Військова з Маріуполя розповіла, що роблять із жінками у російському полоні: «Казали, що розстріляють»

Служба у Нацгвардії, окупація, зрада, російський полон – це історія жительки Маріуполя Лариси Кучеренко, однієї із тих, хто потрапив під жіночий обмін восени 2022 року. Досі у полоні її чоловік і син. Про їхню долю вона нічого не знає.

Лариса розповіла проєкту Радіо Свобода «Новини Приазовʼя»:

• що відбувалося у Маріуполі під час повномасштабного вторгнення армії РФ,
• яким чином вона з рідними потрапила у російський полон
• і що з нею там відбувалося,
• в чому її звинувачували окупанти
• та про надії на повернення своїх рідних у вільну Україну.

До повномасштабного вторгнення Лариса Кучеренко несла службу у військовій частині 3057. Це була 12-та бригада Національної гвардії України, де її син працював водієм бронетранспортера, а чоловік був слюсарем.

– Ми всі були на службі, коли почалася повномасштабна війна. Нас підняли по тривозі. Частина збиралася переїжджати на «Азовсталь». Але жінок, які не були залучені у цій справі, відпустили додому. Я з чоловіком і моя 74-річна мама були вдома.

Родина Кучеренків мешкала в одній з багатоповерхівок Маріуполя – на лівому березі. Їхня квартира знаходилася на п’ятому поверсі. У будинку не було ні бомбосховища, ні підвалу, розповідає жінка. Тому під час обстрілів, ховалися вдома за правилом двох стін.

– Під час обстрілу нашого будинку почалася пожежа. Усі чоловіки відразу почали її гасити водою, яку зливали з бойлерів. Тоді горіли 6-9 поверхи. Але і половина нашої квартири теж постраждала. Невістка з дітьми проживали теж на лівобережжі недалеко від нас. Коли почали сильно обстрілювати, вона поїхала в Кальміуський район до родичів. Через день, як вони поїхали, ракета влучила посередині їхнього будинку.

«Пошук води під обстрілами»

За словами Кучеренко, багато людей змогли евакуюватися із оточеного міста. Хтось – на територію підконтрольну Україні, деякі – в інші населені пункти. Але її родина не мала такої можливості. Вона також розповіла, що під час одного з потужних обстрілів в її матері стався мікроінсульт, що ускладнило процес виїзду.

Жінка зазначила, що, коли Маріуполь окупували російські загарбники, то не було ні води, ні їжі, ні світла. Чоловікам доводилося пішки шукати воду під обстрілами.

Син Лариси – Сергій, пішов разом з іншими військовослужбовцями на «Азовсталь». З ним був зв’язок до середини березня 2022 року, каже жінка.

– Син мені телефонував і я йому казала, що приїду, бо повинна бути поряд з ним. Він у мене один. Виховувала сама, тому що його батько помер, коли Сергію було 5 років. А він сказав: «Ні, мамо, залишайся з бабусею. Ти потрібна їй. Ти повинна жити, потрібна моїм дітям». На моє запитання: «У тебе ж троє дітей, може можна щось придумати?». Він відповів: «Ні, мамо, я сам пішов служити, ніхто мене не змушував. Це моя професія. А ти, будь ласка, якщо все буде добре, піклуйся про моїх дітей і про мою дружину». На щастя, родині Сергія вдалося виїхати з окупації у безпечне місце.

«Мене здали сусіди»

2 квітня 2022 року до пані Лариси прийшли представники незаконного збройного угруповання «ДНР» та затримали її, згадує жінка.

– Я так розумію, що мене здали сусіди. Бо вони запитували: «Ти не боїшся? Ти ж військова, син військовий». Я відповідала, що не боюся, і буде, як буде. Спочатку «ДНРівці» сказали, що триває примусова евакуація. Нас привезли у Виноградне на блокпост, а звідти – у Новоазовськ, де протримали три дні. Після цього перевезли у Старобешеве. Тут нас і заарештували.

Жінка стверджує, що чоловіка звинуватили у приналежності до полку «Азов». Його змушували роздягатись, щоб перевірити татуювання.

– У чоловіка на лівому передпліччі були наколоті герб, прапор України, вишиванка з його ім’ям і калина. Російські військові його побили та запитали, чому така наколка? Він сказав, що живе в Україні, і це символи його країни. Вони знову: «Чому ти не наколов двоголового орла собі на лобі?». Чоловік вкотре повторив, що живе в Україні. Для окупантів це було дико. Почали казати, що він «азовець». Я спростувала це і наголошувала, що він цивільний, який просто працював слюсарем. У відповідь: «Ні, він «азовець», і ти теж «фашистка», «нацистка». Стій і мовчи».

Звинувачення у «тероризмі»

Під час затримання Ларису Кучеренко звинуватили у скоєні «терористичного акту». Жінку змусили зачитати заздалегідь написаний текст, де вона зізнається у скоєнні «терористичного» акту.

– Що я була у складі «терористичної» організації – військової частини 3057. Просила їх пояснити, як таке може бути? Я народилася в Маріуполі, де все життя прожила. Тут моя мама, мій син, мої онуки. Як я могла зробити терористичний акт? Що такого зробила для Маріуполя? Просто несла службу, це була моя робота. Вони пожали плечима. Я нічого не підписала.

Таке саме звинувачення окупанти висунули й чоловіку Лариси.

– Тільки не розумію чому, якщо він цивільний. Вони написали: «вольный наемник». Це як? У нас є поняття, як «вільно найманий робітник». Тобто це цивільний.

«Забороняли розмовляти українською»

Згадуючи місце утримання в Оленівці (окуповане селище в Донецькій області), військовослужбовця розповіла, що у кожній камері перебувала велика кількість жінок. Через це доводилося спати на підлозі.

– Спочатку нас тримали десятьох у двомісній камері. Потім перевели у восьмимісну, де було 20 осіб, а потім ще додали дівчат. Спали на шконках (койки у виправних колоніях) по двоє, по троє. Потім знову поселили в іншу камеру. Там вже на підлозі лежали якісь матраци, на них і спали.

Згодом Ларису Кучеренко перевели у Донецьке СІЗО. З того моменту вона більше не бачилася з чоловіком. Про сина їй вдалося дізнатися вже від тих, хто був на «Азовсталі». По позивному з’ясували, що він в Оленівці. Умови утримання в Донецькому СІЗО, за словами жінки, були набагато жахливіше. Жінок змушували стояти по понад 10 годин.

– Нас одразу назвали «фашистами» та «нацистами». Сказали, що будуть проводити над нами «дефашинизацію», «денаціоналізацію». Ми повинні вивчити гімн країни-агресорки, а під час ранкових перевірок кричати «Слава Росії». Розмовляти українською мовою нам було заборонено.

– Ми стояли у камерах з 6 ранку до 10 вечора. Дуже розпухали ноги і погіршувалось здоров’я. Медики до нас не приходили.

Годували українських бранців дуже погано як в Оленівці, так і в Донецькому СІЗО, каже українка.

«Звʼязок через туалет»

Жінка розповідає, що під час перебування у полоні, вона не мала змоги зв’язатися з рідними. Зідзвонитися могли лише деякі військовослужбовці.

Про теракт в Оленівці, каже пані Лариса, російські військові нічого не розповідали. Інформацію вдавалося дізнаватися з радіо, яке в іншій камері слухали інші ув’язнені.

– Радіо було чути погано, тому що ми перебували у підвальному приміщенні. Треба було підійти до ґрат. Звук ледь доходив, але ми почули, що стався теракт. Вже потім почали привозити у сусідню камеру з Оленівки жінок. І, знаєте, смішно сказати зараз, а тоді це було дуже важливо. Ми намагалися тримати з ними зв’язок через туалет, щоб хоч трохи щось знати. Про теракт ми не могли сильно говорити. Якщо у когось там були рідні, то просто запитували, чи живі, чи ні, як вони себе почувають тощо.

• У ніч на 29 липня 2022 року один із бараків виправної колонії в окупованому Росією селищі Оленівка був зруйнований. Тоді загинули щонайменше 50 українських військовополонених з «Азовсталі».
• Як стверджує українська влада, Росія організувала масове вбивство українських полонених, щоб звинуватити й дискредитувати українські сили (зокрема, щоб зашкодити постачанню ефективної зброї в Україну).
• За даними Офісу генпрокурора України, попередньою причиною вибуху в будівлі могла бути термобарична зброя. Водночас у Міноборони Росії заявили, що по тюрмі ракетами HIMARS нібито вдарили українські військові.
• В ООН спочатку вирішили створити місію із встановлення фактів трагедії в Оленівці, але згодом її розформували через неможливість доставити експертів до місця події та тому що «не отримали необхідних гарантій безпеки».
• На основі опитувань понад 50 свідків і тих, хто вижив, а також на основі аналізу відео- і фотоматеріалів, Управління ООН з прав людини у 2023 році дійшло висновку, що вибухи не були спричинені ракетами HIMARS, випущеними ЗСУ. «Хоча точний тип зброї і точне місце її розташування визначити не вдалося, ознаки структурних пошкоджень, вочевидь, збігаються з траєкторією снаряду, який рухався зі сходу на захід», – йдеться у заяві.

День обміну

Лариса Кучеренко пригадує, що в день обміну спочатку з камери забрали групу дівчат, а потім прийшли забрати її також. Довго збиратися не довелося, адже жінка перебувала у тому ж самому одязі, у якому її ув’язнили сім місяців тому.

– Вивели з мішком на голові, завели в іншу камеру до дівчат, яких раніше забрали. По одній виводили, змушували співати гімн Росії. Все це знімали на телефон, а з боків стояли з автоматами. Вони намагалися до останнього морально нас добивати. Потім ми підписали документи, що не маємо ніяких претензій до керівництва СІЗО, і довідку про звільнення. Нас по одній викликали, саджали у «КАМАЗ» і вивозили.

На запитання полонених, куди їх везуть, російські військові відповідали, що нічого не знають. Говорили лише, що, можливо, відправлять у СІЗО Курська, Воронежа або Таганрога.

– Машина зупиняється, і ми опиняємося у тому ж СІЗО, звідки нас забрали. Були в шоці, бо документи всі підписані, довідка про звільнення теж. Тобто нас вже там не існує. Вони можуть з нами робити все, що хочуть. Звичайно, трохи почали хвилюватися й усю ніч не спали.

Наступного дня полонених вивезли до Таганрогу, куди зранку прилетів літак. Полонених завели в нього та посадили на підлогу «ялинкою».

– Це, коли ти розсовуєш ноги, а тобі поряд садять ще одну людину. По десятеро нас виводили з літака і саджали у «КАМАЗи». У військового запитала, що з нами буде, куди везуть? А він відповів: «Я не можу нічого сказати, але скажу одне, що кінцевим результатом ви будете задоволені». Я тоді зрозуміла, що це, мабуть, обмін. І розповіла іншим дівчатам.

Полонених привезли у Запорізьку область. Жінка каже, що спочатку нічого не розуміла, але на душі стало спокійніше.

– Вже, коли нас зустрічали у Запоріжжі, полилися сльози радості. Ми багато плакали. Не думали, що нас обміняють. А російські військові постійно казали, що «ти нікому не потрібен, ваші про вас забули. Якщо ми вас не розстріляємо, то під час обміну розстріляють ваші, коли будете виходити з автобуса».

«Втрата ваги і короста»

Усі, хто повернувся з полону, проходили медичний огляд в українських лікарів. Під час обстеження насамперед перевіряють вагу визволених з полону.

– У мене було мінус 40 кг. Побачивши себе у дзеркалі, для мене це був жах. Переді мною була стара жінка. У нас були дуже погані аналізи. У кожної виявили коростяного кліща, від якого ми близько місяця лікувалися. Стан був жахливий.

Після полону Лариса Кучеренко не повернулася на військову службу, оскільки отримала інвалідність.

– Мене звільнили за станом здоров’я. Думаю, що вже скоро піду працювати. Зараз живу у Тарасівці разом з мамою, невісткою, внуками та бабусею невістки. І тут ми будемо чекати своїх хлопців.

Мати жінки вдалося вивезти з окупованого Маріуполя лише тоді, коли Лариса повернулася з полону. Літню жінку возили на допит у Росію, але через місяць повернули додому.

Згодом від інших звільнених з полону Лариса дізналася, що її чоловік перебуває у Кіровській колонії під Єнакієвим, а син – у Торезі.

– Мені розповіли, що вони дуже схудли. У чоловіка передні зуби були вставними, йому їх вибили. У сина дві контузії й тепер він погано чує. А так, кажуть, що тримаються, дуже позитивні, підтримують інших. Тобто не падають духом.

Лариса Кучеренко підтримує всіх, хто чекає своїх рідних з полону, і сподівається, що всі повернуться.

• У російському полоні досі перебувають понад 1500 оборонців Маріуполя, із них близько 900 військовослужбовців бригади «Азов». Про це у липні повідомила Асоціація родин захисників «Азовсталі». Також, за даними цієї організації, близько сотні полонених бійців «Азову» вже засудили в російських судах
• Уповноважений Верховної Ради з прав людини Дмитро Лубінець 14 серпня повідомив, що провів розмову із російською уповноваженою з прав людини Тетяною Москальковою щодо обміну полоненими на тлі просування ЗСУ в Курській області, яке триває від 6 серпня.
• За словами омбудсмена, розмова була ініційована російською стороною. Втім Лубінець не вірить у швидкий обмін «всіх на всіх».

Автор: Валерія Константинова

Джерело: Радіо Свобода / «Новини Приазовʼя»