НОВІ ВЕРЕДЮКИ?

Прокуратура називає імена нових вбивць журналіста Александрова. Журналіст Володимир Бойко за завданням газети „Свобода” зустрівся з рідними одного з них – Олександра Онишко. І у журналіста виникли великі сумніви у тому, що „нові вередюки” мають відношення до цього вбивства. Але при будь-якому розвитку подій прокуратура вже встигла наробити дурниць. А тому якщо Онишко й Турсунов до злочину непричетні, то рано чи пізно (скоріше за все – посмертно) їх реабілітують. Якщо вони дійсно вбили Александрова, то ведення слідства недозволеними методами остаточно заведе справу в глухий кут.Слов»янськ Донецької області, селище Мимівка, приватний сектор з клаптиками городів навколо старих будинків. Колишній робітничий район Слов»янська. Колишній тому, що потужні Слов»янські заводи – керамічний комбінат і содовий завод, на яких заробляло трудову копійку населення Мимівки, давно не працюють. Неподалік від залізничної колії – маленький будиночок, де живе сім»я Онишків – Ніна Олексіївна та її донька Світлана. Старший син, Олександр, зараз у Києві. У Лук»янівскому СІЗО разом зі своїм товаришем Русланом Турсуновим. Їм висунуто обвинувачення у скоєнні вбивства Ігоря Александрова.

За версією слідства, замовником вбивства директора слов»янської телерадіокомпанії “Тор” був місцевий підприємець Олександр Рибак, директор відомого слов»янського підприємства “Укрліга”, організатором – його молодший брат Дмитро. Згідно з постановами про притягнення обвинувачених, Рибак молодший, виконуючи замовлення брата, начебто запропонував своїм знайомим Онишко й Турсунову вбити Ігоря Александрова, заплативши їм за це по 2 тисячі доларів. Напередодні нападу на журналіста Д.Рибак, йдучи берегом місцевої річки, побачив підлітків, які гралися бейсбольними бітами. Біти Д.Рибак відібрав і передав їх Онишкові й Турсунову як знаряддя майбутнього злочину. Вдягнувши на голови шапки з розрізами для очей і рукавички на руки та взявши біти, Онишко й Турсунов ранком 3 липня 2001 року зачаїлися в під»їзді будинку №11 по вулиці Жовтневої революції. О восьмій ранку в під»їзд зайшов директор ТРК “Тор” Ігор Александров…

Як повідомив на прес-конференції 26 вересня 2003 року заступник Генерального прокурора України Віктор Шокін, Онишко й Турсунов були членами бандитського угрупування “17-та дільниця”. “Вже відомі виконавці вбивства, вони наносили удари, це безсумнівно” – ця фраза Шокіна мимоволі примусила присутніх на тій прес-конференції пригадати іншого обвинуваченого – Юрія Вередюка – про якого заступник Генпрокурора (щоправда, інший – С.Винокуров) також говорив, що він наносив удари, і також, що це безсумнівно. Але при цьому залишалося незрозумілим, чому, якщо все так очевидно, до обвинуваченого Турсунова, всупереч вимогам КПК, слідство не допускає адвоката, якого запросила його дружина? І чому рідні обвинуваченого Онишко не тільки не намагаються найняти для нього захисника, але й навіть жодного разу не передавали в СІЗО передачі? Невже нічого не залишилося з тих 2 тисяч доларів? Але в такому випадку, чому не “гріє” арештованих бандитів “общак”? – вони ж, якщо вірити Шокіну, були не останніми членами злочинного угрупування.

Відповіді на ці запитання ми й спробували знайти в Слов»янську.

Онишко Олександр Сергійович, 1981 року народження. Батько – водій, помер шість років тому: пішов на роботу й не повернувся. Тіло знайшли на залізничних коліях, в міліції сказали, що небіжчик начебто зі своєї вини попав під потяг. Матір – кухар у заводській їдальні. 17-річна сестра вчиться на перукаря. У школі вчився непогано, після школи в 1999 році поступив у Слов»янський авіаційно-технічний коледж цивільної авіації. На другому курсі сталася бійка. Товариш Онишка помер на місці від ножових поранень, а самого його було сильно побито. Восени 2000 року Онишко, ображений за те, що його перевели за той випадок у рядові, залишає коледж.

Оцінки за перші два семестри: аеродинаміка, теорія теплових двигунів, фізична культура, українська та зарубіжна культура, – “відмінно”, інші предмети – “добре”, трійок не мав.

Після того, як покинув коледж, пару місяців підробляв у будівельній бригаді — клав плитку. Після закінчення будівельного сезону мав епізодичні заробітки – торгував на ринку, возив посуд на продаж зі Слов»янська в Синельникове. Працював охоронцем на Слов»янському ізоляторному заводі, звідкіля пішов через невиплату зарплатні. Навесні 2003 року влаштувався на роботу до Дмитра Рибака, молодшого брата директора “Укрліги” Олександра Рибака. Особливим здоров»ям чи фізичною силою не визначався, на момент убивства І.Александрова мав 18 з половиною років. Не палив, спиртних напоїв практично не вживав, у контактах з членами злочинних угрупувань раніше ніколи не помічався.

На гавкання собаки на ґанок виходить Ніна Олексіївна, запрошує в дім. Що вражає в домі Онишків – бідність. Маленький чорно-білий телевізор “Весна”, на кілька років старший від Олександра, непрацюючий старий холодильник.

Ніна Олексіївна Онишко:

— Я йому постійно говорила: “Сашко, йди працюй з трудовою книжкою. Ну що це за робота без трудової?” А куди він піде, якщо все стоїть?

— А де він працював у останнім часом?

— Я до пуття й не знаю. Він місяців три тому влаштувався нарешті на постійну роботу. Офіс був там, де була “Укрліга”. Сашко сказав, що як тільки зареєструє його новий хазяїн фірму, так йому зроблять запис у трудовій. А я його ще питаю: “Ти там у якості кого працюєш, у якості охоронця, чи що, що їздиш постійно з хазяїном?”.

— А як хазяїна звали?

— Діма.

— Рибак?

— Не знаю. Вони познайомилися місяці три чи чотири тому. Сашко був такий щасливий, що нарешті знайшов роботу.

— Так вони що тільки зараз познайомилися?

— Навесні здається.

— А скільки Діма платив?

— Він платив кожний тиждень. Десь по 80-100 гривень. Для нас це чималі гроші – Сашко проходив усю зиму в туфлях, бо не було за що купити ботинки.

Прошу дозволу оглянути гардероб Олександра Онишка. М-да, повірити, що молодий хлопець, який у 18 років одержав 2 тисячі доларів, не купив собі навіть пристойних джинсів, важкувато. Але факт є факт – пара старих футболок, шкільний костюм, кілька сорочок та пара стареньких штанів – ото й весь гардероб “найманого вбивці”.

Ніна Олексіївна Онишко:

— Куртку йому бабка подарувала. Я отримую на місяць 185 гривень, донька вчиться, тому Сашко навіть одружитися не міг – з Оксаною вони вже три роки зустрічаються, а на весілля грошей немає.

— А якби в сина раптом з»явилася велика сума грошей, Ви б про це дізналися?

— У Сашка своїх грошей, по суті й не було, один сімейний гаманець. Та й які в нас гроші. Минулого року на день народження я йому сто гривень подарувала, думала, що він заробить десь ще сто, докладе та хоча б зимові чоботі якісь собі купить, але заробити йому нічого не вдалося.

— А давно Ви сина бачили?

— Шостого вересня. Була субота, день міста. Він каже: “Мамо, сьогодні свято, ми підемо погуляємо, а завтра я допоможу прибрати тобі город”. Все, більше я його не бачила. А наступного дня приїхала мама його товариша Руслана Турсунова, сказала, що Сашко їде по роботі на тиждень до Києва та попрохала зібрати його речі в дорогу. Руслан у Києві живе, уже рік як переїхав, а мама його живе тут недалеко, на Білбасівці. Передала я речі, проходить тиждень, сина не має. Аж доки він не зателефонував своїй Оксані й не сказав, що його зняли з поїзда на зворотній дорозі з Києва.

Таким чином, виходить Онишко був затриманий десь 16 вересня, через тиждень після того, як поїхав до Києва, а Шокін стверджує, що 22-го. Припущення, що Онишко затримався в Києві понад тиждень, критики не витримує – в такому разі он попередив би близьких.

Ще більше сумнівів щодо методів роботи слідства залишила по собі зустріч з рідними Руслана Турсунова – з їхніх слів незадовго до смерті Александрова він був виписаний з лікарні після важкої операції і ледь пересувався. До того ж вони найняли адвоката (для Онишків – це недосяжна розкіш, Ніна Олексіївна не має грошей навіть на дорогу до Києва), одначе його слідчий не допускає до участі в справі. Але в такому разі картина чергового “розкриття злочину” виглядає досить непривабливою:

8 серпня був затриманий Олександр Рибак, директор слов»янської фірми “Укрліга”, про якого ходили чутки, що це саме він “замовив” Александрова. Тим не менш, особи, яким зараз висунуто обвинувачення в безпосередньому скоєнні вбивства, начебто нічого не трапилося, продовжували мирне життя й нікуди не ховалися. Більш того, Онишко, який незадовго до того влаштувався працювати на фірму молодшого Рибака, навіть згодом їде до Києва у складі його світи. Але на початку вересня погіршується політична погода для Генерального прокурора. Різка критика його діяльності з боку не тільки опозиції, але й наближених до Президента кіл, реальна загроза позбутися крісла (і навіть, як стверджував народний депутат Турчинов – перспектива опинитися за ґратами через неймовірну корумпованість усього апарату ГПУ), примушують С.Піскуна робити певні кроки на свій захист. Найкращим захистом, беззастережно, є розкриття якогось резонансного злочину – вбивства Гонгадзе або Александрова – з числа тих, що перебувають під прискіпливою увагою Ради Європи, оскільки у випадку подальших “наїздів” на Генпрокурора завжди можна буде сказати, що то є помста за сумлінну роботу. Але заява про завершення слідства в “справі Гонгадзе” з огляду на наявність “записів Мельниченка” за нині діючого Президента неможлива. Залишається другий варіант, який тим більше прийнятний для Адміністрації Президента, що не в дуже красивому світлі виставляє чинного прем»єр-міністра, за часи губернаторства якого й був вбитий слов»янський журналіст.

Ще на початку вересня, перебуваючи в Бішкеку, Генпрокурор заявляв: “Вередюк був не один”. Але повернувшися до Києва, зрозумів, що й надалі смішити народ розповідями про бомжа-вбивцю та його напарника Ігоря Благова досить ризиковано. Одначе для рапортування про розкриття вбивства потрібно було пред»явити громадськості не тільки замовника (з ним якраз питань не було – про Олександра Рибака, як ймовірного замовника вбивства, неодноразово писалося в пресі), але ще й безпосередніх виконавців. І тут були два варіанти – або шукати справжніх вбивць, або хапати невинувату людину, на яку можна повісити вбивство, кидати її до камери, проводити цілодобові допити в протигазі, доки остаточно залякана жертва погодиться взяти на себе чужу провину. А якщо не погодиться – також не біда, у Таращанському лісі ям достатньо.

По якому саме шляху пішло слідство, стверджувати не беремося. Але, судячи з інформації, що є в автора цих рядків і яка підтверджується розповіддю Ніни Онишко, насправді Олександр Онишко був затриманий не 22 вересня, як про це заявив Шокін на прес-конференції, а на тиждень раніше. Якщо це дійсно так, то постає абсолютно природнє запитання, де він цей тиждень пробув і в якості кого (те, що не підозрюваного – це точно, бо підозрюваним він став у момент заповнення офіційного протоколу затримання). Цю версію підтверджує також та обставина, що рідні Онишка не були повідомлені про затримання Олександра, йому 22 вересня лише дозволили зателефонувати своїй нареченій. Причому, в телефонній розмові він сказав, що перебуває за ґратами вже не перший день. Якби Онишко дійсно був затриманий саме 22 вересня передбаченим законом способом, то повідомляв би про це рідним слідчий (допуск затриманого до телефону – то взагалі нонсенс) з відповідно позначкою про це в протоколі. Але, судячи з усього, Онишка просто зняли з поїзда та примітивно катували протягом багатьох днів, вимагаючи, щоби той у відеокамеру в присутності ГПУ-шного адвоката промовив те, що від нього чекали. Ясна річ, що при цьому ніхто не став перевіряти алібі затриманих і з»ясовувати, чи може справді “виконавець замовлення” Олександр Онишко познайомився з “організатором вбивства” Дмитром Рибаком лише через півтора роки після смерті Ігоря Александрова, а Руслан Турсунов напередодні вбивства журналіста був виписаний з лікарні після важкої операції.

Заявляючи про те, що той же Онишко належав до злочинного угрупування “17-та дільниця”, Шокін навіть не замислився, а чи буде бандит торгувати посудом на ринку? Висуваючи обвинувачення Д.Рибаку в тому, що той відібрав у дітей бейсбольні біти та передав їх виконавцям, слідчий навіть не подумав, а чи можуть слов»янські діти гратися бейсбольними бітами, якщо найдешевші коштують 60 доларів. Можливо, для Генпрокурора, з його годинником за 15 тисяч доларів, 60 баксів – не гроші. А в Слов»янську — то є місячна зарплатня. Стверджуючи, що безпосередні вбивці Онишко й Турсунов отримали по 2000 доларів на брата за виконання замовлення, ніхто з ГПУ не здогадався спочатку приїхати та подивитися, в яких матеріальних умовах вони жили насправді.

Ми не шокіни й стверджувати, що заарештовані невинуваті (чи, навпаки, винні) не можемо. Мова йде лише про процесуальні моменти та про способи ведення слідства. Якщо Онишко й Турсунов до злочину непричетні, то рано чи пізно (а в такому випадку, скоріше за все – посмертно) вони будуть реабілітовані. Якщо ж вони дійсно вбили Александрова, то ведення слідства недозволеними методами остаточно заведе справу в глухий кут.

Якби Генеральна прокуратура дійсно прагнула розкрити злочин і прагнула зробити це переконливо, то передусім треба було дбати не про гучні прес-конференції, а про неухильне дотримання прав затриманих, підозрюваних, обвинувачених. Якби дійсно керівництво ГПУ думало про імідж держави, то заарештовані перебували б у камерах, освячених Ніною Карпачовою, а в бюджеті б знайшлися гроші для того, щоби оплатити роботу будь якого адвоката, якого б вони забажали, причому ще до першого допиту.

Той факт, що на допит Турсунова не був допущений захисник, найнятий його рідними, однозначно дозволяє викинути в кошик на сміття всі його зізнання в причетності до вбивства, про яких з погордою говорив заступник Генпрокурора. І нічого по суті не міняє та обставина, що під час допиту був присутній інший адвокат, призначений слідчим. Відповідно до статті 59 Конституції України громадяни вільні у виборі захисників, порушення цього правила, відповідно до статті 62 Конституції України, позбавляє в наступному суд оперувати доказами, здобутими слідством за таких умов. Цікаво, чи розуміє це пан Піскун, чи Конституція для нього – то є порожній звук? Але, принаймні, це дуже добре розуміють у Раді Європі, де ніколи не визнають вирок українського суду у випадку нехтування прав обвинувачених. До речі, Вередюк вже мав призначеного слідством адвоката, і цей адвокат був чи не єдиною (після державного обвинувача Балєва, ясна річ) людиною, яка стверджувала, що його підзахисний скоїв убивство.

Цікаво, чи розуміє пан Шокін: якщо в майбутньому на суді виявиться, що Онишко дійсно був затриманий не 22 вересня, а хоча б 21, або навіть на кілька годин раніше, ніж про це вказано в протоколі затримання, то вся справа моментально розвалиться, бо постане закономірне запитання, а в який спосіб з нього вибивали потрібні прокуратурі зізнання? Чи може прокурори сподіваються, що в справі будуть не тільки “призначені” адвокати, але й “призначені” судді? А може вони сподіваються, що обвинувачені не доживуть до суду?

Цікаво, а чи розуміють режисери спектаклю під назвою “розкриття вбивства Александрова”, що все те, що вони розповідають на прес-конференціях буде прискіпливо перевірятися колегами загиблого журналіста? Але здається, що в Генпрокуратурі вже давно нічого не розуміють.

Володимир БОЙКО, “Свобода”



Олександр Онишко — курсант Слов”янського авіаційно-технічного коледжу цивільної авіації

Читайте также: