Як на початку війни група відчайдух рятувала «Стугни», «Корсари» та «Нептуни» з воєнного заводу
Непридумана історія про те, як на початку повномасштабного вторгнення російської орди група відчайдушних чоловіків вивезла з військового заводу на Житомирщині ракети для фронту.
Військовий завод, що розміщений неподалік Малина на Житомирщині, вщерть заповнений ракетами, у перші дні російської агресії проти України виявився нічийним. Кілька добровольців, ризикуючи життями та своїми дорогими автомобілями, взялися й за шість ходок, під бомбуваннями та обстрілами, у прямій видимості ворожих ДРГ, вивезли ракети. У тому числі «Нептуни», які, можливо, й уразили крейсер «Москва».
Неформальним лідером цієї групи був Віктор Олійник. До війни — голова громадської організації та затятий мисливець, а тепер — командир взводу снайперів ЗСУ.
Він і став основним оповідачем цієї історії.
«На початку четвертої ранку 24 лютого мені зателефонували з мого мисливського господарства, яке міститься поблизу білоруського кордону, і повідомили, що в наш бік рухається велика колона завдовжки близько 30 кілометрів. А потім ракети полетіли на Житомир, — згадує Віктор. — Мені телефонували звідусіль — повідомляли про рух ворога. Я телефонував знайомим у СБУ, передавав отриману інформацію. Ввечері прийшов у міськраду поділитися наявною інформацією. Там були мер міста Сергій Сухомлин, Геннадій Зубко, Павло Клімкін, Сергій Пашинський. Як я потім дізнався, вони приїхали вирішувати логістичні питання.
Пашинський повідомив, що на військовому заводі за Малином знаходиться велика кількість українських ракет. Туди заходили наші спецслужби, щоб вивезти частину озброєння, був бій із російською ДРГ. Потім усі вийшли звідти — утворилася сіра зона. Ракети залишилися на місці.
Оскільки я знаю всі ті місця — ми там полюємо, сказав, що можу організувати вивезення зброї. Мер Житомира Сергій Сухомлин додав, що зможе виділити одну вантажівку. А я організував хуру, — мій товариш Сергій Шевченко живе за 15 кілометрів від заводу, і в нього дві власні хури. Телефоную, кажу: «Потрібна твоя допомога». Отримав відповідь: «Машини на ходу».
Я поговорив із друзями, сказав, що треба вивезти ракети. Відповіли: «Ми готові». Зброя в нас своя — мисливська, але нарізна. Озброюємося. Висуваємося. Зателефонував одному з керівників обласної СБУ, попросив допомогти заїхати в сіру зону й на територію військового заводу. Нам дали на допомогу офіцера СБУ, — він знав усі паролі.
Ми доїхали до заводу, обійшли все навколо, — було тихо й страшно. У нас військового досвіду жодного, хоча стріляти вміємо — все-таки мисливці, але це не полювання, а війна! Зайшли на територію — нікого. Гробова тиша. Всі двері нарозтіж. Зателефонували водіям: «Можете заїжджати — чисто».
Приїхала комірниця заводу (її попередили), з нею ще двоє місцевих вантажників. Завантажилися «Стугнами» й «Корсарами» — понад тисячу штук, і тут розпочалося бомбування. Ми — по машинах і даємо газу…
Друга ходка пройшла рівно, якщо не зважати, що на блокпостах нас категорично не хотіли пропускати.
Попросили зробити ще одну, третю ходку, щоб усі ПТРК забрати. А в нашій групі лише п’ятеро чоловіків залишилося: хтось сім’ї вивозить, хтось не може з інших причин… Зголосився колишній міністр закордонних справ Павло Клімкін. Він каже: «Давайте я поїду». Я кажу: «Поїхали!» І підколов: «Не злякаєшся?».
Приїжджаємо на завод. Нікого. Вантажимося. І коли залишалося довантажити два останніх піддони (штук 60 ракет), знову розпочалося бомбування. А ми продовжуємо вантажити, — страху вже немає. Завантажили хуру, бус і джип, поїхали.
…Ми на джипі йшли другими в колоні. Виїхали на трасу. Чекаємо хуру — немає її. І тут у бік підірваного мосту біля «Варшавки» проїжджає бус — банківський броньовик. А це ж сіра зона, до нашого блокпоста — 12 кілометрів. Я запитую по рації у Валери Маковєєва, який ішов на моєму бусі перед нами: «Вам траплявся назустріч зелений бус?». Він каже, що не траплявся. Я зрозумів — не наші люди. Кажу, треба розвертатися і з’ясовувати, де наша хура. Напарник спокійно так каже: «Давай я сяду за кермо, а ти візьми зброю. Ти краще стріляєш, я кращий водій, — хай кожен робить свою справу».
Їдемо у бік заводу. Чую: «З лівого боку рух». Обертаюся, біжить група людей із білими пов’язками на рукавах і намагається нас оточити. Я даю команду: «На завод!». Під’їжджаємо, а там Сергій свою хуру кантує, намагається виїхати. Я йому: «Серьожо, бігом звідси!». Їдемо лісом і на перехресті лісових доріг ледь розминулися з цим зеленим бусом. Бачу в ньому двох чуваків. Кладу карабін на плече Клімкіну й веду їх на прицілі. Кричу: «Газу!». Серьожі по рації: «Газу!». Сергій прижимає цей бус до узбіччя, і ми виїжджаємо на трасу.
Далі було ще три поїздки на завод, але вже в іншому складі. Вивозили великі ракети: «Вільха» і напівзібрані «Нептуни». А напарник мій у тій поїздці справжнім мужиком виявився. Спостережливий. Питання наших життя і смерті тоді вирішували секунди!
«Вільху», 56 штук, сказали везти прямо ракетникам, — ті залишилися без боєприпасів. Було багато радості, коли привезли. А ввечері на ТБ можна було побачити результати роботи по «кадировцях» ракет, які нам пощастило вивезти з-під носа у ворога, — купу ворожих танків, перетворених на брухт. Здається, кожен пам’ятає ці кадри», — резюмує Віктор.
Віктор також згадав ще один епізод: коли вантажили чергову партію ракет, примчав якийсь генерал і став кричати, що тут зона його відповідальності. Тут прилетіли дві ворожі ракети й вибухнули — одна праворуч, друга ліворуч від цеху. Генерала як вітром здуло. Двоє поліцейських, які супроводжували його, залишилися допомагати вантажити ракети і забезпечувати охорону, — молодці хлопці!
Запитуємо у Віктора: «Нагородили?».
Відповідає: «Ні поки що, але обіцяли».
Наводимо поіменний перелік справжніх героїв, які вивозили ракети з Малинського військового заводу «Луч»:
Дмитро Біленький, економіст, киянин;
Павло Клімкін, ексміністр закордонних справ України, киянин;
Сергій Кулмалієв, підприємець зі Звягеля;
Валерій Маковєєв, підприємець із Житомира;
Сергій Мороз, військовослужбовець;
Дмитро Мосійчук, житомирянин, безробітний;
Володимир Нікітчин, тоді — начальник караулу в пожежно-рятувальній частині (м.Андрушівка, Житомирська область);
Валерій Нікітчин, тоді — співробітник комерційної структури, тепер — розвідник-стрілок-снайпер 1-ї окремої бригади спеціального призначення ім. Івана Богуна;
Віктор Олійник, житомирянин, тоді — голова громадської організації «Об’єднання в нове життя», тепер — сержант ЗСУ, снайпер;
Сергій Шевченко, житель Малина, водій-дальнобійник, на чиїх хурах перевозилися ракети.
Необхідно також нагадати імена водіїв «Житомирського водоканалу», які погодилися їхати в пекло по зброю для українських захисників:
Віктор Сокирка, Анатолій Голомаха, Антон Сорочинський.
Усі хлопці одностайно заявляють, що двоє поліцейських, які приїхали з генералом і залишилися допомагати вантажити ракети, — справжні чоловіки і справжні українці. Ось тільки забули запитати їхні імена… Сподіваємося, що відгукнуться. І не називаємо імені співробітника СБУ, який супроводжував цю багато в чому дивну спецоперацію, — начальство не дозволило.
Ці люди — справжні герої. Вони із власної ініціативи зробили те, чого не зробили ті, кому за штатом належало вивезти завод і озброєння.
Автор: ; ZN.ua
