Занурення на дно. Алкоголіки

В кожного з нас є сусід алкоголік, добре, якщо сусід, а не родич. Якщо походити середньостатистичним київським масивом в робочий час, даєшся диву скільки їх — алкашів. Ми вирішили попити разом з ними.

Ходив у народ Олесь Кульчинський, з сайту ТЕКСТИ.

УВАГА ненормативна лексика!

Точка.
Київ. Неподалік Лісової.
У підворотнях неподалік вулиці Шолом-Алейхема.

-Налий мені пивка, малий, на пятьорочку, — тикаю я, наперед смакуючи прохолодне й давно без газу «Чернігівське світле». Порошок, ну й шо. Зате можна погуторити з народом.

От якийсь «Вася», що досі ходить у синьому «спортивному», сидить за бокальчиком із якимось «Тольою». Вони труть про якусь «Свєту», може, про заробітки, про «гадів-мєнтів» , і про «Вову» з «Оболоні», про те, як програлись у карти, і «які суки всі баби», про якусь «жопату з сіськами», що втикала в тєлік, поки в одного з них півгодини вже, як «хуй напрягся», про те, як заїбала ця житуха, про тачки, про минуле, про друзів зі школи, з під’їзду, про сусідів, про любов і навіть про Канта, про книжки, про зону й блатняк, про шансон, і про рок, і про діскатєки вісімдесятих, про армію, про механіку, про чечен, азерів, про афган і горбачова, про кубу, про що тільки тут не точать ляси.

Тут неодмінно травлять анекдоти й дають багато порад. Тут рідко говорять про політику, натомість приємно тхне таранею, дешевим спиртом від ще дешевшої горілки, засаленою друкарською фарбою від газети «Сєводня», вогкими недокурками, й неподалік звісно – сцьохами під парканом із деревцем або якимись рідкими невисоким темно-зеленими й сируватими кущами.

Тут є своя душа компанії: якийсь «Шарапов», наприклад, як і є свій шизік – «Екстрасенс», що по бєлочці віщає майбутнє, є й ті, хто неодмінно вчинить після другої-третьої пляшки мордобой, і є ті, хто просто мирно вирубається до ранку на асфальті. Якийсь ввічливий худенький татко в окулярах швидко проходить повз із малим у колясці, зазвичай огинаючи десятою дорогою цю «харошу й развесьолу кампанію». Не «наш чєлавєк». Не наш. Видно зразу.

-Можна підкурить? – заводжу я розмову, поки все тільки починається з «Чернігівського».

-О! Радниє лисиє голави! Как пріятна! – вже вітає мене якийсь «гєна», нюхом чуючи, що буде за що перекинуть соточку.

-Пригощаю, мужики! – і справді кажу я через якийсь час.

-Ти будеш щастлів, запомні: ана тєбя любіт, я всьо знаю! – горланить вже опівночі «екстрасенс», міцно стискаючи мене в обіймах, і йому гріх не повірити. Ми далі травимо історії на п’яну голову. Там давно все пливе в тумані, утім, ще кілька я вишкрябую з неї для ТЕКСТІВ:

 

Йожик (Запад, містечко)

-Дивись, достав! Пішли зі мною в парк- підпухлий Йожик показує замотану в газету «чекушку». Він навіть не підпухлий, він запух, його харя роздута на десяток сантиметрів, більше ніж треба. Права рука давно відмовила. Вона не рухається.

-Шо з рукою Йож? – запитую якось я.

-Та, блядь, паралізувало, сука нахуй. Ми коли з Римаром їздили в Москву пахати, ну, заробили тоді солідно. Далі я мав на свадьбу їхати до Коляна. Дав малому сотню, а далі пішло…

Коротше, історія така, що на «свадьбу» Йожик не доїхав. Його підібрали «бухим» повністю на автовокзалі. Тільки якщо раніше алкоголіків здавали в ЛТП, то зараз у край критичному стані можу привезти і в реанімацію, або ще в якесь відділення лікарні. У принципі, не найгірший варіант.

Любителя екстатичних станів прив’язують до ліжка, насильно ставлять капельницю – під ранок, або пополудні вже прибігають з криками й істериками рідні. Правда, пуття від цих істерик мало. Ще й коли санітари влаштовують тортури, штибу: «Йди нахуй! Ніякої води я тобі не дам пити! Ніззя! Капельниця» — узагалі все як в анекдоті «жизнь нє удалася».

Власне, в реанімації Йожику й відмовила рука. Назавжди. Йожик – персонаж із провінції. У багатьох західноукраїнських містечках та селах тут так водиться: заробив, дай десятку-сотню дитині чи-жінці – а далі пробухуй усе в місцевому барі, «желатєльно одівшись у солідні спортивні штані».

-Знаєш, друг, у мене така проблєма – пригадую я Йожикові історії, тільки коли він кілька років тому вселився до мене в Києві робити ремонт (власне, вже вселився, бо не мав, де жити) – Я граю на цих автоматах з ручками, «бандітах», карочє. Ну, я часто проігрую, тут я заклав цепочку в ломбард. Можеш мені тисячку наперед виплатити, бля, буду, завтра бойлєр поставлю?

Йожика я ледве виселив. Ніякого ремонту він не доробив, а те що зробив – то правильніше сказати, вгробив. Це був алкаш з особливої київської касти. Вона називається гордо, всі здригаються, коли вони чухають Теремками, або Оболонню, чи бухають з торгівками, перекупками й офіціантками на пляжах у Гідропарку – це «строітєлі», вихідці з усіх наших міст, містечок, сіл.

Всі вони тягнуться сюди в пошуках роботи: побути «вдалі от жон», відпочити на ремонтах київських лохо-жлобів, попити «Хортиці» вперемішку з пивом «Зіберт».

Правда, Йожика, жаль. У школі ми навіть товаришували: пиво-водка текли рікою, поки лохуваті школярі «втикали» у всяку фізику з ботанікою, і двадцятиградусним закарпатським «Гроном» ще ніхто не гребував.

Тим паче після цього можна було залізти через квартирку до сусідів і вже в них закінчити п’янку риганиною від краденого «Шампанського», поки в хаті нікого немає. А хулі? Всі ж друззя… Райончик наш. Їбать-капать. Наш. Із рагулями, із заробітчанами, зі своєю алкашнею – як тут усе ахуєнно, як мило, як гарно.

Люда-Жаба (Схід, Дніпродзержинськ)

-А шо єта у нас такоє? – нахабне чмо в шкірянці з засаленим рудим волоссям щіпає Люду за сосок, поки та п’є пиво на качелі в парку. Ми сидимо втрьох: я, Люда, Вітя-металіст.

-О, патріоту, нє нравіцца, — обертається Вітя до мене, ловлячи мій нахмурений погляд. – Патріот! В п’ятнадцять лєт уже тьолак пара ва всє дири єбать, а нє с флагамі насіцца!

І єбу! – трохи зніяковіло відповідаю я й переводжу очі на Люду. Зрештою, та абсолютно спокійно реагує й тоді, коли її далі називають «жабою». Правда, іноді, вона, жартуючи-хіхікаючи, у відповідь агресивно лається та обзивається.

Люда торгує паленою водярою на базарчику. Якраз навпроти мене, поки я впарюю клієнтам розведене водою пиво (були такі ключі заводські, ми з приятелькою прикупили один, ну й парили всім «продукт»– із шести пляшок сьома на шару виходила; вигідний бізнес: можна рекомендувати усім кіосочникам).

Три літа підряд, саме в розквіт пивної індустрії, коли можна було «бодяжити» й «Запорізьке», й «Старий Дніпро», я спостерігав за Людою.

-Ну шо, арганізавать дєвачьку? – запитала мене якось приятелька по бізнесу, хитро всміхаючись й зиркаючи з-під густо нафарбованих повік очима на Люду навпроти.

-Нє нада єму тваіх дєвачєк! – відповіла тоді жопата Марина-водочніца (її Славік був каратист, чорний пояс, всі діла-мана).

Утім, я завжди уявляв Люду з історій:

-Да, Шарапов нармальний мужик. Ми єму всьо організавалі водку, закусь, он – нам дєвачку. Причьом нармальную бабу привьол к сєбє. Ми йейо там і єбалі, в єво канурє. Толька Вова бєгал-драчіл, крічал: «Я же нє імпатєнт,я нє імпатєнт! Ну да хуй с нім», — розповідає «крєндєль» з під’їзду.

-Бабу Люда звали? – запитую я.

-Да, кажись! – кидає він.

Власне, ми з нею зустрілися через років десять. Я впізнав її, вона мене – ні. Брудний секонд-хенд — ряба трикотажна футболка з дурнуватим написом і ще дурніша ситцева спідниця в біло-зелену смужку — звисав із неї щось штибу як середньовічне дрантя. Обдерті, запорошені чорні туфельки важко цокали асфальтом.

Рештки неякісної помади на губах навівали кепські фантазії — яскрава червона помада, розмазана по куточках губ. Люда, ніби колись, ішла, похитуючись, ковтаючи з «горла» пиво, яке я більше не «бодяжив». Вона жила всього за два будинки від мого. Тільки тепер у її тілі було щось огидне, щось дико відштовхувало.

Спита дівчина, колись гарне привабливе тіло, ніби тхнуло сечею, спермою, брудом, кислими пивними випарами, солодкуватим потом і солоною дешевою таранею.
Щоправда, соромно від цієї всієї картини на фоні пощербленого асфальту й сірих бетонок довкола з поодинокими тополями, було не їй, соромно було мені. Чому? А хто його знає…

Патріот (и), бля.
Женя Івановна, Лімон (Київ, Центр, столиця)

Це таке подружжя. Мої сусіди по будинку на Борщагівці. Її ще кличуть – Женя Івановна (молодь з іронією, звісно), його вже просто – Лімон. Він, власне, чимось схожий на лимона: весь жовтий, лиса голова. Це вже літнє подружжя, яке мало їсть, зате не просихає зранку до вечора, сварячись з кожного приводу.

Мені ж чомусь завжди уявляється, що це Йож і Люда зійшлися на старості, познайомилися десь у Києві на заробітках, забили на весь світ і доживають щасливих літ в пивно-горілчаному угарі.

Щодня, виходячи на сходи курити, вдихаючи на повні груди всі випари смердючого під’їзду, я мовчки кладу під їхніми дверима диктофон і слухаю ці сварки, прагнучи увічнити їх для нащадків:

-А гдє макарони?

-Ти їх сажрал!

-Я??! Да шо я ідіот, штоби нє помніть, как сажрал макарони!

-Ти і сам дапіл бутилку, сам сєл і всьо дапіл.

-Закрой рот, сука! Раждньонная ідіоткай, ідіоткай і астанється!

-Пашол ти нахуй!

-Рот закрой я сказал! Сама сажрала макарони! Штоб ти бєз мєня долала! Памагла тєбє твая дочь-жидовка??!

Я стукаю в їхні двері (дзвінок не працює – класично), адже біля квартири проводка вже давно не просто потріскує, а тріщить на повну силу. Зрештою, господарям начхати й на проводку, й на мене. Невиразне шамкання беззубих ротів, у яких заплітається язик, лайка, запевнення, що «всьо будет харашо».

Так ми потроху знайомимося. Лімон був простий роботяга на станку. Женя Івановна – зі «слівків общєства», працювала бухгалтером. Ностальгійний «брехунець» на кухні з незмінними з часу перебудови голосами такт-у-такт вторить їхнім історіям про щасливу молодість, про те, якими вони були колись: сильними («Лімон» гнув труби й служив на флоті), красивими (за Женьою упадало пів-комсомолу), розумними, багатими…

«Чому вся алкашня так часто згадує минуле й хвалиться ним?» — ставлю я собі майже риторичне запитання й задумуюся, як незабаром закінчать своє життя ці люди. У муках? Щасливими? Нещасними? Не при тямі? Хто їх рятуватиме? Умиратимуть самі чи під наглядом? Хто хоронитиме? І як?…

-Налівай!! – «вирубує» мене з моїх роздумів Лімон гучним, збудженим тоном.

-Мені пора, ви вже якось самі, — відповідаю я, тихенько вимикаю в кишені диктофона й виходжу за двері вдихати на повні груди випари смердючого прокуреного під’їзду.

Замість післямови

Структура цього репортажу чимось ідентична стану сп’янілої голови: люди, персонажі, історії зринають десь із дна пам’яті перед очима, і всі вони між собою якось пов’язані, всі ніби давно знайомі одне з одним. Тільки збагнути це можна після третьої пляшки теплого «Зіберта» зверху на двісті п’ятдесят «Біленької», або «Первака», чи ще чогось такого, бажано, на голодний шлунок, десь так на день третій «угару», коли сонячне проміння вранці аж надто ріже підпухлі очі, руки спочатку розпухають, далі важко звисають додолу, відтак починають тремтіти, а світ, як завжди, пливе, ніби «біла річка».

Дивіться також: «Вечная тема. Алко-арт»

Читайте также: