«Зону» з молотка: у «зеків» відібрали і землю, і свиней, і… начальника

Суспільство — це люди. Якщо хворі люди, то хворе й суспільство. Одна з поширеніших «інфекційних» хвороб сьогодення — це спрага землі й нерухомості.Вирішив Павло Мусійович Саранча, полковник внутрішньої служби, начальник управління Департаменту з питань виконання покарань у місті Києві та Київської області, й собі зайнятися будівництвом нерухомості. Зачепила таки й цього державного мужа оця клята «інфекція». Але для цього бізнесу потрібна земля. Тут згадав Павло Мусійович, що в Ірпінській курортній зоні, напрочуд, знаходиться одна з найкращих виправних установ у країні – виправний центр № 132.

Приїхав полковник до виправного Центру, і разом з його директором полковником Антонюком Олексієм Антоновичем пішов до голови селища Коцюбинське, де й знаходиться вищевказана установа. Голова селища В.Пікулик роз’яснив полковникові Саранчі, що все можливо, але – в передбаченому законом порядку. А за Законом щось не виходило. Розсердився Павло Мусійович, і каже підлеглому в присутності голови селищної ради В.Пікулика, що в такому разі він зніме з роботи Олексія Антонюка.

Від цих вимог і розмов 49-річний пан Антонюк захворів й опинився в лікарні (з 25.08.05 р.), де під тиском керівництва написав рапорт про звільнення.

Перебуваючи на лікарняному, полковник Антонюк усе ж таки поїхав на прийом до Голови Державного Департаменту з питань виконання покарань Кошинця Василя Васильовича. Й зробив спробу пояснити керівникові (наказ на звільнення ще не був підписаний), що до земельної справи він не має ніякогісенького відношення. Пан Кощинець вислухав і сказав, що йому треба поговорити з полковником П.Саранчою. Про що розмовляли начальники – автору цих рядків невідомо, але ж хворого Антонюка таки звільнили «за віком». Потім оговтались та відновили його на іншій роботі. І під час лікарняного звільнили вже у вихідний день – з багатьма порушеннями, після закінчення хвороби (16.09.05 р.), не звертаючи уваги на те, що Антонюк відізвав свій рапорт про звільнення.

Керівником виправної Установи № 132 було призначено бувшого начальника відділу виправно-трудових установ київського Управління, у минулому – директора компанії «Інтеррічтранс», 56-річного інваліда третьої групи підполковника Л.Суботенка – за поданням начальника Управління з питань виконання покарань в Київській області 58-річного інваліда другої групи полковника П.Саранчі.

Що до бізнесу пана Саранчі, як написано в скарзі пана Антонюка, то земля під забудову мала виділитися за рахунок виправного Центру. Під будівельний майданчик необхідно було використати частину території гаражу з руйнацією восьми споруд та території житлової зони виправного Центру – ще дві споруди.

У вказаних приміщеннях за межами зони було працевлаштоване 40 засуджених. За оренду Установі сплачувалось біля 50 тисяч гривень на місяць та заробітна плата засудженим. За рахунок оренди перераховувались кошти на енергоносії та частково нараховувалась заробітна плата робітникам Центру.

Виправною колонією в 80-х роках було придбано в радгоспі «Київський» Києво-Святошинського району 17,1 гектари землі, яка використовувалась для вирощування овочів до столу засуджених. На цій землі утримувалося до 60 голів великої рогатої худоби й 70-80 голів свиней із відповідними спорудами. Молоко та м’ясо йшло для харчування спецконтингенту та продавалося співробітникам виправної установи. А вже цієї весни (2006 рік) нічого не робилося: зменшилося поголів’я великої рогатої худоби і свиней, що обов’язково відгукнеться на утриманні засуджених. «Ні корови, ні свині, уся пойма у бур’яні», – жартують ув’язнені.

Після призначення директором виправного центру Л.Суботенка, ним і П.Саранчою було ініційовано питання про ліквідацію підсобного господарства й відведення цих земель під забудову… котеджами. Хоча в цьому нема потреби в зв’язку з відсутністю в установі № 132 черги на отримання чи придбання житла. Крім того, як розповідає бувший директор пан Антонюк, житлові потреби співробітників можна задовольнити за рахунок перебудови законсервованого 4-х поверхового гуртожитку з усіма комунікаціями площею десь біля 2-х тисяч квадратних метрів і другого поверху будівлі над продуктовою коморою…

Прикро, що уся ця історія відбувається в системі, яка за призначенням повинна виправляти людей, наставляти їх на інший шлях. Прикро, що заручником цієї ганебної ситуації став офіцер О.Антонюк, який бездоганно проробив у системі кримінально-виконавчої служби більше 24-х років. Та чи чекати від Державного Департаменту з питань виконання покарань перегляду законності звільнення полковника, а також прийняття справедливого й законного рішення що до учасників цих подій?

Валерій Кунов, спеціально для «УК»

P. S. Шукаючи справедливості, Олексій Антонюк подав позовну заяву (24.10.05 р.) до Шевченківського районного суду міста Києва. Але відповідач – Державний Департамент України з питань виконання покарань – на судові засідання не з’являється під різними приводами. Ігнорує…

Як повідомив редакції полковник внутрішньої служби Антонюк О. А.: Саранча П. М. та Суботенко Л. П. «позбулися» інвалідності 2 та 3 групи завдяки начальнику ВЛК ГУ МВС України Шифруку О. А. та начальнику медичного відділу цього ж закладу Стеблюку В. В.

Проте остаточну крапку в цьому питанні має поставити Головне слідче управління МВС України куди редакція направила свій запит. Як слуги Гіпократа змогли поставити на ноги інвалідів з 12 – річним стажем у зв’язку з переходом на роботу у державну службу на атестовані посади, – для редакції на сьогоднішній день є загадкою.

Редакція, «Червоний перець», № 6-7, 2006 рік