Терор чи тероризм: чому важливо визначити, що саме вчиняє Росія в Україні?

Українська Гельсінська спілка з прав людини представляє серію публікацій з питань колабораціонізму, проблематики судових справ щодо воєнних злочинів, доступу населення до правової допомоги в умовах збройного конфлікту. 

В цій публікації суддя Ізмаїльського міськрайонного суду Одеської області, випускниця освітніх програм УГСПЛ Олена Бальжик досліджує різницю між терором та тероризмом для здійснення ефективного правосуддя щодо наслідків збройного конфлікту на території Україні. 

Війна в Україні розвивалася за умов систематичного заперечення Російською Федерацією своєї участі у збройному конфлікті, що протягом восьми років істотно ускладнювало чітке беззаперечне правове визначення характеру збройного конфлікту й обумовлювало відсутність чітких оцінок з боку міжнародної спільноти та українського суспільства.

Вранці 24 лютого 2022 року Росія  розпочала неприховане повномасштабне вторгнення в Україну, завдаючи ракетних ударів по всій території України. Попри те, що в загальному політичному та міжнародно-правовому дискурсі вказані події визначені як міжнародний збройний конфлікт, у численних публікаціях автори нерідко безпідставно продовжують вживати терміни «терор» і «тероризм» як синонімічні поняття. Плутанина змістів та смислів цих понять простежується на прикладі застосування терміну «державний тероризм».

Проте напади, спрямовані проти цивільного населення та цивільних об’єктів, що намагаються визначити за допомогою терміну «державний тероризм», у кожному конкретному випадку з огляду на спрямованість, мету, способи реалізації та інші чинники є воєнними злочинами – терором, а не тероризмом.

Між практикою терору і тероризмом з самого початку їхнього виникнення існує доволі суттєва різниця, яка унеможливлює їхнє цілковите ототожнення. Розмежування та використання коректних термінів не має бути недооцінене, оскільки, по-перше, вони відносяться до різних сфер регулювання, а по-друге, завдяки цьому є можливість чітко розуміти, які саме механізми правосуддя мають використовуватись для переслідування тих чи інших суб’єктів. Якщо мова йде про збройний конфлікт, застосовується міжнародне гуманітарне право та міжнародне кримінальне право

Відповідно необхідно усвідомлювати, що деякі вбивства та руйнування об’єктів дозволяються (наприклад, якщо об’єктом нападу є воєнний об’єкт або комбатант в умовах протистояння). Коли мова йде про злочин тероризму, відповідно застосовується національне законодавство щодо боротьби з тероризмом та міжнародне право прав людини. Отже, кожен факт руйнування об’єктів та вбивства є злочином [1, с.5].

Історія терору та тероризму

Для розмежування смислів феноменів терору і тероризму потрібно здійснити спеціальний історико-філософський аналіз, визначити особливості їх взаємозв’язку як категорій.

Історично терор здійснювався владою заради залякування, паралізації волі, придушення опору супротивника суспільно-легітимними особами, а також застосовувався переможцем до переможеного супротивника. Тому історично він виступає насамперед як легітимне насильство. У випадку нацистського голокосту систематичне переслідування і масове знищення європейських євреїв (дорослих, старих, дітей, новонароджених) здійснювалося всіма засобами, що були в розпорядженні режиму нацистської Німеччини, його союзників та колабораціоністів.

Натомість тероризм – це насильство, що застосовується пригніченою, слабшою стороною до сторони сильнішої, і насамперед до її політики. Історично тероризм був започаткований легітимно невизнаними у функціонуючій системі державної організації та суспільної ієрархії індивідами.

Умовно кажучи, головною зброєю державного терору є репресії, опозиційного тероризму – теракти. Тобто терор – це відкриті, демонстративні дії, а тероризм реалізується у конспіративних, нелегальних діях.

Ще однією доволі суттєвою відмінністю між терором і тероризмом є те, що терористичні акти – це передусім акти насильства, за які передбачена кримінальна відповідальність. Акти терору, незважаючи на їх злочинний характер, завжди були за межами кримінального законодавства, і їх виконавці не підлягали покаранню за чинним у тій чи іншій країні законодавством. Історичним винятком є Нюрнберзький процес над нацистами [2, с.17-18].

Дотепер на рівні міжнародного права не затверджено єдиної узгодженої дефініції тероризму, а також можливої відповідальності за його вчинення. Існує більше ста різних визначень, однак жодне з них не було визнано єдино правильним. Відповідних міжнародно-правових критеріїв для визнання держав спонсорами тероризму, а також механізму визнання держави терористичною так само немає.

Першою міжнародною спробою кодифікації тероризму стала Конвенція Ліги Націй 1937 року про запобігання і покарання тероризму, яка однак не отримала достатніх ратифікацій. З того часу міжнародне співтовариство дотримувалось тематичного підходу до визначення міжнародного тероризму предметними конвенціями, протоколами, резолюціями Ради Безпеки ООН, Глобальною контртерористичною стратегією ООН та іншими документами.

Однак всі ці документи зосереджуються на діях недержавних акторів (приватних осіб та організацій), держава в них розглядається як активний союзник у боротьбі з тероризмом. Крім того, значна кількість міжнародних документів виключає своє застосування в умовах збройного конфлікту, оскільки дії збройних сил регламентуються міжнародного гуманітарного права.

Водночас деякі документи, у тому числі Міжнародна конвенція про боротьбу з фінансуванням тероризму допускає його існування в умовах збройного конфлікту та паралельне застосування її положень з нормами міжнародного гуманітарного права [3, ст.2 (1)(b)]. Отже, на сьогодні на міжнародному рівні немає чіткого підходу до сприйняття тероризму в умовах збройного конфлікту та визначення чи можливий він в принципі. Критерії визначення терористичної діяльності, а також притягнення осіб до відповідальності за вчинення терористичних актів повністю покладається на національні системи правосуддя. Окремі країни на рівні свого національного законодавства виключають можливість кваліфікації дій як терористичних актів в умовах збройного конфлікту, а вчинені діяння мають розглядатися крізь призму ймовірних порушень міжнародного гуманітарного права (наприклад, Бельгія), інші – допускають таку можливість (наприклад, Україна).

На жаль, тероризм легко стає предметом політичних спекуляцій, які відповідають інтересам окремих держав в певний час. Політична цінність терміну переважає його юридичну, а тому уряди неохоче формують узгоджене та юридично обов’язкове визначення. На даний момент низка неврегульованих питань міжнародного гуманітарного права  очікує на своє вирішення у майбутньому.

Наприклад, що відрізняє «терористичну організацію» від «визвольного руху»? Чи виключається діяльність національних збройних сил, навіть якщо вважається, що вони вчиняють терористичні акти? Якщо ні, скільки з цього становить «державний тероризм»? Одні представники держав не підтримали теорію, що прирівнювала діяльність національно-визвольних груп до тероризму, інші – концепцію державного тероризму, тобто дій на рівні держави з метою підриву суверенітету та незалежності інших держав.

Критерії тероризму

Із існуючих на сьогоднішній день визначень можна виокремити кілька ключових критеріїв, які властиві тероризму загалом:

1) основною формою вчинення злочину є акти насилля або загрози насильства;

2) може бути здійснений тільки субнаціональною групою або недержавними утвореннями, а не державами;

3) метою є досягнення політичних, економічних чи релігійних цілей;

4) акти тероризму поширюють страх поза безпосередньою жертвою та здійснюють сильний психологічний ефект;

5) терористична діяльність відрізняється послідовністю, високим рівнем організації та планування [1, с.16].

Під визначення тероризму не підпадають види насильства за наступними критеріями:

1) акти насильства, що здійснюються військовими силами у належній уніформі або силами законних комбатантів однієї держави проти іншої;

2) дії проти законних цілей у війні, таких як ворожі комбатанти і воєнні об’єкти;

3) супутній збиток, який не є надмірним по відношенню до конкретної і прямої військової переваги, в тому числі заподіяння випадкового пошкодження небойових цілей під час атаки або спроби атакувати законні цілі у війні.

Війна в Україні, терор та тероризм 

Варто зауважити, що війна в Україні має інший характер, ніж більшість воєн, які ми будь-коли бачили, оскільки вона стирає відмінність між усіма цими поняттями – тероризмом, державним тероризмом, воєнними злочинами. Невибірковий характер бомбардування міст, які знаходяться далеко від лінії фронту та на які немає широкомасштабного наступу, сприймається як один із проявів тероризму. Хоча неприховано здійснюється легітимною, визнаною світовою державою – постійним членом Ради Безпеки Організації Об’єднаних Націй. В процесі визначення кваліфікації в цьому випадку ключову роль відіграє намір представників Російської Федерації і такий намір має бути доведено.

Очевидно, що навмисні, постійні, невибіркові та непропорційні обстріли цивільного населення і цивільних об’єктів, більшість з яких знаходяться далеко від зони бойових дій [4], мінування полів і викрадення сільськогосподарської техніки під час посівної [5], створення окупантами гуманітарної катастрофи – нестачі продуктів харчування, медикаментів, палива [6], проведення російською розвідкою виявлення та нейтралізації патріотично налаштованих осіб [7], удари ракетами і дронами по електростанціях та об’єктах водопостачання [8] тощо, здійснюється з єдиною метою – тероризувати мирних жителів; замінити патріотичне піднесення на паралізуючий масовий страх, відчай; заподіяти спустошення, тривалі психологічні травми; змусити припинити боротьбу.

Неможливо не згадати, що за даними офісу Генерального прокурора України, з місця масового захоронення у лісі біля м. Ізюм ексгумували 447 тіл загиблих, з яких 425 цивільних осіб, серед яких пʼять дітей, та лише – 22 військовослужбовці ЗСУ [9]. Через невибірковий та непропорційний характер атак населення постійно перебуває під загрозою смерті і незахищеності. Перед початком зими без опалення, водопостачання та електрики, без житла залишилися тисячі сімей.

Терор цивільних і міжнародне гуманітарне право 

Ще 20 липня 1945 року криміналізувати терор проти цивільних осіб в контексті збройного конфлікту запропонувала британська делегація на Лондонській конференції країн СРСР, США, Великобританії та Франції, які зібралися для переговорів щодо створення Міжнародного військового трибуналу [10, §117].

Наступна відповідна поява заборони терору була в статті 33 Женевської конвенції про захист цивільного населення під час війни 1949 року, яка передбачає: «… Колективні покарання, так само як і будь-які залякування чи терор, забороняються». Проте цей захист поширювався лише на осіб «в руках сторони конфлікту чи окупаційної держави, громадянами якої вони не є» (ст. 4). Таким чином, цивільні особи, які не потрапили під владу сторони конфлікту або окупаційної держави, не були захищені від заходів «залякування або тероризму» з боку супротивника.

Найбільш важливим подальшим розвитком на міжнародному етапі захисту цивільного населення від наслідків бойових дій стало прийняття на Дипломатичній конференції 1974-1977 рр. статті 51 (2) Додаткового протоколу до Женевських конвенцій від 12 серпня 1949 року, що стосується захисту жертв міжнародних збройних конфліктів, і дзеркальної їй статті 13 (2) Додаткового протоколу до Женевських конвенцій від 12 серпня 1949 року, що стосується захисту жертв збройних конфліктів неміжнародного характеру, наступного змісту: «Цивільне населення як таке, а також окремі цивільні особи не повинні бути об’єктом нападів. Заборонено акти насильства чи загрози насильства, що мають головною метою тероризувати цивільне населення».

Положення додаткових протоколів розширили захист Женевських конвенцій від всіх нападів на цивільних осіб, незалежно від того, на якій території вони здійснюються, включаючи національну територію, яка належить стороні, що перебуває у конфлікті. Крім того, у порівнянні з Женевською конвенцією про захист цивільного населення під час війни 1949 року, вказані положення Додаткового протоколу до Женевських конвенцій від 12 серпня 1949 року, що стосується захисту жертв міжнародних збройних конфліктів і Додаткового протоколу до Женевських конвенцій від 12 серпня 1949 року, що стосується захисту жертв збройних конфліктів неміжнародного характеру  заборонили також й загрозу застосування насильства.

Цікавим історичним фактом є те, що стаття 51 Додаткового протоколу до Женевських конвенцій від 12 серпня 1949 року, що стосується захисту жертв міжнародних збройних конфліктів  була прийнята на пленарному засіданні Дипломатичної конференції 26 травня 1977 року. «За» висловилися 77 країни, проти – 1, утримались – 16. Однак жодна з держав не висловила зауважень щодо частини 2 вказаної статті; всі без винятку держави засудили стратегію тероризування цивільного населення. Республіка Білорусь назвала вказану стратегію «безславним методом» ведення війни [10, §104].

Терор в умовах збройного конфлікту отримав особливу увагу під час процесів у Міжнародному кримінальному трибуналі для колишньої Югославії та вперше розглядався як самостійний склад воєнного злочину. У справах Галіча і Мілошевича апеляційна палата Міжнародного кримінального трибуналу для колишньої Югославії дійшла висновку, що норми статті 51 (2) Додаткового протоколу до Женевських конвенцій від 12 серпня 1949 року, що стосується захисту жертв міжнародних збройних конфліктів  та статті 13 (2) Додаткового протоколу до Женевських конвенцій від 12 серпня 1949 року, що стосується захисту жертв збройних конфліктів неміжнародного характеру, які забороняють тероризувати цивільне населення, є частиною міжнародного звичаєвого права з моменту його включення в ці договори. Порушення вказаних положень тягне індивідуальну кримінальну відповідальність відповідно до звичаєвого міжнародного права [11, §23, 30; 12, §86].

Злочин терору складається з таких специфічних елементів:

1) дії або погрози насильством, спрямовані проти цивільного населення або окремих цивільних осіб, які не беруть безпосередньої участі в бойових діях, що спричинили смерть або тяжкі тілесні ушкодження або завдали шкоди здоров’ю серед цивільного населення;

2)  злочинець навмисно зробив цивільне населення або окремих цивільних осіб, які не беруть участі у бойових діях, об’єктом таких актів насильства;

3) вищевказане правопорушення було вчинено з першочерговою метою – залякати цивільне населення [10, §133; 11, §31; 12, §100-101].

Отже, коли мова йде про злочин терору, то в якості «захищених осіб» зазначаються лише цивільні особи, які не беруть безпосередньої участі в бойових діях. У разі сумніву щодо того, чи є яка-небудь особа цивільною особою, вона вважається цивільною особою. Присутність серед цивільного населення окремих осіб, які не підпадають під визначення цивільних осіб, не позбавляє це населення його цивільного характеру [13, ст.50].

Терор проявляється в поширенні «надзвичайного страху», який має досягти «найвищої інтенсивності». Інакше кажучи, це не просто боязнь, яка виникає через перебування поблизу зони бойових дій. Терор виходить за межі звичайного розуміння страху, оскільки бойові протистояння збройних сил навіть з дотриманням вимог міжнародного гуманітарного права можуть призводити до поширення жаху серед цивільного населення. Якщо вести мову про здійснення терору, то в діях виконавця має прослідковуватись свідомий намір нагнати страх серед мирних мешканців понад звичайний рівень як для збройного конфлікту для того, щоб у рази збільшити негативний психологічний вплив [1, с.21].

Заборона нападу на цивільних осіб випливає з фундаментального принципу міжнародного гуманітарного права  – принципу розрізнення. Він заснований на визнанні того, що єдина законна мета, яку повинні переслідувати держави під час війни, полягає в ослабленні військових сил ворога, в той час як цивільне населення та окремі цивільні особи користуються особливим захистом від небезпеки, яка виникає у зв’язку із збройним конфліктом [11, §53].

Тому сторони повинні завжди проводити розрізнення між цивільними та військовими об’єктами і відповідно направляти свої дії лише проти комбатантів та воєнних об’єктів. Принцип проведення відмінностей тягне також за собою обов’язок уникати або в будь-якому випадку зводити до мінімуму спричинення випадкової смерті, поранень або руйнування особам та об’єктам, які знаходяться під захистом від прямих нападів.

Випадкові жертви серед цивільного населення, поранення цивільних осіб і пошкодження цивільних об’єктів є прийнятними, якщо вони не є надмірними по відношенню до конкретної і прямої військової переваги, що очікується [13, ст.ст.51(5)(b), 57 (2)(a)(iii)]. Руйнування як самоціль є порушенням міжнародного гуманітарного права . Повинен бути розумний зв’язок між знищенням майна і подоланням сил противника. Жодний з принципів не має винятків; міжнародне гуманітарне право не розглядає можливість відійти від них з посиланням на військову необхідність.

Атака на цивільних 

Акти або погрози насильства, які є складовими злочину терору, не обмежуються прямими нападами на цивільних осіб або погрозами, а можуть включати в себе невибіркові або непропорційні напади. Атака – це технічний термін і стосується конкретної військової операції, обмеженої у часі і місці, і охоплює напади, здійснені як під час наступу, так і в обороні [13, ст.49].

До нападів невибіркового характеру належать напади:

• які не спрямовані на конкретні воєнні об’єкти;
• при яких застосовуються засоби і методи ведення війни, які не можуть бути спрямовані на конкретні воєнні об’єкти;
• при яких застосовуються засоби і методи ведення війни, що уражають не лише воєнні об’єкти, але й цивільних осіб та цивільні об’єкти, не розрізняючи їх [10, §36; 13, ст.51(4)].

Невибіркові атаки кваліфікуються як прямі атаки проти цивільних осіб. Саме через свій невибірковий характер вони спричиняють залякування населення і можуть сприйматись як один із проявів тероризму. В процесі визначення кваліфікації в цьому випадку ключову роль відіграє намір сторони, що здійснює невибірковий обстріл, і такий намір має бути доведено.

Суб’єктивна сторона злочину терору полягає у навмисному «перетворенні цивільного населення або окремих цивільних осіб на об’єкт нападу» [13, ст.85(3)(a)]. Обвинувачений повинен діяти свідомо та з наміром, тобто розуміти значення своїх дій та їхніх наслідків, і бажати їх («злочинний умисел» або «злий намір»); це охоплює поняття «неправомірного наміру» або «нерозсудливості». Злочинець, який необачно нападає на мирних жителів, діє «навмисно» [10, §54]. Тобто за даних обставин розумна особа не могла вважати, що особа, на яку вона напала, була комбатантом [10, §55]. Одяг, активність, вік або стать людини є одним з факторів, які можуть розглядатися при вирішенні питання, чи є особа цивільною. У разі сумніву в тому, чи не використовується об’єкт, який звичайно призначений для цивільних цілей, наприклад, місце відправлення культу, житловий будинок чи інші житлові будови або школа, для ефективної підтримки воєнних дій, передбачається, що такий об’єкт використовується в цивільних цілях [13, ст.52 (3)].

Хоча поширення терору повинно бути основною метою актів насильства або погрози насильством, воно не повинно бути єдиним. Апеляційна палата по Галичу пропонує, що висновок про такий намір можна зробити з «характеру, часу та тривалості» таких дій або погроз. Водночас, такий перелік міркувань не є виключним, а може слугувати вказівкою на деякі фактори, які можуть бути взяті до уваги з урахуванням обставин конкретної справи [11, §37].

Спричинення смерті, тяжкого тілесного ушкодження або ушкодження здоров’я становить лише один з можливих способів вчинення (проявів) злочину терору і само по собі не є ознакою такого злочину. Обов’язковим є те, щоб потерпілі зазнали тяжких наслідків в результаті дій або погроз насильством [11, §33].

Намір нанесення удару по цивільному населенню може бути доведений шляхом висновків з прямих чи непрямих доказів. Немає вимог щодо нападу на конкретних цивільних осіб; скоріше заборонено робити об’єктом атаки цивільне населення як таке, а так само окремих цивільних осіб.

Визначення того, чи були цивільні ціллю, є результатом аналізу кожного конкретного випадку на основі низки факторів, включаючи використані засоби та методи атаки, відстань між жертвами та джерелом вогню, тривалість бойової активності в той момент на місці події, наявність військових дій або об’єктів поблизу місця події, статус жертв, а також їх зовнішній вигляд, і характер злочинів, вчинених в ході атаки. «Невибірковий характер нападу може свідчити про те, що напад справді був спрямований проти цивільного населення» [11, §66].

Окрім процесів в Міжнародному кримінальному трибуналі для колишньої Югославії відбулися й інші судові процеси за обвинуваченням у тероризуванні цивільного населення. Спеціальний суд по Сьєрра-Леоне розглянув справи за обвинуваченням у низці «актів тероризму», передбачених статтею 3 (d) Статуту Спеціального суду, і при визначенні елементів цього злочину звертався до практики Міжнародного кримінального трибуналу для колишньої Югославії [14, с.584; 15].

Відповідно до судового рішення у справі Prosecutor v. Fofana and Kondewa, Спеціальний суд по Сьєрра-Леоне, діяння, які підпадають під дію інших норм міжнародного кримінального права, можуть бути частиною кампанії з тероризування цивільного населення. У тому ж судовому рішенні Судова палата також встановила, що заборона тероризування охоплює як акти насильства, так і відповідні загрози, та не обмежується прямими нападами на цивільних осіб, а також охоплює, наприклад, напад на майно.

Так, напад на житло чи засоби для існування або їх знищення можуть викликати страх чи терор. Якщо такий напад відбувається з наміром тероризувати цивільне населення, воно відповідає ознакам злочину, що розглядається. Апеляційна палата підтвердила цю точку зору [15, §167 і далі].

Терор чи тероризм в Україні?

Для здійснення правосуддя щодо наслідків збройного конфлікту на території Україні коректна правова кваліфікація є необхідним інструментом для забезпечення ефективності та відповідності міжнародним стандартам здійснення такого правосуддя.

Відбиток нинішньої переваги політичного значення юридичної цінності тероризму та нашарування тривалої політики протистояння – дорого коштує. Стратегії боротьби з ним залишаються невиразними, вибірковими, неефективними та незрозумілими. На міжнародному рівні не існує ані загальновизнаної універсальної дефініції тероризму, ані єдиної договірної бази, ані судового органу з юрисдикцією відправляти правосуддя над терористами.

Дуже послаблює ефективність глобальної системи антитерористичної взаємодії і той момент, що конвенції підписали далеко не всі держави. Розв’язання проблеми ефективної боротьби з тероризмом треба шукати у співробітництві країн у цій сфері. Важливим подальшим кроком має бути вдосконалення договірних механізмів співпраці, що включає в себе як розробку нових договорів, так і збільшення кількості учасників вже існуючих.

Наразі, з погляду міжнародного права, держава в принципі не може вчиняти акти тероризму, а терор українського суспільства втілюється у міжнародних злочинах, які вчиняють представники РФ в умовах міжнародного збройного конфлікту. Підміна понять і розуміння війни в Україні призводить до правової невизначеності, некоректної кваліфікації злочинів, менш ефективного розслідування та переслідування та, як наслідок, містить приховані ризики перспективі притягнення Росії до відповідальності у майбутньому, захисту та відновлення прав постраждалих від війни.

Дії, що становлять порушення норм міжнародного гуманітарного права, сприйматимуться як терористичні акти. Насамперед доречно ставити акцент на те, що представники РФ порушують норми міжнародного гуманітарного права і вчиняють воєнні злочини, за що є дуже чіткий механізм притягнення до відповідальності.

Дана публікація стала можливою завдяки підтримці американського народу, наданій через Агентство США з міжнародного розвитку (USAID) в рамках Програми «Права людини в дії», яка виконується Українською Гельсінською спілкою з прав людини. 

Погляди та інтерпретації, представлені у цій публікації, не обов’язково відображають погляди USAID, Уряду США. Відповідальність за вміст публікації несуть виключно автори та УГСПЛ.

У світі USAID є однією з провідних установ у сфері розвитку, яка виконує роль каталізатора цих процесів та допомагає досягати позитивних результатів. Діяльність USAID є проявом доброчинності американського народу, а також підтримує просування країн-отримувачів допомоги до самостійності та стійкості та сприяє забезпеченню національної безпеки та економічного добробуту США. Партнерські стосунки з Україною USAID підтримує з 1992 року; за цей час, загальна вартість допомоги, наданої Україні з боку Агентства, склала понад 3 млрд. доларів США.

До поточних стратегічних пріоритетів діяльності USAID в Україні належать зміцнення демократії та механізмів досконалого врядування, сприяння економічному розвитку та енергетичній безпеці, вдосконалення систем охорони здоров’я та пом’якшення наслідків конфлікту у східних регіонах. Для того, щоб отримати додаткову інформацію про діяльність USAID, просимо Вас звертатися до Відділу зв’язків з громадськістю Місії USAID в Україні за тел. (+38 044) 521-57-53. Також пропонуємо завітати на наш вебсайт: http://www.usaid.gov/ukraine, або на сторінку у Фейсбук: https://www.facebook.com/USAIDUkraine. 

Список використаної літератури:

1. Конфлікт на сході України: підходи до кваліфікації подій та кваліфікації злочинів [Електронний ресурс].
2. Політичний терор і тероризм в Україні. ХІХ-ХХ ст. : Історичні нариси / Д. В. Архієрейський [та ін.]; Нац. акад. наук України, Ін-т історії України. – Київ: Наукова думка, 2002. – 950 с. [Електронний ресурс]. // веб-сайт «Електронна бібліотека «Україніка».
3. Міжнародна конвенція про боротьбу з фінансуванням тероризму від 09.12.1999, ратифікована із заявою Законом N149-IV від 12.09.2002 [Електронний ресурс]. // веб-сайт «Верховна Рада України».
4. Загиблі та поранені внаслідок чергового обстрілу Херсонщини – розпочато провадження [Електронний ресурс]: новина прес-центру, 09 грудня 2022 // веб-сайт «Офіс Генерального прокурора»; Постійний терор проти цивільного населення є очевидною відмовою Росії від справжніх переговорів – звернення Президента України [Електронний ресурс]: новина прес-центру // веб-сайт «Полтавська обласна військова адміністрація»; Кличко розповів про наслідки ракетного обстрілу Києва. Серед пошкоджених об’єктів — 45 житлових будинків [Електронний ресурс]: новина, 10 жовтня 2022 // веб-сайт «hromadske»; Ракетний удар по Сергіївці [Електронний ресурс]: // веб-сайт «Вільна енциклопедія «Вікіпедія».
5. Мер Мелітополя розповів про нову загрозу з боку окупантів [Електронний ресурс]: новина, 06 квітня 2022 // веб-сайт «Інформаційне агентство «Уніан».
6. У Мелітополі загарбники почали масовий терор та мародерство у великих масштабах [Електронний ресурс]: новина, 06 квітня 2022 // веб-сайт «Мультимедійна платформа іномовлення України «Укрінформ».
7.  Розслідувачі підтвердили, що терор російської армії проти цивільних є продуманим [Електронний ресурс]: новина, 27 жовтня 2022 // веб-сайт «Радіо Свобода».
8. Сьогодні, 22 жовтня, рашисти здійснили ще одну ракетну атаку на енергетичні об’єкти магістральних мереж західних регіонів України [Електронний ресурс]: новина прес-центру, 22 жовтня 2022 // сторінка у соціальній мережі facebook «НЕК Укренерго»; Російські терористи намагаються знищити об’єкти енергозабезпечення України [Електронний ресурс]: допис, 23 листопада 2022 // Telegram канал «Тимошенко, Офіс Президента».
9. В Ізюмі завершено ексгумацію тіл на місці масового поховання [Електронний ресурс]: новина прес-центру, 23 вересня 2022 // Telegram канал «Офіс Генерального прокурора».
10. Prosecutor v Stanislav Galic (Judgement and Opinion) IT-98-29-T (5 December 2003) [Електронний ресурс] // офіційний сайт «United Nations International Criminal Tribunal for the former Yugoslavia».
11. Prosecutor v Dragomir Milosevic (Judgement) IT-98-29/1-A (12 November 2009) [Електронний ресурс] // офіційний сайт «United Nations International Criminal Tribunal for the former Yugoslavia».
12. Prosecutor v Stanislav Galic (Judgement) IT-98-29-A (30 November 2006) [Електронний ресурс] // офіційний сайт «United Nations International Criminal Tribunal for the former Yugoslavia».
13. Додатковий протокол до Женевських конвенцій від 12 серпня 1949 року, що стосується захисту жертв міжнародних збройних конфліктів [Електронний ресурс]: 08 червня 1977 // Інтернет-портал «Законодавство України» / Верховна Рада України.
14. Верле, Герхард. Принципы международного уголовного права: учебник / Герхард Верле; пер. с англ. С. В. Саяпина. – О. : Фенікс; М. : ТрансЛит, 2011. – 910 с.
15. Prosecutor v. Fofana and Kondewa, Спеціальний суд по Сьєрра-Леоне (Судова палата), рішення від 2 серпня 2007 року, абзаци 167 і далі; Prosecutor v. Brima et al., Спеціальний суд щодо Сьєрра-Леоне (Судова палата), рішення від 20 червня 2007 року, абзаци 660 і далі; Prosecutor v. Fofana and Kondewa, Спеціальний суд з Сьєрра-Леоне (Судова палата), рішення від 2 серпня 2008 року, абзаци 167 та далі; Prosecutor v. Sesay et al., Спеціальний суд щодо Сьєрра Леоні (Судова палата), рішення від 2 березня 2009 року, абзаци 110 і далі.