Як північ Чернігівщини готується зустріти окупанта: поки є зброя – продукти не зникнуть!

Як північ Чернігівщини готується зустріти окупанта: поки є зброя – продукти не зникнуть!

…Постаті в камуфляжі виринають нізвідки й оточують мене. Автомати напоготові, але «дивляться» у землю.
«Доброго дня! Покажіть ваші документи!». Поруч різко гальмує забрьоханий позашляховик, з нього «висипається» ще один гурт бійців…

Журналісти видання ТЕКСТИ побували на Півночі України, на одному з напрямків ймовірного російського вторгнення. Цей репортаж – про те, як живуть і почуваються українці у прикордонні напередодні можливої «великої війни».

Добрянка: «Тут такі болота, що жоден танк не пройде»

Оксана Коваленко, жителька селища Добрянка на півночі Чернігівщини, мешкає метрів за п’ятдесят від українсько-білоруського кордону. Її старовинна зрубна хата виходить вікнами на вулицю – колишній старий поштовий тракт. За нею – дім сусідки, а далі – кущі, непролазне болото і річка Немильня: природний кордон між Україною та Білоруссю.

Познайомилися ми з Оксаною дуже просто: я постукав у вікно найближчої обжитої хати від прикордонного стовпа.

«Інтернет і супутникові канали ми маємо, новини знаємо. Але себе не накручуємо. Я довіряю нашій армії та прикордонникам. У нас прикордонники дуже добрі», – згадує Оксана про своїх найближчих сусідів: підрозділ, який охороняє межу між державами, а отже, і весь північний край селища.

Оксана та її собака Герда живуть майже впритул до українсько-білоруського кордону. Фото автора
Оксана та її собака Герда живуть майже впритул до українсько-білоруського кордону. Фото автора

Оксана тримає на руках свою Герду – грайливе чорне цуценя. І неспішно розповідає, як їй живеться на кордоні.

«Тут такі болота, що жоден танк не пройде, – каже вона. – Торік вода розлилася так, що ми й город посадити не змогли».

Оксана народилася в Добрянці, але на іншому кутку. А цю хату біля кордону вони з чоловіком купили десять років тому: сподобалося місце. Тоді це була спокійна і зелена околиця.

«Тоді все було інакше. Обстановка на кордоні – інакша. Через цей прикордонний перехід люди ходили. Ми й не думали, що все так зміниться», – міркує Оксана.

І вона, і її чоловік, який долучився до розмови, запевняють: якщо почнеться вторгнення, вони боронитимуть свою землю.

«Але навряд чи тут щось буде», – припускає Оксана, доки цуценя намагається її лизнути в лице.

Український берег річки Немильня охороняють бійці в українському пікселі та при зброї. Протилежний берег – за два десятки метрів, там білоруська прикордонна застава. На якій не видно ні душі. Найближче білоруське село Піддобрянка – теж ніби вимерло.

«Сподіваюся, все буде добре!» – прощаюся з прикордонниками.

«Обов’язково!» – усміхається дівчина з автоматом. Прикордонників не фотографую, щоб не порушувати закон. Але прикордонні пси, які допомагають бійцям, не мають нічого проти фотосесії.

Селище Добрянка: прикордонний пес. Фото автора
Селище Добрянка: прикордонний пес. Фото автора

 

Любеч: «Поки є зброя – продукти не зникнуть!»

Любеч – сонне залите сонцем містечко на пагорбах. Підіймаюся на Замкову гору: тисячу років тому тут було городище, де збиралися на раду всі руські князі. Найвище місце в околиці, ще й мальовниче. Трав’яні кручі, Дніпро, й одразу за ним – Білорусь, яка в таку погоду проглядається на 15 кілометрів. Про стягування військ до кордону там не нагадує майже нічого.

Замкова гора Любеча. Фото автора
Замкова гора Любеча. Фото автора

Хоча західніше села Брагін, у білоруській Чорнобильській зоні відчуження, видніють чотири світлі споруди, схожі на паливні сховища або модульні склади баневого типу. Чи були вони там до російсько-білоруських «навчань»?

Пізніше на супутникових мапах я не знайшов жодних подібних споруд у тому напрямку. Отже, це щось, зведене в останні місяці?

Міжнародний проєкт The Centre for Information Resilience, який, зокрема, відстежує російську військову діяльність навколо українських кордонів, також виявив у районі Брагіна нову активність. Цю точку на мапі, приблизно за 10 кілометрів від українського Любеча, дослідники проєкту позначили як «пересування та спорудження військових об’єктів». Подивитися докази пересування техніки у Брагіні можна, знайшовши цю точку на карті https://maphub.net/Cen4infoRes/russian-ukraine-monitor

«Наразі ми маємо трохи більш як 410 позначок на нашій карті, які показують нарощування сил і розташування специфічного обладнання вздовж кордонів України», – повідомив The Centre for Information Resilience ввечері 21 лютого.

Вдивляюся в західний обрій, намагаюся розгледіти якісь деталі. Роблю кілька світлин, відео та спускаюся до головної вулиці містечка.

Танк радянських часів у Любечі. Фото автора
Танк радянських часів у Любечі. Фото автора

Двоє жителів Любеча, Юрій та Степан, стоять під постаментом з радянським танком і обговорюють останні новини.

«Ви записуєте? Я хочу подякувати Зеленському і нашій владі за їхню роботу. При Порошенку, з такими розкладами, в нас би тут вже війна була!..» – відповідає мені Юрій.

Цей кремезний та іронічний поліщук з пронизливим поглядом ховає усмішку в пишних вусах. Незрозуміло, приймати його слова за чисту монету чи за жарт.

Питаю, їх, що вони робитимуть в разі можливого вторгнення.

«Та вони не полізуть», – прогнозує Степан, махаючи рукою з самокруткою в бік Гомеля.

«Якщо полізуть – оборонятись будемо! – запевняє Юрій. – Карабін я на Новий рік купив. А вчора набрав патронів, на кабана», – розповідає він.

Цікавлюся, чи скуповують у Любечі гречку, сірники, свічки та консерви.

«Може, і скуповують… Але я так рахую: гречка в нас – 55 гривень за кіло, а патрон – 45 за штуку», – ділиться Юрій розрахунками. І видає: «Поки є зброя – продукти не зникнуть!»

Простягає мені на прощання здоровенну п’ятірню, якою можна гнути підкови.

У продуктовому магазині продавчиня від руки переписує цінники. Каже, що після перших новин про можливу війну покупці активізувалися, але ажіотажу не було. Значно помітнішим є зростання цін, каже вона. Спершу подорожчали білоруські товари. Потім – білоруське пальне на АЗС. А тоді – й усе інше.

«Ми не боїмося і виїжджати нікуди не будемо», – усміхається жінка, поправляючи товар на вітрині.

Мешканці прикордонного містечка йдуть у своїх справах, мружаться від сонця, нікуди не поспішають. Але рівно доти, доки я не пристаю до них з фотокамерою та з розмовами про вторгнення.

«Я не можу говорити, правда! Ми біжимо, бо нам піч топити треба!» – відмахується від мене молода жінка з дитиною та з каністрою води на возику. Сонце припікає дедалі більше, жінка прискорює крок.

Тут ситуація миттєво змінюється.

«Покажіть ваші документи!»

Постаті в камуфляжі виринають нізвідки й оточують мене. Автомати напоготові, але «дивляться» у землю. «Доброго дня! Покажіть ваші документи!» Поруч різко гальмує забрьоханий позашляховик, з нього «висипається» ще один гурт бійців.

Командир українського прикордонного загону спершу назвався сам, а тоді ретельно перевірив і сфотографував мої посвідчення та паспорт. У кінці короткої розмови хлопці в пікселі вже знали, який репортаж я пишу, про що розпитую мешканців, чи планую виходити за межі населених пунктів, яким транспортом приїхав та в якому готелі ночуватиму.

Я щиро подякував прикордонникам за сумлінну роботу. Щойно сховав документи – український підрозділ розчинився у провулках Любеча, наче його й не було.

Прикордонники зупиняли та перевіряли мене ще кілька разів: у кожному без винятку прикордонному селі та містечку, де я ходив і розбалакував місцевих. Але після перевірки ніхто не перешкоджав журналістській роботі. Ба більше, кожна така розмова поліпшувала мені настрій: про північний український кордон дбають дуже добре. Значно краще, ніж я міг уявити.

«Віримо в нашу армію. І самі насторожі»

«У нас біля кордону – настрої в людей різні. Тут не лише українці живуть. Є багато росіян-старообрядців, є й білоруси. Тому дехто любить Росію і дивиться в той бік. От я українка, мій чоловік – росіянин. Але я його перевиховала!» – каже Марина, яка мешкає поблизу станції Горностаївка в селищі Добрянка і все життя пропрацювала медсестрою у прикордонні. Ми йдемо бічною вуличкою, де замість асфальту – вкатана лісова піщана земля й калюжі, з яких п’ють воду сільські качки.

«МІЙ ЧОЛОВІК – РОСІЯНИН. АЛЕ Я ЙОГО ПЕРЕВИХОВАЛА!»

Прикордонні дороги і качки біля них. Фото автора
Прикордонні дороги і качки біля них. Фото автора

Щоб менше перейматися через військову загрозу, Марина нагадує собі, як змінилася за останні роки українська армія. Та й сама – намагається бути пильною.

«Коли я на кухні, або щось роблю вдома – завжди вмикаю наші телеканали або Youtube. І знаю все, що у світі робиться. Буває страшно. Але ми віримо в нашу армію. І самі теж насторожі. Дивимося, щоб ніде не було ніяких чужинців, незнайомих людей», – розповідає місцева жителька вже після того, як побачила моє журналістське посвідчення.

Марина: «Хотіла б я не хвилюватися. Але що Росія залишає після себе? Вона все руйнує»
Марина: «Хотіла б я не хвилюватися. Але що Росія залишає після себе? Вона все руйнує»

Марина розуміє, що її медичний досвід може стати у пригоді. Але, зізнається, місцева влада не збирала в їхньому селищі медпрацівників на інструктаж на випадок вторгнення. Що робити в разі тривоги, чи буде евакуація, чи є в Добрянці укриття, крім власних льохів – теж ніхто з влади людям не розповідав, каже моя співрозмовниця, доки я йду з поруч із нею до крамниці.

«ЩО РОСІЯ ЗАЛИШАЄ ПІСЛЯ СЕБЕ? ВОНА ВСЕ РУЙНУЄ»

У крамниці за декілька гривень роблять чай. Інша місцева жителька п’є паркий напій з пакетиком і усміхається на мої розпитування.

«Да нашо оборонятися! Хай хоч китайцы нас завоююць, хуже вже не будець!» – відповідає вона сумішшю російської мови та місцевого поліського діалекту.

«Он нємцы скільки воювали, а потім здалися – і зараз гарно жывуць. А з Росією в нас войни не будець», – робить несподіваний висновок. Останні події на Донбасі вона вважає «іншою історією».

«До Чернігова росіяни не дійдуть! Ми їх не пустимо»

Горностаївка – одна з найпівнічніших залізничних станцій України. Охайний і абсолютно порожній зал очікування. Над ним – дерев’яний герб України та синьо-жовтий прапор на вершечку. Звідси ще два кілометри колій через сосновий ліс – і кордон. Один-два рази на добу сюди прибувають пасажирські потяги з Білорусі. Їх одразу оточують українські спецпідрозділи та пропускають далі лише після ретельного прикордонного контролю.

Українці, жителі прикордонних Горностаївки, Добрянки та Олешні, теж добираються сюди залізницею. Для них ходить химерний транспорт: раритетний локомотив ЧМЕ3, який тягне за собою один-єдиний старий залатаний плацкартний вагон. На початку лютого це диво техніки пару днів не ходило. І причина – не в поломках. Місцеві мешканці говорили між собою, що сполучення припиняли через загрозу російського вторгнення.

Максим, чернігівський залізничник, який підвіз мене своєю автівкою до кордону, не знає, як реагувати на новини. І не виключає, що йому теж доведеться воювати.

«Розумієте, я теж думав поїхати на захід України, як багато хто зробив. Посадити в машину дружину, малого, кота – і туди. У мене навіть родичі є на Прикарпатті. Але потім таки залишився вдома. Я ж залізничник, отже – військовозобов’язаний. Коли буде мобілізація, мене покличуть з першою чергою», – міркує Максим.

І несподівано додає:

«До Чернігова росіяни все одно не дійдуть! Ми їх не пустимо. Єдина проблема – ракети…», – визнає він.

І частину дороги роздумує вголос про те, коли ж Росія від нас відчепиться.

Чернігів: «Зброю і набої купують частіше»

Чернігів – найпівнічніший обласний центр України. Звідси до Білорусі – 60 кілометрів, до Росії – 90.

Поки Москва збирає війська на захід, північ і схід від Чернігова, а через нього може пройти (за даними західних розвідок) одна з ліній можливого наступу – життя в цьому древньому, красивому і дуже спокійному містечку майже не змінилося, каже мені ветеран війни на Донбасі, а нині аналітик фонду «Повернись живим» Антон Муравейник.

«Хтось панікує. Хтось – іде в громадський активізм, проходить курси, допомагає армії. Але більшість – залишається байдужою. Це специфіка нашого міста», – визнає він.

Але пригадує докорінні зміни, які почалися у місті у 2014 році.

«Після початку війни на Донбасі в нас тільки поповзли чутки про підготовку якоїсь «народної республіки» в Чернігові… Як на центральну площу вийшло близько двох тисяч осіб з українськими прапорами. Багато хто взяв з собою мисливську зброю. Але вона залишилась у багажниках автівок: на щастя, не згодилася. Відтоді проросійські сили тут не висуваються», – розповідає Антон, доки ми сидимо в кав’ярні в середмісті.

Нині ж вплив Кремля у місті виражається переважно в інформаційно-психологічних спецопераціях (ІПСО): це фейкові акаунти в соцмережах, які сіють паніку. А паралельно – кібератаки на банки. За спостереженнями Антона Муравейника, всі ІПСО в регіоні «чітко збігаються з напрямками ймовірного наступу».

Антон Муравейник: «Російські ІПСО чітко збігаються з напрямками ймовірного наступу». Фото автора
Антон Муравейник: «Російські ІПСО чітко збігаються з напрямками ймовірного наступу». Фото автора

Антон каже, що частина чернігівців узялися скуповувати продукти, наповнювати «тривожні валізки». Проте головний рекорд продажів у місті поставили зброя і набої.

Зброю та набої протягом уже двох місяців купують частіше, це підтвердили в чернігівському магазині «Сафарі».

«Попит зріс через відому ситуацію на кордонах, – каже мені продавець зброярні. – Люди не лише купують, а й цікавляться в нас, як оформити дозволи на зброю. Покупців стало значно більше. Але я б не сказав, що стоять черги, закінчився товар чи ми не справляємося». Це підтверджують і в інших збройних магазинах міста.

Антон Муравейник ділиться своїми спостереженнями:

«Магазини зброї за місяць зробили, мабуть, річний виторг. Власники зброї ходять на курси, записуються у резерв територіальної оборони. Тому, якщо Росія сунеться сюди…»

Тут за вікном пролунало кілька пострілів. І через інтервал – ще кілька.

«Там якийсь мітинг… Прапор – наш», – каже дівчина-бариста, визираючи у вікно. Виявилося, ми чули залп у пам’ять про полеглих під час виходу з Дебальцевого…

За кілька днів в усьому Чернігові запланували увімкнути сирени для навчальної тривоги.

«Ви знаєте, куди бігти, якщо справді почнеться? Де найближче бомбосховище?» – питаю в баристи. «Не уявляю», – чесно відповідає вона.

Курси виживання і «бункер зі зброєю»: «Чернігів чинитиме опір!»

Після цієї розмови не минуло і пів години, як я спустився в капітальний підвал одного із сусідніх будинків. За броньованими дверима побачив цілий арсенал: від автоматів до гранатометів, переносних зенітно-ракетних комплексів, а ще безліч набоїв, снарядів та мін…

Більшість цієї колекції – знешкоджена зброя, так звані «масово-габаритні макети». Є й кілька легальних бойових «стволів»: вони надійно заховані в сейфах. Тут розташований центр спеціальної підготовки «Вовкулака»: це об’єднання ветеранів, інструкторів та підприємців, які допомагають підвищувати кваліфікацію військовим, а цивільних – навчають виживати в умовах війни та надзвичайних ситуацій. Ті, хто цікавиться подібними курсами, здебільшого чули про «Вовкулаку»: його знають далеко за межами Чернігова.

Дмитро Павленко, інструктор та один з лідерів центру «Вовкулака», погодився провести екскурсію. Показуючи зброярню, віртуальний тир і тренажерний зал, Дмитро зізнався, що здавна цікавився військовою справою, пройшов низку західних та українських спеціальних курсів, займався самоосвітою.

Дмитро Павленко показує навчальні боєприпаси і розповідає про тренінги. Фото автора

Дмитро Павленко показує навчальні боєприпаси і розповідає про тренінги. Фото автора

«Військової навчальної літератури в мене трохи більше, ніж у бібліотеці Міноборони», – цілком серйозно говорить Дмитро.

З початку українсько-російської війни він пішов з першою хвилею контрактників: служив у 1-й танковій бригаді, повернувся з фронту у 2019 році.

«На курсах для цивільних ми вчимо виживати в надзвичайних ситуаціях. Навчаємо домедичної допомоги, самозахисту й основ стрілецької підготовки. Маємо постійні волонтерські проєкти – це курс, адаптований для молоді від 14 років. Такі заняття з дітьми були дуже важливими для мене самого: вони допомогли соціалізуватися після фронту і нарешті перейти на цивільні рейки, – зізнається інструктор і ветеран-танкіст. – Бо до цього бували дні, коли я не хотів нікого бачити: сидів на кухні й думав лише про те, щоб повернутися у військо».

Дмитро впевнений, що в разі «великої війни» його одразу покличуть до ЗСУ, враховуючи бойовий та інструкторський досвід. Тому зараз не марнує часу, намагаючись навчити якомога більше людей.

«У людей зазвичай немає жодного плану дій в екстремальній ситуації. Раніше в Чернігові ця тема була цікава одиницям, може, десяткам… Але за останній місяць через наші курси пройшли декілька сотень людей. З початку війни – це тисячі. Так, є дисципліни, які можна вивчати лише військовим», – каже Дмитро, налаштовуючи здоровенну навчальну пускову установку ПЗРК «Ігла».

Дмитро Павленко показує навчальний ПЗРК «Ігла». Фото автора
Дмитро Павленко показує навчальний ПЗРК «Ігла». Фото автора

«Зараз, коли маємо загрозу війни, ми зосередилися на навчанні цивільних. Але багато хто з них, пройшовши наші курси, отримує мотивацію рухатися далі: наприклад, йти в тероборону».

Раніше до розвитку територіальної оборони в Чернігові майже нікому не було діла, крім окремих ентузіастів. Але потім цим несподівано зацікавилася влада.

«Було величезним сюрпризом, що обласна влада згадала про це і виділила на тероборону 10 мільйонів гривень, і ще три – міська влада Чернігова, – каже Дмитро. – Я розумію, що це піар. Але такий піар зараз на часі. Якщо дійсно буде спроба росіян піти через Чернігів – вони таки дістануть опір!»

Дмитро кілька разів переривав розмову зі мною, щоб відповісти на дзвінки та призначити чергове заняття.

Автор: Євген Солонина; ТЕКСТИ

You may also like...