Вразливий серійний вбивця: чи можливо це

Увечері 20 серпня 1989 року 21-річний Лайл і 18-річний Ерік Менендеси узяли дробовики, увійшли до вітальні свого розкішного будинку в Беверлі-Гіллз, де їхні батьки дивилися телевізор, й застрелили їх впритул.

Цей злочин сколихнув Америку і призвів до одного з найгучніших судових процесів в історії, зазначає BBC.

Братів засудили до довічного ув’язнення без права на дострокове звільнення, і на довгі роки їхня історія практично зникла з поля зору.

У вересні цього року вони знову потрапили в заголовки газет. Netflix випустив серіал і документальний фільм про цю заплутану історію, змушуючи знову замислитися про правосуддя й долю братів Менендесів.

Минулого понеділка, за 28 років після останньої появи в суді, брати взяли участь в онлайн-слуханнях з в’язниці, під час яких їхня тітка клопотала про їхнє звільнення. “Гадаю, їм час повернутися додому”, – сказала вона.

Тим часом дядько злочинців вважає, що вони мають лишитися за ґратами на все життя.

Тож, чи дійсно вони – “монстри”? Чи, можливо, змінилися, як стверджує тітка?

За 30 років роботи судовим психіатром і психотерапевтом у психіатричних лікарнях і в’язницях Британії я поговорила із сотнями злочинців, що скоїли жахливі речі.

Мене запитують: “Але ж їм не можна допомогти? Хіба вони не народжуються такими?”

Вважають, що тільки божевільне чудовисько може завдати руйнівної шкоди іншій людині.

Коли я тільки починала працювати у цій галузі, думала, що злочинці суттєво відрізняються від усіх інших.

Але з часом відмовилась від цієї ідеї.

Я зрозуміла: справжні причини насильницьких думок не описують в кримінальних драмах чи стенограмах судових засідань.

На власному досвіді я переконалася, що реальність значно складніша, ніж навішування на людину ярлика “зловмисник”.

Вразливий серійний вбивця: чи можливо це

Одним з моїх перших пацієнтів був чоловік на ім’я Тоні. Він убив трьох людей і обезголовив одного з них.

Я багато читала про серійних убивць, але тоді було мало інформації про те, як з ними розмовляти, пропонувати терапію. Тому частина мене сумнівалася, чи є в цьому сенс.

Тоні на той час відсидів 10 років, отримав поранення загостреною зубною щіткою від трьох інших ув’язнених. Потім була спроба самогубства.

На нашій першій сесії панувала тиша. Він зчепив руки й уникав мого погляду. Коли ж підняв голову, на мене дивилися темні, майже чорні очі.

Він страждав від депресії й нічних кошмарів.

“Я думав, тут спокійно, – сказав він нарешті, порушивши мовчання. – У сусідній кімнаті живе чоловік, який постійно кричить ночами”.

Минуло кілька місяців, перш ніж Тоні розповів про свій постійний кошмар. У ньому він душив молодого чоловіка, що перетворився на його батька.

Так ми наблизилися до його дитинства, жорстокого поводження з боку батька. Що згодом вилилося у його знущання з інших.

Пізніше я довідалась, що чоловіком “у сусідній кімнаті” був сам Тоні.

Я припустила: можливо, він викрикує те, що не може висловити. Він опустив обличчя на руки й глухо промовив: “Ні… Я не хочу. Я не можу бути таким слабким”.

Я працювала з Тоні півтора року й відчула співчуття і повагу до його чесності, хоча це, звісно, не скасовувало його злочини.

Те, що він сам попросив про терапію, свідчило, що частина його була готова до прояву вразливості.

Тоді я зрозуміла: якщо люди – зокрема серійні вбивці – здатні цікавитися своїм психічним станом, є шанс, що ми зможемо розібратися з безладом у їхній голові.

Що формує особистість злочинця

Коли йдеться про серійних убивць, зазвичай вважають, що вони – психопати, але я не була впевнена, що це стосується Тоні. Він сам попросив про терапію, тому не відповідав цим критеріям.

Психопати, з якими я стикалася за свою кар’єру, не були розумними, соціально здібними чи харизматичними. Їм зазвичай настільки бракує емпатії, що вони не бачать, який вплив справляють на інших.

Але всупереч поширеній думці, дуже мало вбивць насправді є психопатами, особливо ті, що вчинили побутові вбивства, як от брати Менендеси.

Історія Тоні також показала, що сімейні негаразди й жорстоке поводження з дітьми відіграють важливу роль в організації насильницьких злочинів.

Брати Менендеси розповіли, що стали жертвами сексуальних домагань з боку батька, і їхні дії були самообороною, але на суді це до уваги практично не брали.

Втім, не всі, хто пережив насильство, стають злочинцями. Тому постає питання: що змушує одних людей реагувати на дитячі травми насильством, а інших – ні?

Можливо, ці люди дійсно “монстри”? А можливо, як казали деякі з моїх пацієнтів: “Я скоїв жахливі речі, але хіба це робить мене чудовиськом?”

Не існує наукових доказів того, що люди народжуються “поганими”. Мій досвід теж свідчить, що поняття “погана людина” не існує. Радше, є поганий стан душі.  Будь-хто може опинитися в стані, де домінують ненависть, заздрощі, жадібність та гнів.

У глибині душі більшість з нас здатні на жорстокість, але фактори ризику, які змушують проявляти її, – специфічні. Вони нагадують код у замку. Щоб він відімкнувся, усі цифри мають збігтися. Те саме з насильством.

Найбільше схильні до ризиків – молоді чоловіки (вони більш агресивні й імпульсивні). Сильними індикаторами також є наркотична й алкогольна інтоксикація, сімейні конфлікти та кримінальний досвід правопорушника.

Фактором ризику може бути параноїдальний стан, спричинений психічним захворюванням, але це зустрічається значно рідше.

Найважливішим фактором ризику є характер стосунків із жертвою, особливо історія конфліктів у стосунках. Добре відомо, що жінок найчастіше вбивають партнери-чоловіки або члени сім’ї, а більшість дітей стають жертвами власних батьків або вітчимів.

Вбивства незнайомців – рідкісне явище, і, як правило, їх скоюють люди із серйозними психічними хворобами.

Таким чином, перші дві цифри в умовному коді замка – соціально-політичні причини, наступні дві можуть стосуватися самого злочинця.

Остання цифра може бути чимось на кшталт останньої краплі – випадкове зауваження, дія, сприйнята як погроза, чи взагалі щось просте, як от поганий результат у футболі. (Згідно з дослідженнями Ланкастерського університету, кількість випадків домашнього насильства зростає на 38 %, коли збірна Англії програє).

Коли код спрацьовує і замок клацає, людину накриває хвиля непереборних емоцій, які спотворюють її сприйняття.

Чи є шанс на виправлення

2004 року я познайомилася з чоловіком на ім’я Джек. Він убив свою матір, коли йому було 20. У нього виявили параноїдальну шизофренію й відправили на примусове лікування.

Пізніше він приєднався до терапевтичної групи, яку я вела. Група складалася з людей, що вбили членів своєї сім’ї, бувши психічно нездоровими.

На заняттях вони розповідали про те, як могли б уникнути насильства в майбутньому. Джек не завжди виявляв активність, але десь за рік, після того, як інший член групи заговорив про каяття, він різко вимовив:

“Я хотів би попросити вибачення у мами за те, що зробив. Я знаю, що був психічно нездоровий, але мені хотілося б сказати, як я шкодую, і щоб вона пробачила мені. Сподіваюсь, вона зрозуміє, як сильно я шкодую про це”.

Побачивши себе в інших злочинцях, деякі члени групи зрозуміли, як можна помилитися, думаючи, що хтось має померти, і як хвилі гніву, сорому й страху змусили їх неправильно тлумачити чиїсь вчинки й слова.

Після цього Джек став активнішим, і його психічне здоров’я покращилося настільки, що він зміг переїхати до іншої лікарні для подальшої реабілітації.

Групова терапія вимагає часу, але після неї багатьох інших чоловіків також визнали досить безпечними й перевели з тюремних психлікарень до лікувальних закладів із м’якшим режимом.

Вони також навчилися брати на себе відповідальність.

Джек допоміг мені зрозуміти, що люди, які вбивають, – не бездумні монстри, що народжуються такими. Він був звичайною людиною, яка зробила незвичайний вчинок.

Усе це не виправдовує насильство – і кожен злочин є трагедією для всіх, хто до нього причетний. Але знущання не приносять користі. Це просто один зі способів позбутися люті й страху. І ми втрачаємо шанс зменшити й запобігти насильству, якщо спишемо з рахунків усіх, хто скоїв злочин з цих причин.

Потрібен радикальний тип емпатії, щоб зрозуміти чоловіка, який обезголовив свого партнера, або жінку, яка зарізала подругу. Але щоб зрозуміти їх і зрозуміти себе, треба йти туди, куди йдуть вони, і бачити те, що бачать вони. І саме це зрештою призводить до змін.

Автор:  Гвен Едсхед, судовий психіатр

Джерело: ВВС