П’ять історій українських хлопчиків, яких вбив Путін
Щонайменше 450 дітей загинули внаслідок збройної агресії Росії проти України. Це дані Офісу генерального прокурора станом на ранок 23 грудня. Втім, вони не остаточні, адже російські війська продовжують атакувати цивільне населення України, а процес ідентифікації загиблих ще триває. У цій публікації ми розкажемо історії п’яти українських хлопчиків, які загинули від російської агресії.
Текст підготований платформою пам’яті Меморіал, яка розповідає історії вбитих Росією цивільних та загиблих українських військових, спеціально для Радіо Свобода. Для того, щоб повідомити дані про втрати України – заповнюйте форми: для загиблих військових та цивільних жертв.
Іван Бауер, 14 років. «Він був не по-дитячому дорослим»
Альона познайомилась зі своїм майбутнім чоловіком, коли їй було 15 років. Дениса проводжали в армію, він вийшов надвір, а там – дівчина із подружками.
– О, яка ти красива, чекатимеш на мене?
Альона дочекалась Дениса, вони почали зустрічатись і одружились. Коли Альоні було 20, вона вже носила під серцем сина. Втім, Денису не судилось його побачити – чоловік загинув у ДТП, коли Альона була на восьмому місяці. Малюка назвали Іваном.
Іван Бауер. Фото із особистого архіву родини
Альоні з Ванею допомагали мама та сестра. У дитинстві малюк був бешкетником. «Я працювала в міліції і якось прийшла з нічної зміни. Кажу: «Ваню, сьогодні в садок не підемо. Ти в ноутбуці трішки посидь, мама поспить, а потім підемо разом гуляти». Прокидаюся, а мій трирічний син змиває в унітаз пакет із порошком, усе піниться», – згадує Альона.
Коли синові було близько чотирьох років, Альона із новим чоловіком Ярославом переїхали в Ізюм. На Харківщині у пари народився спільний син – Сєва.
Івана віддали до дитсадка. Змалку хлопець був активним, любив грати футбол. Згодом захопився боксом, але не міг професійно займатись цим спортом через проблеми з серцем. А найбільшим хобі Вані була риболовля, каже мама: «Не так приносив рибу нам для їжі, скільки годував котів. Йому подобався сам процес».
У школі хлопець любив уроки географії, креслення та трудового навчання. Вчителька з малювання Алла Крилєвська згадує Ваню худеньким та сором’язливим учнем, який завжди обирав незвичайні кольори. Наприклад, малюючи осіннє листя, міг змішати червоний, жовтий та фіолетовий відтінки.
«Він часто непокоївся, що на моїх уроках у нього щось не вийде. Але з часом повірив у себе. Ваня мав здібності до малювання», – розповідає Алла Крилєвська.
Від будинку Вані до школи – кілька хвилин ходьби. Та щоранку Ваня прокидався о 6:30 – він рубав дрова для обігріву будинку, годував гусей та курей, яких тримали на господарстві. «Він завжди намагався допомагати, особливо, коли я втретє була при надії», – говорить Альона Глущенко. Жінка завагітніла від третіх стосунків, і народила доньку Катерину.
Ваня побачив маленьку Катю через кілька тижнів після її народження. У той час був із Ярославом та братом Сєвою на морі. Після розлучення з Альоною чоловік продовжував опікуватися хлопцями.
Від маленької Каті перший час Ваня практично не відходив. Носив дівчинку на руках, міг покупати сестричку, грався з нею.
Іван Бауер був не по-дитячому дорослим, кажуть рідні. Коли почалось повномасштабне вторгнення Росії в Україну, він розумів, що відбувається, але не боявся – ані ворога, який окупував Ізюм, ані обстрілів, які чув щодня.
«Коли нас із літаків бомбили, я гнала дітей на підлогу. Хотіла накрити його чимось теплим, а Ваня мені каже: «Мамо, не потрібно. Уб’є, так уб’є», – згадує Альона Глущенко.
Раз на кілька днів Іван ходив допомагати бабусі, яка також жила в Ізюмі. Надії Кузьменко було понад 80 років, вона вже не могла сама поратись по господарству.
Шостого травня 14-річний Іван побіг до старенької, щоб набрати до хати воду з колодязя. Коли хлопчик прийшов до бабусі, почався обстріл Ізюму касетними боєприпасами. Ваню посікли уламки ворожої зброї, Надію Кузьменко – розірвало на шматки…
До Альони Глущенко, яка тоді була вдома, прибіг місцевий хлопчик. Кричав, що Ваня загинув.
«Росіяни забрали Ваню з бабусиного подвір’я, кинули на дорозі, щоб хтось із дітей впізнав тіло, та сказав батькам про загибель», – розповідає мама.
Тіло забрали додому. Поклали у гаражі. Ніч Альона провела поряд з ним. Домовину хлопчику сім’я робила самотужки.
«Похорон – це була наша нахабність. Військові не пускали на цвинтар, але ми пішли туди городами», – говорить Альона. Загиблу Надію Кузьменко поховали на городі.
Альона ходила до Вані на кладовище через день. Але перед тим, як українські військові звільнили Ізюм, ворог замінував дороги. Деякий час вона не могла відвідувати могилу сина. Прийшла туди після того, як українські сапери очистили всі шляхи.
Альона каже – не буває ані дня, щоби вона не пригадувала Ваню, який був її опорою, найкращим чоловіком у житті.
В’ячеслав Ялишев, Одеса, 14 років. Загинув, коли побіг рятувати стареньких сусідів
Родина Ялишевих – мама Ольга, тато Євген та син Максим – жили у Краматорську на Донеччині. Про другу дитину подружжя замислювалося, але непокоїлись через те, що можуть не впоратися фінансово.
Восени 2007-го Ольга відчула сильний біль внизу живота, нудоту.
– Вітаю, ви вагітні! – сказала лікарка під час обстеження.
– Не може бути, – відповіла Ольга Ялишева.
Тоді медикиня провела УЗД-обстеження, повернула екран до обличчя Ольги:
– Дивіться, у вас всередині б’ється маленьке серце.
Хлопчик став несподіванкою для всіх. Вагітність Ольги минала легко. Малюк народився 17 лютого 2008-го.
Ім’я, кажуть у родині, придумали майже випадково. Чоловік запропонував назвали хлопця Слава. Коли дружина спитала, чому, відповів: «Ну, на парадах так кричать: «Слава! Слава».
«Нам так сподобалась ця ідея. Ми завжди сміялися, коли по телевізору показували парад. Славко дивився разом із нами, ми йому: «Дивись, це тебе кличуть на параді», – пригадує Ольга Ялишева.
Подруга родини Ольга Гукасова, чоловік якої – хрещений Славка, розповідає, що хлопчик ріс спокійним, тихим та добрим. «Він нас із Сергієм обох вважав хрещеними. Дуже радів, коли ми приїздили», – каже Ольга.
В’ячеслав захоплювався колекціонуванням іграшкових поїздів. Вдома навіть жартували, що можна вже власну залізницю відкривати. Мандрувати регіонами Слава погоджувався теж лише поїздами, а у вихідні любив разом із дідусем поїздити на трамваях.
У 2014-му Славко закінчував садок у Краматорську. Тато хлопчика – підполковник Євген Ялишев – захищав від російських загарбників місцевий аеропорт. Після звільнення міста Євгену запропонували служити у Миколаєві, потім – в Одесі. Ольга за пропозицією чоловіка теж вступила до лав Збройних сил України.
В Одесі сини пішли до школи. Найбільше маленькому Славкові подобались уроки літератури, а от математика давалась складно. Втім, згадує Ольга Ялишева, до всіх завдань син ставився дуже ретельно: «Коли в школі просили намалювати плакат на якусь тематику, він завжди це робив. Говорив: «Мамо, нам треба намалювати». Я могла сказати: «Я так втомилася, там одиниці приносять, ну давай один раз не принесемо». «Мамо, ти розумієш, що це плюсик? Це треба», – казав мені Слава».
«В’ячеслав був дуже відповідальним учнем, – говорить директорка Одеського ліцею №82 Наталія Костікова. – Спокійна та вихована дитина. Завжди готовий допомогти – наприклад, ті самі зошити роздати. Він з обіймами підходив до вчителів, не ігнорував будь-яке прохання: торік ми робили стінгазету на урок української мови – і Славко єдиний, хто намалював її».
Усі шкільні завдання Славко виконував у п’ятницю, щоб розвантажити суботу та неділю. У вихідні вони з мамою любили дивитись фільми жахів. Хлопчик теж знімав відеоролики на кшталт цих стрічок – наприклад, про зомбі. Він сам організовував зйомки, писав сценарії, розподіляв між друзями ролі.
17 лютого відсвяткували 14-річчя В’ячеслава. Мама Ольга приготувала піцу, квартиру прикрасили прапорцями та гірляндами. Славко святкував з друзями. Єва, із якою він товаришував вісім років, згадує, що вони того дня багато танцювали та сміялись. «Мамочко, дякую тобі величезне. Такий класний день народження», – сказав Славко після святкування.
Що відбулось 24 лютого, Славкові, який ріс у родині військових, додатково пояснювати не було потрібно. Мама, тато й старший син – всі уже на той момент служили у Повітряних силах Збройних сил України.
У перші тижні, пригадують родичі, Славко найбільше непокоївся через шкільні уроки: зв’язок у підвалі був поганий і він не завжди мав змогу послухати онлайн-заняття. Його бабуся розповідала, що під час тривог він біг в укриття, й на ходу продовжував слухати трансляцію від вчителя, щоб нічого не пропустити.
Родина В’ячеслава жила у військовому містечку поблизу аеродрому. На початку травня система оповіщення про повітряні тривоги в Одесі не працювала коректно, тож про небезпеку попереджала Ольга, яка була на службі. Другого травня близько 19:00 вона подзвонила бабусі з дідусем, які були зі Славком, та сказала спуститись в укриття. Старенькі послухали невістку, а от хлопчик вибіг з під’їзду.
Він хотів попередити про ракетну небезпеку літніх сусідів, які не мали гаджетів. Пенсіонери саме пішли готувати їжу. Слава побіг за ними, повідомив про тривогу, й саме вибігав з під’їзду, коли російська ракета влучила в гуртожиток. Підлітка вдарило великим каменем, він загинув на місці. Сусіди у мить удару ще не вийшли з під’їзду, вони вижили.
Директорка ліцею, в який ходив Славко, каже: вчителі, дізнавшись про його загибель, говорили одні й ті ж слова: «Це був янгол, а не дитина. Як же так?»
Ольга Ялишева погано пам’ятає похорон сина. Пригадує, що Славко був у квітах, наче маленький принц. Хоч дітей на прощання не кликали, та вони теж прийшли.
В’ячеслава Ялишева кремували. Після закінчення війни Ольга хоче поховати сина в рідному їй Харкові. Туди планують переїхати усією родиною.
«На роботі усміхаєшся, удаєш, що все гаразд, стараєшся триматись. А приходиш додому – там кіно, яке ми дивились зі Славою. Йдеш містом – а ось ми тут сиділи, тут гуляли, тут іще щось. Він скрізь», – каже мама хлопчика.
У кабінеті директорки ліцею Наталії Костікової – портрет В’ячеслава. Щодня вони зустрічаються поглядом. У закладі хочуть створити експозицію, присвячену історії закладу. Там розмістять інформацію і про учня, який під ракетним обстрілом побіг рятувати літніх сусідів, – 14-річного В’ячеслава Ялишева.
Тимофій Іванов, 10 років. Скромний хлопчик, якого чекали успіхи в спорті
До тренерки з тайського боксу Вікторії Євтушенко маленький житель Запоріжжя Тимофій Іванов прийшов займатись чотири роки тому.
«Батько Дмитро казав, що хлопчику вдома нікуди було дівати енергії, тим більше – малий ріс дуже сильним. Так у родині й вирішили віддати його до мене на тайський бокс», – розповідає Вікторія Євтушенко.
Тимофій був наймолодшим вихованцем Вікторії. Тренерка думала, що він швидко покине це заняття. Але хлопчик продовжував відвідувати їх, хоч іноді спорт давався йому важко.
«Коли діти вивчають техніку ударів, їм цікаво. А коли заняття переходять у змагання, спаринги, то це вже не всім подобається. Діти – різні. Є такі, що бояться вдарити когось першим чи просто не хочуть цього робити. Тимофій ріс добряком, якому слід було себе пересилювати. Тим більше – тайський бокс – важкий вид спорту. Були такі моменти, коли хлопчику ставало складно. Але він через деякий час все одно повертався до занять з усмішкою», – каже тренерка.
Тимофій брав участь у регіональних змаганнях з тайського боксу, вигравав їх, але іноді тренерка від нього чула: «Далі – не хочу». Вікторія не тисла на дитину, а дозволяла йому робити те, що подобається: просто займатись спортом та спілкуватись з іншими. У колективі в Тимофія було багато друзів.
Найчастіше на тренування хлопчика приводив батько Дмитро. Він жартівливо називав сина «кабаном», хоч це і не поєднувалось із його худенькою статурою.
Тренерці родина Іванових здавалась ідеальною – такою, на яку слід рівнятись. Тато Дмитро та мама Юлія давали хлопчику безліч можливостей для розвитку. Крім Тимофія, у пари була ще старша донька Ксенія, яка вивчала біологію в аспірантурі Запорізького університету.
Влітку цього року Тимофій Іванов захопився кросфітом. У родині побачили оголошення про відкриття дитячого напрямку від запорізького тренера Бориса Білоконя. Вправи із кросфіту давались Тимофію легко.
«Спочатку мені здалось, що Тимофій – дитина замкнута. Але в процесі тренувань хлопчик розкрився. Тимофій завжди старався, був добрим та порядним», – говорить Борис Білоконь.
Борис Білоконь згадує 6 жовтня – день, коли російські обстріли забрали життя Тимофія та його сім’ї. Ракета влучила у будинок, де вони жили. Загалом ворожа атака забрала 20 життів.
Борис Білоконь каже, що після вибухів почав одразу писати батьками та дітям, які ходили до нього на тренування. Питав, чи зі всіма все гаразд. Але від сім’ї Іванових так і не отримав відповіді.
«Те, що прилетіло в їхній під’їзд, я дізнався від знайомих. Наступного дня сам пішов на місце злочину. Там ще розбирали завали. Я підійшов до слідчого, розповів, що шукаю людей, які жили у цьому домі. За прикметами ми з’ясували, що вже дістали тіла сестри та батька, а мами та Тимофія – ще ні. Я на всяк випадок залишив свій номер телефону», – розповідає Борис.
Тренеру подзвонили через 5 хвилин – коли під завалами виявили тіло хлопчика. Попросили його опізнати: «Я одразу зрозумів, що це Тимофій. Також його особу підтвердили бабуся та тітка».
Вікторія Євтушенко про загибель дитини дізналась із соцмереж, до останнього вона не могла повірити, що її маленького вихованця не стало.
«Я все ж сподівалась, що родина виїхала із Запоріжжя. Бо за кілька днів до обстрілів писала мамі, а вона не відповіла. Потім виявилось, що сім’я загинула… Ні, не загинула. Цих світлих людей вбили», – каже Вікторія.
Дмитро Кос’янов, 8 років. Колекціонував машинки та збирав гроші мамі на смартфон
Ще до одруження харків’янка Олена мріяла, що в її сім’ї буде дві дитини – дівчинка та хлопчик. Жінка вийшла заміж за Сергія Кос’янова. Невдовзі у подружжя народилась донечка. Опісля довгий час жінка не могла завагітніти. Врешті у 2012-му подружжя отримало довгождану звістку – вони вдруге стануть батьками.
30 липня 2013 року в Кос’янових народився син Дмитро. Тато Сергій, який був на пологах, взяв малюка на руки через три хвилини після народження. Ті емоції, які відчував тоді, йому зараз важко описати словами.
Дмитро був дуже схожим на Сергія. Якщо поряд поставити дитячі фото тата й сина – важко зрозуміти, хто де. Схожі риси обличчя, однаковий колір волосся – білявий. А от із мамою в дитини був наче якийсь невидимий зв’язок. «Іноді здавалось, що між ними не обрізали пуповину, Дмитро та Олена були настільки близькі», – розповідає хрещена хлопчика Інна Вердиш.
За її словами, у 7 років Дмитро почав збирати гроші мамі на новий смартфон. «Іноді зустрічав мене словами: «Хлесна, ти мені глошей плинесла?». Дмитро не вимовляв «р», це так смішно звучало», – згадує Інна Вердиш.
У квартирі Кос’янових, каже хрещена, був цілий автопарк: і Сергій, і Дмитро любили колекціонувати машинки. Тато почав їх збирати раніше, а коли син зацікавився моделями, взявся купувати автівки й хлопчикові. За кілька років у колекції Дмитра вже було більше машинок, аніж в батьковій.
«Дмитро змалечку був добрим та ввічливим. Завжди з усіма вітався та цікавився справами в сусідів. Якщо випадково мене чимось зачіпав, то обов’язково говорив «Бабусю, вибач, будь ласка». А якось він пішов у крамницю за морозивом, але грошей не вистачило. Засмучений, побачив на вулиці сусіда: «Дядьку Мішо, не буде у вас двох гривень?». Звісно, він додав йому до потрібної суми. Купивши морозиво, Дмитро побіг додому за тими гривнями. Сусід не хотів їх брати, а малий йому: «Беріть, а то будете думати, що я не чесний», – пригадує Любов Кос’янова. Дмитро був єдиним хлопчиком серед трьох онуків жінки.
Сусідка Марія додає свій спогад про Дмитрика: «Весела, товариська, світла дитина. З ранку до вечора він гуляв у дворі з іншими дітлахами, взимку всією юрбою – на гірках, влітку – на майданчиках».
Дмитро народився із вадою серця. Лише у сім років йому дозволили займатись спортом. Батьки відвели сина у секцію з тхеквондо. Хлопчик першим із групи отримав кімоно. Це було після нового 2022 року.
«Дуже зрадів тоді. Та так жодного разу і не вдягнув кімоно на тренування, лише вдома носив», – розповідає тато Сергій Кос’янов.
24 лютого Кос’янови зустріли у Харкові. Родина жила на Салтівці у багатоповерхівці. Від обстрілів переховувалась у підвалі. Дмитро, згадує батько, спокійно сприймав війну. Обстріли його не лякали.
7 березня сім’я хотіла виїхати з Харкова. Зібрані речі вже стояли у коридорі. Електроенергії не було. Мама, тато, двоє дітей та бабуся сиділи в одній кімнаті. Коли світло з’явилося, розійшлись по окремих приміщеннях. Виїхати мали от-от. Мама ще хотіла встигнути приготувати їжу дітям.
Раптом – глухі звуки випуску боєприпасів. 15-20 секунд – і російська зброя влучила по під’їзду, де жила родина. Кілька поверхів будинку провалились. Усі родичі зазнали травм, Сергій, оговтавшись від шоку, став шукати рідних між уламками того, що раніше було його затишним домом.
Найбільше постраждав Дмитро – по ньому влучив телевізор, хлопчика вдарило об стіну. У лікарні медики діагностували кілька важких поранень. Один з уламків, який застряг у хребці, неможливо було дістати. Через нього хлопчика не вдалося транспортувати на лікування за кордон, хоч батьки уже й домовились про це. Десять днів Дмитро провів у реанімації, а 17 березня помер.
Після похорону сина Кос’янови евакуювались із Харкова. Нині Олена та донька Марія за кордоном, а Сергій – у Дніпрі. Від колишнього життя у них майже нічого не залишилось – все знищено в тій розбитій квартирі.
Андрій Сєднєв, 10 років. Любив математику та марив риболовлею
Андрій був другою дитиною Ольги Сєднєвої із Грушівки Харківської області. Він народився 7 лютого 2012-го. Невдовзі з батьком хлопчика Ольга розлучилася, і він жив лише з мамою.
Андрій швидко ріс та дорослішав. Ходити почав у 10 місяців, у рік та чотири – добре розмовляв. На плановому огляді педіатриня дивувалась, що дитина у свої півтора року розуміє все, що їй кажуть.
Коли прийшов час йти до школи, Андрій уже вмів читати та рахувати. З-поміж уроків любив математику, а от писати йому зовсім не подобалось. Мама згадує: Андрій іноді сам не міг розібрати, що написав.
Пам’ять в учня була дуже хорошою. Послухав вчителя на уроці – вдома вже параграф не перечитував. Все і так карбувалось у пам’яті.
У школі Андрія згадують як вихованого та порядного учня, завжди акуратно вдягненого і з модною зачіскою. Він був хоч і невисоким, та інтонацію та тембр голосу вже мав, як у дорослої людини, пригадує вчителька початкової школи Вікторія Лященко.
«Андрій гарно висловлював свої думки. Іноді запитаєш про щось в учнів – відповідають коротко, а він давав розгорнуту відповідь. Хлопчик багато чим цікавився, його кругозір був широким», – розповідає вчителька.
Улюбленим заняттям Андрія поза навчанням була риболовля. Він ходив на ставок неподалік села, де разом зі своїм другом Назаром міг рибалити годинами.
«Я ніколи не бачила Андрія злим та сумним, він багато усміхався, розказував веселі історії», – говорить мама Назара Олена.
Після 24 лютого Грушівка опинилась в окупації. Мама пригадує, що її 10-річного сина не лякали обстріли. Коли Ольга вмовляла спуститись у підвал, він казав: «Ма, чого ховатись? Воно ж далеко бахкає».
І навіть під час окупації хлопець не полишав риболовлю. «Буде нам, що їсти», – говорив він і йшов на став. Весь холодильник сім’ї був заповнений рибою. Андрійко сам чистив вилов на подвір’ї. Там і готували.
Збройні сили України звільнили Грушівку у вересні. Андрій захоплювався українськими захисниками, багато гуляв біля їхньої польової кухні.
«Казав мені, що йде до Баті, це був позивний кухаря. Військовому теж було цікаво з дітьми, які юрбились навколо», – каже Ольга Сєднєва.
Один з українських військових подарував Андрію свою балаклаву. Хлопчик дуже зрадів. Попросив маму випрати її. 20 вересня, поки вона сохнула, хлопчик побіг гуляти.
Ольга займалась хатніми справами, як раптом почула вибух. Далі – ще один. Військовий, який був на вулиці, попросив усіх мешканців зайти в укриття. Росіяни тоді обстріляли Грушівку касетними боєприпасами.
Андрій із другом саме ремонтували вудочку. Коли касетні снаряди полетіли селом, діти мчали до погребу. Уламок влучив у голову Андрійка. Від тієї атаки на Грушівку загинуло двоє людей, ще 9 – отримали поранення. Серед травмованих було троє дітей, зокрема, й друг хлопчика Назар. Підліток прикрив собою іншу дитину, уламки побили його ноги та влучили у сідницю.
Андрія Сєднєва з пораненнями доставили у Харків. Там постраждалого оперували протягом кількох годин. Коли лікар вийшов до Ольги, сказав:
– Я не вірю, що він житиме.
– Як ви можете таке казати?! – спитала мама сина.
– Я вам кажу, як є.
Медик показав результати МРТ дитини. Від черепа залишились самі шматки. Уламок (або частина снаряда) пройшов від вуха до вуха. Десять діб Андрій пролежав від апаратами життєзабезпечення. 30 вересня він помер.
Андрія кремували у Харкові. Нині Ольга Сєднєва разом зі старшою донькою живуть на Київщині. Мама каже, що не знає, як їм повертатись у рідну Грушівку, де більше немає її Андрійка, але де все нагадуватиме про нього.
Автор: Наталя Куліді; Радіо Свобода
