і, слава богу, ніхто не приходив.
Андрій Сологуб — директор Литвинівського ліцею Димерської селищної ради. Під час окупації був командиром Вишгородського загону швидкого реагування Національного товариства Червоного хреста України. В умовах російського вторгнення він організував штаб Червоного хреста у сусідньому селі Демидів. Хоча, як визнає Сологуб, робота на окупованій території суперечила протоколам безпеки Червоного хреста, тому він діяв фактично на власний ризик.
Товариство Червного хреста — аполітичне, допомагає усім, незалежно від національності, раси та політичних уподобань. Організація не співпрацює з військовими, не може передавати нічого військовим і нічого від них брати. А окупанти постійно схиляли Червоний хрест до співпраці, переконували роздавати російську гуманітарку, вимагали, щоб організація погоджувала з ними свою роботу.
18 березня Сологуб дізнався, що в Димері новий голова і наступного дня на запрошення окупантів прийшов знайомитися із «новим мером»,
— 19 березня в приміщенні Димерської селищної ради, коли я в кабінет зайшов, там були Харченко, Мельник і Кльон (російський військовий — ред.). Здавалося, Харченко, наче і власник цього кабінету, але насправді господарі там були зовсім інші. Вони не представлялися, у них знаків розпізнання не було. На комбатантів тільки схожі тим, що однаковий одяг. Всі знаки розпізнання, шеврони і т.п. знаходили вже пізніше… Пізніше стало відомо, що вони представники 83 десантно-штурмової бригади, яка дислокована в місті Усссурійськ. Ми просили звільнити цивільних полонених і дати можливість волонтерам Червоного хреста працювати без погроз. Харченко сидів за великим столом, на місці голови територіальної громади. Спереду — величезна карта Димера, розділена на сектори. Харченко говорив, що буде Димер поділений на сектори, де будуть визначені старші, відповідальні за гуманітарні питання: хліб пекти, воду добувати. Мельник знаходився поряд, теж сидів. У Мельника був записник і він записував, як на нарадах, певні моменти. Харченко казав, що це людина, яка відповідає за питання комунальні. Мельник казав, що він за електроенергію, питав, де можна знайти працівників ДТЕК чи РЕСу, щоб полагодити електромережі.
Отець Кирилл, як його називали, займався гуманітарними питаннями. Один раз навіть хотів провести свято для діток з кульками. Якщо ви бачили, як священники вітаються, один одного за передпліччя беруть, цілуються… Інтелігентний з лиця, худорлявий, борідка, окуляри, шатен. Весь час був у комбінезоні безформенному болотного кольору, ходив у шоломі. Всі росіяни, як потім зʼясували, переходячи кордон із Білоруссю, зривали з себе шеврони, розпізнавальні знаки або вони знаходилися в них в кишенях. Підозрювали, що це десантники по тільняшкам, по тому як вони себе ведуть, по наколкам типу «ВДВ». Генерала від рядового можна було відрізнити по чистоті форми і спесі, яку вони собі дозволяли.
Кльон — такий трошки огрядний чоловік, легка небритість. Весь час у нього такий погляд був наче він втомлений і йому все рівно. Сидів збоку. Раз чи два я почув від нього фразу: «Можете думать про нас, что угодно, главное, чтоб не говорили».
Наталія Ткаченко, головний бухгалтер селищної ради, проживала в Димері у березні 2022-го.
— Спочатку я чула від односельців, що хочуть обрати нову владу в особі Харченка Олександра. Потім, коли ми ходили за гуманітарною допомогою, зустріла водія нашого. Він сказав, що в приміщенні [селищної ради] відкриті всі двері до кабінетів, всі замки зламані. Я прийшла забрати свої речі. Коли я зайшла в приміщення селищної ради, він (Харченко — ред.) був у кабінеті голови. Я спитала, чи можу я зайти в свій кабінет. Він сказав так і я просто пішла і забрала свої речі. Потім він зайшов із товаришем — Мельником Олександром… Сказав: «Треба працювать, треба працювать».
— Харченко як поводився? Просто як стороння особа чи як керівник? Казав, хто він такий, який у нього статус? — поцікавився суддя.
— За статус не казав нічого. Розмова була в тому, що він старається, хоче працювати, проізводство запускать.
— А він стороння людина, то чому він так вам говорив? Зайшов з вулиці і говорить давайте працювати. Не виникло в вас запитань.
— В тій ситуації не виникло. Бо вже чула про це і розуміла чого так. Чула, що буде головою чи вже обрали.
— Хто обрав?
— Чи призначили…
— Були вибори?
— Ні.
— То як ви його сприймали?
— Вже як керівника.
— Призначеного ким чи самопризначеного?
— Самопризначеного.
— А ви не питали, хто призначив?
— (Хитає головою, що ні).
Із розповідей місцевих жителів відомо, що нова влада мала прихильників, хоч і небагато.
— У нас там є такі бабулічки, які обожнювали і падали на коліна перед військовими, просили забрати їх із собою. До Харченка ходили, щоб їм дрова порізали, порубали, писалися на чергу, щоб їм землю виорали, — розповіла жителька Димера.
Виступити на захист Харченка до суду прийшла подружня пара. Люди кажуть, що вдома була остання вівсянка і односельці вже відкрито грабували і мародерили. Тоді діяльність Харченка із роздачі гуманітарки врятувала їх від голоду.
— «Фора» була одна, друга і просто люди громили їх.
— Люди які? Димерці? — уточнив суддя.
— Димерці, в тому й діло. Страшно аж трошки стало. У виправдання казали, що злякалися, тому так діяли. Зламували вікна, витаскували все, на тєлєжках тащили, — каже свідок. — Харченко дійсно роздавав продукти. У нього була така небайдужість до людей. Черга була велика і, хто з малими дітьми, памперси і тощо, то будь ласка без черги (…) Ніяких [розмов] про політику не було. Не було такого, щоб хтось із односельчан був привєрженєц восхваляти чи оправдувати окупаційну цю владу. З боку Сашка я бачив чіткі дії по роздачі гуманітарки… Враження склалося як про людину, яка перш за все не думала про себе, а дбала про людей. Тим більше на фоні цих оголтєлих, які крошили ці магазини.
Дружина цього свідка дає Харченку ще більш хвалебну характеристику.
— Люди в очереди рассказывали, что мальчишка этот хлеб завозил, муку завозил, покойников на своей машине помогал хоронить, возил на кладбище. А кто ж такой этот пацан?! Подходим ближе — стоит весь в муке, как муравей, людям складывает в мешочки муку, масло… Помогал людям чем мог, можно сказать робин гуд среди народа. Люди очень многие ему благодарны. Низкий поклон, просто (…) Трудяжка!
Та не всі погоджуються, що допомога Харченко була потрібна.
— Адекватні люди навіть не брали ту гуманітарку. Це селище міського типу. В кожного є городи, консервація. Було нормально, — каже інший свідок.
Дуже ображений на владу
Мельник — вихідець із Черкаської області. Раніше проживав у Димері, але на момент повномасштабного вторгнення мешкав із цивільною дружиною в орендованому будинку в селі Лютіж. За словами домовласниці, він мав магазин сухофруктів. Харченко каже, що Мельник працював на будівництві і в нього була хлопці, які займались ремонтами.
Лютіж росіянами захоплений не був, однак Мельник зі своєю жінкою свідомо поїхав на окуповану територію. Як згодом він пояснював у судовому засіданні, начебто, щоб забрати тещу із села Іванків. Але до тещі вони так і не доїхали і зупинилися в Димері та поселилися у приміщенні Димерського комбінату комунальних підприємств. Мовляв, їхати було небезпечно, а потім проїзд узагалі заборонили, тому вони зупинилися в Димері. За версією обвинувачення, Мельник став заступником голови селища Харченка і суміщав це із посадою директора комбінату комунальних підприємств. Мельник каже, що просто з дозволу знайомого оселився у пустуючому будинку комунгоспу і почав допомогати людям.
У холодні дні березня, коли люди приходили за гуманітаркою, депутатка селищної ради Марина Цапок звернула увагу на незнайомця у сірих літніх кросівках. Олександр Мельник підʼїхав на велосипеді і в охоронця в церкві спитав, де купити взуття. Наступного дня Мельник підійшов до Марини біля «Фори», де продукти роздавали окупанти, і сказав, що треба привозити харчі і допомагати людям, а потім підвів жінку до старшого із росіян — привітався з ним з руку і представив Марину, кажучи, що вона буде займатися продуктами. Росіянин із позивним Отець Кирилл одразу назвав пароль, за яким їх будуть пропускати військові (пароль — «Захід»).
Мельнику дозволили відвезти гуманітарку в село Глібівку і він узяв із собою Марину Цапок. На блокпосту Мельник вийшов, поговорив із вросіянами і жінка зрозуміла, що вони спілкувалися не один раз. Вже в самій Глібівці місцевий блокпост машину не пропустив і покликали старосту. Староста вийшов і нібито «пообнімався з усіма військовими» та забрав продукти. А Мельник пригостив солдатів печивом із гуманітарки, бо ті сказали, що їм «к чаю что-то нужно».
Пізніше Цапок разом із Мельником також возила харчі в Ясногородку. Мельник дуже цікавився, кого б там поставити старостою. Місцеві показали їм одного чоловіка. Дорогою назад жінка чула, як Мельник сказав комусь по телефону, що ця людина «нам» не підходить. У машині Мельник пояснював Марині, що треба самим ставити старост, бо коли приїде росгвардія, то вони своїх призначатимуть, а тому краще раніше поставити наших, щоб не було інших керівників. Він натякав, щоб Марина також була старостою. Але жінка відмовлялася, кажучи, що вона вчителька і політикою не займається. Тоді Мельник запитав: «А якщо до тебе прийдуть з автоматом, як ти себе поведеш?». Марина відповіла: «Двох смертей не буває».
Спілкуючись, жінка зрозуміла, що Мельник раніше займався бізнесом, але прогорів і не один раз, тому сердився.
— Він був дуже ображений на владу. Раз почав бізнес, другий раз почав… І хотів уже якось піднятися трішки, — пригадує Цапок.
Частково це підтвердив і сам Мельник, кажучи, що в його магазин у Лютежі попала ракета.
Мельник і Харченко не заперечують, що знайомі давно. Мати Харченка розповіла, що одного дня Мельник прийшов до них додому і запропонував її синові долучитися до роздачі гуманітарки.
— З Харченком я познайомився дуже давно. Знаю його років 10, навєрно. При яких обставинах, я щас і не припомню. Молодший був, може, в кінотеатр їздили… — пригадував Мельник у судовому засіданні.
За клопотанням захисту Мельника допитували як свідка в судовому процесі щодо Харченка, включивши із СІЗО по відеозвʼязку.
— Які можуть бути адміністративно-господарські функції на «нулі»?! Там головне, щоби людям вижити (…) Організовував вивіз сміття. Яким чином, не маючи владних повноважень я це організовував?! До мене підійшов місцевий мешканець і запропонував спільними зусиллями допомагати людям. З його слів, зливні колодязі у багатоповерхівках були вщент повні і люди не могли користуватися каналізацією. Сам він працював на асенізаторі, а я допомагав від Червного хреста. На території села Козаровичі трапилася позаштатна ситуація із розгерметизації газопроводу високого тиску… Міг відбутися вибух, який призвів би до численних жертв поміж населення та руйнування житла. Газ виходив гейзеровим стовпом на висоту понад 7 метрів та понад 10 діб та почав стелитися у житлових кварталах. Мені та іншим небайдужим громадянам вдалося ліквідувати цю катастрофічну ситуацію, однак у подальшому окремих громадян за ці дії нагородили почесними та грошовими відзнаками, а мені висунули обвинувачення.
5 березня 2022-го біля села Козаровичі стався прорив газової труби. Це начебто сталося тому, що росіяни рили там окопи. Два тижні газ ішов у повітря. Місцеві скаржилися, що «задихаються і люди, і орки». Мельник і Харченко знайшли місцевих спеціалістів, щоб ті перевʼязали трубу. Співробітник «Київоблгазу» в судовому засіданні сказав, що після деокупації газовиків нагородили почесними грамотами і видали їм по тисячі гривень премії.
Конфлікт із Червоним хрестом
Волонтерка Червоного хреста Юлія вперше побачила Мельника 11 березня на блокпості на переході Лютіж на Демидів.
Міст через річку Ірпінь 25 лютого був зірваний і люди боялися самостійно переправлятися. Близько 10 березня волонтери збудували деревʼяну переправу і переводили людей та переносили гуманітарку.
Підійшов Олександр і сказав, що йому треба перейти до Демидова, нібито щоб забрати матір. Волонтери погодились, щоб він ішов з ними, і Мельник також узяв пакунки з гуманітаркою. Після того Мельник підходив на цей блокпост ще пару разів.
Керівник місцевого Червоного Хреста Андрій Сологуб у суді підтведив, що Мельник хотів зблизитися з їхньою організацією.
— 10-11 березня я вперше побачив Олександра Мельника, який пропонував свою допомогу… Всім, хто привозив людей на переправу, ми давали їм продукти харчування і ліки. Мельнику були передані інсулін та інші препарати. Мельник намагався отримати посвідчення Червоного хреста. Були тимчасові посвідчення, які я міг як командир загону роздавати, але давав тільки тим людям, в яких був упевнений… Його суперечливі слова не викликали в мене довіри. То він розповідав, що в нього є знайомий —головний капелан СБУ. Як у подальшому зʼясувалося, такої посади взагалі немає…
Серед спонтанних волонтерів Мельник став відомий як Мутний, Саша Мутний. Незрозуміло було, що він говорить, як він говорить. Відбувся конфлікт між представниками Червоного хреста, які з неокупованої території передавали продукти харчування і забирали людей… Мельник, використовуючи ненормативну лексику, казав, що вони нічого не роблять… Він забрав у одного зі спонтанних волонтерів кепку Червоного хреста, яку я в подальшому в нього забрав. Після сварки ми не спілкувалися і я почув про нього тільки 18 березня, що він став помічником Олександра Харченка — новопризначеного керівника Димерської ОТГ. Поза очі його (Харченка — ред.) називали гауляйтером Димера.
15 березня трапився один інцидент, після якого Мельника прозвали Мутним і Андрій Сологуб забрав у нього кепку Червоного Хреста.
Того дня Мельник прийшов у штаб Червоного Хреста і, підвищивши голос, сказав, що він їм усім «зробить».
— Повідомив, що ми мали переправити на ту сторону людей, яких він давав… Там були поранені, а ми їх не перенесли. На той момент ніхто взагалі не звертався. Він сказав, що нам усім «зробить». Сказав, що у нього була розстріляна машина і це якоби із-з нас. Андрій Сологуб забрав у нього кепку Червоного Хреста — пригадує волонтерка Юлія і уточнює, що кепку дала Мельнику сама, коли вони йшли через переправу і несли гуманітарну допомогу.
У другій половині березня росіяни все менше довіряли місцевим. Підозрюючи їх, зокрема, у співпраці з українською армією і коригуванні обстрілів. Посилився тиск і на Червоний хрест. Окупанти вимагали, щоб про евакуацію людей і доставку гуманітарки волонтери домовлялися із військовим із позивним «Байкал». Кожного волонтера мусили сфотографували і дати його персональні дані. Потім фото і дані волонтерів поширювали на російські блокпости. Попри все, із середини березня окупанти почали затримувати волонтерів Червного хреста.
18 березня Юлія поїхала на блокпост у Козаровичах, тому що там затримали волонтера Червоного хреста. Військові пояснили, що чоловік некоректно поводився і дуже образливо висловився про Росію, але обіціяли, що після фільтрації його відпустять. За образу Росії окупанти вирішили потримати волонтера в полоні 5-7 днів.
19 березня 2022 року на блокпосту біля села Синяк затримали вже саму Юлію. Росіянам здалося, що за волонтеркою слідував дрон. На заводі «Вікналенд», де утримували заручників, Юлію побили. Деякий український громадянин на імʼя Ігор був там наглядачем і приніс тазик з теплою водою, щоб потерпіла змила кров.
Через добу жінку перевели в колекторну, де знаходилися інші полонені. У колектор вели великі металеві двері і окупанти мали звичай штовхати людину на ці двері та вдаряти битою по ногам. Юлія стверджує, що в цей момент збоку підійшов чоловік і промовив: «Юль, не переживай. Пару днів посидиш і тебе відпустять». Їй здається, що це був голос Мельника.
На третій день полону приїздив місцевий батюшка Олександр і домовлявся, щоб відпустили людей. Священника підводили до цих дверей і він говорив, що полоненим треба протриматися 5-7 днів і про звільнення буде самостійно домовлятися Олександр Мельник.
Ті, хто був у полоні, потім розповідали, що бачили Мельника і він допитував їх так само, як і окупанти.
Перебуваючи у полоні, один із заручників із звʼязаними очима почув, як військовослужбовці РФ перемовлялися між собою, що «голова» надав позиції Збройних сил України в селищі Лютіж і потрібно перевірити цю інформацію. Хоча окупанти прізвища не називали, але полонений вирішив, що йшлося саме про Харченка. На підставі цих показань Харченка визнали винним також у здачі позицій ЗСУ.
Коли росіяни відступали з села, Мельник начебто приїжджав, щоб забрати полонених і вивезти на Білорусь, але сторож раніше відкрив двері і люди розійшлися по домівках.
«До полонених не допускали вообще нікого. За все время, що просили занести попити, поїсти чи когось визволити… Піти туди було неможливо. Батюшці ніби дозволили два рази сходити до полонених і подивитися», — прокоментував ці звинувачення Мельник.
«Пропозиція, від якої не могли відмовитися»
Законний селищний голова Володимир Підкурганний у судових засіданнях щодо Харченка і Мельника показань не давав. Ні прокурори, ні адвокати свідком його не заявляли.
Харченку Підкурганний спочатку видав характеристику, що за місцем проживання він себе негативно зарекомендував і зловживав наркотиками, що начебто нічим не підтведжується. Пізніше характеристику замінили на більш нейтральну, що в селищі Харченко себе ніяк не проявив.
На адвокатський запит Димерська селищна рада повідомила, що з огляду на небезпеку в період окупації працювала дистанційно. У перші дні деякі посадовці ще періодично бували в Димері, але з 11 березня вже не було фізичної можливості заходити в адмінбудівлю селищної ради, оскільки її зайняли російські військові і це було небезпечно для життя і здоровʼя. Представники місцевої влади, включаючи голову, офіційно перебували у приміщенні Вишгородської військової адміністрації.
Адвокат Харченка Віктор Кашпур неодноразово говорив у засіданнях, що Харченко по суті виконував ті обовʼязки, від виконання яких самоусунувся законний голова.
Захисник зіслався на норми Женевської конвенції про те, що окупаційна влада повинна за потреби забезпечувати мешканців захопленої території продуктами харчування і ліками. Втративши заробіток, місцеве населення має право на оплачувану роботу і окупанти можуть залучати людей до примусових робіт, що не повʼязані з воєнними операціями, — забезпечення продуктами харчування, житло, одяг, транспорт, здоровʼя.
Окупанти у взаємодії з законно обраною місцевою владою мають забезпечувати роботу медичних установ та задовільні умови проживання з погляду охорони здоровʼя і санітарії.
Тобто Женевська ковенція передбачає певну співпрацю місцевої влади з окупантами, що не вважається злочином. Але Харченко і Мельник законними представниками місцевої влади не були. За відсутності інтернету та мобільного звʼязку жителі окупованої території могли не знати, що в Києві прийняли новий закон про кримінальну відповідальність за колабораціонізм. Проте незнання закону не звільняє їх від відповідальності.
Ще одним аргументом захисту був час скоєння злочину. Кримінальна відповідальність за колабораціонізм наступила з 15 березня 2023 року, а за передачу інформації про ЗСУ з 27 березня. Більшість свідків не могли назвати точні дати тих чи інших подій.
Обвинувачені намагалися довести, що не належали до окупаційної влади, а просто домовлялися із росіянами, щоб допомагати місцевим цивільним у складі Червоного хреста, хоча і не були членами організації. Слідство не встановило, яку платню отримували Харченко і Мельник, працюючи на окупаційних посадах. У матеріалах справи немає службових документів за підписами обвинувачених.
Адвокат Павло Хайтов вважає, що Мельник, завозячи на окуповану територію харчі та ліки, займався волонтерством, а його за це нагородили обвинувальним актом і триманням під вартою.
— Люди можуть і додумати, що він є заступником голови Димерської селищної ради або директором комунального комбінату. Якщо людина роздає продукти харчування і кацапи її за це не розстрілюють, то відповідь тільки одна — працює на них, — говорить Хайтов.
Мельник стверджує, що з повʼязкою Червоного хреста вивіз на неокуповану територію більше 100 людей. Але ні списків, ні фото на підтвердження цього немає. Зрештою, із більше сотні нібито врятованих людей не знайшлося нікого, щоб прийти в суд і підтвердити це.
— Нам потрібно було якось виживать. Те, що з русскими військовими ми почали роздавать гуманітарну помощь, — нам зробили предложеніє, від якого ми не змогли відмовитись. Сказали, якщо не будемо сотруднічать, розбомблять нам будинки і создадуть умови, що буде дуже тяжко вижить. Себе винним не вважаю, — пояснив Харченко перед виходом суддів у нарадчу кімнату.
Аргументи обвинуваченого про допомогу громаді суд зрештою відкинув. Із показань свідків вбачається, що Харченко роздавав саме російську гуманітарку і від імені загарбників. Законний голова селища Підкурганний також на початку окупації роздавав гуманітарну допомогу, але Харченко ніколи йому в цьому не допомагав.
Харченка засудили до 9 років увʼязнення з конфіскацією майна, а Мельника — до 7-ми, також із конфіскацією.
Очевидно, не очікуючи виправдання, ще влітку минулого року Харченко написав заяву, що хоче обмінятися у Росію.
Мельник в останньому слові заявив, що своє перебування за ґратами вважає питанням часу і сподівається на зміну законодавства. Адвокат після засідання сказав Мельникові, що вони побачаться на апеляції.
. . .
Окупація селища міського типу Димер Київської області офіційно тривала трохи більше місяця — з 25 лютого до 30 березня 2022 року. Цього було замало, щоб окупаційні органи влади могли повноцінно сформуватися. На відміну від південних та східних регіонів країни, де після звільнення знаходили багато службових документів, на Київщині колаборанти просто фізично не встигали цього зробити. Але суд на основі показань свідків визнав, що окупаційна влада у Димері фактично була створена.
Автор: Ірина Салій
