Пираты песчаных карьеров Крыма помогают оккупантам обустраивать инфраструктуру гигантской военной базы

Почнемо зі знайомства з фігурантами «піщаної справи» та їх реєстрації в паралельних світах — українській та російській юрисдикціях, аби надалі не було плутанини. До 2014 року до умовної ГК «Суеста» входило більше десятка компаній, пов’язаних між собою засновниками, керівниками та юридичними адресами.

ЛЮДИ І КОМПАНІЇ

Найбільш уживана адреса реєстрації — житловий будинок на проспекті Маршала Геловані, 19 у Севастополі, квартира №5 в якому належить родині Олексія Мазюка, якого вважають основним власником «Суести» (принаймні, він це не заперечував у 2012 році під час зустрічі з автором).

У грудні 2013 року Олексій Мазюк відзначився під час візиту Віктора Януковича до Китаю: була підписана рамкова угода між ТОВ «Київгідроінвест» Мазюка та китайською Beijing Interoceanic Canal Investment Management Co. (BICIM) про будівництво глибоководного порту між Саками і Євпаторією.

Після окупації Криму Росією BICIM заявила, що зупиняє проект і, посилаючись на дотримання основних принципів міжнародних відносин, спростувала інформацію про ведення переговорів з Росією і «владою» Криму.

Група компаній «Суеста» — умовна. Тобто, такої юридичної особи не існує, але є ТОВ «Суеста», зареєстроване в поки що окупованому Донецьку. Без пов’язаних з ними неприбуткових організацій (що також були засновниками цілої низки підприємств), до ГК  «Суеста» можна занести близько десятка українських компаній. Більшість із них мають двійників у російській юрисдикції, тобто, після окупації Криму були зареєстровані ще й у державному реєстрі РФ. Окрім двох:  ЗАТ «Південна інвестиційна компанія» та ТОВ «Суеста» (яка, втім, є засновницею «російського» ООО «Южная гавань»).

Згідно даних  державного реєстру України, Олексій Мазюк є засновником лише одного ТОВ — «Київгідроінвест», та низки громадських організацій, що об’єднують ветеранів та інвалідів — військових моряків, відставників ЧФ. Співзасновники цих громадських організацій — бізнес-партнери Олексія Мазюка, його дружини Олени і доньки Яніни Мазюк.

Олег Стьопін, Тимур Гафуров, Олег Резцов, Олександр Адарич, Олександр та Світлана Муравйови, Надія Чепишко є засновниками або керівниками бізнес-структур із групи компаній «Суеста». Приміром: Олег Стьопін, Тимур Гафуров та Яніна Козловська (дівоче прізвище — Мазюк), є засновниками благодійної організації «Ми інваліди — самі». Водночас, Тимур Гафуров очолює ТОВ «Югекоресурс», утворене компаніями  Олексія та Олени Мазюк, яке, за українськими реєстрами є власником судна «Трофа».

Гафуров також керує зареєстрованою у Москві компанією «Южморсервис» (на ній у росреєстрах — «Печора і «Трофа»), засновником якої значиться інший «громадський діяч» з орбіти «Суести» — Олег Стьопін.

Цей відставний офіцер Чорноморського флоту є директором українського ТОВ «Торгівельний дім «Бетонстрой» — судновласника земснаряду «Печора» та до 2014 року — «Трофи»,  які і добувають морський пісок у Криму.

Отже, засновники та керівники в українських юридичних особах та їхніх російських клонах  і тотожні, і різні, але всі вони — із однієї і тієї ж тієї ж колоди відставників ЧФ та їхніх родичів. Зазначимо також, що перелік російських компаній  родини Мазюк та їхніх партнерів виглядає довшим українського, на Яніну Мазюк навіть зареєстровані два компанії на Далекому Сході РФ — «Дальморфельф» та «Дальспецфлот», однак зараз обидві у стані ліквідації.

ЛІЦЕНЗІЇ

П’ять компаній, що входять до умовної групи «Суеста» мали  спеціальні дозволи на видобуток піску на морських родовищах Криму: в озері Донузлав (ЗАТ «Південна інвестиційна компанія»), на родовищі Севастопольське 1, що охоплювало акваторію на південь від міста (ТОВ «Суеста»; на родовищі «Південне», в акваторії Великої Ялти (ТОВ «Київгідроінвест»), на родовищі «Східне» (ТОВ «Агат-А») та на родовищі «Бакальська банка» —  в семи кілометрах від краю коси Бакал (ТОВ «Южгеоекоразведка).

Обсяги видобутку морського піску в Криму перед окупацією його Росією почали різко зростати одночасно із темпами будівництва олімпійських об’єктів у Сочі. Компанія Олексія Мазюка поставляла пісок росіянам, добуваючи його на озері Донузлав. Судна «Печора» та «Трофа», що належать пов’язаним компаніям,  курсували між Донузлавом та Севастополем, де у Камишовій бухті пісок перевалювався, як рейсові маршрутки.

Ліцензію на видобуток піску на кар’єрі в озері Донузлав мала «Південна інвестиційна компанія», юридична адреса якої і досі, згідно державного реєстру, знаходиться в Києві, на вулиці Леоніда Первомайського, 11. І вона, як і ТОВ «Суеста»,  не має «двійника» у російському реєстрі. Однак знайти її офіс ми не змогли —  у держреєстрі відсутній номер квартири, а в будинку немає вивісок. Засновники — четверо фізосіб, серед яких вже знайома нам Олена Мазюк та Олена Бондар — донька Леоніда Жунька, колишнього голови Севастопольської міської адміністрації та представника президента в АРК часів Леоніда Кучми.

Ліцензію на видобуток піску в Донузлаві мав ще й Євпаторійський морський торговельний порт, який «Південна інвестиційна компанія» намагалась довести до банкрутства, подавши позови на великі суми — 32 мільйони гривень.

За фактами незаконного видобутку піску в Донузлаві кримськими прокуратурами відкривались кримінальні провадження, але в основному — проти конкурентів ГК «Суести». Збитки, завдані екології цього унікального району, так ніхто і не компенсував.

У 2013 році судна «Печора» та «Трофа» збільшили видобуток піску в акваторії Севастополя. Ліцензію на родовище «Севастопольське-1» мала компанія «Суеста». Запаси піску у цьому районі заявлялись обсягом у 20 мільйонів тонн.

Олімпійський Сочі потребував піску — і його видобуток йшов навіть уночі, загрожуючи розмиванням мису Фіолент. Тож екологічна громадськість, що проводила акції протесту, таки домоглася реакції влади: прокуратура Севастополя через суд зупинила дію ліцензії «Суести».

Після окупації Криму компанії із групи «Суеста» продовжили діяльність із видобутку морського піску, попит на який стрімко зростав. Окупанти потребували матеріали для будівництва важливих інфраструктурних об’єктів, необхідних для функціонування гігантської військової бази, в яку перетворився Крим.

На час так званого перехідного періоду Росія визнавала видані Україною документи та спеціальні дозволи. Їй було вигідно, аби підприємства не припиняли видобуток корисних копалин — пісок був у особливій ціні, адже його бракувало для будівництва мосту через Керченську протоку та траси «Таврида».

За ліцензією, виданою Державною службою геології та надр України компанії «Екоюжгеоразведка», судна «Печора» та «Трофа» продовжили видобуток піску на родовищі «Бакальська банка» і після окупації Криму Росією.

Варварський видобуток морського піску на Бакальській косі — у заповіднику «Лебедині острови» в Криму призвів до катастрофічних наслідків: частина коси, яка раніше була мисом, стала островом. Море розмило дорогу на косі і з’їло знамениті пляжі.

Спеціальний дозвіл на видобуток піску на родовищі «Бакальська банка» севастопольське ТОВ «Екоюжгеоразведка» отримало у 2008 році. Однак найінтенсивніший видобуток почався саме в роки окупації.

Важливо: дія українського спецдозволу на видобуток піску на «Бакальській банці», який визнавався окупантами, закінчилась 17 квітня 2018 року. Однак фактично компанія «Екоюжгеоразведка» добувала пісок до середини березня 2020 року. При цьому, як свідчать дані російських реєстрів, компанія мала російську ліцензію лише на маркшейдерські роботи. Тобто, окупаційна влада закривала очі на те, що севастопольці два роки качали пісок взагалі без будь-яких дозволів — і українських, і російських. Бо його потребували «стройки века».

Роботи на «Бакальській банці» у 2018 році відбувались у 14 км від острова Джарилгач  поблизу Скадовська  Херсонської області. Видобуток вівся уже чотирма  земснарядами — крім  «Печори» і «Трофи» у ГК «Суести» з’явились ще  «Іртиш» та «Амур», куплені вже після окупації Криму у італійського та французького судновласників. Завдяки цьому обсяг видобутку морського піску у заповідній зоні Чорного моря було подвоєно.

Хижацький видобуток  піску у заповідній зоні в територіальних водах України охоронявся катерами прикордонної служби ФСБ. Як зафіксували українські прикордонники, 22 жовтня 2018 року незаконну діяльність земснарядів «Трофа» та «Іртиш» прикривав радіотехнічний пост (РТП) «Берег 85» Федеральної служби безпеки Росії.

Зліва направо судна: «Печора», «Трофа», «Іртиш» Фото: marinetraffic.com

Прокуратура АР Крим відкрила кримінальне провадження за фактом здійснення незаконного видобутку піску і розробки корисних копалин в заповідному районі Каркінітської затоки Чорного моря.

За даними слідства, судно «Печора» протягом 2015-2018 років щонайменше 307 разів заходило в закриті кримські порти в районі незаконного видобування піску. Як вважають у прокуратурі, це спричинило збитків на суму у 140 мільйонів гривень.

Наразі у кримінальному провадженні вже є підозрюваний. Це Євгеній Пономаренко, директор та засновник московської компанії «Морское агентство «Транс-Сервис». Компанія із такою ж назвою раніше діяла у Севастополі та була оператором судна «Печора» до кінця 2011 року.

«У січні цього року йому було повідомлено про підозру у вчиненні злочину, передбаченого ч.4 статті 240 ККУ, а саме: порушення правил користування надрами, незаконне видобування корисних копалин на території заповідного фонду, що спричинило тяжкі наслідки.  На даний час підозрюваний оголошений в розшук», — повідомив начальник відділу прокуратури АРК Вадим Лушпієнко.

Отже,  перший невтішний висновок нашого розслідування: після окупації Криму РФ український Уряд не зупинив дію спеціальних дозволів на видобуток корисних копалин на півострові. Тож усі підприємства, які мали спецдозволи на видобуток піску, глини, різного каменю та інших будматеріалів, ліцензій на видобуток газу і нафти, бальнеологічних ресурсів,  продовжили роботу на цілком законних підставах!  Єдиний відомий виняток — спецдозволи ДАТ «Чорноморнафтогаз», юридична адреса та правління якого були переведені в Київ,  а видобуток вуглеводнів захопленим окупантами підприємством у Криму визнані незаконними і зараз НАК «Нафтогаз» виставляє Росії міжнародний позов  у 8 млрд доларів.

Випадок із видобутком піску на «Бакальській банці» взагалі унікальний — українська ліцензія компанії «Екоюжгеоразведка» діяла до 2018 року, тож видобуток упродовж двох років потому був повним піратством, на яке окупанти закривали очі, аж поки від коси не відмило острів. Діяльність компанії зупинив Роздольненський «райсуд», а Роскомнадзор подав позов на 58 мільйонів рублів.  В українському провадженні наразі — тільки один підозрюваний і тільки одне судно земснаряд — «Печора», хоча незаконний видобуток, як говорилось, вели чотири судна. Знайомство ж із судовими ухвалами у даній справі привели до другого невтішного висновку: із встановленням реальних судновласників та  операторів суден в українських правоохоронців та судів великі проблеми. 

ВЛАСНИКИ СУДЕН 

Відповідно до даних, що містяться у базі Equasis та фігурують у судових документах, з квітня 2011 року власником земснаряду «Печора» була офшорна компанія Emerald Purple Shipping, зареєстрована у Белізі. Оператором судна на той час вказана компанія Тrans-Service Мaritime Аgency — це англійська версія назви приватного підприємства «Морское агентство Транс-Сервис», зареєстрованого у Севастополі на Ганну Каретнікову.

З грудня 2011 року судновласником і водночас оператором «Печори» став «Торгівельний дім «Бетонстрой» із групи компаній «Суеста».

Після окупації Криму земснаряди «Печора» і «Трофа» змінили прапор на російський, порт приписки — на Туапсе і увійшли до російського регістру судноплавства, не виходячи з українського, що є порушенням правил мореплавання.

Із грудня 2014 року у базі Equasis судновласником і оператором «Печори» та «Трофи» вказано  компанію «Южморсервис», яка зареєстрована у Москві.

База даних Equasis — це міжнародний онлайновий проект, що є спільною ініціативою Європейської комісії та Управління торгового флоту Франції. Мета Equasis — підвищити рівень безпеки світового судноплавства. База Equasis формується із інформації, наданої  компаніями — власниками та менеджерами суден, без її перевірки та верифікації прав. Зазначимо також, що назви компаній тут можуть не відповідати назвам юридичних осіб, які володіють чи управляють суднами. Але ця обставина, на жаль, не береться до уваги українськими правоохоронцями, які використовують неофіційні англійські версії назв юридичних осіб із бази Equasis у кримінальних провадженнях.

У 2018 році Приморський районний суд Одеси наклав арешт на земснаряд «Печора» в рамках кримінального провадження щодо порушення правил використання надр, тобто,  видобування піску в окупованому Криму. У клопотанні про арешт «Печори» слідчі Нацполіції вказували, що власником судна є компанія Trans Servicе Maritime Agency LTD — бо так вказано у бази даних Equasis.

Назву цієї, насправді,  російської юрособи та її московську адресу в ухвалах українських судів, що супроводжують цю справу, чомусь вказують англійською мовою.  Хоча ЄГРЮЛ — державний реєстр юридичних осіб РФ — взагалі не передбачає англійської версії назв. І там ця московська компанія зареєстрована як «Морское агентство «Транс-сервис». Ця назва вже звучала — так зветься і севастопольське приватне підприємство, що було оператором «Печори» у 2011 році.

Можна зрозуміти, чому адвокати російських компаній у документах, що подаються до українського суду, перекладають російські назви англійською мовою, називають свої ООО як LTD чи LLC, з додаванням «международная компания». Вони думають, що так не дуже світитиметься юрисдикція держави-агресора.

Але абсолютно незрозуміло, чому українські правоохоронці та судді використовують, по суті, самоназви, не перевіряючи інформацію у державних реєстрах. Українських, насамперед, якщо мова йде про українські особи, попри те, що вони наразі діють на тимчасово окупованій території.

Центр журналістських розслідувань отримав витяг із Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, і виявив, що власником земснаряду «Печора» є ТОВ «Торгівельний дім «Бетонстрой» (засновницею записана Світлана Муравйова, дружина колишнього головного редактора газети ЧФ «Флаг Родины», а нині — «Ветеран Севастополя» Олександра Муравйова, який є партнером Олексія Мазюка у двох ветеранських організаціях). ТД «Бетонстрой», в свою чергу, також є засновником ТОВ «Екоюжгеоразведка» — власниці спецдозволу на видобуток піску на родовищі «Бакальська банка».

Аналогічна ситуація і з земснарядом «Трофа», який усі ці роки також використовувався для видобутку піску. Згідно майнового реєстру, власником «Трофи» є українське ТОВ «Югекоресурс», засноване компаніями Олексія та Олени Мазюк.

Але найбільша  несподіванка виявилась у даних щодо цих компаній,  які містяться у Держреєстрі речових прав на нерухоме майно. Виявилось, що судна «Печора» та «Трофа», що належать  ТОВ «ТД «Бетонстрой» і «Югекоресурс»,  стали заставним майном при отриманні кредиту в «Українському бізнес банку». Він належав до бізнесорбіти Олександра Януковича, тривалий час ним керував Сергій Арбузов — до того, як стати віце-прем’єром уряду Миколи Азарова.

У заставі  за кредитними угодами також були комплекс перевантаження будівельних матеріалів бази технічного обслуговування флоту у Камишовій бухті (міні-порт для перевалки піску), квартира і нежитлове приміщення у Севастополі, та корпоративні права в компаніях із групи «Суеста». Позичальниками, крім компаній, були також Яніна Масюк та Світлана Муравйова.

У 2015 році НБУ ухвалив рішення про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію «УкрБізнесБанку», тож усе заставне майно перейшло до Фонду гарантування вкладів фізичних осіб (ФГВФО).

Фонд тричі виставляв на продаж право вимоги банку щодо майна севастопольських позичальників, однак покупців не знаходилось. Але, як свідчить Держреєстр майнових прав, 26 березня 2020 року право вимоги за іпотекою банку щодо севастопольських активів відійшло Фінансовій компанії «Капітал Джірінг», бенефіціаром якої є відома на борговому ринку і водночас втаємничена особа — Дмитро Мурахвер.

А вже у травні факторингова компанія ООО «Инвест Фактор»,  яка зареєстрована в російському Краснодарі і через сімферопольську ООО «СДК Крым» належить тому ж Дмитру Мурахверу, у так званому «арбітражному суді Криму» подала позов до п’яти компаній із умовної групи «Суеста» з вимогою повернення кредитних боргів. Сума позову складає майже 2,5 мільярди рублів!

Отже, акцентуємо увагу на проблемах, виявлених у цій частині нашого розслідування.

Проблема перша і зустрічається часто: українські правоохоронці та судді приймають на віру англійські самоназви російських компаній — власників та менеджерів суден, внесених до бази Equasis. Іще раз: це не офіційна і не перевірена інформація, а лише та,  яку самі компанії внесли до бази.

Проблема друга, похідна від першої. Як Фонд гарантування вкладів міг продати у 2020 році права на заставну «Печору», якщо українським судом вона була арештована  у 2018 році в рамках кримінального провадження? Питання наразі без офіційної відповіді — бо на наш запит у Фонді ще не відповіли.

Але у нас є здогадка: у Держреєстрі майнових прав відсутня інформація про обтяження судна «Печора» через арешт, накладений  Приморським райсудом Одеси. Можливо тому, що, як свідчить ухвала, судновласником там вказане не ТОВ «Торговельний дім «Бетонстрой», а Trans Servicе Maritime Agency LTD?

Тим часом довкола судна Seabreeze (прапор Белізу, судновласник — в офшорі BVI, офіс — у Москві за однією адресою з тим же «Морским агентством «Транс-Сервис»), що було арештоване у порту «Південний» для компенсації шкоди, завданої видобутком піску земснарядом «Печора», розгортається справжній детектив. Із залученням американського президента — точніше, поки що тільки його імені. І про цю історію — незабаром  у другій частині нашого розслідування.