Легендарна нічна «окружна»: панки, повії, пацани і дальнобої…

Іноді вночі щось тихо штовхає мене в спину й змушує вештатися нічним містом: щось просити чи запитувати в поодиноких перехожих, пити пиво в дешевих генделях, смалити цигарку за цигаркою на самотніх зупинках тролейбусів та автобусів, оминати псячі зграї й прислухатися до чужих розмов. Дивно, але на початку дві тисячі десятих такі мандри стають дедалі безпечнішими.

Час змінюється так блискавично, аж ми самі цього не підозрюємо. Отак якось пізно увечері я виходжу з Теремків, щоб посеред ночі дістатися до Борщагівки по Об’їзній дорозі.

Окружною вештався: Олесь Кульчинський з видання ТЕКСТИ

ЗАТОЧКА

Викрутка з синьою ручкою валяється неподалік смітників біля одного з будинків на Теремках-2. Фігурна головка заточена, доволі гостра на кінці та по краях, але ледь-ледь зберігає форму викрутки. Хто її викинув? Чому?

Неподалік гавкають бездомні пси — їх тут більше, ніж в решті районів Києва. Іноді, забагато. Очевидний зразок того, як мерія дерибанить кошти закордонних фондів, виділені на стерилізацію тварин. Коли пси збиваються в зграї під час «тічні» перехожі стараються оминати їхню збуджену «тусню».

Я мовчки підіймаю заточену викрутку, кладу в кишеню. «Відливаю» біля гаражів. Простую далі.

ПАНКИ В «ДУБКАХ»: «КІЄВ – КУЛЬТУРНИЙ ГОРОД»

«Ой на горі два дубкиии…» – чомусь такі асоціації виникають біля цього генделя на об’їзній, біля базарчику на «других» Теремках. Зрештою, асоціації оманливі.

Барменша в засаленому білому фартухові підносить замученим «дальнобоям» смаженого «хека». Ті мовчки «розливають», втикаючи в невеликий плазмовий екран.

–А он мнє гаваріт: мнє, блядь, мама так сказала. Далбайобу за трідцать, а он мнє сваєй мамой пастаянно в морду тичєт, – скаржиться неподалік одна з перекупок іншій за пляшкою «Медової».

Її флегматична подруга у відповідь спльовує на тарілку кісточки «хека». Смажена риба тут хіт сезону, – здогадуюся я.

Утім, мене цікавить інший персонаж «генделя». Чувак з ірокезом на голові різко контрастує посеред цієї публіки. Він говіркий. Постійно тішить свою подругу «формального» вигляду якимись історіями. Та закохано всміхається. Вони п’ють чай. Картина приємна.

–Дружанька, ти панк? – не витримую й запитую я.

–Можно, і так сказать, – насторожується він.

Щоб він попустився, я запевняю його, що «не бикую», просто «журналіст», цікавлюся людьми.

–Знаєш, я в дев’яностих звик, що за «хайри» «гопи» стабільно доколупуються, хочуть збити «бабки». А за «ірокез», вобщє, може бути піпєц. І не стрьомно тобі отак ходити з ірокезом ще й на околицях? – запитую я молодого панка.

–Кієв – культурний город, – шокує мене він, як виявляється, виходець з Дніпродзержинська. – Звичайно, в мене друг-німець тут працює, сам мені дивується. Каже, що в Києві майже не зустрінеш панків. Тоді як у Німеччині їх валом.

У Дніпродзержинську до мене можуть доколупатися, а тут рідко. Буває, звичайно. Не без цього. Але загалом усе спокійно. Вже півроку так ходжу. Часи змінилися. Знаю, що в дев’яностих у «нєфорів» стабільно були проблеми. Зараз такого немає.

«Окружна» вдень

«МОЙКИ»: 200-300 ГРН. В ДЕНЬ СТАБІЛЬНО

Окрім повій, дальнобоїв, відвідувачів сумнівних забігайлівок, охоронців та адміністраторів не менш сумнівних готелів, а також – таксистів, пацанва , яка працює на «мойках» – незмінний контингент нічної об’їзної.

Неподалік від готелю «Біг стріт» вони лупляться у своїй «конторі» в карти. «Жека» приводить мене туди від одного з кіосків, де купував енергетичний напій. Ми там і познайомилися. Я кошу під «приїжджого» з Тернополя, якому ніде заночувати.

–Нє вапрос, можеш у нас перекантуватися до ранку, – каже «Жека», він старший у цій «бригаді». Типа «адміністратор». – Ну, роботу я зараз не дам. Але ти завтра полазь по «мойкам».

–А яка зарплата?

–200-300 гривень стабільно в день будеш мати. Це в середньому. Буває, більше. Ночувати можеш на «мойці». Квартиру можна не знімати. Спочатку важко буде, але ти навчишся. Де дінешся. Я тоже навчися. Доріс до «старшого».

–Йопс! Так це штука баків може вийти за місяць, – вигукую я.

–Ну да. В мене коли мала народилася, я сюди й поїхав. Ну, шо я в Білій Церкві найду. Дві з половиною тисячі – це потолок, шо там можна заработать. А тут – два дні помив, на два дні додому. Нормально. Не жалуюсь.

Ми граємо в карти. Пацани п’ють «енергетики». «Жека» наглядає, щоб ніхто не бухав.

–А де «дєвочки» тусуються? – запитую я під час розмови.

–Тобі «баришню» треба? – усміхається один із «дружань» з надщербленим зубом і гордо, на позір, дістає заяложений мобільний.

–Ні, цікавлюся просто, – ніяковію я від такої впевненості нових «друзів», однак ті вже поспішають з рекомендаціями:

–Іди на зупинку!

«БАБОЧКИ» – ГОЛОВНЕ, ЩОБ СТАВИЛИСЯ ПО-ЛЮДСЬКОМУ

Узагалі, повій найзручніше шукати на двох зупинках. Або неподалік тієї, що біля Теремків. Або в радіусі зупинки трамваю на Борщагівці, коли пасажирів маршруток дедалі меншає. У «бабочок» свої «точки», свої уявлення про «вдалі місця». Можна просто десь на трасі. Але тільки тих, що «стоять». Є й «набор» готелів. Там – найлегше. Проте й найдорожче.

Скажу без «ханжества»: як на мене, це та категорія жінок, що викликає повагу значно більшу, ніж чимало чоловіків. Просто. Вони неприховано торгують тілом. Тим часом багато «порядних сім’янинів», користуючись їхніми послугами в своєму «денному» житті торгують іншим: поглядами, переконаннями , усім чим завгодно, аби не втрати «теплого» місця чи дохідної кар’єри, словом, «корита».

Повія на одному із звичних місць

Спомин: Якось на одній із зупинок 461-ої я спостерігаю, як кілька веселих, задоволених вечором пацанів проводжають у маршрутку «буху фєю».

–Спасібо, кошечка, бєрєгі сєбя, набєрьом абізатєльно, – пацани явно щасливі.

–Всьо, заї, пака, пака, я пабєжала! (цьом, цьом, обійми на прощання) – «фєї» нітрохи не соромно шокувати пасажирів маршрутки. Ковток «джин-тоніка», один, другий, вона мерщій набирає наступного клієнта. – Да, зая, жді мєня возлє «Магєлана»… Да-да, зая, міньєт сто, за ночь договорімося… Дагаварілісь! Счьас сброшу тєлєфон на дєшовую комнату… Всьо, зая, будь паслушним, скора буду.

«Фея», явно, була з дешевих. Адже в деяких із готелів на трасі лише година може коштувати 100 баків.

До «Біг стріт» часто паркуються «пристойні» джипи. Хоча можна натрапити й на трейлери, й на вбиті «дев’ятки».

–Комнати у нас от 400 грівєн. Ну, харашо. Скоро номєр за 200 освободітся, – обіцяє мені адміністраторка, імітуючи роботу в порядному закладі. Тим часом балакучий лисий охоронець у чорному костюмі на вході «палить» усю контору:

–Здєсь дєвочькі по сто у.є. за час, но зато красівиє, в другіх атєлях такіх нє знайдьош!– рекламує він своє місце роботи, усміхаючись на всі тридцять два, проте я вже чимчикую трасою далі.

Бордель Готель «БігСтріт»: «Здєсь дєвочькі по сто у.є. за час, но зато красівиє, в другіх атєлях такіх нє знайдьош!»

Відтак на одній із зупинок знову прислухаюся до розмов «бабочок»:

–Павєдєнія у нєво било ахуїтєльноє, ну вот просто, ахуїтєльноє, хоть сам он такой – смазлівий, вобщє-то. Но что мнє понравілось: ето павєдєніє.

–А ми прієхалі тагда к етаму старіку, так малая нашугалась, сказала, я нє пайду, что мнє апять с пабітой рожей вихадіть? Я єй гаварю: дура, пашлі, нє бойся….

Це одна з традиційних проблем повій: стосунки, не рідко, не обходяться без рукоприкладства. Або можуть трапитися клієнти, що просто замордують за начебто «разовий» секс.

Спомин: «Жека з Борщаги», монолог: «Ну, ми з Дімою брали в машину двох, так одна, блядь, утекла. Каже: я вийду, блядь, шось там куплю до кіоска й давай сйобувати. Ця, що в машині тоді: «Ой! Я її дожену!» Так я її за патли, притис до себе, бля, й тримаю. Як крикну: «Счьас тебе урою, сука! Ти чула! Ану тихо!» Потім приїхали в офіс до Дімича. Там діванчик, Дімич, бля, мєн, за п’ятнадцять хвилин виходить, ширіньку поправляє, ну а я її давай драть по повній, карочє, потім вона мені знімає рєзінку…»

«ДАЛЬНОБОЇ»

За «Біг стріт» я натрапляю на величезну стоянку для дальнобоїв. Кілька фур стоять на обочині. Підходжу до однієї. Знову кошу, що ніде заночувати. Дальнобой саме хрумає бутерброди, тож на розмову йде неохоче.

–А там серед дальнобоїв заночувати можна? – нависаю я.

–Там таможня, піди знай.

–Пустіть хоч погрітися дві хвилини в кабіну.

–Да я зараз в місто заїжджаю, ну, сідай по трасі пару кілометрів до готелю підкину, – врешті погоджується він.

Я нарікаю, що дальнобої стали нелюдяні, неохоче зупиняються. Ну що за жлобство?

«Часи такі», – постійно відповідає мій співрозмовник, підозріло косячись у мій бік, типу: «Та хто ж такого візьме ще й восени серед ночі?»

У прокуреній кабінці традиційно висять іконки, неподалік від них – сяє бюстом та пухкими губами Анжелина Джолі. Завішена зеленою ватяною шторкою половина кабіни відділяє «спальну» від сидіння.

–У мене троє дітей. Один від колишньої жінки. Попробуй прокорми. От і їжджу, – розповідає водій. – У Чехії був, у Словаччині, в Польщі, в Росії, в «Вєнгрії». Але нам вже давно заборонили «попутчиків» брати. Так, «колєги» беруть, і то нечасто. Буває, за сутки треба тисячу-півтори пройти. Коли спинятися? Немає часу.

Спомин: якось цього року улітку опівночі на перехресті об’їзної з одеською трасою «чухає» купа патлатих підлітків-студентів, років по 17-21. Їдуть по Е-95 аж із Петербурга на Одесу. Шурують опівночі кудись за місто, ночувати в ліс. У Києві вперше, тримаються гуртом. Ловлю себе на тому, що від цієї картини стає якось незвично дивно, хоча ще років десять тому вона здавалася б геть природною. Рок-н-ролл мертвий, та ці дітлахи ні? Імітація минулого? Чи часи-таки змінюються лише зовні?

ТАКСИСТ І ЗІККУРАТ. АЛІЛУЯ!

–Дякую, – кидаю я наостанок дальнобоєві. Холодно. Ніч. Історій у моїй голові стане ще на кілька текстів. Об’їзна тепер починає лякати. Але лякати своєю порожнечею. Я викидаю з кишені нікому не потрібну заточку й, трясучись від холоду, ловлю біля колій «третього трамваю» стареньке таксі – «Форд» із потрісканим лобовим склом.

–До «Теремків» за сорок.

–Садісь!

Маршрут, що забрав у мене майже півночі, відтепер пролітає на очах за лічені хвилини. Об’їзна, заполонена вдень транспортними пробками, і влітку, і взимку, тепер лише сяє вогнями нових маркетів, готелів (хтось там зараз «нефігово» відтягується), експоцентрів, торгових фірм, де торгують каменем, або дерев’яними котеджами, силіконових басейнів (біля одного з них поблизу завалів каменю можна знайти старенький ткацький верстат, із тих, що ставлять тепер у генделях для декору), яскравих «митних» стоянок для дальнобоїв, а головне – величними, струменистими променями «зікурату» мормонів, просто офігєнної теми для якоїсь цілої статті.

Сурмач на зіккураті впевнено трубить щось до Бога. «Український київський патріархат» – мелькає вивіска в мене перед очима, щоб ще довго снитися цілу ніч. Цей «зікурат» чомусь мені здається справжнім символом об’їзної

Зікурат мормонів, за ним засніжені поля.

(Спомини): і тих релігійних фанів, які там збираються поспівати своїх «мормонських» пісень, і всіх «таксистів», і їхніх «моєчніків», і «дальнобоїв», і жлобів на «ландкрузерах», і перекупок з офіціантками в білих фартухах у барах, і пасажирів у жовтих маршрутках «Богдан», зокрема 56-ої та 461-ої, що акурат сполучують Борщагівку й Теремки, й неогіппі з Петербурга, і – маніяків із газет та інтернет-сайтів (із заточками в кишені), і повій: і блондинок, і брюнеток ( у колготках у сіточку, у білих, у чорних, і в рожевих), і мєнтів, що полюють на цих повій, замість того, щоб виловлювати маніяків із заточками в кишені, й сучасні рештки чи то імітації гопніків ( один із них, наче й у нормальному спортивному, скаржився на зупинці своїй подрузі, що ніяк не може похудати, хоча їсть лише «сємочки»), а ще – панка-програміста з генделика «Дубки», торгашів «йолками» у заячих шапках із містечка Ковель, що під Луцьком, продавця сантехніки на «обойному» ринку, який вміє впарити непотрібний душ за 350 грн. замість 150-ти, і, взагалі, всіх його побратимів-торгашів будматеріалами та сантехнікою, ще одного продавця з Епіцентру, який, пакуючи нам із дружиною посуд, демонстративно грохав ним об підлогу, а також – двох негрів, що обіймаючи в таксі якусь білявку, зневажливо обводили очима «біложопих» перехожих; Маріну в чорних «лосинах», яка колись давно залишала нам із Сєньою на протилежній зупинці «тєлєфончик»; бабусь-свідок Єгови, які тицяли мені мега-пізнавальний журнальчик «Вартова Вежа» й проклинали за те, що курю; бомжів (як можна було забути бомжів!), да (сік!), бомжа біля Одеської траси, вихідця з волинського села, якому відтяло ногу й він тепер старцює й просить на пиво, підробляючи влітку наглядачем у брудній «наливайці», + бомжа Валєру, який колись танцював перед перекупками на базарі на Святошино, а тепер збирає тут «бутилки»; і грузинів, що торгують хачапурі на одній із зупинок, і «азєра» в кіоску біля Одеської, що продає гнилуваті мандарини в темноті, але зовсім задешево, й напівбожевільну тьолу, яка демонстративно вмикає в маршрутках «блатняк» на гучномовець з мобільного, й буху «фєю», яку проводжали пацани з Південної Б., й шалених «бабушок», що перебігають об’їзну на червоне світло з картатими пакєто-сумками в руках, й водіїв-убивць, і їхніх жертв із могильними мармуровими пам’ятниками з лавочками над трасою…

–Ані там, «мармони» еті па баксу, или што, за вход бєрут как на екскурсію, – вирубав мене таксист зі споминів сердитим тоном.

–Та ти шо!.. Ну да. Ясно. Це ж зіккурат, – спантеличив я його у відповідь, щоб знову поринути в солодкі спомини про об’їзну.

«І не література це ніяка, це репортаж, – відповідав я подумки на закиди коментаторів сайту, майже під’їжджаючи додому. – Просто стиль такий. Алілуя! І стане в мене ще таких репортажів на пристойний гонорар доти, поки нас усіх оберігає цей сліпучий, осяйний Зікурат із сурмачем угорі, який щось так голосно волає посеред ночі до темно-синього неба аж до самого похмурого ранку – на всю безмежну, таку ж тиху вночі, як і галасливу вдень, київську об’їзну».

Фото автора