Не в себе вдома: байдужість держави до долі українців за кордоном

Забутий обов’язок чи Чому консульські установи Україничасто не надають потрібної допомоги українцям, які опинилися у скруті за кордоном.  …Громадяни України, які опиняються за кордонами батьківщини, нерідко почуваються беззахисними. Причому це стосується абсолютно всіх: і легальних туристів, і нелегальних мігрантів…

Громадяни України, які опиняються за кордонами батьківщини, нерідко почуваються беззахисними. Причому це стосується абсолютно всіх: і легальних туристів, і нелегальних мігрантів, за винятком хіба що політиків та олігархів із приватною охороною. Наші ж посольства в інших країнах, зокрема їхні консульські підрозділи, не завжди можуть або хочуть вчасно й ефективно реагувати на звернення українців.

«Консульська служба України є неефективною, а якість захисту громадян, які потрапляють у скруту, можна вважати низькою, – каже науковий директор Інституту євро-атлантичного співробітництва Олександр Сушко. – Мені відомо чимало прикладів таких ситуацій у країнах ЄС, коли працівники українських консульств не надавали належної допомоги громадянам у складних ситуаціях, які потребували втручання».

Забутий обов’язок

Усіляко допомагати і підтримувати громадян України, які потрапили у скрутну ситуацію за кордоном, – обов’язок українських дипломатів. «Консул не може ухилитися від цього обов’язку, – наголошує Володимир Василенко, правознавець-міжнародник, посол України у країнах Бенілюксу та Великій Британії (1992–2002), – до того ж він має для цього потрібні повноваження». Вже протягом десятиліття держава декларує захист прав своїх громадян за кордоном як беззаперечний пріоритет.

«Ситуація змінювалася впродовж останніх десяти років, – констатує досвідчений дипломат, посол України в Ізраїлі (1992–1994), США (1994–1998) та Канаді (2000–2003) Юрій Щербак. – Раніше ми не мали доктрини допомоги своїм громадянам, років вісім тому це було проголошено пріоритетом. У Міністерстві закордонних справ було відкрито спеціальний центр реагування на надзвичайні ситуації, куди можна зателефонувати й повідомити про проблеми. Десятки різних наказів, директив, інструкцій пішло на консульства для того, щоб інтереси й права громадян України стояли на першому місці. Тому якщо трапляються прикрі історії, то це або нехлюйство й погане виконання службових обов’язків консульствами, або ж їхня надмірна завантаженість».

Дипломатичний корпус у країнах перебування опікується міждержавними відносинами, а ось консульська служба покликана піклуватися, власне, про українських громадян за кордоном. Володимир Василенко описує інструментарій консула, за допомогою якого він здатен впливати на ситуацію: «Консул повинен насамперед звернутися до Міністерства закордонних справ країни перебування, навести відомі йому факти, потім направити туди ноту. Якщо в інциденті була задіяна поліція чи місцеві органи влади, консул має порушити питання неправомірної поведінки перед органами влади».

Тонка справа

Такі дії можуть здаватися, на перший погляд, символічними, суто демонстративними, насправді ж вони ефективні й доречні, як засвідчує практика. Звісно, якщо їх зроблено. Киянин Володимир Кузнецький пригадує 2005 рік: під час туристичної подорожі автобус, у якому він їхав, затримали в польському містечку Бєльсько-Бяла на чеському кордоні й без пояснення причин відмовлялися пропускати.

«Поряд стояло кілька автобусів, – розповідає Володимир, – проте коли прикордонники дізналися, що в нашому українці, наказали від’їхати якнайдалі й попередили, що процедура затягнеться надовго. Серед українських пасажирів їхав і громадянин Кіпру, який працював у консульській установі. Він зателефонував до українського консульства, а у відповідь на запевнення, що воно нічого не може вдіяти, переконав його працівників відреагувати – надіслати ноту до головного управління чеської прикордонної служби, а копію – безпосередньо на прикордонний пункт. Отримавши факс, прикордонники пропустили наш автобус уже за 20 хв.» Українські громадяни не звикли обстоювати свої права, якщо ж беруться за цю справу, то часто не знають, як це зробити.

Консульства, своєю чергою, не поспішають їм у цьому допомагати. «Чимало випадків, про які мені говорили самі подорожуючі, пов’язані з тим, що не завжди взагалі можна додзвонитися до консульства за вказаними телефонами, – розповідає Олександр Сушко. – Якщо ж додзвонюються, то готовність допомогти тих працівників, які беруть слухавку в посольстві, невисока. Ніякого ентузіазму з їхнього боку зазвичай немає, натомість частими є випадки нешанобливого ставлення, щонайменше байдужого, а то й хамського».

Бюрократичні знущання

Берлінська журналістка й правозахисниця Ольга Самборська багато разів стикалася з байдужістю держави до долі українців за кордоном, проте найбільше її вразила реакція українського консульства в Берліні на її спроби допомогти смертельно хворій громадянці України Інні К. повернутися в Україну, щоб продовжити лікування й востаннє побачитися з трирічною донькою. «Те, що я там пережила зі смертельно хворою Інною, було, мабуть, найгіршим і найнелюдянішим із того, що мені довелося бачити», – розповідає Ольга.

Охоплену хворобою і болями жінку, для якої критично важливим був кожен день, не лише змусили одразу після операції особисто приїхати до консульства, а й виявляли до неї неповагу в процесі видачі посвідчення на повернення в Україну, жодним чином не зважаючи на критичний стан її здоров’я.

Від Ольги можна почути розпачливу історію про долання непосильних бюрократичних процедур нині вже покійною українкою, накинутих на неї консульством власної держави. Журналістка запевняє, що й зараз нічого не змінилося. «Посол України в Німеччині Наталія Зарудна вже під час першої зустрічі в Берліні сказала громаді, що вона приїхала сюди не вирішувати проблеми закордонних українців, а представляти Україну», – каже Ольга Самборська.

Звісно, ситуація у закордонних консульствах України не скрізь однакова. Окрім браку професіоналізму та людяності є ще й недостатні фінансування та кадрова укомплектованість. Тож відсутність емоцій та співчуття з боку працівників посольств можна частково пояснити і величезними чергами прохачів та неспроможністю їх задовольнити. Ось приклад із консульської практики США: їм належить найбільше у світі консульство, створене на кордоні з Мексикою.

Його штат налічує 150 працівників – саме стільки фахівців потрібно, щоб упоратися з чергами на кордоні та дуже частими в тих краях кримінальними сутичками, в які встряють американські громадяни. «Стан справ, особливо в країнах масового туризму, до яких належать насамперед Єгипет і Туреччина, безумовно, є складним із погляду консульських зав­­дань, – зазначає Олександр Сушко. – Якщо в країні одночасно відпочивають десятки тисяч громадян, персонал консульства ніколи не зможе за всіма доглянути. Як приклад можна навести екстремальний випадок, коли збанкротував тур­­оператор. Навіть британська консульська служба нічого не могла вдіяти, коли понад тисяча туристів із Великої Британії цього року застрягла в готелях».

Некурортні курорти

Якщо дипломатична служба в одній країні може здатися курортом, то в іншій, нехай навіть курортній, – справжнім пеклом. «Консульства, приміром, у Польщі, Італії, Португалії, тобто в країнах, де багато наших мігрантів, страшенно перевантажені справами щодо проблем українських громадян, – констатує Юрій Щербак.

– Випадки їхньої смерті або загибелі, а також злочинів, які вони вчиняють або жертвами яких стають, потребують дуже серйозної уваги консульської служби. Консул має відвідати кожного покійника, визначити, що він є громадянином України, провести упізнання. А якщо в деяких країнах помирають 200–300 українців за рік, то можете собі уявити, яке це навантаження на консульську службу.

Консул, який працював у Туреччині, розповідав мені, як щодня змушений був ходити по тюрмах, де перебували наші повії та злочинці. На консульську службу добирають відповідних людей: із правоохоронних органів, силових структур – не приховуватимемо, що там є і люди з розвідки. Це дуже специфічна структура, що працює у своєму режимі, який часто не підлягає великому контролю з боку посла».

Серед українських громадян за кордоном трапляються й шахраї. Тоді як одні справді потрапляють у скруту, інші намагаються обдурити державу. «До нас приходили авантюристи, які їздили по Латинській та Північній Америці, а потім казали, що не мають грошей, аби повернутися додому, – пригадує Юрій Щербак, – і ми були змушені купувати їм вельми недешеві квитки й відправляти їх додому. А наступного року вони знову поверталися у свої вояжі. І це при тому, що тривалий час ми навіть не мали жодної копійки на допомогу громадянам. Пізніше нам почали давати на це хоч трохи грошей».

«Відповідальність лежить на всіх, – підсумовує Олександр Сушко, – починаючи від самого персоналу, не вмотивованого і не підготовленого, й закінчуючи їхніми керівниками у Києві, які фінансують діяльність із захисту прав громадян за залишковим принципом та не заповнюють вакансії. Дуже часто у консульській службі відбуваються необґрунтовані скорочення, що, безумовно, позначається на якості її роботи».

Не лише незалежні експерти, а й самі дипломати визнають, що кожен випадок невиконання консулами своїх обов’язків у справі захисту прав українців за кордоном має ставати публічним. Лише в такому разі консульська служба відчуватиме громадський тиск та увагу до своєї роботи.

Їдучи за межі батьківщини, українцям потрібно самостійно заглиблюватися в нюанси можливих інструментів захисту своїх інтересів, тому що держава й досі не спромоглася створити ефективного, вичерпного щодо контактів і відомого широкій громадськості централізованого інформаційного ресурсу з цього питання. Тому для початку треба хоча б увести до списку контактів свого мобільного телефонні номери посольства України в країні, до якої ви їдете, та департаменту консульської служби МЗС

Українцям, вічно терплячим і часто заляканим, потрібно не боятися і самостійно розбиратися в тому, що вони можуть і повинні вимагати від власної держави, коли йдеться про захист їхніх інтересів за кордоном. Адже держава покликана насамперед обслуговувати їхні інтереси, а не представляти саму себе в ім’я самої себе.

Українські консульства «в дії»

Хроніка бездіяльності

У квітні 2001 року громадянку України Неллі Артеменкову депортували з Великої Британії – за перевищення ліміту робочих годин, протягом яких вона, відповідно до своєї візи, могла щотижня працювати в цій країні. Перед депортацією представники британської влади забрали в українки паспорт, а натомість видали їй «документ про його втрату». Під час перельоту додому в Москві її затримали й оштрафували, оскільки такий вид документа там не визнали. Мала клопіт жінка через це і в Україні. Тим часом з’ясувалося, що її закордонний паспорт невдовзі після депортації був доставлений до українського посольства в Лондоні, де пролежав близько півроку. Про це українську громадянку ніхто не повідомив, хоча вона його розшукувала й зверталася по допомогу до МЗС України. Місцезнаходження паспорта їй повідомила імміграційна служба Великої Британії.

31 січня 2008 року в подружжя українських заробітчан в Італії Володимира Сергієнка та Наталії Шпачинської народився син. Матір із малюком перебували в експериментальній клініці, що, зокрема, апробовує нові лікарські препарати. Хлопчикові без згоди батьків, громадян України, дали італійське громадянство й поставили діагноз – рідкісну хворобу нирок, що, однак, був оформлений не під тим номером, який дитина отримала при народженні. Аналізи, зроблені у клініках України та Швейцарії, діагноз не підтвердили. Мати відмовилася від лікування дитини, проте італійська влада примушувала українку продовжувати його. Зрештою, італійська поліція силоміць забрала дитину в матері, а тамтешній суд позбавив її батьківських прав на підставі «ухилення від лікування хворої дитини». Коли поліцейські прийшли за дитиною, батькам насамперед повідомили: італійська влада інформувала українське консульство в Італії про те, що вона має намір забрати немовля від батьків і воно, мовляв, цьому не заперечило. Консульство тоді в справу не втрутилося, не відреагувало й тим паче не здійснило власного її аналізу.

У травні 2008 року німецька поліція затримала десятьох легальних трудових мігрантів з України, що поверталися додому з Іспанії автобусом. На момент повернення національні візи, що давали право українцям їхати транзитом до Іспанії, вже не діяли. За свідченнями українців, під час затримання німецька поліція поводилася з ними вкрай грубо. До них було вжито суворі заходи покарання: тримання чоловіків у наручниках, депортація, заборона на в’їзд до Німеччини, штрафи. Коли одна із жінок зажадала від поліцейських надати їй можливість звернутися в українське посольство у Німеччині, їй відповіли: «Перед вами жінка вимагала того самого. Ми телефонували у ваше посольство, але там не беруть слухавки. І не візьмуть. Можете телефонувати, але це нічого не дасть, до вас ніхто не приїде, бо вони знають, що тут проблеми». Українські журналісти протягом двох днів телефонувати до українського диппредставництва в Берліні. Після одного-єдиного додзвону, коли їм повідомили номери підрозділів посольства, додзвонитися за ними більше не вдалося: слухавки не брали. Невдовзі до справи долучилося МЗС України. Згодом українські органи влади відповіли німецькій стороні, що за результатами внутрішнього розслідування звинувачення на адресу німецьких поліцейських у жорстокому поводженні з українськими трудовими мігрантами були безпідставними.

У травні 2009 року журналістка та правозахисниця Ольга Самборська звернулася до українського посольства в Берліні з метою допомогти смертельно хворій громадянці України Інні К. отримати посвідчення на повернення в Україну. Незважаючи на тяжкий стан українки, до неї застосували всі бюрократичні вимоги, зокрема відправили жінку до поліційного відділка по довідку про втрату паспорта. У прохачів не виявилося із собою фотографій хворої, але без них документи приймати відмовилися. Також працівники консульства наполягали, щоб смертельно хвора жінка, якій нещодавно зробили операцію, з’явилася до консульства й особисто поставила підпис під документами. Після того, як Інну К. привезли до установи, де вона підписала папери, перший секретар консульства Олексій Головко, який виходив із кімнати, засумнівався, що документи підписала саме Інна К. Він примусив жінку від руки написати заяву про втрату паспорта і на його очах її підписати. Наостанок відвідувачці, для якої кожен день затримки міг стати летальним, довелося двічі сплачувати консульський збір, тому що працівники консульства спочатку неправильно повідомили його суму.

Інна Завгородня, Жанна Безп’ятчук, Український Тиждень