Псевдолiкар «професор Пi» сiє новi смертi. Але мiлiцiя iгнорує прямі уліки
Ми повиннi вибачитися за мимовiльну помилку: до цього понедiлка ми щиро вважали, що єдина освiта псевдолiкаря i псевдопрофесора Слюсарчука — муляр-штукатур. Це не так. Насправдi його єдиний документ про освiту — диплом… швачки.
Дивлячись численнi сюжети, що заполонили телеефiри, про цю персону, ми нiяк не могли зрозумiти, чому дирекцiя Козятинського ПТУ всiляко «вiдхрещується» вiд свого вихованця? Адже вчителi, майстри цього закладу дуже добре пам\’ятали Слюсарчука, бо вiн навчався в цьому училищi на штукатура-облицювальника-плиточника. А тут раптом правоохоронцям приходить офiцiйна вiдповiдь: Слюсарчук А.Т. училища не закiнчував.
На певному етапi це навiть змусило мiлiцiю думати, що псевдолiкар у цей час дiйсно навчався у Москвi, в медунiверситетi.
Ми помножили цю версiю, як то кажуть, «на нуль» пiсля того, як наша журналiстка Свiтлана Мартинець привезла з Москви оригiнальний лист про те, що Слюсарчук тут нiколи не навчася.
Виникало замкнуте коло: тут не закiнчував, а там — не навчався. Ми розплутали i цю загадку. Її цiна — життя людини, яка швидше за все i допомогла цю загадку створити.
Отже, дирекцiя Козятинського училища майже не лукавила. Слюсарчук дiйсно не закiнчив ПТУ. Але вiн тут навчався. Три роки.
Як це так? А дуже просто. 2 жовтня 1989 року вiдповiдно до наказу № 31 його переведуть до Червоноградського СПТУ-62.
Викладачi дивуються, чому мiлiцiя настiльки пасивна.
Тут, у Червоноградi, як i в Козятинi, псевдолiкаря пам\’ятають добре. I старенька вчителька Марiя Степанiвна Климчак, яка,
пожалiвши сироту, забере його жити до себе додому i вже невдовзi попросить його геть, — ще жива. А попросила Слюсарчука з
однiєї причини: коли вiн з\’явився тут, з обiйстя почали зникати речi…
«Слюсарчук, як бачив мене, то втiкав на другу сторону. Не люблю коли дiти байдикують: раз прийшов сюди, то вчися, а вiн
одягав халат, чiпляв на себе слухавку i з дипломатом вештався училищем у той час, як дiти навчалися. Не раз його, як ловив, то
змушував шкарпетки шити зi всiма або бiля майстра машинки пiдкручувати», — згадує В\’ячеслав Спиридонович Швидкий, старший
майстер училища. Нинi вже не
Майстром групи № 74, де навчалися майбутнi швачки, була Iрина Павлiвна Вiтязь, нинi вже покiйна. Та про «гiпнози» Слюсарчука i «дипломат» тут пам\’ятає ще багато вчителiв. Гiрко жартують, що тодi дипломат не кожен майстер мiг собi дозволити купити.
«Його покiйний директор хотiв за тi „гiпнози“ виключити з училища. Вiн же й дiагнози тут ставив. I якщо, бувало, йому робили
зауваження, то казав, що „порчу“ нашле», — згадує Володимир Андронович Масловський, тодiшнiй заступник директора.
В училищi майже не дивуються шахрайствам Слюсарчука-швачки. Кажуть, що вже й тодi, коли був малим, не хотiв анi вчитися, анi працювати, а прагнув лише дурити людей. Збирав на сеани в сусiднiм
Ось унiкальний документ: Слюсарчука зараховано до Червоноградського ПТУ. У групу № 74 — «швачкою».
Майбутню «швачку» мали б скерувати на роботу. Колись iз цим було строго. Всiх випускникiв працевлаштовували, але у випадку зi Слюсарчуком щось не спрацювало.
1 червня 1990 року, пiсля десяти мiсяцiв навчання, його випровадять iз училища «як такого, що закiнчив повний курс». Хлопчика-сироту, який навчався у групi швачок, пошкодують. У дипломi єдиний раз за всю iсторiю училища нашпишуть у графi професiя не «швачка», а «помiчник майстра».
I вiн розпочне свої жнива калiцтв та смертi серед людей. А в спецiнтернатi, де навчався Слюсарчук, у цей час трапляться дивнi речi. Буде знищено майже всi документи й вирвано сторiнки з книг наказiв. Й не лише вирвали сторiнки, де мало бути прiзвище
Слюсарчука, а й виправили дати дня та року народження. За новими даними, Слюсарчук «помолодшав» на три роки. Рiк
народження з
З того часу на усi офiцiйнi запити про те, чи навчався у цьому закладi громадянин України Слюсарчук Андрiй Тихонович, народжений 9 травня 1971 року, керiвництво начебто на пiдставi архiвних документiв вiдповiдатиме — нi. Як ви розумiєте, на пiдставi виправлених архiвних документiв.
Бiльше того, виправлених жiночою рукою. Людини, яка вiдповiдала за роботу з архiвом. Мабуть, можна припустити: вона щиро вiрила, що допомагає сиротi знайти свiй шлях у життi. Цiєю сиротою був Андрiй Слюсарчук. Жiнка не змогла перевiрити чи вчинила вона правильно. Коли правоохоронцi ще тодi, у далеких дев\’яностих, уперше зацiкавилися Слюсарчуком, порушивши проти нього першу кримiнальну справу, вiн зрозумiв, що розв\’язка може бути дуже швидкою.
Сьогоднi у нас немає прямих доказiв, що вiн думав у той момент. Але у нас є результат: за деякий час жiночку, що робила
виправлення в архiвних документах, знайшли… втопленою.
Цю справу за певний час закриють, вважаючи, що трапився нещасний випадок. Даремно. Боже, як даремно! Адже ця смерть могла стати останньою, якби…
Не стала. Псевдолiкар викрутився. I почав свої двадцятирiчнi смертельнi гастролi. Смертi людей, якi ставали учасниками його гри в лiкаря, переслiдуватимуть його невiдступно.
Одна iз жертв — Анна Шульц, 10 липня 1961 року народження, була заступником начальника державної податкової iнспекцiї. Її чин прирiвнювали до звання пiдполковника мiлiцiї.
Псевдолiкар знущався над молодою жiнкою пiвроку. Робив їй переливання кровi, ставив крапельницi, пiдв\’язуючи їх до старої вiшалки, i колов невiдомi препарати. Жiнка померла.
«Сестра боялася того Слюсарчука панiчно. Вiн не впускав її до лiкарнi. Вiн мордував її на моїх очах. За кожну крапельницю
брав по п\’ять тисяч доларiв», — п\’ять рокiв пройшло, як Зоряна Iванчак вiддала свою старшу сестру Анну сирiй землi.
Нинi жiнка переконана: її сестру вбив псевдолiкар Слюсарчук.
«Слюсарчук проводив на моїй сестрi експерименти. Приходив i казав, що буде „ловити метастази нинi на животi, а завтра — на
ногах“. Пiд час того „лiкування“ мiняв свою думку й наказував, аби Анна переверталася на живiт, бо „метастази уже в хребтi“, i йому потрiбно колоти туди.
Анна плакала, як вона бiдна плакала вiд болю. Вона не могла повернутися, у неї опух хребет. Той нелюд сколов її так, що
живого мiсця не було», — Зоряна й досi не може пробачити собi, що слухала тодi Анну i її чоловiка, не вирвала з рук того псевдолiкаря й силомiць не вiдвезла старшої сестри до лiкарнi.
Розум вiдмовляється вiрити у подiбне. Спогади Зоряни Iванчак не просто страшнi. «Вiн робив Аннi якiсь уколи у руки, ноги, живiт, голову. Кричав, що ловить метастази. Якщо я просила так не робити, то кричав, аби я не лiзла у його справи, бо вiн „лiкар“, знає, що робить», — Зоряна каже, що до хати «лiкувати сестру» привiв Слюсарчука чоловiк її сестри, санiтар моргу з медiнституту.
«Сестра не лiкувалася у жоднiй державнiй лiкарнi. Я не знаю, де їй ставили дiагноз „пухлина“. Й не знаю, чи була вона у неї взагалi. До появи Слюсарчука вона ходила, все робила, приходила до мене. А як вiн з\’явився й почав ставити їй крапельницi й робити переливання кровi, їй ставало все гiрше i гiрше. Й дуже скоро сестра злягла. Вона не могла самостiйно ходити. Я сидiла бiля неї постiйно й бачила все. На моїх очах вiн брав грошi. Я кричала, я просила чоловiка Анни зупинитися. Вiн до останнього вiрив, що має справу з лiкарем».
Лише за крапельницi Слюсарчук взяв у родини покiйної 50 тисяч доларiв. Пiсля смертi Аннин чоловiк продав хату. За 120 тисяч доларiв. Сказав Зорянi, що мусить це зробити, бо заборгував суму за «лiкування» дружини «дохтуру Слюсарчуку».
Доктор спробує прийти на похорон своєї жертви. Сестра стане на порозi i кричатиме: «Ти — сатана, згинь, падлюко!» I скаже, що ненавидить його всiм серцем. I назве його вбивцею своєї сестри.
Анна Шульц того вже не почує. Цього дня її душа полетить на небо… Туди, де лiкарськi дипломи вже значення не матимуть.
Якi препарати псевдолiкар вводив жiнцi у кров? Що за таблетки їй давав? Що колов у голову? На цi питання мають дати вiдповiдь
правоохоронцi. Так, як i на iншi. Але вони чомусь не поспiшають. Чи чекають нових жертв? Невже навiть смерть колеги-держслужбовця не зачiпає їхньої честi?
Журнал випуску. До уваги мiлiцiї — прошитий.
…Жовтень 2011 року. Ми вперше розповiли громадськостi про псевдолiкаря, який калiчить та вбиває людей упродовж 20 рокiв. Ми допомогли мiлiцiї, переконавши людей дати свiдчення, хоча вони дуже боялися це робити. Ми подали їх реальнi прiзвища i фотографiї, ризикуючи їх життями.
Ми переконали потерпiлих приїхати до мiлiцiї i написати заяви. Хоча вони й досi впевненi, що саме мiлiцiя покриває афериста Слюсарчука. Ризикуючи життям журналiстки, ми привезли документи з Росiї, якi ще раз пiдтвердили: Андрiй Слюсарчук, лауреат державної премiї, яку цьогорiч, у вереснi, дав йому Президент України Вiктор Янукович, та власник атестата «професора нейрохiрургiї», який у червнi 2010 надав йому мiнiстр освiти України Дмитро Табачник, — пройдисвiт i шахрай.
Ми готовi надати мiлiцiї новi свiдчення, ми готовi переконати нових жертв дати свiдчення. Але мiлiцiї це, схоже, не потрiбно.
Листопад 2011 року. Слюсарчук й досi на волi. Правоохоронцi стверджують, що застосували до нього примусовий привiд. Тобто раз не йде до мiлiцiї сам, його приведуть. Коли? А як знайдуть!
Тим часом камери тележурналiстiв фiксують, як псевдолiкар роз\’їжджає країною на дорогих iномарках.
Правоохоронцi сьогоднi порушили лише одну кримiнальну справу — з приводу пiдробки документiв. Але чомусь не порушують щодо шахрайства, незаконної лiкарської дiяльностi та замаху на розтрату бюджетних коштiв.
Справи, розслiдування яких при наявних матерiалах можна завершити за двадцять чотири години, мiлiцiя не порушує.
У приватних розмовах високопосадовi офiцери щиро радять нам пересуватися лише з охороною, вжити максимальних заходiв безпеки. А офiцiйно вони не роблять нiчого.
Вони залишають нас, журналiстiв, нас, людей, один на один з манiяком-убивцею.
Тому ми чекаємо лише до
А потiм починаємо дiяти по-iншому.
Автори: Свiтлана Мартінець, Iгор Починок, Експрес
Tweet
