Російські окупанти вивезли з захоплених територій близько двох тисяч ув’язнених і засуджених

Вторгнення РФ на територію України негативно позначилося на роботі пенітенціарної системи: одразу в окупації опинилося 11 СІЗО і колоній. Евакуювати звідти затриманих і ув’язнених (У СІЗО утримують людей, котрі ще не мають вироку суду, вони перебувають у статусі затриманих, у колоніях — після вироку), а також працівників було неможливо. З неокупованих, але небезпечних регіонів, згодом вивезли близько чотирьох тисяч затриманих і ув’язнених та 350 працівників.

Із деяких СІЗО і колоній росіяни випускали ув’язнених і засуджених, а близько двох тисяч — примусово депортували на окуповані території Луганської і Донецької областей, в Крим чи Росію. Їх оголосили в розшук та внесли у список депортованих цивільних полонених, зазначає видання “Ґрати“.

Як для СІЗО і колоній почалася війна, скільки коштів виділив уряд на облаштування табору для військовополонених росіян та чому навіть в умовах війни треба продовжувати реформу пенітенціарної системи, — у монолозі заступниці міністра юстиції, що курує цей напрямок, Олени Висоцької.

«Після вторгнення РФ одразу в окупації опинилися 11 установ виконання покарань»

Олена Висоцька. Фото: Ніна Ляшонок, Ґрати

Попри страшний ранок 24 лютого, я прийшла на роботу. У мене були заплановані робочі зустрічі. Через годину стало зрозумыло, що на зустрічі ніхто не приходить. Я ще обурювалася, напевно не до кінця вірила, що почалася повномасштабна війна. Працівники очікували вказівок, що робити далі, були дзвінки з регіонів… Все відбувалося якось швидше, ніж зазвичай.

Розмов про можливий наступ російських військ було чимало, але ми не очікували, що буде така широка лінія фронту. До цього точно не були готові.

Одразу в окупації опинилися 11 установ виконання покарань, де перебувало близько трьох тисяч засуджених і ув’язнених.

Перші два-три дні зідзвонювалися з керівниками цих установ. У деяких — питання евакуації на той момент не стояло — росіяни поставили блокпости, виїжджати вже було небезпечно. Згодом і зв’язок з керівниками обірвався.

Чітких протоколів, як діяти в таких ситуаціях персоналу кримінально-виконавчої служби, не було. Якщо у військових є наказ про відступ у випадку необхідності зберегти життя, то ми не можемо дати наказ своєму персоналу покинути місця позбавлення свободи і переїхати на безпечну територію, бо від нас залежить безпека засуджених та ув’язнених. Поставало питання: як вибудувати роботу персоналу в таких умовах. Та й перевірити, хто і як працює в такій ситуації, — неможливо. Хто залишився вірний Україні, а хто почав співпрацювати з окупантами. Є понад сто таких справ, їх розслідує Служба безпеки та Державне бюро розслідувань.

Холодногірська колонія №18 у Харківській області після вторгнення. Фото: пресслужба Міністерства юстиції

Ми вирішили оголосити простій в тих установах, що були на окупованих територіях. Ця процедура, визначена в Трудовому кодексі. Фактично це призупинення роботи установи зі збереженням частини зарплати працівникам.

Поступово вдалося організувати евакуацію з підконтрольної, але небезпечної території, -понад чотирьох тисяч засуджених та ув’язнених із 11 установ на більш безпечні території. Працівники також могли переїхати. Загалом 350 співробітників працевлаштувалися на вакантні посади в інші установи нашої системи. Це — не безмежна можливість. Наші штатні розписи чітко регламентовані. Ми не можемо їх збільшувати. Тому частина працівників так і числилася у простої. Дехто залишився охороняти установи відбування покарань, звідки ув’язнені і затримані були евакуйовані, оскільки це — режимні об’єкти.

Евакуація спричинила чимало проблем. Знадобилися додаткові місця, щоб розмістити ув’язнених і затриманих.

СІЗО були переповнені і до повномасштабного вторгнення. Колонії ми закривали, щоб оптимізувати систему. Втім, використовувати ці приміщення одразу неможливо — вони законсервовані, для розконсервації потрібні додаткові кошти і час. У нас не було ні першого, ні другого. Довелося розміщувати ув’язнених і засуджених в установах, що працювали. Це, звісно, не подобалося ні працівникам, ні ув’язненим і засудженим.

Крім того, ми не могли забезпечити вивезення речей, оскільки мова йшла тільки про швидку евакуацію людей. Вони, звісно, обурювалися. Ми відверто їм говорили про ситуацію, про небезпеку обстрілів. Згодом, думаю, вони це усвідомили — деякі з установ були пошкоджені чи знищені внаслідок бойових дій. Колонії у Торецьку та Оріхові, до прикладу, — повністю знищені. Після деокупації Херсону росіяни, що відступили на лівий берег, постійно обстрілюють слідчий ізолятор, розташований на правому.

Шанси зберегти життя засуджених, коли довкола ведуться бої чи відбуваються ракетні обстріли, — дуже малі. В установах виконання покарань, здебільшого, немає підвалів, які можна використовувати як сховища. Це були додаткові аргументи, щоб заспокоїти обурення.

Згодом завдяки міжнародним партнерам таки вдалося вивезти деякі речі ув’язнених і майно установ із регіонів, де було більш-менш безпечно.

«В установах виконання покарань після деокупації виявили катівні»

У херсонському СІЗО, 14 листопада 2022 року. Фото: Ніна Ляшонок, Ґрати

У різних регіонах росіяни поводилися по-різному стосовно ув’язнених чи затриманих. Когось — випускали із СІЗО чи колоній, когось — вивезли на окуповані Луганську чи Донецьку область або в Росію.

У Херсоні — наразі єдиному деокупованому місті, де розташовані установи відбування покарань, перед відступом росіяни відкрили двері слідчого ізолятора. Звісно, чимало засуджених втекли, але чимало згодом повернулися, навіть довічно засуджені. Важко назвати кількість тих, хто втік, адже частину засуджених росіяни незаконно вивезли у Крим та в РФ. Зрозуміло, що якщо немає рідних в Херсоні, а стоять блок-пости, то засудженим важко сховатися. Але я вірю, що вони поверталися, бо бачать майбутнє з Україною і не хочуть погіршувати своє юридичне становище.

А з колоній росіяни завчасно — до відступу на лівий берег — вигнали всіх засуджених на правий берег або на тимчасово окуповані «Л/ДНР» чи вивезли в Росію. Ми повідомили про це правоохоронні органи, вони оголосили їх у розшук і внесли у список цивільних полонених, яких примусово депортували. Це близько двох тисяч людей. Поступово з’являється інформація про тих, кому вдалося втекти в іншу країну або повернутися в Україну.

В установах виконання покарань після деокупації були виявлені кімнати, схожі на катівні. Ув’язнені розповідають, що їх не катували. Але туди могли привозити цивільних, котрі протестували проти окупаційної влади. Поки з цього приводу триває розслідування.

«Зараз Україні є що показати навіть світу щодо утримування військовополонених»

Російські військовополонені у спеціально обладнаному таборі у Львівській області. Фото: Стас Юрченко, Ґрати

Ми взяли на себе функцію для тримання військовополонених і, відповідно, забезпечення їм належних умов. Таким чином вирішили допомогти військовим — щоб вони могли зосередитися лише на захисті держави. Це новий для нас досвід, але зараз Україні є що показати світу щодо швидкої організації тримання військовополонених під час повномасштабного вторгнення.

Детально про військовополонених розповідати не можу, у тому числі, назвати їх кількість. Це може негативно вплинути на переговорний процес.

Можу лише розповісти, як почалася наша робота з облаштування місць для їх утримання. Це було важко, зізнаюсь. Ми не мали такої практики. Женевська конвенція містить досить загальні норми, та й українське законодавство було не готове до цього.

Табір для військовополонених не був готовий на початку вторгнення, але тоді й полонених було небагато. Спочатку ми звозили їх в дільниці, що були облаштовані при кожному СІЗО у великих містах, а уже потім — у табір.

Минулого року Кабінет міністрів виділив 44 мільйона гривень із резервного фонду на облаштування табору та тримання військовополонених — зробили ремонт, закупили обладнання.

Спеціально обладнаний табір для російських військовополонених у Львівській області. Фото: Стас Юрченко, Ґрати

Нас часто критикують: навіщо облаштовувати російським полоненим хороші умови, навіщо світло, тепло… Але це — наша міжнародна репутація та запорука надання допомоги нашій країні. Для кожної цивілізованої країни важливий показник — дотримання прав людини. Далі — дотримання прав людини у місцях несвободи, і тим більше дотримання прав людини щодо військових армії ворога. Ми не даємо шансів росіянам ані зараз, ані потім в юридичній війні використати це питання проти нас.

Я розумію родичів українських полонених, що перебувають у Росії, зважаючи на те, якими вони повертаються додому, розумію обурення наших військових. Але нам важливо залишатися цивілізованою країною. Саме тому виконання функції тримання військовополонених покладено на Міністерство юстиції, а не на Міноборони.

«Серед помилуваних засуджених для участі в обороні країни є і загиблі, і Герої України»

На початку вторгнення ми були завалені клопотаннями засуджених та ув’язнених з проханням про помилування (чи звільнення із СІЗО) і намір брати участь в обороні країни. Таке право мають ті, хто не вчинив тяжкого або особливо тяжкого злочину. Ми передали такі заяви Комісії при президентові з питань помилування. А вона, в свою чергу, запропонувала президенту помилувати 363 засуджених, які мали нетривалі строки покарання та ненасильницькі статті, а також воєнний досвід.

Так, це резонансний факт помилування, оскільки в один період такої кількості помилуваних не було в нашій країні. Але таке рішення було пов’язане з бажанням підсилити армію. Згодом надсилали запити до військових щодо подальшої долі помилуваних. Можу лише сказати, що серед них є й загиблі, і ті, хто нагороджений званням Герої України.

Наразі подібної повторної процедури помилування не плануємо. Більше націлені на те, щоб впровадити реформу — щоб не за кожний злочин людина потрапляла у в’язницю.

«Не кожен, хто вчинив злочин, повинен сидіти у в’язниці»

Ще в грудні 2021 року Кабмін затвердив стратегію Мін’юсту щодо реформування пенітенціарної системи до 2026 року. Згодом ми подали у парламент кілька законопроектів для впровадження реформи. З-поміж іншого пропонуємо використовувати пробацію  Пробація – робота з правопорушниками без ізоляції їх від суспільства, контроль за ними і водночас надання їм психологічної та соціальної підтримки.для засуджених за кримінальні проступки та злочини невеликої тяжкості, а також ув’язнених, яким цей вид покарання призначається як заміна невідбутої частини терміну покарання.

Крім того, пропонуємо різні варіанти сплати застави, в тому числі у розстрочку і під заставу майна. Такі зміни можуть значно розвантажити установи виконання покарань.

Мета реформи — зменшити тюремне населення в Україні. Не кожен, хто вчинив злочин, повинен сидіти у в’язниці.

Парламент поки не прийняв ці зміни. Реформу зупиняє війна, розставляє інші пріоритети. Але якщо тримати її у фокусі, то можна продовжувати навіть у надзвичайно складних умовах. Це важливо і для самих засуджених, і для суспільства. Більше того, реформування пенітенціарної системи — одна з вимог для вступу України в Євросоюз.

Більшість вимог ЄС стосуються покращення інфраструктури — будівництво нових слідчих ізоляторів, реконструкція в’язниць. Для цього потрібні значні кошти. Сьогодні ми можемо зробити хіба дрібний ремонт, оновити частину обладнання.

Восени минулого року ми серйозно готувалися до блекаутів, оскільки установи виконання покарань дуже чутливі до відсутності електропостачання. І система охорони, і холодильні камери, де зберігаються значні запаси продуктів, і електроплити для приготування їжі без світла не працюватимуть. Тому ми думали, як справитися з цією проблемою без додаткового фінансування.

Просили допомоги в партнерів, використовували кошти з фондів. Деякі країни з перших днів нам допомагають, як от Польща. Вони і техніку завозили в колонії, і продукти харчування, і навіть автомобілі.

У нас були генератори ще радянських моделей. Ми їх відремонтували, щоб в разі необхідності використовувати. В деяких ситуаціях змінювали логістику — до прикладу, випікали хліб в колоніях, де було світло, і возити в ті, де не було. Червоний Хрест привіз теплі ковдри, подушки… Насправді будь-яка допомога для нас важлива.

Коли від війни потерпає цивільне населення, спонсорів для фінансування тюремної системи не так багато. Я з великим розумінням ставлюсь до того, якщо отримую негативну відповідь на свій запит від тієї чи іншої організації. Головне, щоб вони допомагали Україні, а кому саме, — не так важливо.

«Капітальні видатки профінансовані на 1%»

Зменшення тюремного населення не буде буквальною економією коштів. Але виділені кошті будуть якісно витрачені: на сучасне обладнання для пошуку заборонених речей, на підвищення зарплати працівникам, щоб прибрати корупцію і мотивувати їх тощо.

У бюджеті на цей рік пенітенціарна система профінансована на 80% — на зарплати працівникам, комунальні витрати, харчування, медикаменти. Тобто приблизно влітку потрібно буде поговорити з представниками Міністерства фінансів, щоб отримати додаткове фінансування.

Якщо йде мова про капітальні видатки — на обладнання, ремонтні роботи, то вони не профінансовані взагалі. Менше 1%. Утримувати систему в тому стані, в якому вона є, можна. А реформувати — ні.

У 2020 році ми підготували проєкт приватизації приміщень тюремної системи, які не використовуємо. 70% коштів від їх продажу має залишитися в системі. Але цей процес призупинився через війну. Треба, щоб стабілізувався інвестиційний клімат, і ми могли отримати більше пропозицій від потенційних інвесторів.

Зрозуміло, які поточні бюджетні пріоритети держави у воєнний час. І я в жодному разі не звинувачую когось у тому, що на пенітенціарну систему немає значних видатків. Та при цьому не варто повністю зупиняти реформу.

У процесі відновлення країни хочемо ініціювати побудову сучасних установ відбування покарань і залучити допомогу країн-членів ЄС. Але для цього треба хоча би законодавство змінити, відповідно до міжнародних стандартів.

Джерело: “Ґрати“