Спротив російській агресії: які є ознаки підготовки наступу з того й іншого боку

З настанням зими бойові дії в Україні не затихли. Росія, вочевидь, вирішила йти у наступ, хоч і з обмеженими цілями. Спробувала оточити Бахмут, взяла під контроль Соледар, і тепер намагається атакувати на Запорізькому напрямку.

Ситуація на фронті далека від спокійної, але у пресі й соцмережах обговорюють можливість більших наступальних дій з обох боків. Фронт завмер в очікуванні початку нового етапу війни в Україні, коли обидві сторони запустять великі загальновійськові операції проти добре підготовленого супротивника, пише Бі-Бі-Сі.

Впевненість, з якою обговорюються майбутні наступи з боку Росії й України, вже настільки велика, що йдеться не про можливість таких операцій, а про час, коли вони почнуться, та про напрямок ударів.

Так, Reuters у своєму суботньому матеріалі цитувало американського високопосадовця, який сказав невеликій групі журналістів, що Вашингтон радить Києву відкласти новий великий наступ до часів, коли Україна отримає й освоїть всю зброю з останнього пакета допомоги.

За словами цього чиновника, американці хочуть, щоб українські військові добре освоїли всю техніку і види зброї, які вони отримали й отримають найближчим часом.

• Чого чекати від воєнної кампанії 2023 року: можливі сценарії розвитку подій на фронті

На пресконференції після зустрічі в німецькому Рамштайні про майбутній наступ ЗСУ відкрито говорили найвищі американські військові посадовці, серед яких був голова Об’єднаного комітету начальників штабів США генерал Марк Міллі.

Міллі зі стриманим оптимізмом сказав, що, хоча Україні буде дуже важко повністю звільнити окуповані території у 2023 році, вона зможе успішно провести операцію, якщо в найближчі місяці отримає необхідні засоби.

Про можливість великого наступу росіян багато хто також говорить як про щось неминуче, до чого треба готуватись. 20 січня ВВС News Україна опублікувала інтерв’ю з колишнім командувачем сухопутних сил польської армії Вальдемаром Скшипчаком, який командував багатонаціональною дивізією в Іраку, де служили й українські військові.

За словами генерала, Росія накопичує сили в районах Брянська, Курська й Воронежа, і наступ може розпочатись з цих напрямків. Імовірність наступу він називає високою: розпочатись, як вважає військовий, він може у найближчі два-три місяці.

Реальні задуми генеральних штабів двох країн, звісно, не розкривають, але визначити наміри можна і за непрямими ознаками. Таких ознак багато – це публічні заяви політиків, постачання зброї, необхідної для специфічних операцій, а також підготовка військовослужбовців.

Однак бойові дії і їхній успіх залежать не лише від намірів політиків і воєначальників – реальність змушує їх коригувати плани.

ВВС спробувала розібратись в тому, які є ознаки підготовки наступу з того й іншого боку, що можна сказати про характер майбутньої кампанії та у чому складність її проведення.

• Российские войска бегут под натиском ВСУ: мнение экспертов и российских военных

Політична мета – перший етап підготовки будь-якого конфлікту. Вона визначає, які військові цілі матиме генеральний штаб, які кошти виділять на війну, як працюватиме військова промисловість та багато іншого.

Як писав англійський військовий теоретик Безіл Генрі Ліддел Гарт, “воєнну ціль має визначати політична мета”. “Ціль війни – домогтися кращого, хоча б на ваш погляд, стану миру після війни. Отже, ведучи війну, важливо постійно пам’ятати, який мир вам потрібен”, – йдеться в його книзі “Стратегія непрямих дій”.

Другий, дуже важливий сенс політичної цілі – моральний стан військ і населення загалом. Для військових, як і для цивільних у тилу, важливо розуміти, коли і де закінчиться війна. У цьому контексті ціль має бути сформульована максимально просто – наприклад, звільнення своєї території (або окупація території супротивника), розгром армії, захоплення столиці тощо. Наприклад, політична ціль СРСР у Другій світовій війні – розгром німецької армії та взяття Берліна – ні в кого не викликала жодних запитань.

Якщо на початку російського вторгнення російські політичні цілі не були сформульовані чітко, то згодом, після невдачі першого “блискавичного” етапу війни, російське керівництво заявило, що прагне отримати контроль над Донбасом і півднем України.

Однак ці цілі досі остаточно не визначені. Окрім Донецької й Луганської областей України, Росія оголосила своїми суб’єктами ще й Херсонську та Запорізьку області, у пропагандистських каналах фігурують й інші цілі – аж до захоплення всієї території країни.

Чого домагається Росія в Україні, суспільству чітко не пояснили, а цілі неодноразово змінювалися з провалами російської армії на фронті. Історик з Єльського університету Тімоті Снайдер вважає, що війна в Україні відбувається радше через невизначеність долі самої Росії та процесу передачі влади в ній, зокрема.

Політична ціль України досить чітко сформульована – повне звільнення територій, які Росія захопила, починаючи з 2014 року. Однак, хоча ціль і зрозуміла, як її досягти, поки що не зовсім зрозуміло. Важко сказати, чи вистачить у ЗСУ сил звільнити величезний Крим, як, власне, і Донбас, де війна триває вже понад вісім років.

Власне, той же Ліддел Гарт у своїй книзі попереджає: “Варто дотримуватись основної умови – не ставити нездійсненні воєнні цілі”.

Проте навіть при розмитих російських чи амбітних українських політичних цілях очевидно, що обидві сторони хочуть продовжувати війну. В авторитарній Росії все вирішує Володимир Путін, який розпочав війну, продовження якої залежить від консервативного крила російських військових, не готових зупинятись до перемоги, хоч би як вони її розуміли.

Проблема в тому, що образ перемоги в Росії не визначений, а більшість цих сценаріїв вже недосяжна.

В Україні, попри дуже важке становище, населення, очевидно, не може змиритися зі втратою територій, а головне – у цій війні загинуло дуже багато українців, не лише військових, а й цивільних, зруйновані цілі міста.

Дії російських військових на окупованих територіях, докази яких знаходять після звільнення, починаючи з Бучі, кожен ракетний удар по житлових будинках лише зміцнює бажання продовжувати і виграти війну.

Якщо говорити конкретно про нову кампанію, новий етап цієї війни, то політична ціль на даному етапі ясніша для України: території, окуповані Росією, чітко окреслені.

У випадку ж з Росією не дуже зрозуміло, чи вона може активно наступати в районі Запоріжжя, ще менш зрозуміло, як вона зможе це робити в напрямку Херсона, і вже зовсім не вписуються в заявлені наміри “звільнення нових суб’єктів” чутки про наступ на Київ з Білорусі.

• Розгром російського угрупування на Харківщині. Як це сталося

Мотивація

Чітко сформульована ціль війни допомагає так само просто пояснити українському солдату на фронті, коли скінчиться війна, і він повернеться додому, хай навіть ця ціль здається далекою.

Росіянину складніше – він не знає, чого може захотіти його президент після умовного захоплення Донбасу. Чи поїде він додому, чи воюватиме далі? Ця невизначеність разом з відсутністю відповіді на запитання, навіщо потрібна ця війна взагалі, демотивує російську армію.

Цю проблему з мотивацією визнають навіть проросійські військові блогери, знайомі з ситуацією на фронті.

“З усього комплексу причин, які дуже серйозно послаблюють боєздатність збройних сил РФ, (не лише в наступі, а й в обороні) головним все ж таки, я вважаю, моральний фактор. У більшості мобілізованих (і більшої частини кадрових) військовослужбовців ЗС РФ відсутня мотивація до жертовності під час бойових дій проти ЗСУ, оскільки цілі війни не лише не роз’яснені владою, а й взагалі не визначені офіційно”, – пише Ігор Гіркін, відомий під псевдонімом Стрєлков, якого міжнародний трибунал визнав винним у знищенні малайзійського Боїнга МН17, та який брав на себе відповідальність за початок війни на Донбасі у 2014 році.

При цьому в нинішній війні важливо не лише те, як добре розуміють її цілі військові, а й те, як їх сприймає населення. В російській армії кількість мобілізованих зростає. Бойовий дух призваних на війну цивільних завжди нижчий, ніж у кадрових військовослужбовців, писав радянський військовий теоретик Олександр Свєчин у книзі “Стратегія”.

“Свідомі й підготовлені військові поступово починають розбавлятись поповненням, на підготовку якого просто не вистачає ані часу, ані можливостей. І тому зберегти високий бойовий дух у тривалому конфлікті можна лише спираючись на розуміння цілей та завдань війни всім населенням”, – йдеться у книзі.

Для українських військових, що воюють на своїй території проти іноземної армії, питання мотивації зрозуміле. Кожна російська ракета, що влучила в житловий будинок з людьми, мотивує краще, ніж будь-яке гасло.

І це розуміють не лише військові, а й цивільні – насамперед через російську армію, яка діє не лише на лінії фронту, її ракети летять у міста по всій Україні.

• Під Києвом збили Х-55 з імітатором ядерної бойової частини, а на ракетах Х-101 рашисти почали спилювати серійники

Який воєнно-політичний сенс може мати наступ?

До зимової кампанії ЗСУ підійшли володіючи стратегічною ініціативою. Вони змогли нав’язати російській армії бойові дії у Харківській області та під Херсоном.

Після оголошеної в Росії мобілізації фронт вдалося більш-менш стабілізувати, але про перехоплення ініціативи росіянами поки не йшлося – російська армія посилено будувала лінії оборони в глибині своїх позицій, готуючись захищатися на найбільш загрозливих, на думку російських воєначальників, напрямах.

Просування в районі Бахмута стало спробою перехопити ініціативу, змусити ЗСУ реагувати, стягувати на цей напрямок резерви, відволікаючи їх від підготовки до активних дій на інших напрямках.

При цьому, як зазначає американський Інститут вивчення війни (ISW), сам Бахмут не має великого оперативного чи стратегічного значення для російських військових, а ось для ЗСУ, зазначає ISW, важливо те, що на його штурм супротивник витрачає великі сили й засоби.

З військової точки зору кожна зі сторін зараз прагне знову захопити ініціативу. Це дуже полегшить подальші дії й змусить супротивника витрачати більше зусиль на усунення загроз, а не на активні дії.

Наприклад, якщо одна сторона, не маючи ініціативи, готується до оборони, то вона має тримати вздовж усієї лінії фронту в тилу великі резерви, бо не знає, де вони знадобляться.

Сторона, що володіє ініціативою, готує удари, накопичуючи сили на одній невеликій ділянці, створюючи локальну чисельну перевагу і змушуючи супротивника перекидати резерви для протидії. За той час можна готувати наступний наступ на новому напрямку.

Тим часом характер воєнного конфлікту, що триває в Україні, можна вважати “війною на виснаження”. У цьому конфлікті головна ціль – позбавити супротивника можливості продовжувати війну, виснажити його ресурси.

Другорядними, проміжними цілями такої війни можуть бути території, географічні точки, міста, з’єднання військ супротивника тощо. Однак головне завдання – зробити так, щоб супротивник втратив здатність продовжувати війну.

Тому для Росії з військової точки зору ставити перед собою амбітні завдання й прагнути рішучої перемоги не так важливо, оскільки вона розраховує на те, що Україна має менше людських ресурсів, а підтримка західних країн вичерпається.

• Российские войска бегут под натиском ВСУ: мнение экспертов и российских военных

Для України, навпаки, важливо прагнути рішучих перемог – від цього, на думку багатьох експертів, залежить підтримка Заходу.

Крім того, рішучі перемоги важливі з погляду бойового духу армії. Зрештою, попри підтримку західних країн, ресурси української держави, зокрема, чисельність населення та економіка, скромніші, ніж у Росії.

Для Росії успіх також важливий, але не так з воєнної, як з морально-психологічної точки зору. Таким успіхом можна було б до певної міри компенсувати відсутність виразної політичної цілі, зрозумілої населенню: “Ви не розумієте, навіщо ця війна? Вона важлива заради таких перемог”.

Нарешті, в Росії політична воля, яка зрештою направила війська в Україну, походить від однієї людини – Володимира Путіна. Хоча “спецоперацією” тепер керує начальник генерального штабу Валерій Герасимов, він підпорядковується верховному головнокомандувачу, і зрештою всі воєнні цілі кампанії повністю відповідатимуть політичним вказівкам Путіна.

Багато російських військових блогерів критикують керівництво країни за тривалі атаки Бахмута, які, за їхніми словами, мають на меті лише тактичне покращення ситуації на окремій ділянці фронту, але при цьому призводять до великих жертв.

Вони вважають, що цей наступ важливий не тому, що має якусь серйозну оперативну ціль, а тому, що продиктований політичними мотивами. Саме так у лютому 2022 року Росія розпочала війну, яка, здавалося б, не обіцяла їй жодних переваг.

Чи мають сторони ресурси для наступу?

Успіх чи невдача наступу може залежати від підготовки військ, наявності розвідданих та їх обробки, засобів підтримки, включно з авіацією, артилерією, інженерними частинами (це і розвідка стану доріг, мостів, наявність мінних полів та багато іншого).

Наприклад, наступу ЗСУ під Ізюмом передувало постачання техніки для розмінування. Складно виділити головне з довгого списку потреб, оскільки кожна деталь може зіграти свою роль.

Головнокомандувач ЗСУ Валерій Залужний раніше заявляв, що “може перемогти ворога”, але для цього йому потрібно ще “300 танків, 600-700 БМП, 500 гаубиць”. Генерал Скшипчак сказав ВВС, що Україні потрібно 350-400 танків.

Що ж до чисельності особового складу, то після першої хвилі мобілізації командуванню РФ вдалося заповнити фронтові частини людьми, нехай і не досить добре підготовленими для наступів, але цілком придатними для того, щоб на передовій не було порожнеч, через які ЗСУ могли б завдавати глибоких ударів.

Судячи з повідомлень у відкритих джерелах, на фронт потрапила лише частина мобілізованих, інші або проходять підготовку в таборах і полігонах, або тримають в резерві. Оцінки чисельності цих резервів дуже різні – від 150 до 300 тисяч осіб. Власне, точних даних про загальну кількість мобілізованих, отриманих з незалежних джерел, також немає.

Україна також має резерви, але чисельність ЗСУ менша, ніж російської армії. Переважає Росія не лише в особовому складі, а й у військовій техніці, особливо – в авіації, артилерії, бронетехніці.

З іншого боку, ЗСУ значно краще оснащені засобами зв’язку, розвідки на тактичному та оперативному рівні, цілевказання. Вони мають більше високоточної зброї, сучасних протитанкових комплексів, що у багатьох випадках дозволяє українцям на тактичному рівні ефективно протистояти російським частинам.

Українська армія використовує західні розвіддані, зокрема, супутники, яких на Заході значно більше, ніж у Росії, а також інформацію різних літаків-розвідників, що постійно чергують у повітрі біля кордонів України.

Зрештою, ЗСУ краще організовані, ніж армія Росії – система управління військами, яка використовує інтернет, дозволяє командуванню на різних рівнях швидко ухвалювати рішення, віддавати накази, тоді як вертикальна ієрархічна структура в російських військах уповільнює час реагування.

Про те, яке значення має зв’язок у бою, пише військовослужбовець однієї з частин самопроголошеної “ДНР”, автор телеграм-каналу “Нам пишут из Янины”, відомий під псевдонімом “Бойцовый кот Мурз”. За його словами, відсутність надійних захищених каналів зв’язку позбавляє російських солдатів можливостей координувати свої дії з танками, тоді як у ЗСУ цю проблему вирішили.

“Одна з причин невдачі багатьох наших штурмів – це невміння користуватися перевагою техніки. Часто піхота йде на штурм зовсім без прикриття броні, на добре укріплені позиції ворога. Багато разів спостерігав, як танкісти вистрілювали боєкомплект у нікуди й просто виїжджали з поля бою. Місце перезарядження було дуже далеко, і танки не поверталися підтримати атаку”, – пише він, пояснюючи цю дискоординацію саме відсутністю зв’язку.

Українська армія із перших місяців війни використовує систему управління військами на полі бою. Побудувати таку мережу виявилось можливим після того, як компанія SpaceX Ілона Маска передала в Україну тисячі терміналів для супутникового інтернету Starlink.

Всі ці фактори дозволяють Україні більш менш успішно стримувати російські сили – навіть наступ у районі Бахмута, попри захоплення Соледара й подальше просування, відбувається досить повільно.

Однак навіть за наявності якісного зв’язку, якщо мова зайде про великий наступ з рішучими цілями та проривом фронту на велику глибину, ЗСУ знадобиться і важка бронетехніка, і багато артилерії, і засоби ППО та РЕБ, і найголовніше – багато боєприпасів. Дуже багато.

Тим часом “снарядний голод”, судячи з інтенсивності застосування артилерії, зараз відчувають обидві сторони. Їх справді може не вистачати, але, можливо, боєприпаси збирають для великих операцій.

Тактика

Кількість бронетехніки, боєприпасів та особового складу – дійсно дуже важливий чинник на війні, особливо у наступі. Однак не меншим важливим фактором є якість. Наступи ЗСУ під Ізюмом і Херсоном були успішними багато в чому за рахунок того, що російська оборона на цих напрямках була надто слабкою – або через брак людей, як у Харківській області, або через проблеми із постачанням, як у Херсонській.

Однак тепер ЗСУ, найімовірніше, доведеться зламати потужнішу оборону – її підготовкою Росія активно займається останнім часом. Це стосується не лише укріплень, якість яких найчастіше викликає сумніви. Росія сформувала в тилу резерви, якими можна блокувати глибокі прориви.

Така гнучка оборона, заснована на маневрі бойових груп, потребує дуже гарної координації, розвідки, ситуаційної обізнаності командування та високого рівня управління військами.

Вважають, що в ЗСУ все це розвинене краще, але узагальнювати тут складно, адже і росіяни у резерві тримають не лише мобілізовані, а й кадрові частини.

У разі, якщо наступ розпочне Росія, успіхи першого етапу війни також навряд чи буде можливо повторити – українська армія відтоді значно краще озброїлась і підготувалась.

Якщо прогнози справдяться і якась зі сторін почне наступ, то їй знадобляться значно більш підготовлені війська, ніж для оборони. Це передбачає не лише навички володіння зброєю або технікою, але також бойове злагодження на всіх рівнях, починаючи з відділення і закінчуючи бригадою або дивізією.

Цим займаються зараз обидві сторони – Росія відправила на фронт лише частину мобілізованих, за деякими даними, половину – решта проходить навчання. Україна також активно готує солдатів і офіцерів на своїх полігонах та навчальних базах за кордоном.

Для Росії готувати військових складніше – інструкторами мають бути офіцери з бойовим досвідом у цьому воєнному конфлікті, але такі люди потрібні зараз на фронті. Тому якість навчання мобілізованих може бути не найвищою.

Втім, цілком імовірно, що їх можуть готувати для того, щоб заповнити окопи на менш загрозливих напрямках, щоб звільнити більш боєздатні частини для інших місць.

Україна також готує резерви, причому, судячи з інформації у відкритих джерелах, підготовка військових на Заході пов’язана із постачанням бронетехніки.

Посол України в Лондоні Вадим Пристайко повідомив, що у Британії найближчим часом розпочнеться процес навчання українських військових на новій техніці, обіцяній Сполученим Королівством.

“Вже тренуються екіпажі важких артилерійських систем, найближчим часом приїдуть і танкісти”, – повідомив посол. Пристайко також уточнив, що у Британії навчання вже пройшли 10 тисяч піхотинців, ще 20 тисяч навчаються з початку січня. Курс навчання триває близько п’яти тижнів.

Загалом, за найменшими оцінками, що є в інтернеті, за кордоном можуть готувати до 50 тисяч українських військових.

Як розповів 9 січня на брифінгу представник міністерства оборони США, нова зброя дозволить ЗСУ продовжити підготовку частин для загальновійськового бою. Підготовкою, за його словами, займатимуться США та їхні партнери. “Техніка – це одна справа, її використання – інша”, – сказав він.

Загальновійськовий бій – військовий термін, що означає бойові дії на суші з застосуванням бронетехніки, піхоти, засобів забезпечення, артилерійської та повітряної підтримки. Сучасний загальновійськовий бій вимагає найвищого рівня взаємодії різних елементів на полі бою, командування, управління, які залежать від розвідки, зв’язку та багатьох інших факторів.

Останній пакет американської допомоги, а також постачання техніки з інших країн свідчать, що українську армію готують для війни проти добре озброєного супротивника саме в рамках загальновійськових операцій.

В останні тижні Україні пообіцяли надати важкі бойові машини піхоти – 50 шведських CV90, 40 німецьких Marder, 109 американських Bradley. Ця техніка сама по собі дуже підвищить боєздатність українських частин, але вона буде ще більш ефективною, коли Україна отримає й основні бойові танки.

Після довгих обговорень їх нададуть Києву Вашингтон і Берлін. Раніше танки обіцяла поставити Британія.

Разом з БМП американці поставлять Києву командно-штабні машини, підвізники боєприпасів, броньовики MRAP, позашляховики HMMWV. Інші країни пообіцяли колісні самохідки та багато іншого.

Вишенькою на американському торті стали 90 важких восьмиколісних бронемашин Stryker, що становлять основу середніх мобільних бригад американської армії.

Існують різні версії цих машин, зокрема, БМП, бронетранспортер з кулеметним озброєнням, самохідний міномет, розвідувальну, командно-штабну, санітарну та інші машини. Одна з модифікацій озброєна 105-міліметровою танковою гарматою.

З одного боку, Stryker не мають такої ж захищеності, як танки або важкі БМП, і більш вразливі на полі бою. Але з іншого – це колісна техніка, яка, на відміну від гусеничного, може здійснювати дальні марш-кидки без допомоги автівок з платформами.

Разом з обіцяними Францією бронемашинами AMX-10 RC вони можуть стати основою частин швидкого реагування, якими можна в короткі терміни посилити угруповання в наступі, або перекинути війська на оборонну ділянку.

Крім того, Україна отримає багато самохідної артилерії: Данія передасть 19 САУ Caesar, Швеція – 12 Archer, Чехія – 26-30 Dana-M2, Британія – 18 M109А6. Самохідні артилерійські установки – важка мобільна артилерія, яка може супроводжувати війська у наступі.

Проте весь цей набір засобів потребує дуже серйозної підготовки. Навіть з урахуванням того, що зараз не йдеться про якісь надскладні системи, типу ЗРК, освоєння нової зброї має бути на такому рівні, щоб екіпаж діяв у бойових умовах автоматично – адже в бою часто все вирішують навіть не секунди, а частки секунд.

Керівник Об’єднаного комітету начальників штабів США генерал Марк Міллі вважає, що підготуватися до нового наступу в найближчі місяці Україні буде дуже непросто – але Міллі впевнений, що це цілком можливо.

“Особовий склад має бути навчений, повинен освоїти техніку. Тимчасове вікно для того, щоб виконати ці завдання, дуже невелике, це дуже важко зробити”, – сказав генерал Міллі на пресконференції за підсумками наради союзників України в Рамштайні.

А міністр оборони США Ллойд Остін уточнив, що йдеться про кілька тижнів: “Ми маємо вікно можливостей до весни, коли Україна почне свій контрнаступ”.

Коли наступати?

Час – найважливіший чинник успіху під час наступу. Вибір часу початку бойових дій важливий, як і місце завдання удару.

У Другій світовій війні перед Курською битвою однією з помилок німецького командування історики вважають те, що воно вирішило почекати кілька тижнів, щоб накопичити більше сил. Ця пауза в результаті зіграла на руку радянській армії, яка змогла ще краще підготуватися до оборони й контрнаступу.

Хто б не наважився наступати – Росія чи Україна, – час початку цього наступу буде обумовлений багатьма чинниками.

Насамперед це погода. Зима 2022-23 рр. видалась не найхолоднішою у тих регіонах, де тривають бойові дії. В останні дні температура в районі Донецька, Бахмута, Лимана, у Запоріжжі була вище нуля. Однак були й заморозки, і місцями ґрунт таки промерз.

У квітні в цих районах почнеться бездоріжжя, яке зробить місцевість поза дорогами важкопрохідною навіть для легкої гусеничної техніки. Російська армія вже зіткнулась з цим на початку вторгнення.

Тому “метеорологічне вікно” для наступу зменшується з кожним днем. Водночас жодна зі сторін, вочевидь, поки що не готова до наступу.

Другий чинник – готовність нових військ. Обидві сторони зараз намагаються балансувати між бажанням краще підготуватися до наступу та побоюванням, що те саме робить супротивник. Для України це насамперед освоєння нової іноземної техніки, що передбачає не лише вміння керувати танком, стріляти з самохідки або сканувати небо радаром.

Техніка в сучасному бою застосовується у тісному зв’язку з діями піхоти, артилерії, інженерними частинами, тактичною авіацією, розвідкою та багатьом іншим. В ідеалі всі ці частини мають пройти злагодження.

Однак навіть усі ці заходи – лише інструмент у руках штабних офіцерів, що готують наступ. Перемагають не танки й солдати, а насамперед штаби. І їм теж потрібен час, щоб перевірити всі свої задуми – відпрацювати їх на комп’ютерах та реальних навчаннях.

Третій фактор – наявність великих запасів боєприпасів. Зниження активності артилерії в останні тижні по обидва боки фронту може означати як брак боєприпасів, так і бажання накопичити їх перед рішучим ударом. Але йдеться не лише про загальні запаси снарядів і ракет. Йдеться про логістику, яку також потрібно довго готувати.

Будь-який великий наступ – величезне завдання для служби тилу. Необхідно облаштувати склади із запасами палива, боєприпасів, продовольства, організувати схему доставки вантажів наступальним частинам, які витрачатимуть все це у значно більшому темпі, ніж при обороні, а також вивозити поранених у госпіталі, які теж ще потрібно облаштувати.

І зробити це максимально закрито. Так, щоб супротивник нічого не виявив. На все це потрібні не лише ресурси, але й час.

Де може початися наступ?

Перед початком осіннього наступу ЗСУ зовнішні ознаки його підготовки були помітні вже наприкінці серпня. У черговому пакеті американської допомоги з’явились засоби, що вказували на такий розвиток подій.

Однак до самого його початку напрям удару українських сил вгадати було досить важко – командуванню ВСУ вдалося більш-менш потай розгорнути ударне угруповання, і коли 6 вересня почалося просування військ у Харківській області, це стало сюрпризом для російських військ.

Прихованість розгортання – один із головних військових підходів радянської армії, який не раз застосовували у Другій світовій війні – у Курській, Сталінградській битвах. В операції “Багратіон” використали весь арсенал засобів маскування аж до радіомовчання, переміщення лише вночі, облаштування хибних позицій, муляжів техніки, проведення земляних робіт для відвертання уваги.

І українська, і російська армії є спадкоємцями радянської, і, найімовірніше, повністю намагатимуться використати цей досвід, а отже, про підготовку такого наступу може стати відомо лише в останній момент.

Щоправда, ЗСУ використовують значно досконаліші засоби розвідки, а російській армії у багатьох випадках доведеться готуватися до наступу на окупованій території, де діють українські агенти, і тут перевага – на боці України.

Загалом у війні вже визначилися кілька найважливіших напрямів, на яких можуть відбуватися наступи.

Херсонська область

Складність цього району бойових дій у тому, що для наступу необхідно форсувати річку Дніпро. Це дуже ускладнює завдання як для ЗСУ, так і для сил РФ.

Саме по собі форсування вже дуже непроста операція, але після цього необхідно налагодити постачання частин через переправи, які, найімовірніше, супротивник намагатиметься знищити всіма силами, попри втрати.

Однак для України це найкоротший шлях до Криму. Якщо Дніпро у цьому випадку є перепоною, то в іншому місцевість до перешийка, навпаки, допомагає наступати – це степова рівнина, на якій не дуже багато населених пунктів.

Для російської армії Херсон теж може бути бажаною метою – відступ з цього міста був серйозною воєнною і політичною невдачею Росії, і повернути місто було б привабливо, не кажучи вже про те, що це відкрило б дорогу на Миколаїв і Одесу.

Запоріжжя

Для Росії Запорізька область (як і Херсонська) є важливою, оскільки особисто Володимир Путін оголосив ці українські регіони новими суб’єктами Росії. Політично цілком логічно розпочати наступ саме у цьому напрямі, тим більше, що, на відміну від Херсона, Дніпро форсувати на цьому напрямі не треба.

У разі успіху російські війська відсунули б лінію фронту, що зробило б безпечнішим сухопутний коридор з Криму, зокрема – залізницю, яка прострілюється українськими високоточними ракетами.

Про те, що активність російських військових зросла на запорізькому напрямку, повідомляли ще в середині січня, але останніми днями російська армія активізувалася ще більше.

Для України удар у цьому місці також логічний. Це дозволило б вийти до узбережжя Азовського моря та відрізати угруповання російських військ у Херсонській області від постачання – після вибуху на Кримському мосту постачання через півострів стало проблематичним.

Однак небезпеку українського наступу в цьому районі в Москві усвідомили вже досить давно, у глибині оборони є резерви, які готові блокувати наступ.

Донбас

Це найскладніше місце для наступу як для ЗСУ, так, очевидно, і для російської армії, яка рухається до Бахмута від початку вторгнення в лютому 2022 року. Російські війська продовжують повільно наступати у цьому напрямі, витрачаючи значні засоби й зазнаючи тяжких втрат.

Цьому сприяє підготовлена заздалегідь оборона ЗСУ.

Для України наступ у цьому районі дозволив би знизити небезпеку для української армії, якщо Росії вдалося б прорватися до Краматорська і Слов’янська.

Однак українцям також доведеться проривати оборону, яка спирається на підготовлені позиції. Крім того, Донбас – індустріальний район, де є багато міст, що сильно ускладнює будь-які бойові дії.

Луганщина

Південна частина Луганської області також досить щільно забудована, і наступ ЗСУ, про який досить багато говорили восени – у бік Кремінної і далі на Лисичанськ і Сєверодонецьк, – буде пов’язаний з необхідністю штурмувати ці населені пункти.

Інший можливий напрямок – у районі Сватового – видається кращим, адже на півночі Луганщини міст і сіл менше.

Але на цьому напрямку після українського осіннього наступу розмістили російські резерви.

Росія теж може розпочати новий наступ у цьому районі, тим більше, що вона вже робила це на початку війни.

Білорусь

Про можливість нового удару у напрямку Києва чи у бік західних областей України досить багато говорять останні кілька тижнів. Росія може хотіти тут досягти двох цілей – захоплення Києва й припинення зв’язку центральних й східних областей України з Польщею, через яку йде постачання ЗСУ.

На початку січня міністерство оборони Білорусі розповіло, що чисельність російського угруповання в країні становить лише близько дев’яти тисяч, близько 170 танків, 200 броньованих машин та 100 гармат і мінометів калібром понад 100 мм.

Є ще білоруська армія, чисельністю приблизно 50 тисяч, але вступ Мінська у війну призведе до сильної ескалації, і в цьому сумніваються багато експертів.

Такої чисельності військ вочевидь недостатньо для того, щоб штурмувати величезне місто Київ, яке готувалося до оборони ще до початку війни й витримало вже одну спробу штурму.

Крім того, північна частина України, починаючи від Києва і на захід аж до польського кордону, густо вкрита лісами, в яких наступати важко, а оборонятися – легко. Наступальні сили будуть змушені триматися біля кількох великих доріг, взяти які під вогневий контроль можуть мобільні групи, озброєні протитанковими засобами.

Росія вже відчула складнощі великого наступу на самому початку вторгнення – тоді, не зумівши взяти Київ, російська військова колона простяглася вздовж одного шосе, а потім змушена була відступити.

З Курська на Полтаву

Нарешті, є ще напрям, про який розповів польський генерал Вальдемар Скшипчак. За його словами, російські війська перебувають у районі Брянська, Курська і Воронежа, де вони відновлюють сили, готують мобілізованих та поповнюють запаси, починаючи з жовтня.

“Вони проводять велику мобілізацію. Й хоча вона в них доволі хаотична, вони мають резерв з 1,2 мільйона осіб. З них 300 тисяч мобілізованих проходять відповідну підготовку та тренування. Велика частина цих сил зараз зосереджена саме в районі Воронежа, Курська, Брянська”, – сказав колишній командував сухопутними військами польського війська.

“Я вважаю, що Росія може вдарити по Україні з цього напрямку, рухатися звідти в південному напрямку, на захід від Харкова, вздовж річки Ворскла, що впадає в Дніпро. За цього сценарію під ударом опиняються – Полтава та Дніпро”, – вважає він.