Як «кіборг» себе у поліції почуває: розповідає оборонець ДАПу Віталій Горкун

У рамках проекту «Кіборги. Продовження» журналісти Радіо Свобода розпитали про «зради та перемоги» оборонця Донецького аеропорту із позивним «Гарік» – начальника управління патрульної поліції Борисполя Віталія Горкуна.

– Я у поліції почав працювати з Маріуполя. Мені там сподобалася і громада, і люди. Люди там відчули, що таке війна. І там громада з’явилася, яка розуміє, що це їхнє місто, їхня країна, і що вони самі собі життя тут будують. Вони там не чекають, що хтось до них приїде і за них все зробить. Там просто беруть, об’єднуються і роблять. Ось оце мені дуже там сподобалося.

Головне, що у нас є бажання щось змінювати. Просто, нам треба більше часу, треба терпіння і наполегливість. Якщо ми хочемо щось змінити, то «клацнувши» пальцями зміна не відбувається. Ми ж не прокинемося в іншій країні, де нема хабарництва, де суд і прокуратура, і взагалі все – ідеальне. Ми ж самі будуємо цю країну.

Але я тепер реально зрозумів, що у нас проблема не лише у людях, які «засідають у кабінетах», не лише у чиновниках. У нас і «на вулицях» –величезна проблема є. Ця проблема – наша ментальність і наші погані звички.

От, наприклад, у Борисполі багато людей сідають на попутний транспорт і так дістаються Києва. Це швидше і дешевше, ніж їздити у наших маршрутках. Але, щоб зупиняти попутки, люди виходили ледь не на середину проїжджої частини. Попутний транспорт зупиняється, а за ним зупиняються й інші автомобілі. І це на трасі!

А через 50 метрів є величезна дорожній «карман», тобто, спеціально створене для безпечної зупинки транспорту місце. Ми довго вмовляли людей: «зупиняйте попутки тут, тут реально ніхто не зіб’є і не забризкає брудною водою». Цілком логічна і законна вимога.

А що ми чули у відповідь?! І «ідіть краще на війну», і «що ви тут умнічаєте», і «мусора», і «аваківські пси», і «у них там показники», і «вони бабло на цьому заробляють», і ще багато такого, що й повторювати не хочеться.

Але ми кожного дня там були і наполегливо просили…

Зараз організована черга чемно стоїть біля цього «кармана», безпечно і їм, і попуткам зупинятися. Приємно це бачити!

Здається, ніби дрібниця, але нам реально важко це далося – через конфлікти і прокльони. Навіть, деякі поліцейські не витримували і звільнялись.

​Про реформу поліції

Запит на реформи дуже великий. І суспільство цього від нас вимагає.

Точно знаю, що у нових поліцейських є бажання. А от досвід, так, досвід приходить тільки з часом. Нам вкрай треба цей час, щоб ті, хто має бажання, отримали і досвід. От і все.

А зараз, щоб побороти ось цю «тотальну зраду», бодай треба не просто кричати «Усі хабарники!» Бо, я завжди кажу – у кожного хабарника є прізвище! Тому, коли кричать «усі хабарники» – лише прикривають корупцію. Треба називати прізвища. І, до того ж, я можу сказати, що не всі хабарники. Не всі!

Загалом же, як я бачу тепер, робота поліцейського практично не відрізняється від роботи військового. Я навіть скажу, що тут більше небезпеки. Тому, що ми не знаємо напевне, хто перед нами, ми не знаємо, чим закінчиться кожна зупинка автомобіля.

Звісно, що коли я проводжу навчання із особовим складом, я використовую свій досвід, отриманий на фронті. Адже поліцейському, так само як і на лінії зіткнення, весь час треба бути на сторожі.

Я кажу їм: «Якщо хочете ходити битими, то носіть руки в кишенях і повертайтеся спиною до правопорушників. А не хочете, то дійте професійно».

Тепер нам підняли зарплату і, звісно, це нас радує. У поліцейського тепер 12 тисяч гривень зарплата, і я бачу, що це стимулює.

​Про війну і Донецький аеропорт

– До війни я працював в аеропорту «Бориспіль». Аж тут «зелені чоловічки» в Криму з’являються і я розумію, що все – війна неминуча. Це однозначно. І 8 березня по телебаченню показують, що 95-а бригада залишає пункт постійної дислокації і вирушає туди. А я там «строчку» служив.

Аня (тоді кохана дівчина, а тепер дружина – ред.) на мене дивиться і каже: «не здумай».

Ну, а я …Так я і потрапив в армію.

У Донецькому аеропорту я був дві ротації. Перша, 3 жовтня, здається, ми зайшли, а друга – 7 листопада.

І хоча, у листопаді інтенсивність боїв була менша, ніж у жовтні, але ми втратили лише за перший день 4 людини.

У ту ж добу, 8 листопада 2014 року, загинув і мій друг – Богдан Здебський.

Це я на честь нього свого сина назвав…

Я тоді пообіцяв собі, що виживу, одружусь, буде син – назву його Богданом.

Ми з ним дуже міцно товаришували… Але не вберегли його.

Війна така штука – брудна, кров, піт, сльози, матюки.

Вже тоді, у листопаді, після цього артобстрілу, коли «Правий сектор» пішов зі старого терміналу, і взагалі з ДАПу вийшов, бо не було сенсу вже утримувати далі… просто не було вже, що тримати.

У мене був телефон з гарною камерою і заступник командира каже: «хоч зніми ці позиції, щоб коли дадуть нам команду виходити, то щоб хоч розуміли, що тут уже і позицій немає, які можна утримувати».

Бо ті хлопці, які були на цих позиціях до нас, до цього артобстрілу, вони, звісно б, зрозуміли, наскільки «кардинально змінилася оперативна обстановка» за ніч.

​Про те чи «опускаються руки»

– Я скажу так: тим, хто реально воював, руки не випадає опускати. Тому що кожен вже розуміє, що опустивши руки – програєш однозначно. Треба рухатися вперед і тримати зв’язок.

Командири мої також працюють зараз у департаменті поліції. Це одна з причин, чому я пішов в поліцію. Я ж розумів, що якщо вони на війні не підводили нас і показували приклад вчинками своїми, то кому ще можна тут довіряти, як не їм.

Після демобілізації я перше що зробив – пішов до психолога. Я сам хотів цього, бо розумів, що життя продовжується і треба швидко себе «витягнути з війни».

Важко було заснути перший час, тиша напружувала. Бо якщо тиша на війні, значить, вже щось «мутять».

Мені порадили мультики дивитися – ті, що любив у дитинстві. Мовляв, «дивився «Том і Джері», от і зараз дивися, бо мозок пам’ятає ті позитивні емоції і ти, навіть не усвідомлюючи цього, починаєш негативну пам’ять притлумлювати позитивними емоціями».

Тож, руки не опускаються, а навпаки – є велика відповідальність і так багато хочеться зробити.

Автор: Руслан Тарасов; Радіо Свобода