Репортаж із Нікополя: “На тому березі – армія РФ. Я не зможу їм підкоритися”
“Ось наш пляж, ось наше водосховище. Раніше було”, – крізь вікно автомобіля 30-річний житель Нікополя Владислав показує луг, порослий травою і молодими деревами. Трохи далі – тонка смуга води.
Нікопольський район, що на півдні Дніпропетровської області, лежить на березі змілілого Каховського водосховища. У червні 2023 року було зруйновано греблю Каховської гідроелектростанції, контрольованої армією РФ. Вода із водосховища ринула вниз по руслу Дніпра, підтопивши населені пункти на Херсонщині. Понад місяць жителі Нікопольщини не мали води.
“Ось уже і той берег”, – продовжує Владислав, вказуючи на градирню й труби, що височіють над горизонтом.
Навесні 2022 року, незабаром після початку повномасштабного вторгнення, армія РФ окупувала південь Херсонської та Запорізької областей, взявши під контроль Запорізьку атомну електростанцію біля Енергодара. Відтоді Нікополь опинився менш ніж за пʼять кілометрів від російської артилерії, а віднедавна й дронів-камікадзе.
Росіяни використовують атомну електростанцію як тренувальний майданчик для пілотів FPV-дронів, днями заявив Андрій Коваленко, керівник Центру протидії дезінформації при РНБО. “Ці пілоти тероризують Нікополь, використовуючи українське місто з цивільними в якості полігону”, – додав Коваленко.
“Дарувати людям світло”
За інформацією міського голови Олександра Саюка, за час повномасштабної війни місто зі стотисячним населенням спорожніло вдвічі. Попри постійні обстріли, Владислав залишається вдома. Тут він працює майстром в енергетичній компанії ДТЕК. Із ним та його колегами ми їдемо на виклик у найнебезпечніший район міста, розташований на березі водосховища. Черговий обстріл пошкодив електромережу, і мешканці кількох вулиць залишилися без світла.
Майстри відновлюють пошкоджену обстрілами електромережу в Нікополі, вересень 2024Фото: Hanna Sokolova-Stekh/DWЕнергетики приїздять на виклик не одразу – через загрозу повторних ударів. “Тікали від дронів кілька разів”, – пояснюють вони. У Нікополі ніхто не реагує на ракетну небезпеку. Натомість люди ховаються під час загрози артобстрілу та наближення дронів-камікадзе.
Така загроза застає енергетиків і тут, на березі водосховища, де з укриттів хіба що погреби місцевих жителів. “Нас видно, як на долоні”, – знизує плечима 27-річний майстер Максим. Перечекавши тривогу попід посіченими осколками парканами, енергетики беруться за роботу. “Приємно дарувати людям світло, – розмірковує Максим. – Якщо люди тут живуть, то чому я сюди не поїду?”.
Майстер Максим (на передньому плані), Нікополь, вересень 2024. Фото: Hanna Sokolova-Stekh/DW
“Хіба ми не господарі?”
Серед порожньої вулиці зʼявляється пенсіонерка, на ім’я Олена. Вона йде годувати собак на подвірʼї свого згорілого будинку. Він спалахнув від влучання двох дронів-камікадзе. У той час жінка була на роботі на одному з місцевих заводів. Його також атакують дрони. “І щоразу – на моїй зміні, – бідкається жінка. – Тож я не витримала”. Жінка звільнилась і переїхала до сестриної квартири далі від берега. “Наш провулок глухий. Хіба що бабусі живуть. Та і я б жила”, – зітхає Олена.
Зміліле Каховське водосховище, вересень 2024. Фото: Hanna Sokolova-Stekh/DW
“Хутчіш годуйте собак і додому”, – підганяє жінку майстер Владислав. “А то я не знаю”, – спокійно відповідає Олена і йде.
Поки майстри лагодять електрику, на вулицю виходять двоє пенсіонерок – Людмила і Фаїна, чи не єдині жительки цієї вулиці. “Як бачите, живі”, – відповідає на питання про наслідки обстрілів Людмила. “Бʼють нас, – продовжує вона. – Кота вбили – не мого, але я його годувала”. Жінки мають по вʼязці ключів – від будинків сусідів, що виїхали. Вони годують залишених на подвірʼях хатніх тварин та лагодять руйнування від обстрілів.
Будинок Людмили також пошкоджений. На його фоні контрастують яскраві квіти. “А чого я їх не саджатиму? Я на своїй землі”, – каже жінка і додає. – Усе в нас було. Хіба ми не господарі?”.
Місцева мешканка Людмила біля свого будинку, Нікополь, вересень 2024. Фото: Hanna Sokolova-Stekh/DW
“Ви бачили наш пляж?” – питає вона і запрошує на екскурсію руїнами. На відміну від енергетиків, вона гуляє тут без жодного страху. Коли неподалік чути вибухи, жінка не реагує.
“Я не зможу їм підкоритися”
Навіть у центрі Нікополя обмаль перехожих. Куди більше тут комунальників. Вони підмітають вулиці й фарбують зупинки. Порожньою дорогою курсують автобуси. Біля міськради працює фонтан. “Життя напружене, важке. Але люди живуть, – розповідає міський голова Олександр Саюк. – Підприємства, хоч і не в повному обсязі, але працюють”.
Комунальник підмітає вулицю, Нікополь, вересень 2024. Фото: Hanna Sokolova-Stekh/DW
До повномасштабної війни Нікополь вважався одним із найбільших промислових міст України. “Людина зранку виходить на роботу і не знає, чи повернеться”, – повертає до сьогодення Саюк. За його інформацією, за час повномасштабної війни загинуло 60 цивільних нікопольців, понад 400 були поранені.
36-річний Михайло згадує, яким він побачив рідний Нікополь, повернувшись із військової служби на початку цього року. “Я побачив зруйновані будинки, я побачив, як виріс цвинтар і як мало тут залишилось людей”, – розповідає чоловік, сидячи на літньому майданчику кав’ярні. Він, працівник одного з місцевих заводів, пішов служити в перші дні повномасштабного вторгнення. “Я моделював ситуацію: ось росіяни зайняли Україну, ось вона у складі Росії. Як я буду жити? Я не зможу їм підкоритися”, – згадує свої роздуми чоловік.
Місцевий мешканець Михайло, Нікополь, вересень 2024. Фото: Hanna Sokolova-Stekh/DW
У військкомат Михайла відвіз його батько, який також вирішив долучитись до війська. Так чоловіки опинились у 60-й піхотній бригаді, що воювала на різних напрямках і згодом стала механізованою. Михайло командував батареєю гармат, його батько служив водієм-механіком. “Було дуже важко спостерігати, як по підрозділу мого батька працювала ворожа артилерія. За годину я скурив пачку цигарок”, – згадує Михайло. Під час чергового артобстрілу його батько отримав поранення – уламок снаряда залишився у грудях. Тож на початку минулого року чоловік звільнився зі служби.
“Мене рятує робота”
За рік Михайло, який і сам має проблеми зі здоровʼям через контузію, також демобілізувався – аби доглядати за вже 57-річним батьком з інвалідністю. “Я не знаю, як можна повернутися з війни. Ще й з відчуттям незавершеної справи”, – говорить про свою адаптацію до цивільного життя Михайло. Він повернувся на роботу на заводі та пройшов психологічну реабілітацію.
Тепер Михайло й сам підбадьорює колег, коли вони ховаються від російських атак в укритті. “Треба берегти свою нервову систему”, – пояснює їм чоловік. Водночас він ставиться із розумінням до колег, які виїхали з Нікополя. “Вони не змогти з цим впоратись”, – додає Михайло.
На заводі лишається й 49-річна Лілія Шемет. “Наразі я сама. Але мене рятує робота”, – каже жінка. Після закінчення зміни вона їде додому в передмістя Нікополя – селище Червоногригорівку. На подвірʼї її зустрічають цуценята й кіт. У будинку, де раніше жила велика родина, тепер порожньо.
Місцева мешканка Лілія Шемет на подвірʼї свого будинку в Червоногригорівці, вересень 2024. Фото: Hanna Sokolova-Stekh/DW
Спочатку евакуювались її старші доньки разом зі своїми дітьми. Потім завод надав санаторій у безпечному місці для молодших дітей Лілії. А за рік загинув її чоловік – він працював на відбудові зруйнованих будівель. Згодом снаряд прилетів і на подвірʼя Лілії – вбив її собаку та пошкодив будинок. “Я хотіла звільнитись і виїхати, – згадує свій стан жінка. – Але я знайшла себе в роботі. Ходжу на курси, вчуся водити вантажівку. Я стараюся постійно бути, ніби в колесі. Щоби менше думок лізло в голову”.
На вихідні Лілія їде до дітей в санаторій. А щовечора дзвонить їм, аби дізнатись, як пройшов їхній день і чи вони зробили домашнє завдання. “У них немає того дитинства, що до війни, – каже жінка. – Вони розмірковують, як дорослі люди”. Діти застали перші обстріли селища, тож щоразу питають маму, чи було вдома гучно. “А що я можу їм сказати? – зітхає Лілія. – Вони ж читають новини”.
Лілія Шемет. Фото: Hanna Sokolova-Stekh/DW
Жінка лягає спати у вітальні, де раніше вечеряла вся родина. Вікно лишає прочиненим – аби чути, як підлітають дрони.
“Полювання на рятувальників”
За словами місцевих, останнім часом армія РФ обстрілює Нікополь і передмістя здебільшого вдень. “Більше десяти разів на добу”, – зауважує Ігор Ткачук, начальник 28-ї державної пожежно-рятувальної частини, стоячи біля затягненої димом будівлі – обʼєкту цивільної інфраструктури. Уже другий день його колеги намагаються загасити пожежу, що спалахнула від влучання двох мін у дах будівлі.
Будівля, зруйнована внаслідок влучання мін та пожежі, Нікополь, вересень 2024. Фото: Hanna Sokolova-Stekh/DW
“Вона розташована неподалік берегової лінії. По-перше, ворог все бачить. По-друге, сюди долітають артснаряди і дрони. Час на укриття – мінімальний”, – пояснює Ткачук. Понад десять разів рятувальникам доводиться переривати роботу і спускатися у підвал. Вони, як й енергетики, часто стають жертвами повторних ударів.
“Вони стаються майже щодня”, – каже Ткачук. Через це його загін втратив одного рятувальника, ще четверо отримали поранення. Повторні обстріли розбили девʼять пожежних автівок. Ткачук називає це “полюванням на рятувальників”.
Ігор Ткачук, начальник 28-ї державної пожежно-рятувальної частини, Нікополь, вересень 2024. Фото: Hanna Sokolova-Stekh/DW
“Спочатку вони використовували артилерію і реактивні системи залпового вогню. А останнім часом – здебільшого дрони. Вони дешевші й дуже швидкі. Їх важко ідентифікувати”, – розмірковує Ткачук.
На другу добу на згарищі пожежники виглядають змученими. На кадрах відео, знятих одним із них уночі, хлопці по черзі виходять у хол, над яким ось-ось обвалиться дах, аби перекусити принесеними кимось бутербродами.
“За***ли ці пожари”, – каже рятувальник. “Не те слово”, – жуючи, підтакує його колега. “І дрони ці за***ли”, – продовжує той і теж кусає бутерброд.
Автор: Ганна Соколова-Стех
Джерело: DW
