«Пʼяний суддя вбив мого сина». Репортаж з зали суду з процесу над суддею-вбивцею Тандиром

У Святошинському районному суді Києва тривають перші судові засідання із розгляду справи за обвинуваченням судді Макарівського райсуду Київської області Олексія Тандира. 25 травня цього року опівночі цей представник Феміди збив на блокпосту нацгвардійця Вадима Бондаренка, який розставляв на дорозі пластикові загородження за пару хвилин до комендантської години. Молодий хлопець загинув на місці. Водія ж одразу затримали і в машині знайшли недопиту пляшку віскі.

Тандир змінив кабінет судді на камеру слідчого ізолятора і крісло судді — на лаву підсудних. У залі суду йому можна перебувати за межами скляної кабіни, поруч із захисниками. Але з-під варти не відпускають і заставу не визначають.

20 листопада в судове засідання прийшли батько і брат Вадима Бондаренка. Вони не були очевидцями події. Але як ніхто інший знають загиблого і біль утрати.

Батько Валерій Бондаренко — військовослужбовець і на час трагедії був у зоні бойових дій, в гарячих точках на Донбасі.

— Поступив дзвінок, що мого сина вбив у нетверезому стані суддя. Емоції?! До цих пір тіпає, що моєї дитини більше нема із-за пʼяного водія. У сина були свої плани, своє життя. Він хотів поїхать, заробить грошей для сімʼї, вже знайдена була робота в Іспанії, тому що там живе його рідна тітка. Хотів заробити грошей і ростити дітей. Але почалась війна.

Вадим народився у 2000 році 19 жовтня. Був спортсменом, призер України по футболу. Після школи вступив у Тальнівський будівельно-економічний коледж (ред: Тальне — місто в Черкаській області). Закінчивши коледж, поїхав на заробітки в Польщу, одружений вже був. 

Вадим стєснітєльний такий, приховував, що дівчина появилася. Бувало, я дзвоню: «Ти де? — Я в Вані». Ну у Вані, так у Вані. На роботі там у нього товариш був. А оказується він «в Ані» (чоловік злегка посміхається — ред.). Дзвонить потім: «Я одружуюся». Аню узяв з двома дітками. Жили вони хорошо, дітки його дуже любили. На нього вже казали «тато».

Потім Вадиму прийшла повістка в армію (в кінці листопада 2021 року — ред.). Він попав в Національну гвардію в Черкасах, в міській раді чергував, обласна державна адміністрація, там всередині охороняли. Потім його перевели в Київ і війна началась. Вадим був на третій лінії оборони Києва. Я 25 числа був вже під Ніжином, потрапив у військову частину, далі у зону бойових дій. Війна, товариші гинуть, дитина загинула від пʼяного водія. В тилу. Я навіть і не переживав за нього після Києва: в тилу і все, не боїшся, що він на бойових… Зря не боявся.

Не було дня, щоб ми з сином не спілкувалися, навіть якщо виходим на позиції і там не було зв‘язку. Він постійно чекав, що я вернуся і відзвонюся, що я живий. Я попав у госпіталь і якраз вернувся і мене не могли відправляти на бойові позиції, я ще тиждень повинен був доліковуватися. Мене посадили на евакуатор — ранених возити. Я приїхав з лінії і ця недобра звістка мене вбила там… Мені зразу дали відпустку за сімейними обставинами. Похоронивши Вадима, я попав у лікарню з депресивним синдромом. Коли виписали, я вернувся в зону бойових дій. Скоро вернувся… Воно на стресі наче легше воювати… Але мене вернули в частину: у звʼязку з психічними розладами і депресивним [станом] я не зміг далі нести службу, із-за втрати сина. Сказали, щоб я зібрав документи і 30 вересня звільнили. За психічним станом я не міг бути годен країні. 

Представник потерпілих ставив обом родичам Вадима однакове запитання, а саме, як вони відреагували, дізнавшись, що горе-водієм був суддя.

— Люди говорили, це суддя. В нього все схвачено, грошей повно, всім заплатить, декого прижме і вийде. Я тільки можу просити шановний суд про справедливий вирок, — відповів батько.

Суддя Тандир сказав, що раніше не мав із «очевидних причин» можливості поспілкуватися з батьком загиблого, маючи на увазі перебування у СІЗО.

— Хотів би в очі вам сказати, попросити вибачення, що так сталося. Бачить бог, я цього не хотів. Але сталося, то сталося. Мені дуже шкода за це. І суд, я впевнений, розбереться. Досудове розслідування, яке проведено, дещо не відповідає тій події, яка відбулася, внаслідок чого загинув ваш син.

— Я знаю, від чого мій син загинув, — заперечив Валерій Бондаренко. — Від пʼяного водія.

— Ви маєте право так думати. Я вам не можу заборонити, — пробурмотів Тандир.

— Він не на війні був. Він убитий в тилу.

— Чи відомо вам, що, за матеріалами справи, він (Вадим — ред.) розставляв чи-то знаки  дорожні, чи-то пластикові загородження на блокпосту?

— Не відомо, бо в той день він мені якраз і не подзвонив.

— Чи розповідали вам, що документами не передбачено, що військовослужбовець розставляє дорожні знаки?

— Ні, це входить в їхні обовʼязки. Як і в нас було на блокпостах.

— Чи знаєте ви, що, за документами службового розслідування, за безпеку дорожнього руху на блокпосту відповідає патрульна поліція?

— При воєнному стані відповідають ті люди, які стоять на блокпосту.

— Чи відомо вам, що в матеріалах справи немає жодного документа щодо перекриття смуг руху на блокпосту?

— Я вам тільки що пояснив: в країні війна.

— А те, що син був на блокпосту без бронежилета, без світловідображаючого бронежилета, без шолома?..

— Вадим ніколи не був жилета, в ньому і спать лягав, це я точно знаю.

— Чи відомо вам, що основою обвинувачення щодо мене є тільки показання командира цього блокпосту?

Представник потерпілих заперечував проти цього запитання і суд його зняв.

— Якби командир блокпосту дотримався всіх нормативних вимог, чи загинув би Вадим?

Суддя зауважив, що батько загиблого не є експертом і попросив відповідати лише те, що йому особисто відомо.

— Що я можу сказати. Закон для всіх має бути один. А не думати, якщо суддя, то можна пролетіти блокпост на великій швидкості, знаючи, що його ніхто не зупинить, — сказав батько.

На три роки старший брат Вадима Олександр тоді працював у нічну зміну і о пів на другу ночі йому подзвонив працівник військової частини і сказав, що брат загинув від тяжких травм у ДТП.

— О 6 ранку ранку я на автовокзалі подзвонив батькові. Розповів йому. Вперше за стільки років, проживши в одній сімʼї, я ніколи не чув плач і сльози свого батька, — пригадуючи, Олександр сам плаче і, запинаючись, говорить здавленим голосом, наче в нього клубок у горлі. — В автобусі дзвонили друзі Вадима, дружина. І був дзвінок мами, запитала: «Чому мені дзвонять і кажуть, що Вадима збила машина на смерть?». Я кажу: «Будь дома, нікуди не йди, буду вдома і все розкажу». По дорозі я жив тільки думками, як це сказати. Мені назустріч вийшла моя мама. Перше питання: «Це правда, що Вадим помер?» (Олександр плаче — ред.). Крик моєї мами… Страшний, чорний день у житті. Я ходив і молив бога, щоб той день пережити.

Представник потерпілих запитав, як Олександр ставиться до того, що за кермом машини, що збила брата, був суддя.

— Мені друзі сказали, що суддя — тяжко буде мати справу, постійно якісь можновладці уникають відповідальності. Звичайно, є сумніви і досі… Що Тандир хоче уникнути відповідальності. Я вважаю, що всі ми підпорядковуємося певним нормам і правилам. І всі ми повинні відповідати за скоєне. Одне діло, коли ти боїшся признати вину, хоча ти знаєш правду. Друге діло — визнати свою вину і жити з тим до кінця.

Ознак розкаяння у Тандира брат загиблого не помічає.

— Пару хвилин тому він вибачився перед моїм батьком, співчуває. Вибачте, пройшло вже пів року і ми тільки зараз чуємо це в обличчя.

— Я не мав змоги побачитися, я ж під вартою, — тихо заперечив Тандир.

— Ви мали змогу, коли ми тут були всі, коли була дружина. Слухайте, я у вас не вимагаю вибачень. Єдине, що я хочу, щоб шановний суд дав справедливе рішення, справедливе покарання і допоміг розібратися в цій справі.

Під кінець засідання стало відомо, що в залі присутні двоє чоловіків, які хочуть узяти Тандира на поруки.

Суддя Іван Бандура пообіцяв розглянути заяву наступного разу, кажучи, що обвинуваченому менше місяця тому продовжувався запобіжний захід і зараз рано це розглядати.

— Стосовно клопотання. Кодекс не забороняє його розглянути. Минуле клопотання було визнане таким, що не відповідає процесуальному закону. Кодекс не забороняє його розглянути зараз. Я можу заявити про зміну запобіжного заходу… — не погоджувався Тандир.

— Ми розглядаємо не раніше, як через місяць, — заперечив суддя Бандура.

— Кодекс так не зазначає, — протестував Тандир.

— 4-го числа ми розглянемо. Ми прийняли це клопотання.

— Тоді я прошу зараз, щоб секретар вніс в журнал судового засідання, що я заявляю усно клопотання про зміну запобіжного заходу… — сказав Тандир.

— Ви хочете сьогодні розглянути?

— Раз люди приїхали і заявили клопотання…

— Скільки є осіб, які заявили клопотання? — запитав головуючий.

— На сьогоднішній день двоє, — почулося із залу.

— А інші де?

— Не зовсім просто зібрать усю спільноту в одинь день… — пояснив потенційний поручитель.

— Вас є шість, — уточнив суддя Бандура кількість осіб, які підписалися в заяві про поруки.

— Чи на наступний раз? Я перепрошую, я не міг спілкуватися, я в СІЗО перебуваю… Якщо буде зручніше на наступний раз, хай буде… — погодився Тандир.

— Наступний раз прибудете і ми розглянемо кожного позицію. Якщо немає особи, кому передавати [на поруки]?! — відповів суддя Бандура.

У наступному засіданні 4 грудня очікується допит вдови нацгвардійця. Родина вирішила, що мати Вадима в судове засідання зʼявлятися не буде.

Автор: Ірина Салій

Джерело:   «Судовий репортер»