Публічні факти та привід поговорити. Чому командири не завжди відповідальні за невиправдані втрати

Про українські втрати на фронті відомо мало. Інформації про загиблих військових не знайдеш у регулярних зведеннях. І так від початку повномасштабного вторгнення. Військове керівництво переконане, що ніяких цифр та обставин оприлюднювати не можна. І на це є кілька причин, зокрема, через можливе використання інформації ворогом та деморалізуючий вплив на військо. Окрім того, є певні припущення, що точних даних про втрати, навіть після майже двох років повномасштабного вторгнення, немає.

Водночас за цим мовчанням можна приховувати не тільки загальні втрати, що стали прямим наслідком зіткнень з ворогом, а й невиправдані, відповідальність за які – на командирах, що з певних причин припускаються фатальних помилок, втрачаючи своїх солдатів, не пояснюючи обставин своїх дій та врешті уникаючи будь-якого покарання.

Публічні факти та привід поговорити

Кілька тижнів тому журналіст Юрій Бутусов розповів, як досвідчених операторів дронів 74 ОРБ кинули на штурм, як піхоту, і вони загинули. Він зауважив: пілоти не мали належної підготовки для штурмових дій, на супровід їхніх дій була заборона працювати дронами.

“Ціль атаки була — відбити спостережний пункт батальйону, який довелось залишити, тому що ця тимчасова та не укріплена позиція була повністю зруйнована артилерією противника. Атака абсолютно не відповідала обстановці на тій ділянці фронту, де сили противника переважають. Але командування 74-го розвідбата це не врахувало, і замкомбата позивний “Первак” відправив дроноводів в атаку з автоматами”, — пояснив він.

У коментарях до посту, яких станом на 1 лютого було понад вісімсот, військовослужбовці та волонтери почали розповідати свої історії про рішення командирів і втрати підрозділів.

“Це не тільки дроноводів стосується, арти теж, з власного досвіду”, “Це головна проблема багатьох комбригів та комбатів! При необхідності вони кидають у топку всіх хто є під рукою, навіть якщо це висококласні вузькопрофільні фахівці”, “Якщо по морпіхам на Кринках (лівий берег Херсонської області, — ред.) копнути, то там теж трешачина подібна”, — зазначають дописники. Серед коментарів є також коментар главкома Валерія Залужного: “++”.

Про проблему залучення технічних фахівців до загальновійськових бойових операцій також пише зв’язківець-блогер Сергій Флеш.

“Останні місяці я “потоком” отримую інформацію, що військових інженерів залучають до виконання “піхотних завдань”, аж до штурмів. Я розумію, що у нас “дефіцит” людей, але піхотні вакансії ми якось закриємо, а ким замінити тих самих поранених та загиблих зв’язківців?” — зазначає він.

Трохи згодом про проблему написав й активіст та волонтер Сергій Стерненко. Він додав: “Так, у нас багато крутих і адекватних командирів. Тих, які є взірцем та справжньою елітою нашого війська. Але так само чимало і некомпетентних та абсолютно байдужих до життя солдата чортів. Це не тільки про вказаний підрозділ. Таких історій багато, і вони трапляються регулярно”.

Йдеться про те, що в якості “покарання” такі командири від вищого командування отримують не догани з можливістю кримінального переслідування, а підвищення або лишаються і далі на посадах.

“У нас є відповідальність для солдата. Але немає для командирів. А вона має бути, якщо ми хочемо воювати розумом, а не втрачати людей там, де цього можна уникнути. Жодна мобілізація не виправить ситуацію”, — сказав Стерненко.

Без істерик: як рідні військових звинувачують командирів

Про такі ситуації в Україні не заведено говорити. Бо кожне подібне слово може бути розцінено, як інформаційну роботу на користь ворога. Мовляв, в Україні війна, і командирів, які тримають фронт, у військовому середовищі критикувати не прийнято. Всі ж зауваження рідних загиблих, зниклих безвісти, полонених сприймаються як істерики та не аргументовані висловлювання, хоча насправді такими не є.

Олена Добича дружина військовослужбовця 56 бригади, який нещодавно був звільнений з полону, голова двох громадських організацій: “Полігон 56” і “Полігон 56 Бердянськ” говорить, що колишній командир 21 батальйону “САРМАТ” та колишній начальник штабу 56 бригади майор Павло Юрчук, якого призначено командиром 63 бригади, має на своєму “рахунку” втрати, які стали причиною розслідувань компетентних органів.

“Багато не в курсі, крім рідних загиблих та безвісти зниклих 21 бату, що ще нещодавно його зняли з посади в нашій бригаді, розжалували до старшого лейтенанта. Він проходив підозрюваним одразу за кількома кримінальними справами, зокрема за вимагання і віддавання наказів, які спричинили загибель тисячі військовослужбовців 21 батальйону. А також великі махінації з грошовим забезпеченням, та великі показники суїциду у 21 баті атовців. Наші жінки спробували написати коментарі під постом на сторінці 63 ОМБр і розповісти іншим правду про Юрчука, але їхні дописи були швидко видалені”, — стверджує вона.

У коментарі Фокусу Добича уточнює, що їй відомо про близько 800 службових розслідувань, які не розпочиналися або не були завершені щодо загиблих, зокрема, і у результаті суїцидів, та зниклих безвісти.

І подібні повідомлення — неодиничні, їх можна побачити на сторінках об’єднань родин конкретних підрозділів та почути під час особистих зустрічей.

Звісно, рідні, часто емоційно, намагаються з’ясувати причини загибелі чи зникнення безвісти — для них це справа їх особистого розслідування та пошуку винних. Вони часто говорять: “легше все списати на війну”, але, насправді не розуміючи обставин, які часто приховуються, їм легше обвинувачувати командирів. Аби змінилась ситуація, варто бути з ними чесними. Війни без втрат не буває. Але для фронту втрати — це статистика, нехай і приблизна, а для родин військових — трагедія.

Чи є відповідальність командирів?

Проте правда — це складна матерія. Особливо, коли є багато приводів не озвучувати її. Випадки, коли командир поніс кримінальну відповідальність, важко згадати. Тому більш відомі історії переводів з одного підрозділу до іншого.

Чи не єдиний випадок, коли за загибель військових міг понести покарання командир — справа генерал-майора Віктора Назарова. Його звинувачували у справі про збитий в Луганському аеропорту у 2014 році літак Іл-76 з українськими військовими на борту. Тоді загинуло 49 українських бійців. Справа Назарова, якого звинувачували в службовому недбальстві, що призвело до катастрофи літака, у судах розглядалася понад п’ять з половиною років, проте у 2021 році Верховний суд визнав невинуватим генерал-майора. До того суди перших двох інстанцій – Павлоградський міськрайонний та Дніпровський апеляційний – раніше визнали Віктора Назарова винним. Йому загрожувало 7 років ув’язнення.

Багато говорили про можливість покарання командирів за події 2014 року в Іловайську та Дебальцево, проте численні спеціальні комісії та розслідування були безрезультатні.

Ветеран АТО Євген Дикий говорить Фокусу, що відповідальність командирів має бути, і вона законодавчо передбачена. “Але поки що не знаю прецедентів, щоб були якісь розбори польотів, якихось командирів ми запитали про невиправдані втрати. І почалося це з Іловайська. Розслідування цієї трагедії 2014 року так і закінчилось нічим. Були і слухання і парламентські комітети, а результат — нуль. З того часу ситуація залишається незмінною”, — додає він.

Він пояснює: “Якщо говорить про втрати, то вони бувають виправдані — ті, яким не можна було запобігти, і невиправдані — яким запобігти можна і треба було, але командир цього не зробив“. Дикий наголошує: важливо розбирати кожний конкретний кейс.

Юристка Ірина Савків говорить, що відповідальність командирів за втрати на полі бою складно довести.

“Якщо ми говоримо про надмірні втрати у конкретному підрозділі, треба дивитися наказ, чи була бригада, батальйон або група готова до того, аби йти у бій. Тобто чи були військовослужбовці навчені, чи мали необхідну амуніцію та зброю. Якщо непідготовлених відправили зі словами “та що ти жалієш людей, відправ їх туди”, а такі командири є, тоді це можна довести у суді, що наказ, внаслідок якого підрозділ зазнав певних втрат, був злочинним, необґрунтованим. Але просто так військовослужбовці ж не можуть відмовитися виконувати наказ — це воєнний злочин, за який передбачено суворе покарання”, — говорить вона.

Відмовитися від виконання наказу можна, і це буде вважатися законно, якщо злочинність такого наказу очевидна і не викликає сумнівів.

“Але у нинішніх умовах такі твердження — швидше теорія, аніж практика. Це війна, вона передбачає втрати. Ніхто не обліковує їх належним чином, і ніхто не може перевіряти. Так, деяких посилають наосліп, а потім констатують загибель взводу”, — говорить юристка.

Вона пояснює, що з покаранням для військових також все складно: “Військові — особливий суб’єкт. Статут внутрішньої служби ЗСУ передбачає, що за віддання явно злочинного наказу винні особи притягаються до відповідальності у “відповідності до закону”.

Проте у Кримінальному кодексі така диспозиція відсутня. Тому потрібно шукати загальну норму. Наприклад, за явно злочинний наказ (розпорядження) службова особа може підлягати кримінальній відповідальності за зловживання владою або службовим становищем (стаття 364 КК України), але ця стаття передбачає спеціальну мету — одержання будь-якої неправомірної вигоди.

Спеціальною нормою, яка передбачає відповідальність командирів є діяння передбачене статтею 426-1 КК України — перевищення військовою службовою особою влади чи службових повноважень.

Проте вона не охоплює питання видання кримінально протиправного наказу чи розпорядження командиром, про яке ми говоримо. Тому існує потреба конкретизації цього діяння у складі злочину статтею КК України. У парламенті вже були зареєстровані законопроєкти про зміни до Кримінального кодексу України щодо встановлення відповідальності за видання явно кримінально протиправного наказу або розпорядження. Зокрема, №9391. У ньому — пропозиція покарання строком до десяти років позбавлення волі”.

Чому держава не може кожному гарантувати розумного командира

Євген Дикий говорить, у час, коли йдеться про додаткову мобілізацію та історії, коли без належної підготовки відправляють на фронт, важливо, аби солдати або майбутні солдати відчували, що збереження життя є пріоритетом.

“Ви розумієте, що ми не можемо кожному гарантувати розумного командира. З однієї простої причини: а де ми їх знайдемо. Наша армія сьогодні — це абсолютний зріз нашого суспільства. Чому нікого не дивує, що в цивільному житті ми зустрічаємось з самими різними людьми, зокрема, з різними керівниками, від геніїв до дебілів. Чому в армії має бути якось інакше, — розмірковує він.

— У нас що, є якась каста офіцерів, яких виховували з покоління в покоління, чи хоча б достатньо професійних військових? Де б вони взялись у країні, яка тридцять років не вкладала в армію, у країні, яка тридцять років вважала, що війни не буде. Вісім з тридцяти років тривала війна, а країна жила так, ніби її немає. Наша нинішня армія — це приблизно 1,1 млн. людей. До війни було порядка 140 тисяч. Тобто вся решта — набрані після мобілізації. Це абсолютний зріз нашого суспільства, який одягнув форму. Там трапляються такі самі типажі людей, як і в цивільному житті. Так, ми маємо прагнути, щоб життя людей збереглись. Але було б нечесно, якби кожному бійцю гарантований розумний командир. Цього не може бути, тому що немає де їх взяти”.

Ветеран АТО погоджується, про ситуації, які описав журналіст Бутусов та активіст Стерненко, говорити варто.

“На початку війни панувало таке рішення, і я теж його поділяв, що треба мовчати про всі такі проколи, далі — “навчимось”. Але коли такі речі трапляються майже на третьому році війни — значить, допоки ми не озвучуємо, це не буде виправлятись“, — припускає він.

Аби системно змінювати ситуацію, на думку експерта, важливо прискорити підйом на командні посади тих людей, які пройшли від молодших командирів, ротних, взводних. “Ті, хто реально самі були в цій війні в реальному бою, реально втрачали не підлеглих, командуючи ними зі штабу, а побратимів, з якими воювали в сусідньому окопі, — пояснює Євген Дикий. — Максимально піднімати цих людей на командні посади. У нас, як для воєнного часу, дуже швидко працює цей соціальний ліфт. Взагалі історично війни – це шлях дуже стрімкої кар’єри для офіцерів. У нас чомусь це не спостерігається. Можливо тільки на найвищих щаблях — полковників, генералів”.

Чим більше на командних посадах буде людей, які ще вчора могли самі загинути в бою, тим швидше мінятиметься ставлення до втрат.

“У 3-ї окремої штурмової бригади ЗСУ або “Азову” немає проблеми набрати добровольців. Вони не те що не потребують мобілізованих, вони не всіх добровольців беруть, проводять відбір. Це тому, що там всі командири — бойові і є багато людей, які готові ризикувати своїм життям під командою умовно Редіса (Дениса Прокопенка, командира “Азову”, — Фокус) або хлопців, які пройшли Маріуполь. Так, в Маріуполі були страшні втрати, але про них треба говорити окремо. А під командуванням деяких інших, не будем називати прізвища, такого бажання немає”, — говорить Дикий.

Автор: Тетяна Катриченко

Джерело: ФОКУС