Втомлений «Франкенштейн». Як воює команда мінометників 93-ої ОМБр “Холодний Яр”

Свій міномет команда називає  “Франкенштейном” – він складений з запчастин різних мінометів: плита від “Саней”, ствол МП-120, а лапи від “Молоту”. Репортаж журналістів видання Frontliner з позицій команди мінометників 93-ої ОМБр “Холодний Яр”.

Пікап несеться через Костянтинівку, що спалахує від КАБів, і далі, нічним бездоріжжям у бік каналу, того самого, котрий стримує наступ ворога з боку Часового Яру.

Вже за 20 хвилин до ротації мінометники у повній готовності, Донецька область, Україна, 11 вересня 2024, Фото: Олена Максименко, Frontliner

Юрій з позивним “Чорний” на війні з початку. У 2014-му він закрив своє маленьке підприємство і пішов на фронт. Спершу воював у добровольчих батальйонах “Дніпро-1” і “Правий сектор”, потім приєднався до ЗСУ. Зараз він головний сержант батальйону.

За ці роки він об’їздив Донецьку й Луганську області, повоював на Харківщині і Сумщині.

“Нас не було тільки в Херсоні і на Курщині, – говорить він. – Це поки що. Але я з задоволенням поїхав би туди”.

За словами “Чорного”, початок операції на Курському напрямку не вплинув на ситуацію тут

“Противник як проводив наступальні дії, так і проводить. Був проміжок тижні два, вони нічого не робили, стояли в обороні, але потім все ж таки пішли в наступ. Переважно без техніки, живою силою, тобто піхота лізе постійно малими групами, по одному, два, три піхотинці, але вони постійно роблять спроби прориву”, – розповідає головний сержант.

“Кожного дня втрати”

На боці захисників ландшафт із природною перешкодою у вигляді каналу. “Чорний” запевняє – для ворога це значно ускладнює наступ:

“Але все залежить від старших начальників, від приходу нових людей, для того, щоб це все стримати. Кожного дня втрати, люди отримають поранення, і цих людей треба міняти”.

Противник переважно без техніки лізе постійно малими групами, по одному, два, три піхотинці.

Головний сержант батальйону Юрій “Чорний”, Донецька область, Україна, 11 вересня 2024, Олена Максименко, Frontliner

У нас з цивільними різне бачення. Ми привикли дивитися правді в очі, а люди більше так обманним взглядом дивляться на це все.

Він зазначає – без поповнення чергових втрат територій не уникнути. А надходження людей дозволило би не лише утримувати рубежі, а й проводити контрнаступальні дії. Поки ж, за словами “Чорного”, ефект мобілізації не відчутний.

“Немає ніякої конкретики – говорить він. – Наприклад, як ми в 14-15-му служили, я розумів, що йду на рік. Через рік можу звільнитися, мене поміняє хтось. Я рік посиджу вдома, відпочину і знову мобілізуюсь. А зараз людина йде і не знає, наскільки вона йде, на що їй чекати. Коли дадуть якусь конкретику згідно з законодавством, я думаю, люди самі почнуть йти, і не треба буде, щоб ТЦК ловило”.

Вдома на “Чорного” чекають дві доньки, що народилися під час війни. “Бачать мене як гостя”, – з сумом зазначає Юрій.

А тут, на війні, інші “діти” – підлеглі, за кожного з яких головний сержант відчуває особисту відповідальність. Найважче, каже він, пережити втрати:

“Я виконував обов’язки командира роти, це саме важке. Коли ти заводиш людей, пояснюєш, що все буде добре, можна сказати, обіцяєш. А людина або загинула, або поранена. І получається, що я надурив людей. Не вберіг. І від цього трошки криша їде”, – ділиться переживаннями “Чорний”.

Попри втому і сум за родиною, Юрію важко уявити себе поза військом навіть після війни. В першу чергу через тріщину, яка за ці роки виросла між фронтом і тилом.

“Це два різних світи, – говорить він. – Людям давно начхати на війну. Якщо відсотків 10 переживають, це ті люди, які безпосередньо стикнулися з війною: батько, брат, син, чоловік воює, або загинув, або поранений. Волонтери є, але в два рази їх менше стало. Їм дуже зараз важко. Я розумію, що я втомився від війни, але з іншої сторони вже 10 років… це моє життя, моя стихія. І приїхати просто додому – я не знаю, що там робити, як з людьми спілкуватися. Тому що у нас з цивільними різне бачення. Ми привикли дивитися правді в очі, а люди більше так обманним взглядом дивляться на це все. Тому є вирогідність, що я залишуся. Як мінімум тут всі свої”.

“Чорний” зізнається, що війну – від АТО до повномасштабного вторгнення – волів би забути як страшний сон, і жодних моментів не згадувати. І точно не розповідатиме про це дітям.

Ворожі обстріли за розкладом

Свій міномет команда називає  “Франкенштейном” – він складений з запчастин різних мінометів: плита від “Саней”, ствол МП-120, а лапи від “Молоту”. Навідник із позивним “Кривбас” посянює – знаряддя розраховане на 5000 пострілів, тож цей міномет уже “втомився”. Однак замінити його немає чим, тож команда просто закладає поправку на дефект у “Кропиву” – вліво на 500 метрів.

“Кривбас” каже, що дефіциту БК наразі немає, вже перепробували безліч мін. Понад усе бракує людей, зітхає він: “Ніким нас заміняти просто. Тобто ми тут надовго. Люди просто не заінтересовані сюди йти. Я не згоден з діями ТЦК, коли заламують людину, в бусик кидають, то зразу потенційний СЗЧ-шник. А таких, що приходять самі, мало. Дуже. Немає мотивації у людей. Я ж теж не народився в броніку, в касці, з автоматом!.. Як почалася (повномасштабна) війна, було прагнення піти захищати Батьківщину. А зараз в зв’язку діями ТЦК люди бояться йти. Я досі тут. Я бачив, що було з Соледаром, з Бахмутом. Це все я пройшов, і своє місто я не хочу бачити в руїнах. Що мене, в принципі, тут і держить”, – каже військовий.
Світанок в окопах /11 вересня 2024 / Олена Максименко / Frontliner, Донецька область, Україна

Тим часом починає сірішати, крізь плетиво маскувальних сіток стає видно схід сонця. Рацією попереджають про обстріл – той самий “плановий ранковий”. Усі заходять у бліндаж, одягають броніки, від’єднують газовий балон від плитки, на якій щойно підігріли воду для кави і чаю. Чутно роботу ствольної артилерії. Хлопці рахують приходи. Їх більше, ніж зазвичай, але зрештою обстріл припиняється.

Вільний час – в бліндажі за кавою і телефонами – хлопці дивляться відео, грають в ігри. У багатьох на заставках телефону – фото коханих жінок. На бронежилеті навідника – маленька лялька-оберіг: “Ксюня, – з ніжністю говорить він. — Жінка подарувала. Також Ксюня”.
Навідник-мінометник 93-ої ОМБр “Холодний Яр” “Кривбас” з лялькою-оберегом на бронежилеті, 11 вересня 2024, Донецька Область, Україна, Олена Максименко, Frontliner

З дружиною “Кривбас” востаннє бачився в січні. Він на війні з початку повномасштабного вторгнення, був поранений, потім повернувся у стрій. Розповідає, що на фронті траплялося різне: тричі випадало супроводжувати полонених.

“Із побратимом крайнього супроводжували 3 кілометри. Ну, пі*ар вискочив на наші позиції. Пацики взяли його в полон. І потім з позиції на позицію його передавали. І уже ми з нашої позиції його супроводжували. Мені було цікаво, якого хера він тут. Він конкретно сказав, що гроші. Якщо б не наказ привезти його живим, я б там його і залишив! Вбиває те, що вони сафарі влаштовують. Через гроші. Інших причин я не бачу”, – обурюється “Кривбас”.

Робота для сильних

Права рука навідника міномету – помічник. На цій посаді нині Саша з позивним “Ярік”. Спеціальність сприяє фізичній підготовці – один “кабанчик” важить 15 кг, і 18 – якщо радянського зразку. Нерідко на позиції їх доводиться доставляти пішки, ще й намагаючись пересуватися максимально швидко, розповідає помічник навідника:

“Якщо часті прильоти, ти впав-встав, впав-встав, то вже крайній раз, я пам’ятаю, я вже не мог піднятися з ними. І зараз наші ж носять через переправу. Це у нас тут машина під’їжджає сюди близько, а два інших розрахунки носять. 15 кіло поки 2 кілометри донесеш, і ще плюс на собі ж броня, каска – бронік важить до 15-ти кілограмів”, – зі сміхом каже Саша.

“Ярік” – харків’янин. Він брав участь в АТО, а у лютому 2022-го він став на захист рідного міста. Боронив Північну Салтівку у складі Повітряних сил. А коли ворога відкинули, перевівся в “Холодний Яр” і опанував нову спеціальність. Тепер він член команди “Франкенштейна”.

Удар по ворожій піхоті

“Позаплановий обстріл” раптом починається в середині дня. Він потужніший, ніж ранковий. Від вибухів стіни бліндажа здригаються. Після обстрілу час дати відповідь – нарешті команда на вогонь. Усе відбувається максимально швидко і злагоджено, адже кожна хвилина перебування просто неба – додаткові ризики. Кілька разів під час підготовчих робіт доводиться забігати в бліндаж – літають FPV. Перед пострілом “Чорний” символічно підписує міну. Побратими знімають процес на телефони.

15 кіло поки 2 кілометри донесеш, і ще плюс на собі ж броня, каска – бронік важить до 15-ти кілограмів.

Мінометники пишуть “теплі” побажання на міні перед пострілом, Донецька область, Україна, 11 вересня 2024, Олена Максименко, Frontliner

“Щоб ви всі здохли!”, – виводить він каліграфічним почерком. Наведення, команда “постріл”, і міномет швидко маскують. “Чорний” пояснює – удару завдали по ворожій піхоті, але треба дочекатися підтвердження від операторів БПЛА, що постріл був успішним.

Тим часом процесом керує наймолодший член екіпажу – командир розрахунку, 24-річний Сергій з позивним “Гера”. Він із тих, хто свідомо обрав військову кар’єру, зрікся її, а потім повернувся. Він підписав контракт із ЗСУ за 2 тижні до повномасштабного вторгнення.

“Виграв в жизні джекпот”, – іронізує “Гера”.

За його словами, зараз “Франкенштейн” здебільшого працює по живій силі противника, іноді щастить знищувати малу бронетехніку, іноді навіть на ходу – секрет успіху – у досвіді навідника і вмінні робити швидкі розрахунки. Іноді трапляються влучання, що виглядають дивом. Наприклад, з міномета влучили у відкритий люк ворожого танку – через літню спеку окупанти розслабилися і одразу за це поплатилися. А якось іншим разом, вдало промахнулися повз намічену ціль і влучили просто в “зеленку”. Виявилося, що у кущах був схований ворожий склад з БК. Детонувало довго і феєрично.

Бригада мала отримати американські міномети 120-го калібру, і “Гера” їздив у Німеччину на навчання. Зрештою, сертифікат і навички хлопець отримав, а бригада міномети – ні.

Командир розрахунку мінометної батарей Сергій “Гера”, Донецька область, Україна, 11 вересня 2024, Олена Максименко, Frontliner

Нужно виганяти їх з нашої землі і давати їм відсіч. Якщо піде так далі, як на Покровському напрямку, вони будуть дуже близько. Тому що після Покровська йде Дніпротепровська область, і це вже наша область.

“Ми були на позиції, – згадує він. –  Командира розрахунку зняли і другого привезли. І наводчика теж зняли з позиції, і в тил відправили. Сказали приготуватись, щоб їхати за кордон. Нас відвезли у Львів, ми переночували в академії, там одні дівчата були. Потім нас погрузили в автобус і вивезли на кордон. Кордон перейшли… Потім переліт на воєнному грузовому судні. Прилетіли в Німеччину. Потім нас на автобуси погрузили і повезли на великий натовський полігон. Видали взуття, рюкзаки, броніки, каски. Пройшли місяць навчання, нормативи виконували. Получалось все. Уже під кінець стрільба з мінометів з полупрямої наводки і на дистанції. І ми теж добре відстріляли. І потім приїхали сюди і думали, що міномети приїдуть. А вони не приїхали”.

Чого коштує УБД?

За час на війні “Гері” довелося пережити чимало. На Харківському напрямку він разом із групою потрапив у напів оточення. Цей день він називає своїм другим днем народження:

“Перепливали холодну річку. Були люди, які пливли в броні, але хто опитні, хто на річках виріс, я, наприклад, на річці виріс, то скинув броню, верхню форму одягу. Термуха, автомат, і всьо. І в берцях. Квітень, 25 число. Перепливли – командира потіряли. В кого була “Кропива”, хоч би якийсь гаджет, то ми чули, що нам на захід іти. І ми на захід йшли, йшли, там поле. І наш розрахунок пішов через поле, там посадочки вже були… і потім там ми точку евакуації зустріли… І ще раз треба було річку перепливати, але там вже наші лодки були. З мого розрахунку було шестеро осіб. Дядя Коля пішов під воду, течією понесло. Тому що був в плитоносці, і рюкзак ще. Те, що він купив собі, він не хотів викидати”, – згадує боєць.

Після жорстких боїв за Бахмут і Соледар “Гера” не витримав і пішов у СЗЧ. Попередив про це командира. Почув у відповідь: “Я нікого не тримаю”. Знайшов роботу. Однак в тилу він не почувався на своєму місці.
Каска на позиції під час роботи міномета, Донецька область, Україна, 11 вересня 2024, Олена Максименко, Frontliner

“Одягнений по гражданці, УБД показуєш, і старий водій повертається: “За скільки ти його купив? – з образою згадує військовий. – Та й народ в автобусі: “Та таке молоде, як він може воювати!” Я просто тоді розвернувся, заплатив йому і кажу, а тепер можемо поїхати, я вам покажу де я його “купив” і якою ціною!”

Доки мінометник відпочивав від війни, його племінниця народила дитину. Саме поява цього малюка навела “Геру” на думки, що пора повертатися у військо:

“Розумієш, що діти народжуються, і їм треба продовжувати жити, їх треба обороняти. Від мого дому в 100 метрах залізничний вокзал, і коли прилетіло X-59, і просто дом склався, пів будівлі, і людей там присипало, тому що там бомбосховище було. Коли в тебе вдома малий внучок, і штукатурка сиплеться з потолка, і ти розумієш: яка різниця, де тебе можуть “задвохсотить”? Глибоко в тилу прилетить ракета, і все. Ти навіть не встигнеш зреагувати. Нужно виганяти їх з нашої землі і давати їм відсіч. Якщо піде так далі, як на Покровському напрямку, вони будуть дуже близько. Тому що після Покровська йде Дніпротепровська область, і це вже наша область”, – розповідає він.

Тож за 10 місяців і 9 кіл бюрократичного пекла ВСП “Гера” повернувся до свого підрозділу. Командування прийняло його назад. Більше йти з війська не планує – навіть після закінчення війни. “Нема там що робити!”,  – говорить він про цивільне життя.

За розмовами з мінометниками минув день. Перечікуємо “плановий вечірній обстріл”. Хлопці тішаться, що нарешті їх змінять, і сьогодні вони матимуть теплий душ та інші нехитрі блага, котрі тут видаються розкошем. Прибирають у бліндажі, викидають назовні баули і стоять на виході в броніках і касках вже за 20 хвилин до прибуття пікапу. Коли авто наближається, вмикають РЕБи. Зміна блискавично викидає речі і вистрибує з кузова, інша ж група проводить зворотній процес. Ротація триває менше хвилини – автівка люто гарчить і зривається з місця. Туди, де мінометники зможуть отримати короткий відпочинок. І побачити сонце без маскувальних сіток.

Фото: Олена Максименко 

Автор: Олена Максименко

Джерело: Frontliner