Беженцы из Луганщины. Четыре истории побега. Надежды на возвращение все меньше

Жорік

З Жоріком зустрілися уже в Києві. Він посадив дружину і доньку в старенький «Опель», поклав до багажника весь свій скарб та поїхав зі Східної України одразу після «референдуму». Минаючи блок-пости та застави Жорік затримував дихання та навіть музику не включав.

Сам Жора зі Красного Луча, маленьке місто в Луганській області. В Луганську мав маленький магазин. Коли почалися грабежі вирішив не чекати, коли прийдуть до нього, а просто зачинив крамницю. Тим паче, що прибутку з початку «руской вєсни» і так не було.

– Розумієш, у мене сусід торгував запчастинами для європейських автівок. Почепив стрічку жовто-чорну і каже: «Я до вашої гейропи не хочу. Ми з Росією браття, нам до Путіна треба».

Я його питаю, слухай, ну добре, от підеш ти до Путіна, де тоді ти будеш купувати запчастини для своєї крамниці? Ти ж торгуєш товаром з Європи? Чого будеш продавати? Двигуни до ВАЗів?

Той трохи подумав та відповів: «А й чорт з ним. Буду до ВАЗів продавати». Отака справа, хоч що роби, але тільки б в Росію.

На Київ великих планів у нього нема. Збирається поїхати далі, на Захід, там поновити роботу крамниці, виховувати доньку та жити просто в спокої.

Таня

За пів години до нас приєдналася Таня. Їй пощастило набагато менше, спочатку вона посварилася з чоловіком. Під час сварки через політику він поламав ій декілька ребер. Потім взагалі покинув. Таня знімала стріми з місць подій аж доки ії не взяли в полон.Два дні протримали в захопленій будівлі СБУ. Їі ніхто не бив і навіть годували. На третій день Таню відпустили з щирими побажаннями більше в місті не з’являтись.

Четвертий поверх жахливий, але мене взяв під шефство один з командирів. Спати сказали на підлозі на матраці. Пояснили: якщо будівлю штурмуватиме «Правий Сектор» автоматні черги мене не зачеплять.

Я не стала питати, звідки в Луганську повинен з’явитись «Правий Сектор».

Спала на одному матраці з цим командиром, всю ніч боялася, що спробує згвалтувати. Не спробував. При чому, командир спав із зарядженим АК-100, на всяк випадок.

З ранку Тані принесли поїсти. Бачила багато тарілок, певно для інших полонених, яких, мабуть, багато. Наступного дня Таня сіла на потяг разом з донькою та втекла. Навіть без речей.

В Києві кілька людей для Тані назбирали рюкзак з речами. Жити поки що немає де. Сама зняти житло не може. Напарників по найму не знайшла. Ночує по друзях та знайомих. В Луганську залишила квартиру в центрі, авто та батьків.

Загалом, квартиру можна продати, авто увезти, а от з батьками складніше. Вони цілком за Росію і Луганську Республіку. Таню вони називають «бандеровская прєдательніца» і категорично не спілкуються з нею.

Чоловік так і не з’явився. Розраховувати Тані ні на кого. Зараз шукає роботу в Києві та садочок для доньки. В планах повернутися за речами та поїхати з міста на власному авто.

Ніна

Поки ми допивали каву прийшла Ніна. Вона журналістка зі Стаханова. Це біля Луганська. Ніна була першою активісткою, організувала авто пробіг, збирала людей. Коли стало гаряче її покликав начальник та попросив поїхати. Редакцію розпустили.

– Я тобі охорону забезпечити не можу, ніяких гарантій теж нема. Днями нас просто підпалять. Тому їдь кудись подалі. Може все затихне то й повернешся. Ну, а що робити? Поїхала.

Добре, що тут подруга була, з житлом проблем не маю. Шукаю квартиру, але тут важко, ціни не зовсім підходять. Я з малим тут, добре що він відмінник, позакривали у школі всі предмети та поїхали. Йому подобається, такі канікули вийшли. Але я не зовсім розумію, що далі?

-В мене «трьошка», та в чоловіка «двушка». Якщо ми їх продамо, то нам навіть на половину внеска не вистачить, щоб однокімнатну в Київі купити.

Ціни на квартири в Стаханові смішні по міркам Київа: за Нінину вона має отримати 10 тисяч долларів. Це майже в центрі міста.

Жінка просто так сидіти не хоче. Планує відпочити та почати діяти, допомагати громадськім активістам, організовувати якісь акції та звісно ж влаштуватись на роботу.

Стас

Таких жителів Східної України сьогодні дуже багато. Серед них і Макс, якому проломили голову у Донецьку, графітчік Діма, якому вибили зуб, та найбільш трагічний випадок зі Стасом. У нього вдома залишилась паралізована мама. Стас каже що мати на наркотичних ліках, які полегшують ії біль.

З якось моменту Стас зрозумів, що в аптеках зникають ліки, тоді позичив грошей і скупив все що було в місті. Одного дня до дому подзвонили і просто сказали: «ми їдемо, сука бандеровская, готуйся». Стас вирішив не готуватись. Залишив маму на тата та поїхав.

З початку Стас спробував записатись до Нацгвардії. Але не вийшло, сказав що там є деякі «нюанси» і треба вивезти маму. Мешкає у жінки, яка через програму допомоги біженцям погодилась тимчасово дати прихисток.

Переселенці: допоможи собі сам

До речі програму організували такі самі переселенці. Декілька активістів громадського сектору Луганську зробили сайт, на якому всього три розділи.

Перший це допомога військовим. Збір коштів та покупка необхідного обладнання для частин армії.

Другий – це допомога тим, хто покидає Схід. В цьому розділі люди, які не байдужі до проблем сходу можуть реєструватись та вписувати дані про те, скільки людей вони можуть поселити, або яку роботу вони можуть запропонувати.

А третій розділ саме для біженців. В ньому можна заповнити анкету та попросити про допомогу.

Наразі волонтери вирішують як вивезти всіх тих, хто сам виїхати не може. Волонтери налаштовують зв’язок з різними організаціями, які надають допомогу. На цей час заявки подали більш 70 сімей. Серед них і активісти і прості люди, які просто бояться за своє життя.

Велика проблема це те, що переселенець зі Сходу немає ніякого статусу, як наприклад втікачі з Криму. Згідно закону про окуповані території, кримчані мають право на допомогу. А от люди з Луганську ні, бо на думку уряду на Сході нічого не відбувається та тікати звідти нема чого.

Отже величезна кількість людей вимушена шукати нормальні умови для життя самостійно. А це особливо важко робити, коли на руках маленька дитина.

Що буде далі нікому не відомо. Поки що потік втікачів тільки збільшується. Люди кидають все і просто тікають туди, де можна видихнути, перестати озиратись та не боятись, що тебе викрадуть та закатують в захоплених будівлях «освободітєлі». Більшість бажає повернутися до дому, до своєї роботи. Сподіваються , але мало хто вірить, особливо дивлячись в сторону Криму.