Рятувальники Миколаєва під час війни – військові без зброї
Ставлення до рятувальників змінилось з початком війни, розповідають самі ДСНС-ники. Тепер їх називають військовими без зброї. Журналісти Суспільного з’їздили на Миколаївщину та на свої очі побачили їх трудовий подвиг, про що й розповіли у своєму репортажі.
На велетенський червоний пожежний ЗІЛ з глибини лісу котиться білий густий дим. Вогонь на землі підхоплює висушену південним сонцем лісову підстилку. Ліс простягається за межею Миколаєва і вже неодноразово горів після російських обстрілів. Пум-пум-пум! Бух-бу-бух! БАМ! — лунають звуки снарядів, що розриваються від пожежі.
— Дімо, включай воду!
Водій Діма крутить важіль, і пожежний рукав, що підʼєднаний до ЗІЛу, розпухає від води. Команда рятувальників розділяється. Двоє людей рушає гасити пожежу ліворуч від ЗІЛу, ще один пожежник — праворуч. Його звати Влад, він іде глибше в ліс, наскільки дозволяє пожежний рукав. Ми йдемо за Владом, який підступає до густої хмари диму, намагаючись загасити полумʼя.
— Владе, розвертайся і скручуй рукав! БІГОМ! — доноситься крик з іншого боку дороги. Ми повертаємо голови і бачимо, як полумʼя ковтає пʼятнадцятиметрові сосни, залишаючи по собі лише чорні обгорілі стовбури. Буквально за кілька хвилин пожежа розійшлася по всьому лісу. Шум вогню перегукується з гудінням палаючих сосен і звуками вибухів, очі сльозяться від диму, з неба падає попіл. Те, що, здавалося, легко стримати, за лічені хвилини перетворилося на гігантську полумʼяну стіну.
Поступово ця стіна насувається на червоний пожежний ЗІЛ, намагаючись замкнути рятувальників у вогняному кільці.
За шість годин до
Останні кілька тижнів Миколаїв прокидався від російських обстрілів, як за графіком. Після обстрілу майже завжди першими приїжджають саме рятувальники — гасити пожежу, розбирати завали будинків, діставати людей.
Нині ранок спокійний. Уже о 8 підкрадається спека, але в пожежній частині прохолодно. Вона розташована у Корабельному районі Миколаєва — південній частині міста. Звідси до Херсонської області — менш як двадцять кілометрів по трасі, ще менше, якщо напряму через поля і ліси. Обстріли звідси рідко чути в центральних районах Миколаєва, хоча російські снаряди долітають сюди щодня.
Рятувальники прибирають територію, перевіряють машини, готуючись до нового робочого дня. Дехто у затінку пʼє каву. Поки нема виклику, можна і подихати.
— Я сьогодні вже по інерції о четвертій ранку прокинувся, а все тихо, — каже один.
— Ага, я теж прокинувся о пʼятій — і де? — говорить другий.
— Та тихо, хлопці, не зурочте, — сміється третій.
— А ти що, форму поправ?
— Ну да.
— Ну все, тепер капець.
— У нас багато різних прикмет є. Це все, звісно, жарти переважно. Але якось воно так виходить, що тільки колеса на машині помиєш чи форму попереш — зразу виклик, — розповідає Руслан. Його зміна сьогодні тільки почалася.
Робочий день у пожежників зазвичай триває добу, але часто доводиться виїжджати у вихідний або затримуватися на викликах.
Руслан проводить нас частиною. Їдальня, душова, спільна спальня із забитими дошками вікнами. Одного разу снаряд долетів і на територію частини, але ніхто не постраждав, тільки стіни посікло. Уламки тепер лежать на задньому дворі. Нині також у частині постійно відкрите укриття. Щойно лунає сирена, усі спускаються в сховище. Але в Миколаєві частіше спершу починається обстріл, а потім за ним вже вмикається повітряна тривога, адже система протиповітряної оборони не встигає вчасно засікти артилерійський снаряд. У будь-якому випадку, якщо є виклик, то відбою ніхто не чекає — зразу їдуть.
Виклики приймає диспетчерка. Ірина — єдина жінка у варті. Крім неї є лише ще стажерка. Ірина прийшла на службу в ДСНС 20 років тому, а з 2016-го працює в цій частині. У її диспетчерській майже постійно дзвенять телефони.
— Виклики різні, — розповідає Ірина. — Наприклад, закрилися двері і люди не можуть потрапити до квартири. Це з легкого. Але зараз більше пожежі. Літо в Миколаєві — це суха трава, кругом степ, а це означає пожежі. А з початком бойових дій викликів стало набагато більше, переважно на пожежі або завали у житлових будинках.
Ми не встигаємо договорити, як з гучномовця частини починає оглушливо вити сирена. Ірина поспіхом збирає телефон, журнал викликів і спускається в укриття.
Сховище
Ані сім років. Вона виходить з окремої кімнатки у сховищі, тягнучи за собою велику сумку з фломастерами та блокнотом. Одразу пропонує дружити. Раніше вона з батьками жила у Балабанівському районі Миколаєва, але район сильно обстрілюють. Нині в їхньому рідному будинку — дві діри в даху, пробиті осколками після обстрілу школи поруч.
Анін тато — рятувальник, тому тепер вони з мамою тимчасово живуть в укритті частини.
— Мама з татом інколи їздять додому годувати собаку і курочок, але мене не беруть, лишають у бабусі. А я дуже сумую за тваринками, — розповідає Аня, малюючи в блокноті пурпурову конячку.
У перші місяці тут жило багато родин. Пожежники евакуювали сімʼї, хто куди міг. Довго вмовляли дружин їхати за кордон або хоча б на захід України. Зараз в частині лишилася тільки родина Іллі.
— Я дружині казав — їдь, — говорить Ілля. — Мені простіше було б, я був би спокійніший. А так постійно переживаю. Купа їжі в машині, документи — живемо, вважайте, на колесах. Там десь гупнуло, там десь бахнуло, бігаєш дивишся, де та мала, чи забігла в укриття. Я не сперечаюся, що це добре, коли сімʼя поряд, бо коли далеко — сумуєш. Але сумуєш — це таке, головне — бути в безпеці.
— Думаєте, скоро повернетеся додому?
— Я собі сказав так: я приїду додому, коли перестануть фугаси летіти, “смерчі”, “урагани” і ось це все. А вони летять 120 кілометрів. До Херсона від Миколаєва — 70 кілометрів обʼїздними дорогами, а по прямій — 30-40 кілометрів. Тобто поки наші не вибʼють русскіх з Херсона, поки Корабельний район буде терпіти РСЗО і касетки, я додому не повернуся. Мені вже байдуже на ті “калібри”, від них можна в укритті заховатися. Зараз стало ракет менше прилітати і зразу почали казати, що Миколаїв не обстрілюють. Ну як не обстрілюють? “Піон” стріляє на 47 кілометрів, він виїхав, наклав снарядів і поїхав. Ти можеш іти районом — бах, касетами насипали, 20 людей загинуло. Я можу йти з дитиною в магазин, прилетить — і що потім робити?
— Ви не втомилися від цього всього?
— Фізично — ні. Психологічно, буває, трохи нагрібає, особливо, як надивишся на тіла на розборах завалів. Малу теж шкода, бо в неї тут ні дітей немає, нічого. Буває, виїде на вулицю на самокаті покатитися, я її прошу, щоб хоча б в гаражі каталася, ну бо раптом що. Але я все одно вважаю, що мені пощастило. У багатьох людей набагато гірша ситуація.
По телефону передають відбій повітряної тривоги. Аня пакує фломастери, Ілля допомагає дочці застібнути тугу блискавку сумки і піднімається нагору разом з усіма. Аня залишається у порожньому укритті, йде до кімнати покласти фломастери на місце. У частині в усьому має бути порядок.
Робота
— Там, кажуть, ліс горить.
— А коли він не горить? Кожен день, як тільки обстріл, — пожежа в лісі, — говорить Ілля.
Нагорі в частині невелика метушня. Рятувальники вже знають, що російські війська обстріляли Галицинівський ліс під Миколаєвом. Якщо буде пожежа — треба швидко збиратися і їхати.
— Якби не було війни, мене вже теж тут не було б, — каже Сергій, витрушуючи куртку на вулиці. Він прийшов на службу в ДСНС ще у 1998 році. Після 25 років служби рятувальники можуть уже йти на пенсію. Сергію до цього лишалося менш як пів року.
— Це недарма придумано, бо коли ми минулого разу гасили пожежу, то я вперше відчув свій вік.
— Як?
— Та як, батарейка сіла, — сміється Сергій. — Ти вдягаєш 15-кілограмовий дихальний апарат, пожежний рукав, ствол подачі води, біжиш на восьмий поверх. А тепер ще броник. З одного боку жарить, з іншого боку жарить, ми ледь не попадали. Після сорока важкість зразу відчувається. Але куди йти? Я піду, а хто лишиться?
— І на завали розбирати так само теж, — додає Руслан.
— Та завали — то вже мирна справа, — продовжує Ілля. — А коли розбираєш, там ще є люди, яких треба дістати, і знов повторний обстріл — оце діло, звісно. Ми колись ще вночі на виклик поїхали. Обстріляли касетними снарядами. Ти йдеш, нічого не видно, ліхтариком світиш, щоб на ту міну не наступити.
— А людей зайвих немає. Он, бачите, квадратики намальовані? — Сергій показує рукою на білі позначки на підлозі в гаражі, на яких шикуються під час перезмінки рятувальники. У деяких по центру написані літери, що позначають, де хто за яким званням має стояти. — Бачте, скільки пустих? Бо система не дуже. Оці перекладання папірців, статистика, накази — ні. Але сама робота мені подобається, знаєте, чому? Бо я перший, хто простягне руку, якщо треба допомога. І мені абсолютно все одно, багатий чи бідний. Ти — людина, отже, треба врятувати.
— ПЕРША КОМАНДА, ГАЛИЦИНІВСЬКИЙ ЛІС, НА ВИЇЗД! — оголошує в гучномовець диспетчерка Ірина. Частина рятувальників зривається з місця, натягує бойову форму і блискавично пакується в кабіну великого червоного пожежного ЗІЛа. Сергій і Руслан — у другій команді, вони залишаються в частині. Їхня допомога треба буде трохи пізніше.
Обстріли
ЗІЛ гуде, гарчить, підскакує на поганій піщаній дорозі. Водій Діма несамовито перемикає передачі. Машина розгойдується на поворотах. Діма ледь сповільнюється, оминаючи блокпости і протитанкові їжаки. Сонце розігріває кабіну, з облич стікає піт.
Поряд сидить Влад. Йому 28 років і він прийшов до ДСНС пʼять років тому. Влад — з родини військового. До того, як самому стати рятувальником, відслужив в армії. У своїй варті Влад наймолодший.
— З 24 лютого в нашій роботі майже нічого не помінялося, тільки її більше стало, — говорить Влад. — Пожежі раніше були? Були. Машини горіли? Горіли. Завали розбирали? Он минулого року газ вибухнув у будинку в Новій Одесі, то ми так само поки всіх з-під завалів не дістали, роботу закінчити не могли. Ну так, потрапляли під обстріли. Так, буває, стоїмо поле гасимо, а над нами вертольоти пролітають. Ми їм махаємо, вони нам у відповідь. Так, спочатку було важко емоційно, але згодом до всього звикаєш.
Коли в Миколаєві почалися бойові дії, Влад був у відпустці. Перші вибухи проспав, прокинувся вже тоді, як батько кричав у телефон, що тривога і збирав свої речі. Після цього Влад зрозумів, що скоро викличуть і його. Приїхав до частини, привів до ладу форму. 26 лютого вийшов на чергування.
— Спершу ми відпустили телефоністок додому і я заступив на телефон. Стільки дзвінків, як я прийняв 26 лютого, ніколи не було. Там щось горить, там десь прорвало газ, там треба когось дістати з-під завалів. Телефони розривалися. Люди дзвонили з Первомайська, Вознесенська. Вони (росіяни, — авт.) були скрізь, як мурахи. Миколаїв мало не взяли в кільце. Підʼїдуть до міста і накривають один квадрат артилерією. Зараз, коли їх відтіснили, робота більш-менш нормалізувалася.
БАМ-БАМ!
Рятувальники пригинаються в кабіні. Ми виїхали за межі міста, а отже, ближче до лінії постійних обстрілів. На передньому сидінні — Костянтин. Він дістає рацію:
— Ми їдемо на виклик, але почався обстріл. Що нам робити? — У рації лунає нерозбірлива відповідь. — Що? Які танки? Зрозумів.
Костянтин кладе рацію і провдовжує:
— Так, пацани, глушимо машину і до зʼясування обставин ідемо ховатися між дач. Почався обстріл, там їдуть якісь танки. Які — неясно. Чекаємо.
Людей не видно, спека накочується все сильніше. Влад знімає пожежний шолом. Трохи далі лунають глухі звуки вибухів.
Ми сидимо між дач недовго. Костянтину передають по рації терміново їхати — снаряди влучили в ліс, деякі ще не розірвалися, пожежу роздмухує сильний вітер. Танки були хибною тривогою.
Розпечений південною спекою ЗІЛ чхає, кашляє, але зрештою заводиться. Ми вантажимося в машину і рушаємо.
На горизонті вище сосен клубочиться сірий густий дим.
Вогонь
Перші кілька хвилин після приїзду пожежники намагаються загасити ще слабкі вогники, які виникли внаслідок російського обстрілу. Влад тягне пожежний рукав. Місцевий лісник бігає за ним, обприскуючи невеликі осередки вогню, дехто намагається прикопати іскри лопатами.
Але спека, сильний степовий вітер розносить пожежу з неймовірною швидкістю. Вогонь підступає ближче до пожежного ЗІЛа і в якийсь момент стає зрозуміло, що вода закінчується, пожежа розростається, а снаряди в лісі продовжують вибухати. Полумʼя не просто випалює все живе. Воно поглинає височезні сосни так, ніби це дрібні галузки.
Треба тікати і викликати підмогу.
— Дімо, заводь машину! Владе, скручуй рукави! — кричить Костянтин. У цей момент у лісі від нагрівання починають активніше детонувати нерозірвані снаряди. Діма застрибує в кабіну і намагається завести розпечений ЗІЛ, до колес якого підкрадається вогонь. Решта рятувальників, вгрузаючи в пісок, біжить до дороги пішки, аби встигнути вирватися з вогняного кільця.
Аж раптом позаду доноситься оглушливе ревіння — ЗІЛ завівся. Машина вистрибує на дорогу, підбирає рятувальників. Сосни вигорять до межі, де починається асфальтована дорога, і полумʼя далі не піде. А от з іншого боку лісу вогонь вже перекинувся на дачне поселення.
Рятувальники їдуть туди. ЗІЛ заледве протискається у вузьких сільських вуличках, чіпляючи дорогою гілки.
— Я вже стільки років тут живу, а такого ніколи не бачила, — говорить, спираючись на лопату, місцева мешканка Галина. Жінка переїхала на дачу з сусіднього села. Їй здавалося, що стріляють скрізь, але принаймні в приватному будинку буде безпечніше, ніж на пʼятому поверсі квартири. Дивлячись, як пожежа піднімається над деревами, перестрибуючи на будинки сусідів, Галина усвідомлює, як помилялася. Та попри те, що довкола лунають вибухи, вона з іншими сусідами вийшла гасити вогонь.
— Почули вибухи, поховалися. А потім зрозуміли, що у сусідів все горить. Мій будинок далеко, але ви ж розумієте: зараз один згорить чужий, потім другий згорить чужий, потім і до наших докотиться, — Галина хапає лопату і йде прикопувати вогники, які ліс випльовує на сусідні дачі.
— Ми тому звідси і не виїжджаємо нікуди, — говорить чоловік, набираючи зі скважини миску з водою. — По-перше, ніде нікому ми не потрібні. По-друге, от приїхали пожежники, їм треба помогти, води набрати, дати попити, вмитися, показати, де, що горить. А як немає нікого, то хто буде помагати?
За нашим ЗІЛом приїжджає ще два пожежних МАЗи — друга команда і резервна варта. Вони ледь протискаються на вузеньких сільських вулицях. З машин вистрибують Сергій і Руслан, з якими ми до цього спілкувалися в частині. У резерві — Ілля. Сьогодні в нього вихідний, але треба їхати — значить, треба.
Його колега Олександр розкручує пожежний рукав, підʼєднує до машини і тягне в гущавину плодового саду, за яким уже палає черговий будинок. Далі — видряпується на паркан, натискає на ствол і подає воду на палаючий дах.
— САША, ПОЗАДУ! — він повертається, втрачає рівновагу, але не падає. Позаду нього вже горить ще один будинок. Подати воду туди він ще не може, адже перед ним теж палає. Будинок позаду беруть на себе колеги.
ПУУУУУМ! За деревами лунає глухий протяжливий вибух, і язики полумʼя вириваються вгору. Усі піднімають голови на кілька секунд, але одразу ж повертаються до гасіння будинків. Нині це в пріоритеті. Треба закінчити до сутінків, бо якщо ввечері почнеться обстріл, рятувальники муситимуть зупинитися і пожежа піде далі.
Площа пожежі — 15 гектарів. Це більш як двадцять футбольних полів. Люди вервечкою передають миски та відра, намагаючись самотужки загасити бодай один будинок, поки пожежники стримують решту периметру.
— ДЯДЯ КОЛЯ, ДАВАЙ ТУДИ! — кричить хтось, і чоловік в дихальному апараті розвертає пожежний рукав різко праворуч, де розгорається черговий будинок. Вогонь пручається струменю води, шипить, але зрештою здається.
На вулиці починає сутеніти. Місцеві інспектують територію, яку вже загасили пожежники, добиваючи лопатами останні тліючі вогники. Частина поступово розходиться — основна загроза дачам минула. Більшість будинків загасили. Ліс ще горить, але, аби завершити роботу, має вистачити однієї команди. Постраждалих сьогодні немає.
Ніч
Один МАЗ має їхати на дозаправку водою. Ми їдемо з ними. МАЗ виїжджає на темну сільську дорогу. У кабіні смердить димом і потом. Машина зупиняється недалеко від лісу у невеликій промзоні. Дозаправка займає орієнтовно 20 хвилин. Рятувальники втомлено присідають на траву.
— Памʼятаю, як пішов я в пожарку: думав, що отак буду сидіть, а тут, виявляється, треба працювати.
— І що цікаво, щоразу щось новеньке відбувається.
— Тільки зарплата в банкоматі завжди однакова.
— А ще почуття виконаної роботи теж завжди є. От ми погасили три дачі — і ще вісім дач не згоріло.
Ніч накочується стрімко. Тишу переривають лише глухі звуки вибухів в лісі і стрекотіння цвіркунів. На горизонті в темряві видно лише невелику вогняну заграву. Коли бак з водою наповнюється, рятувальники повертаються до лісу. Адже треба перевірити з іншого боку сосен, чи не поширюється пожежа там.
На середині дороги зустрічаємо резервну команду, що вже повертається в частину з порожнім баком. Вони змотують брудні пожежні рукави в тугі рулони і складають їх у машину.
ТУФ! ТУФ! ТУФ! ТУФ! ТУФ!
У небі перед машиною яскраво, ніби феєрверк, розриваються “гради”. Починається нічний обстріл. Рятувальники прискорюють збори, вимикають сирени та блималки, залишаючи тільки світло в кабіні, аби на блокпостах бачили, що їдуть пожежники. Водій втискає ногу в педаль газу і кулею летить в частину.
Інші команди, які ще лишалися догасити дачі, також поступово повертаються на базу. Треба змити бруд, вечеряти і лягати відпочивати. Викликів поки немає, але невідомо, чи буде тиха ніч.
— Сподіваюся, що Боженька в своїй небесній канцелярії нам зарахує сьогоднішній день і перед своїми воротами знову в пекельний котел не відправить, — говорить Сергій і йде в душову.
На ніч в гаражі лишається чергувати одна людина. Раніше ще один рятувальник патрулював на вулиці, але через нічні обстріли це стало небезпечно. Допізна не сплять і диспетчерка Ірина та командир частини Олександр.
Йому 29 років. Олександр приїхав з лісу чорний і мокрий. Він міг би не їздити на виклики, але хіба буде тоді команда довіряти командиру? Тому всі папірці Олександр заповнює вночі, поки решта готується до сну.
— Я такого давно не бачив, — каже він. — Дачний кооператив з усіх сторін оточений лісом, горіло десь близько девʼяти будинків, сараї. Касетні снаряди попали на лісову підстилку, після чого сильний вітер вже роздмухав вогонь. Я на службі з 2015 року, і мені здається, що це одна з найбільших пожеж за все життя.
Олександр за час бойових дій в Миколаєві був вдома лише кілька разів. Він вивіз дружину з дитиною навесні, а сам забрав кота і переїхав на роботу.
— Я памʼятаю одну пожежу в Балабанівці 7 березня, коли горіло одразу близько 15 будинків, люди були під завалами, — розповідає Олександр. — Тоді працювало кілька команд. Наш загін з-під бетонної плити діставав жінку і вона вижила. Пізніше ми дізналися, що від обстрілу в іншому будинку загинула співробітниця другої частини ДСНС Ольга Чорна і її дочка. Син отримав тяжкі поранення. Просто почався обстріл, повітряної тривоги не було, і вони не встигли добігти в укриття. Морально це бʼє по колективу. Але я своїм прикладом намагаюся показувати, що треба триматися.
За весь час роботи в умовах бойових дій в підрозділі Олександра не було втрат. Люди виснажуються: траплялося, швидкі забирали пожежників з перегрівом. Але рятувальники завжди поверталися в стрій.
— Можливо, раніше людям здавалося, що рятувальники днями нічого не роблять, але зараз ставлення змінюється. Бачите, місцеві приносили лопати, інструменти, допомагали тягнути рукавну лінію з водою, самі щось намагалися загасити, і це дуже велика підмога. Люди в інтернеті називають нас тепер військовими без зброї. Як би це пафосно не звучало, це правда.
Брати
Вранці чоловіки миють машини після лісової пожежі. Нині не така спека, сонце ховається у хмарах, але вітер все ще безжальний. Одна команда вже поїхала на виклик — знову горить ліс, але пожежа незначна, можна впоратися без резервів. Решта рятувальників розʼїжджається додому. Їм на зміну прибувають колеги з наступної варти.
Нова зміна шикується на білих квадратиках, намальованих на підлозі в гаражі.
— БАЖАЮ ЗДОРОВʼЯ! — вітається з рятувальниками Олександр.
— БАЖАЮ ЗДОРОВʼЯ, ПАНЕ КОМАНДИР ЧАСТИНИ! — відповідають хором присутні. Після короткого інструктажу чоловіки розходяться, чекаючи на виклик.
За цей час ми встигаємо поговорити з командиром відділення Сергієм. Він 21 рік працює в ДСНС. 24 лютого мав вийти на чергування, але вранці прокинувся від вибухів на військовому аеродромі.
Раніше Сергій жив у селі Лимани, що недалеко від адмінкордону з Херсонською областю. Російські війська швидко почали обстрілювати його село. Будинок, літню кухню, гараж — усе посікло снарядами. Сергій вивіз дружину з дитиною в Одесу, посадив на евакуаційний потяг, а сам повернувся до Миколаєва, на роботу.
— З першого дня ми працювали у посиленому режимі, — розповідає Сергій. — Але от що сильно мені запамʼяталося — коли ракета вдарила по казармах морпіхів. Тоді нас усіх вишикували, сказали, що робота буде дуже важка, що багато загиблих і поранених, і якщо хтось не готовий до того, що побачить, може відмовитися. Але не відмовився ніхто. Усі частини позмінно працювали два тижні. Діставали поранених, загиблих, фрагменти тіл. Далі працювали на розборі завалів після удару по ОДА. Так, за стільки років служби до багатьох речей звикаєш, ясно, що емоції притупляються. Але в таких обсягах ми не працювали ніколи.
У родині Сергія були пожежники, тому, коли він обирав професію, вибір був неважким. Тітка працювала в управлінні, брат теж був рятувальником. Тепер тітка вийшла на пенсію. А брат служить в піхоті, нині стоїть у Пісках. Сергій щодня з ним переписується.
— Там, звісно, гарячіше, ніж в Миколаєві. Ви ж самі новини дивитеся і бачите, яке там пекло. Але вчора з ним вночі списувалися. Слава Богу, живий.
— ДРУГА КОМАНДА, НА ВИЇЗД, ОБСТРІЛ ЖИТЛОВОГО БУДИНКУ, — оголошує диспетчерка. Сергій схоплюється на ноги і біжить до побратимів.
Вода
— Що у вас трапилося? — запитує Сергій.
— Обстріл, — задихаючись, крізь сльози відповідає жінка, дивлячись на дірку в даху.
Її звати Оксана, вранці вона прокинулася, встигла погодувати собаку. Як раптом на даху щось бахнуло — касетний снаряд розрівався неподалік від будинку і осколками пошкодив дах. На горищі одразу спалахнуло мінволокно. Оксана, її чоловік та син ледь встигли вискочити на вулицю, в чому були, з однією сумкою на всіх.
— Документи ваші в будинку? — голосно запитує Сергій.
— Ні, встигли забрати. Лишилися тільки телефони, — відповідає Оксана, притримуючи постійно гавкаючого пса. — Злякався, бідненький.
Це район Балабанівка у Миколаєві. Російські війська його постійно обстрілюють. Страждає приватний сектор, магазини, школи, двори багатоповерхівок.
Сьогодні для рятувальників робота протікає швидко. Залізти на дах і подати воду, загасити основну пожежу. Перевірити, чи не горить нічого в інших кімнатах. Пожежники скидають спалений шифер вниз на землю. У даху зяє діра. Власникам тільки залишається чекати і спостерігати, як їхній і так небагатий будинок з кожною хвилиною стає все менш придатним до життя.
Після того, як основна пожежа ліквідована, рятувальники оглядають сусідні двори, шукаючи причину займання — касетний снаряд. Вдається розшукати лише кілька уламків.
Вода вже тече не лише у дворі, а і по вулиці. Будинок димить трохи менше. За рятувальниками на місце приїжджає поліція. Сьогодні трохи легше працювати, бо ніхто не постраждав.
У пожежну рацію командиру частини Олександру передають, що знову горить ліс за Миколаєвом і, можливо, доведеться їхати на підмогу обласним рятувальникам.
— З кожним кроком відчуваю, що організм просто сідає. Не знаю, як ще цей ліс пережити, — каже Олександр.
Але поки рятувальники скручують рукави і оформлюють папери за виклик, починає крапати невеликий дощ.
— Ну нарешті, — з полегшенням видихають пожежники.
Автор: Анастасія Іванців; Суспільне
