Російські загарбники катували мирних жителів у Бучі, а потім спалювали їхні тіла

31-го березня 2022-го Сили оборони звільнили Бучу на Київщині. Підрозділи української тероборони, що зайшли в щойно деокуповане місто, зняли на відео спалені тіла. Через те, що тіла були дуже понівеченими, військові подумали, що це вбиті росіяни. Однак насправді на відео — шестеро мирних жителів мікрорайону Лісова Буча. Їх катували, стратили, а потім спалили окупанти. 

Від правоохоронців журналісти видання «Слідства.Інфо» отримали інформацію про деяких російських окупантів, що дислокувалися в Лісовій Бучі на початку великої війни. «Слідство.Інфо» зателефонувало окупантам та їхнім рідним, а також поспілкувалося з бучанцями, чиїх рідних жорстоко вбили.

Про це йдеться у матеріалі «Слідства.Інфо».

«У МАМИ БУЛИ ВІДРУБАНІ ПАЛЬЦІ, П’ЯТКА. ТІЛО БАТЬКА БУЛО, ЯК РЕШЕТО»

Подружжя Лідії та Сергія Сидоренків мешкало  у Бучі понад 40 років. До виходу на пенсію Лідія працювала продавчинею, а опісля — вирощувала квіти й присвячувала себе онукові. Донька Лідії Тетяна Науменко називає її «мамою-феєю» — на усіх фото з уст жінки не сходить усмішка, а на поличці стоїть косметичка, що вже трохи припала пилом, — навіть на пенсії Лідія Феодосіївна завжди прагнула бути красивою й доглянутою.

Лідія та Сергій Сидоренки

Батько Тетяни — Сергій Олександрович — близько 20 років працював у газовій службі, обожнював виходити на «полювання» за грибами та опікувався безхатніми тваринами, трьох з яких родина зрештою прихистила у себе вдома. У 2014-му Лідія і Сергій Сидоренки були учасниками Революції Гідності.

Сергій Сидоренко

«Дуже близькими ми стали вже тоді, як я стала дорослішою. Тобто мій ранок починався з того, що я збирала сина у школу чи садок, потім йшла до батьків у будинок, робила каву і це півтори години такого відвертого чистого спілкування. Взагалі про події, про те, що в країні відбувається, оскільки мої батьки були небайдужими», — каже Тетяна Науменко.

Тетяна мешкала з батьками у сусідніх будинках, тож, додає жінка, вони часто проводили час разом. А з початку повномасштабного вторгнення батьки перейшли жити в будинок до доньки. Коли зникли будь-які комунікації, Тетяна з чоловіком та 12-річним сином вирішили спробувати вийти з окупованого міста. Запропонували і батькам. Утім, вони відмовилися, бо хвилювалися за котів (яких у родини аж вісім), а ще — були переконані, що їм нічого не загрожує через літній вік.

«Щодо цього питання були думки, що більше загроза є для молодих чоловіків, оскільки від них може бути спротив і якісь дії щодо російських окупантів. А пенсіонери їм (росіянам, — ред.) точно ніяк не загрожують. Для безпечного виходу вже не залишилось ніяких доріг. Але все-таки моя подруга до мене додзвонилась і каже: «Таня, у нас пів години» (їй зателефонував якийсь знайомий — військовий чи з прокуратури). Звісно, ми запропонували й батькам, і брату. Батьки відмовились. Ми вирішили йти», — згадує Тетяна Науменко.

Тетяні разом із чоловіком та сином вдалося покинути окуповану Бучу. Раз на кілька днів батьки виходили на зв’язок й звітували про те, що з ними все нормально.

«Були короткі розмови, 30-секундні. «Як ви?» «Все добре». У мене мама по життю була велика оптимістка. Я взагалі не пам’ятаю, щоб мама була сумна, чи в неї були якісь негативні думки, чи вона плакала. І ось як уже наше місто було окуповане, мама першою пішла до російських військових на перемовини. Тоді її батько дуже насварив за цю історію», — каже Тетяна.

Востаннє зідзвонитися з батьками жінці вдалося 22 березня. Це було близько 11 ранку. Тоді, згадує Тетяна, мама дуже плакала, хоча за життя жінка ніколи не бачила її сліз. «Мене тоді це так вразило. Вони відчували, що їх чекає лиха історія», — згадує Тетяна.

Того дня до Сидоренків навідалися російські військові. Вже невдовзі подружжя жорстоко вбили на подвір’ї у їхніх сусідів. Після звільнення міста Тетяна знайшла там фрагмент скальпа своєї матері та дві закривавлені шапки. Аби знайти тіла, жінці знадобилося пів року.

«У мами були відрубані пальці, п’ятка. У батька були відрубані п’ятки. В шиї була проволока вставлена. На тілі батька були множинні кульові поранення. Його тіло було як решето, там не було жодного живого місця. В мене збережені ці їхні фото з моргу. Це жах», — зі сльозами на очах пригадує Тетяна.

«Цей випадок був 28-го чи 29-го [березня]. Вони (росіяни, — ред.) привезли танком туди. Вони були в російській формі, зі скотчем на касках. Це було година третя-четверта, десь так. Ми надвір не виходили взагалі. Як ти вийдеш? Потім через півтори-дві години ми вийшли подивитися, що твориться. І побачили згорілих людей. Я підходив туди, побачив розтяжку. Тестю сказав: «Розтяжка, не підходьте». Вони зачепили одне за одного цією розтяжкою. Якщо доторкнешся — вибухне , — каже Яшар.

«ЯКЩО ВСЕ НОРМАЛЬНО, ТО МИ ЙОГО ВІДПУСТИМО»

За час окупації у Лісовій Бучі росіяни вбили 24 цивільних, розповіли журналістам «Слідства.Інфо» у Бучанській міськраді. Втім, ця цифра може бути більшою, адже могили 54 бучанців залишаються безіменними — їх досі не вдалося ідентифікувати. Частину закатованих мирних жителів росіяни спалили, а тіла інших розстріляних бучанців лежали просто посеред вулиць.

Серед тих, кого вбили російські військові під час окупації, — 27-річний Володимир Чередниченко. У Лісовій Бучі він мешкав разом із матір’ю Надією. 2018-го через зупинку серця уві сні помер батько Володимира Сергій, який кілька років служив у зоні АТО. У 2017 році на війні був і Володимир.

Володимир Чередниченко

«Син любив все творче, в нього все в руках горіло. Останнім часом він працював на піддонах. Допомагав мені з усім, підтримував завжди. Були такі плани (йому було 27 років), кажу: «Сину, одружишся. Буде сім’я, будуть діти, будеш привозити», — у мене була квартира в Києві від батьків. Я кажу: «Будете жити в Києві, я буду тут. Будете привозити діток». І потім прокинулися і пішли плітки, сусіди почали кричати, що буряти зайшли, що війна», — згадує Надія Чередниченко.

Надія з сином не виїжджали з Бучі під час окупації. Одного дня у березні у будинок Чередниченків вломилися п’ятеро російських військових, які намагалися знайти докази того, що чоловіки з сім’ї Чередниченків воювали на сході. Зрештою, вони нічого так і не знайшли, адже Надія заздалегідь заховала форму та нагороди чоловіка й сина у погребі.

«І зразу обшук. Весь будинок перевернули догори дриґом. Я кажу: «Що ви хочете? Навіщо ви все це робите?» — «Ми знаємо. Мовчи».

Син фотографував точки, де вони стояли, і передав нашим хлопцям інформацію. А в нього на телефоні якраз знайшли ці фотографії. Його забирають, я в шоці, я кажу: «Куди ви його забираєте?» — «Ми перевіримо, якщо все нормально, ми його відпустимо», — розповідає Надія.

Володимира Чередниченка утримували в одному з будинків, де росіяни облаштували собі штаб. Бачитися з матір’ю Володі дозволяли раз на три дні — його виводили на кілька хвилин надвір. Через дерев’яний паркан матір із сином могли перекинутися парою слів. Надія пригадує, що бачила на синові сліди побиття.

Коли Надія в черговий раз прийшла, аби побачити сина, їй відповіли, що «його тут немає». Пізніше з’ясувалося, що Володимира застрелили кулею в голову.

«Три місяці я була в дуже великій депресії. Нічого не хотілося. Син приходить до мене уві сні. Мені завжди сниться довга дорога, сонце і він у своїй військовій формі сміється. «Мамо, все добре?» І я кажу: «Синочку, я так хочу тебе обійняти». Наближаюсь до нього, а він віддаляється і віддаляється», — каже Надія.

КАТУВАТИ ТА СТРАЧУВАТИ ЛЮДЕЙ У ЛІСОВІЙ БУЧІ МОГЛИ ВІЙСЬКОВІ РФ 234-ГО ПОЛКУ

На початку повномасштабної війни у Бучі, зокрема, стояли військові 234-го гвардійського штурмового полку РФ. Від поліцейських, які розслідують воєнні злочини у Бучі, журналістам вдалося отримати імена деяких із них. Фото окупантів «Слідство.Інфо» показало Надії Чередниченко, яка не виїжджала з міста під час окупації. Їй видалися знайомими два обличчя.

Так, Надія вказала на 27-річного командира взводу Юрія Кіма з Балашихи, що у Московській області. Кім — професійний військовий. На своїй сторінці «ВКонтакті» (яка нині вже закрита) він вказує, що навчався у Санкт-Петербурзькому Суворовському військовому училищі.

Фото Юрія Кіма у військовій формі з шевронами цього училища також публікували на одному з православних сайтів Росії у 2014 році. Тоді курсанти, серед яких і Кім, позували на фото на виставці про «православну Русь».

Більш свіже фото Кіма, яке вдалося знайти у соцмережах, датоване березнем 2022-го. Воно зроблене в Бучі. Саме в цей час в місті масово вбивали цивільних. На фото Юрій Кім разом зі своїми підлеглими, посміхаючись, сидить біля багаття.

Це фото на сторінці «ВКонтакті» опублікував підлеглий Кіма — Владіслав Пєрвунін. На сторінці у Владіслава чимало фото у формі, а в коментарях окупанта називають «російською елітою».

Владіслав Пєрвунін (ліворуч)

Щонайменше один із росіян, зафіксованих на фото, уже мертвий. Це 33-річний Грігорій Караченцев, який загинув на «СВО» через два місяці після того, як вийшов з Бучі. Невдовзі його посмертно нагородили «Орденом мужності».

– Я шукаю вашого брата Кіма Юрія Володимировича, не можу до нього додзвонитися. Може знаєте, де він?

– Я не знаю хто це, вибачте, до побачення.

Інший росіянин, на якого вказала бучанка Надія Чередниченко, — росіянин Анатолій Павлов, який «ВКонтакті» називає себе Анатолієм Луначарскім. 34-річний Анатолій — активний користувач соцмереж. Він публікує фото з дружиною та двома синами, а в статусі пише, що «не треба переживати за те, що ми не в змозі змінити».

– Алло, Надія Михайлівна, здрастуйте, це слідчий комітет РФ. Мене цікавить Павлов Анатолій Валерійович.

– Звичайно, слідчий комітет. (Кидає слухавку, — прим.).

Серед росіян 234-го полку, які захоплювали Бучу, — 38-річний зразковий сім’янин, батько двох дітей Павєл Крєтінін. На сторінці Крєтініна чимало фото з донькою — її змалечку одягають у тільняшку та блакитний берет, який в Росії носять десантники.

Павєл Крєтінін

З публікацій дружини окупанта Єлєни можна зробити висновок, що Крєтінін і зараз продовжує воювати в Україні. Єлєна постійно викладає сімейні фото й пише про те, як сильно чекає Павла вдома.

До Павла Крєтініна «Слідство.Інфо» зателефонувало, представившись співробітниками Слідчого комітету РФ. Цей орган нині розслідує справу екскомандира 234-го полку полковника Артьома Городілова, який зараз сидить у російському СІЗО через звинувачення у шахрайстві.

За інформацією «Слідства.Інфо», насправді Городілова затримали через те, що він викрадав і вивозив побутову техніку з будинків бучанців, й згодом накрадене добро не стало на баланс його військової частини, а кудись безслідно зникло.

– Артем Городилов дав нові свідчення і ми зараз маємо знову звіряти всі дані. Ми його нещодавно допитували і він каже, що ви коли були разом на завданні в Бучі в березні 2022-го, то разом із ним заходили в будинки цивільних і забирали собі деякі речі. Чи був такий епізод?

– Ні, звісно.

– Він ще каже, що його підлеглі (зокрема й ви) спалювали тіла цивільних, щоб приховати сліди розстрілів. Чи бачили ви це і, можливо, брали участь?

– Не брав участі і не бачив. Я можу сказати: якщо є до мене якісь питання — офіційно викликайте, я готовий дати якісь свідчення. По телефону я не маю уявлення, з ким я зараз розмовляю. Назватися ви можете ким завгодно. Якщо ви реально з держструктур, то ви маєте розуміти, що ця інформація може проходити від ворога. Так що я не можу вам довіряти. На цей час я перебуваю на «СВО».

Катувати та страчувати мирних людей у Лісовій Бучі міг ще один боєць 234-го полку Шаміль Гасангулієв. Йому 29 років, з батьками та двома братами мешкає у Пскові. Окупант служить в армії щонайменше з 2016-го — матір Гасангулієва — Свєтлана — публікувала фото сина у формі повітрянодесантних військ.

Шаміль Гасангулієв

Схоже, Свєтлана намагається виховати ціле покоління «захисників відчизни», бо фото у військовій формі робили навіть наймолодшому із Гасангулієвих — Тімуру, якому зараз 11 років.

– Алло, Світлана Володимирівна?

– Так.

– Добрий день, а вам відомо, що ваш син Шаміль Фархадович у березні 2022 року в Бучі вбивав мирних жителів?

– Це брехня.

– Дивіться, він же був у Бучі в березні 2022 року.

– Хто ви такий?

– Я журналіст.

– Не телефонуйте більше мені.

За даними правоохоронців, причетними до воєнних злочинів у Лісовій Бучі також можуть бути військові 234-го полку Павєл Джумангалієв та Євгєній Мєшалкін.

Автор: Владислава Кобко

Джерело: «Слідства.Інфо»