Страшні реалії окупованої росіянами Бучі: Йому дали 20 хвилин аби зібрати по частинах свого друга і поховати його
Це Микола. Йому 53. Він живе у Бучі. Микола сильно заїкається. Лише закуривши цигарку, починає говорити. Він живе у підвалі вже 34 дні. Міг виїхати, але чоловік – управдом у п’ятиповерхівці. Каже – не міг не лишитися. У перший день боїв у Бучі в його вікна прилетів снаряд, пробив стіну і застряг у дитячому ліжку, яке загорілося.
На щастя дітей він на той час вже евакуював. Вогонь потушили, й одразу разом з трьома друзями спустили усіх стареньких і жінок у підвал, і самі перебралися туди.
Коли росіяни захопили місто, вони почали вриватися у кожен будинок. Чоловіків виводили на вулицю, роздягали, шукали татуювання. Двом його друзям, Леоніду та Сергію, було за 50, ще один, теж Леонід, був значно молодший. Побачивши паспорт Леоніда – сказали, що йому нема 50, а отже може воювати. Поставили на коліна і вистрелили у голову.
Леоніда Микола поховав першим. Прямо на дворі. Біля трансформаторної будки. На місці злочину досі видніється пляма крові.
За кілька днів не стало й Сергія. Чоловік вийшов на вулицю перекурити – і отримав кулю. Просто так. Без жодних слів і попереджень.
Коли бої посилилися росіяни не мов оскаженіли, каже Микола. До цього люди іноді виходили з підвалу – приготувати їсти чи просто подихати повітрям. Але тоді вирішили запертися. Під вечір солдати почали гатити. Кричали аби відкрили. Перш ніж залишити місто ймовірно хотіли удертися аби розстріляти усіх. Так сталося в одному з будинків на сусідній вулиці, каже чоловік.
Не змігши виламати двері кинули на сходи гранату. З іншого боку вхід міцно тримав другий Леонід. Єдиний з чоловіків, який лишився живий разом з Миколою. Вибух. А після нього тиша. Цілу добу його тіло пролежало на скривавлених сходах. Лише на наступний день у двері постукали знов, сказавши – у вас є 20 хвилин аби усе прибрати. Тоді Микола вийшов і побачив, що його другу відірвало голову і розкидало ноги.
Рештки Микола зібрав у пакет та викопав нову могилу. Вже третю. Каже, розкопати землю глибоко не зміг, мало часу, та і роки вже не ті. А тому тепер найбільше переймається, що коли піде дощ, пісок розмиє, і прийдуть бродячі собаки.
Посеред жаху, болю і смерті, мабуть, легко втратити надію. Але сьогодні Микола – мій герой. Бо побачивши найгірше у людях він не втратив людяність сам. Говорячи з нами на камеру, чоловік ледве стримував сльози. А коли запис закінчився – розплакався і подякував, що його просто вислухали.
Дивлячись на братські могили, де з під піску стирчать окачанілі руки, легко втратити віру в людство, але саме такі, як Микола, повертають її.
Автор: Oleksiy Pshemyskiy; Фейсбук
Фото: автора
Tweet
