Як Росія викрадає українських дітей, як їх вдається повернути та з якими проблемами після цього стикаються родини
Мама й син, які понад рік не бачилися, бо окупанти вивезли дитину до російських оздоровчих таборів, після возз’єднання часто сваряться та не розуміють одне одного. Це один із наслідків викрадення наших дітей росією. Діти й батьки через довгу розлуку відвикли жити разом, змінилися і їм доводиться знайомитися заново.
А ще наші діти іноді бояться повертатися додому, бо окупанти їх переконують, що родина від них відмовилася, а України, як держави, більше немає. Аби викрадені росією діти не могли підтримувати зв’язок із Батьківщиною та рідними, у них відбирають українські телефони та сім-карти, натомість дають російські з доступом до контенту країни-агресора.
Повернути дітей до України теж непросто – російська влада змінює їхні імена та документи, що ускладнює пошуки. Росіяни сприймають їх як свідків злочинів, які армія рф скоює в Україні, тому постійно блокують будь-які спроби повернення дітей із російських регіонів.
ЯК УКРАЇНСЬКІ ДІТИ ОПИНЯЮТЬСЯ В РОСІЇ
На платформі “Діти війни” з 24 лютого 2022 року збираються дані про зниклих, викрадених та повернених із росії дітей. Як пояснює Дмитро Лубінець, Уповноважений ВР із прав людини, наявна на платформі цифра про зниклих 19 489 дітей – це перевірені дані, а реальна кількість може бути в рази більшою. Визначити точну цифру неможливо через окупацію частини України або активні бойові дії. На запити української влади чи міжнародних організацій росія не дає ніяких відповідей і не сприяє поверненню дітей додому.
За даними Уповноваженого ВР із прав людини, примусова депортація українських дітей триває із жовтня 2014 року. Тоді в росії запрацювала так звана гуманітарна програма “Потяг надії. Крим”, коли російським родинам дозволили всиновлювати українських дітей на окупованому півострові. Перших дітей з інтернатів Криму вивезли до Москви, Бєлгорода, Республіки Адигея, Краснодарського краю та Воронезької області.
У 2019 році в росії спростили механізм набуття громадянства мешканцями з окупованих українських територій. Це дало змогу всиновлювати дітей із ТОТ, зокрема й тих, які рф загарбала після 24 лютого 2022 року.
Крім усиновлення, росія часто вилучає українських дітей, коли вони разом із батьками перетинають кордон із рф та проходять так звану процедуру фільтрації.
Також є випадки викрадення дітей російськими військовими та колаборантами на окупованих після лютого 2022 року територіях.
Якщо в перші роки війни (після 2014 року) дітей вивозили здебільшого в регіони росії, то після подій 2022 року наші діти опиняються в Білорусі та Чеченській Республіці. Серед них є діти, чиїх батьків росіяни вбили в Маріуполі. Ці діти залишилися без супроводу дорослих, а, відповідно до законодавства лнр-днр, єдиною формою виховання таких дітей є прийомна сім’я. Тому росія намагається швидко знайти їм нові родини.
“Починаючи з 15 червня 2022 року ми щодня документуємо випадки незаконного вивезення українських дітей на так звану соціальну медичну реабілітацію до російських дитячо-оздоровчих таборів, – розповідає про одну зі схем викрадення дітей Катерина Рашевська, експертка Регіонального центру прав людини. – І якщо у 2022 році цих дітей депортували до Криму, а також у деякі прикордонні з Україною регіони, то зараз наших дітей вивозять дуже далеко. Наприклад, до табору “Океан” у Владивостоці. Але, звичайно, це не реабілітація, а перевиховання”.
За словами Мирослави Харченко, юристки фонду “Save Ukraine”, вивезення наших дітей до російських літніх таборів – це менш травматичний досвід для них у порівнянні з викраденням російськими військовими чи перебуванням у притулках.
Хоча те, що відбувається з дітьми в таких таборах, правозахисниця називає жахіттям. І розповідає історію, як дітей із Харківщини депортували наприкінці серпня минулого року в російський літній табір. У ньому також перебували на відпочинку діти з лнр-днр та російських регіонів. У корпусах останніх взимку було опалення, краща їжа у їдальні, чисті матраци та одяг, натомість українські діти жили в холодних приміщеннях, з гіршим харчуванням та спали на мокрих простирадлах.
Найчастіше викрадають дітей, які живуть на прифронтових територіях і там, де перебувають російські війська.
Найпоширеніша маніпуляція, на яку, на жаль, реагують наші громадяни і яку поширює російська влада – це наступ українських військових, разом із якими прийдуть американські найманці, і перше, що вони будуть робити – ґвалтувати дівчат і жінок. Через це жінки й діти часто втікають разом із російськими військовими, а потім опиняються в притулках, звідки їх намагаються визволити наші правозахисники.
“Так само через наступ нашої армії росіяни забрали із собою дітей із Куп’янської школи-інтернату, спалили всі документи й 5 діб етапували цих дітей до Луганська (лнр), в інший заклад освіти. Доїхати туди, щоб забрати цих дітей назад, дуже складно. Водночас у нас немає чіткої інформації, скільки саме дітей вивезли. Коли ми повернули одного хлопчика, то він розповів, що забирали його разом із Дмитром чи Сашею, так ми дізналися про інших депортованих дітей”, – описує Мирослава Харченко.
Ще один механізм викрадення – це примусове нав’язування російського громадянства. Як тільки наші діти опиняються на території рф обманом (зокрема, через лякливі чутки про наступ ЗСУ), росія оголошує їх російськими громадянами, а служби опіки оформлюють необхідні документи. В особливій групі ризику опиняються хлопці 16–17 років, яких можуть мобілізувати до російської армії, як тільки їм виповниться 18.
ЯК ВДАЄТЬСЯ ПОВЕРНУТИ ДІТЕЙ В УКРАЇНУ
Країна-агресор робить усе, щоб українські діти не могли повернутися додому, наприклад, забирає українські документи, передусім свідоцтво про народження. Натомість видає російський варіант свідоцтва зі зміненим іменем, датою та місцем народження. Буває, що українська сторона шукає умовного Дмитра, а в росії це вже “Дмитрий”. Через ці розбіжності та умисні зміни важко ідентифікувати зниклих дітей.
З початку повномасштабного вторгнення фонд “Save Ukraine” евакуює людей із зони бойових дій та допомагає повернутися українським дітям додому. З листопада 2022 року до сьогодні фонд вивіз 118 дітей, незаконно депортованих до росії.
За словами Мирослави Харченко, єдиного механізму депортації немає, кожна історія порятунку – особлива та індивідуальна. Наприклад, діти знають напам’ять телефони батьків і дають знати про себе з російських номерів або ж знаходять своїх рідних через соціальні мережі. Тоді починаються перемовини з росіянами, за яких умов вони зможуть віддати дитину.
Так само немає одного шляху повернення дітей до України. Дмитро Лубінець каже, що щоразу це різні варіанти та можливості. Омбудсмен постійно спілкується з російською уповноваженою з прав людини Тетяною Москальковою, щодня українська сторона ініціює листування та перемовини, не отримуючи відгуку з боку росії. Наші звернення часто ігнорують та не відповідають на них.
Коли українським правозахисникам вдається розшукати викрадених дітей, то найчастіше росіяни займають таку позицію – хочете повернути їх, приїжджайте за ними самі. Як додає Мирослава Харченко, росіяни роблять так навмисно, бо знають, що така поїздка небезпечна для українських батьків, адже треба перетинати блокпости та фільтраційні табори рф. А також це дорого коштує – щоби потрапити до росії, батькам треба проїхати пів Європи.
“Приміром, мама перебуває на звільненій території Херсонської області, а її дитина – за 200 кілометрів, але на іншому березі Дніпра, у тимчасово окупованому регіоні України. І щоби повернути дитину, їй потрібно проїхати всю Україну, Польщу, багато країн Європи, Фінляндію, наприклад, потім перетнути кордон між Фінляндією та російською федерацією, всю територію росії, потім Крим, а забравши дитину, пройти цей самий шлях назад. На дорогу в один бік може піти понад два тижні.
І цей шлях справді складно пройти, бо після того, як росіяни зрозуміли, що нам вдається повертати дітей в Україну, ми почали стикатися з багатьма труднощами.
Наприклад, одній мамі довелося проходити дводенний допит у ФСБ в аеропорту Бєлгорода. Їй заборонили залишати територію, відібрали паспорт та телефон. Жінка не розуміла, що відбувається. Її постійно допитували, а перший раз запропонували їжу лише через добу після затримання. Після двох днів допиту її депортували до Білорусі, де білоруські спецслужби продовжили свої допити ще на один день”, – розповідає Мирослава, із чим доводиться стикатися батькам, які вирушають по своїх дітей.
“РОСІЯ НЕ ХОЧЕ ВІДДАВАТИ НАМ СВІДКІВ СВОЇХ ЗЛОЧИНІВ”
Де б не опинилися наші діти – у прийомних родинах, притулках чи оздоровчих таборах, усі зв’язки з Україною та рідними відразу обриваються. Як тільки українські діти опиняються на території росії, їм забороняють говорити українською мовою та ідентифікувати себе з Україною. В офісі омбудсмена з прав людини фіксують чимало випадків, коли окупанти б’ють дітей за те, що українські діти називають себе українцями.
“А ще дітям кажуть, що українська держава про них не подбає, що треба вчити російську мову, історію та гімн росії, і тільки тоді вони зможуть зробити своє життя стерпним. У нас були випадки, коли дітей повертали додому, а вони були певні, що України вже немає”, – розповідає Мирослава Харченко.
Крім цього, діти опиняються в інформаційній ізоляції, з перших днів їм кажуть забути про батьків, буцімто вони відмовилися від них. До того ж викрадені діти перебувають у штучних умовах – вони не граються, не вчаться допомагати нікому старшому по господарству тощо.
Навчання як такого теж немає, буває, що дітям дають завдання переписувати російською слова та речення. І це все. Натомість вони багато часу проводять у гаджетах і споживають лише російський контент.
Тож коли після таких умов діти повертаються додому, їм та батькам потрібна психологічна допомога. Мирослава Харченко пояснює, що батьки й діти відвикають одне від одного. Дитина може відчувати образу до мами чи тата, злитися на батьків, бо ж нібито вони її віддали в табір, а потім цілий рік не забирали додому. Та й перебування в росії для дитини було складним.
З такими родинами працюють психологи фонду “Save Ukraine”. Певний час сім’ї можуть пожити в центрах адаптації, створених фондом, де відвідують групові та індивідуальні психологічні заняття. Як тільки фахівці бачать, що стосунки батьків/опікунів і дитини налагодилися, відпускають їх назад до місця проживання чи до родичів.
Після повернення додому дитину знімають із розшуку та повідомляють у соціальну службу, яка бере родину під особливий нагляд, зокрема, перевіряє, чи відновила дитина навчання в школі.
“Якщо ми говоримо про понад 19 тисяч офіційно викрадених дітей, то росія визнає лише 500. Знайти й повернути кожну дитину – великий виклик для України. Передусім діти залякані й бояться повертатися додому, тому що їм розказують, що на них заведуть справу СБУ та посадять.
Дітей легше зламати, ніж дорослих, і це теж добре розуміє росія. Але найбільше труднощів виникає через те, що росія не хоче віддавати нам дітей, бо вони є свідками російських злочинів”, – додає Мирослава Харченко.
Автор: Інна Лиховид
Джерело: “Нова українська школа”
Tweet
