Кати Слов’янська з «русского мира». Загін смерті викрито через шість років війни в Україні

Кати Слов’янська з "русского мира". Загін смерті викрито через шість років війни в Україні

Завдяки розслідуванню Радіо Свобода тепер можна назвати імена і показати обличчя підтримуваних Росією бойовиків, які видавали накази здійснювати позасудові розстріли українців. Серед них є й ті, хто має зв’язки з давнім помічником Путіна в Кремлі.

СЛОВ’ЯНСЬК, УКРАЇНА– 17 червня 2014 року підтримувані Росією бойовики прийшли за Олексієм Пічком. Його підозрювали в тому, що за три дні до того він нібито вторгся у дім сусіда на околицях міста Слов’янська і вкрав дві сорочки і пару штанів.

30-річного Пічка відвезли до похмурої двоповерхової будівлі, оточеної озброєною охороною і барикадами. Цивільного жителя допитували, змушували написати зізнання, а згодом розстріляли підтримувані Росією сепаратисти, які захопили контроль над містом. Після цього його тіло викинули на полі бою у їхній війні з українськими силами, де його могло розірвати на шматки артилерійськими обстрілами. Про це розповіли члени його родини і друзі, які спершу шукали самого Пічка, а згодом, коли дізналися про його смерть, шукали його тіло.І він був не єдиною людиною у Слов’янську, кого спіткала така доля.

За три тижні до цього, 25 травня, двох українців, які воювали на боці підтримуваних Росією сепаратистів, – 32-річного Дмитра Славова і 25-річного Миколу Лук’янова, – заарештували їхні ж товариші по зброї-сепаратисти і забрали їх до тієї ж самої будівлі у центрі Слов’янська, куди згодом відвезли Пічка. Їх звинуватили у мародерстві, збройному пограбуванні, викраденні людей, залишенні своїх військових позицій і спробах приховати їхні дії. Спочатку їх допитали, а потім вишикували поруч і розстріляли, як розповіли члени їхніх родин, знайомі, колишні утримувані і двоє жителів міста, які знають про згаданий «суд» і смерті цих людей.

Олексій Пічко у себе вдома у Слов’янську
Олексій Пічко у себе вдома у Слов’янську
Фото надала Марія Пічко

Згідно з документами, долі всіх трьох чоловіків вирішували на так званих «військових трибуналах», створених Ігорем Гіркіним – колишнім офіцером ФСБ Росії, більш відомим на той час на прізвисько «Стрєлков». Підставою для цих трибуналів став драконівський закон, вигаданий диктатором Йосипом Сталіним і запроваджений незабаром після вторгнення Німеччини в Радянський Союз під час Другої світової війни. Указ, виданий Президією Верховної Ради СРСР 22 червня 1941 року, який використовував Гіркін і його підтримувані Росією сили у 2014 році, дозволяв смертну кару. Україна скасувала цей різновид покарання 2000 року, його також не застосовують у Росії, де діє мораторій з 1996 року. Смертну кару застосовували за злочини, які Гіркін називав «тяжкими», хоча це могла бути і дрібна крадіжка, і вбивство.

Журналісти Радіо Свобода встановили особи – і нові деталі – про сімох із дев’яти учасників «військових трибуналів» Гіркіна у Слов’янську

Допомагали Гіркіну у цих «військових трибуналах» щонайменше 9 осіб, які ухвалювали смертні вироки Пічкові, Славову і Лук’янову. Щоправда, ці дев’ятеро отримали значно менше уваги, ніж Гіркін, який став одним із чотирьох обвинувачених нідерландськими прокурорами у вбивстві 298 осіб через можливу участь у збитті літака «Малайзійських авіаліній» рейсу MH17 над територією східної України 17 липня 2014 року. Кілька осіб залишалися невстановленими, а їхні конкретні ролі в цих «трибуналах» – нерозкритими.

Аж дотепер.

На основі документів, знайдених у кабінеті, який використовував Гіркін у будівлі Служби безпеки України у Слов’янську, розслідування з відкритих джерел та інтерв’ю з десятками жертв імовірних катувань, членів їхніх сімей і свідків журналісти Радіо Свобода встановили особи і нові деталі про сімох із дев’яти учасників «військових трибуналів» Гіркіна у Слов’янську.

Усередині будівлі СБУ у Слов’янську 7 липня 2014 року, через два дні після того, як Ігор Гіркін і підтримувані Росією бойовики покинули місто, залишивши після себе документи «трибуналу»
Усередині будівлі СБУ у Слов’янську 7 липня 2014 року, через два дні після того, як Ігор Гіркін і підтримувані Росією бойовики покинули місто, залишивши після себе документи «трибуналу»
Євген Фельдман

Ба більше, Радіо Свобода також встановило, що один із них через московську організацію підтримуваних Росією бойовиків пов’язаний із Владиславом Сурковим – одним з найближчих помічників президента Росії Володимира Путіна та архітектором політики Кремля щодо України на час проведення страт. Інший із них – чільний військовий у силах підтримуваних Росією сепаратистів у Донецьку. Судячи з отриманих даних, більшість із них отримали російські паспорти і можливість безпечно перебувати або в самій Росії, або в районах України, зараз підконтрольних Москві або підтримуваним Росією силам. Тобто фактично вони перебувають під охороною російської держави й поза досяжністю українських і міжнародних правоохоронних органів.

Більшість чоловіків одружені і повернулися до більш-менш нормального життя: займаються місцевим бізнесом і ведуть активні профілі у соціальних мережах: діляться своїми фотографіями у сімейному колі і показують свій літній відпочинок у Росії, в підконтрольному Росії Криму чи на підконтрольних підтримуваним Росією силам частинах Донбасу. На фотографіях можна побачити, як деякі з них обіймають дітей і онуків, які народилися вже після розстрілів.

Про жорстокі методи «залізного кулака» Гіркіна у Слов’янську було відомо й раніше – він і сам визнав, що страти Пічка, Лук’янова і Славова, а також щонайменше трьох інших чоловіків відбулися з його відома. Його останні коментарі щодо страт на сході України оприлюднили у травні: він розповів українському журналістові в інтерв’ю, що викликало суспільне обурення, що власноруч стратив одного з шістьох чоловіків.

«Страта фізичної особи за дрібне правопорушення навряд чи відповідає вимозі справедливого судового розгляду. За цих обставин можна говорити принаймні про очевидні ознаки скоєння воєнного злочину»

Нова інформація Радіо Свобода про катів доповнює довгий список того, що, на думку експертів, може становити воєнні злочини Росії і сепаратистів, яких вона підтримує живою силою, зброєю, грошима і надає й політичну підтримку. Україна тим часом шукає справедливості у власних судах, а також через позови проти російської держави у Європейському суді з прав людини (ЄСПЛ) і Міжнародному кримінальному суді (МКС).

Варвара Пахоменко, голова української місії правозахисної організації Geneva Call, яка займається захистом прав цивільних осіб у збройних конфліктах, переглянула документи зі Слов’янська. Коментуючи страти без належного суду у зонах конфліктів загалом, вона сказала в коментарі Радіо Свобода, що «смертна кара можлива за виняткових обставин за дуже серйозні злочини, але лише за умови справедливого і незалежного судового розгляду».

«Якщо ні, тоді це може бути воєнним злочином», – сказала Пахоменко.

Вейн Джордаш, провідний експерт із міжнародного права в галузі прав людини, каже, що «судовим» документам щодо Пічка бракує «критичних фактів», які могли б надати більшу ясність. Але вирок, на думку експерта, здається «непропорційним до злочину».

«Страта фізичної особи за дрібне правопорушення навряд чи відповідає вимозі справедливого судового розгляду», – пояснює Джордаш, керівний партнер юридичної фірми Global Rights Compliance.

«За цих обставин можна говорити принаймні про очевидні ознаки скоєння воєнного злочину», – додає він.

Що в документах

Десятки документів, на яких засноване це розслідування, журналісти знайшли у слов’янському штабі Гіркіна 7 липня 2014 року. Це сталося через два дні після того, як він і його підтримувані Росією сили відступили з міста до Донецька після кількатижневих артилерійських обстрілів із боку українських військ.

Документи лежали на робочих столах у приміщенні, де Гіркін і підлеглі йому бойовики колись планували свої військові наступи. Вони також були розкидані по підлогах приміщень, якими тягнули численних в’язнів, серед яких були й цивільні особи, і журналісти, яких безпідставно звинувачували у різних злочинах, таких, як шпигунство на користь Києва. Записи були розкидані по кімнатах, де люди Гіркіна здійснювали свої швидкі суди над тими, хто потрапив до них у немилість.


Історія про те, як журналіст Крістофер Міллер із двома колегами знайшов документи «трибуналів» 7 липня 2014 року

Разюча знахідка у Слов’янську: вкриті сажею вологі документи містять накази про страту

Вранці 5 липня 2014 року підтримувані Росією сили під керівництвом колишнього офіцера ФСБ Росії Ігоря Гіркіна, відомого на прізвисько «Стрєлков», відступили зі східноукраїнського міста Слов’янська. Це сталося після більш ніж двох місяців окупації й кількатижневих важких боїв проти української армії і добровольчих сил, через які місто й його жителі зазнали серйозних втрат.

Приблизно через 48 годин, 7 липня, я потягом прибув із Києва до Слов’янська разом із двома американськими закордонними кореспондентами Максом Седдоном (який тоді працював для BuzzFeed News) і Ноа Снайдером, тодішнім фрілансером газет The New York Times і The Economist. Я на той момент був кореспондентом онлайн-видання Mashable.

Через те, що Слов’янськ був першим містом, яке захопили підтримувані Росією сепаратисти в квітні того року, нам не терпілося побачити, який вигляд воно мало після повернення під контроль українського уряду. Ми також хотіли дізнатися, що після себе залишили сепаратисти. Особливо нас цікавила одна будівля – відділення Служби державної безпеки України (СБУ). Це була одна з перших будівель, захоплених сепаратистами, де Гіркін в одній із кімнат облаштував собі офіс.

Штаб СБУ у Слов’янську, липень 2020 року

Ми швидко пробралися до будівлі, намагаючись не привертати уваги. Барикад, обмотаних колючим дротом, які ще за кілька днів до цього охороняли грізні бойовики, вже не було, і підхід до будівлі був надивовижу вільним. На наш подив, українських солдатів там не було, і вхідні двері були відчинені.

Всередині, навіть при світлі полудня, було досить темно. У приміщенні панував безлад: смерділо бензином, і все вкривала плівка чорної сажі. Пам’ятаючи про розтяжки, ми навшпиньках обійшли перекинуті меблі і покинуті предмети – серед них і китайські кавові чашки з прапором батальйону Гіркіна. Було зрозуміло, що сепаратисти покидали це місце поспіхом і безуспішно намагалися спалити те, що не змогли забрати з собою.

Один з нас – думаю, це був Ноа, – помітив купу документів. Деякі з них були у пластикових теках, розкиданих на підлозі в кутовій кімнаті. Ми підняли деякі з них, і Ноа почав читати вголос текст, написаний на одному з аркушів паперу. «Наказ, – почав він, а потім, через кілька рядків вниз прочитав, – засуджений до смертної кари через розстріл».

На кількох документах ми помітили підпис синім чорнилом: «Ігор Іванович Стрєлков».

Ми переглянулися й завмерли, усвідомлюючи в той момент, на що саме ми натрапили. Довго не думаючи, ми швидко позбирали в наші рюкзаки всі документи, багато з яких були вкриті сажею або просочені бензином. Ми зателефонували нашому водієві, щоб він забрав нас звідти.

Наш план полягав у тому, щоб дістатися готелю у підконтрольному сепаратистам Донецьку – непроста 140-кілометрова поїздка через військові блокпости й лінію фронту. Ми на тиждень забронювали номери і хотіли почати вивчати там зібрані документи. Але ми зіткнулися з неприємностями, як тільки покинули Слов’янськ.

На трасі нас зупинили українські сили, бо на відстані кількох кілометрів попереду у той момент ішла перестрілка. Повернувши назад, ми застрягли в колоні бронетехніки і бою, що спалахнув через лічені хвилини після того, як ми виїхали за межі міста. Сепаратисти вели щільний мінометний вогонь, і вибухи лунали на полях по обидва боки від нас. Українські військові стріляли з автоматів. Ми змогли дістатися звідти через 30 хвилин.

Із настанням ночі й закриттям пропускних пунктів на дорогах ми зрозуміли, що не доїдемо до Донецька, тому заїхали в мотель для водіїв вантажних автівок «Ман» у Дружківці. Інших клієнтів там не було, і ми заселилися у три номери. В одному з них ми зібралися для того, щоб почали переглядати ті документи, які вже встигли трохи висохнути. Ті, які не висохли, ми ретельно роз’єднали і розклали на ліжку і підлозі. Ми відчинили вікна, щоб вони висохли швидше.

Це була помилка: порив вітру не тільки розкидав кілька документів, а ще й грюкнув дверима через протяг так сильно, що розбилося скло. На гуркіт прибігла менеджерка, і нам довелося доплатити ще 600 гривень (тоді 50 доларів), щоб нас не виселили.

Тієї ночі ми майже не спали, перебираючи документи. Те, що ми знайшли, стало першим прямим матеріальним доказом імовірних воєнних злочинів, скоєних особами, пов’язаними з російською державою, у збройному конфлікті, який вона розпалила на сході України. Це були позасудові розстріли трьох українців.

Крістофер Міллер


Радіо Свобода також вперше оприлюднює повну збірку отриманих документів для подальшого аналізу з боку журналістів, дослідників і правоохоронних органів, які шукають відповіді на свої запитання про війну, яка вбила понад 13 тисяч людей і триває сьомий рік без очевидної перспективи миру. Кілька ключових документів були перекладені з російської на англійську і українську мови.

Документи містять детальні роздруковані протоколи засідань «військових трибуналів», у яких Пічко, а також Лук’янов і Славов були засуджені до розстрілу.

Документ зліва – наказ про страту Олексія Пічка. Його видав Ігор Гіркін, російський командувач підтримуваних Москвою сепаратистів, які захопили українське місто. Справа – підписаний Гіркіним наказ про страту Дмитра Славова і Миколи Лук’янова, які воювали на боці підтримуваних Росією сепаратистів.

  • 1 Як юридичне обґрунтування страт Гіркін наводить указ воєнних часів від червня 1941 року, виданий Президією Верховної Ради СРСР.
  • 2 Накази свідчать про те, що страти були виконані.
  • 3 Гіркін попереджає, що будь-які «тяжкі злочини, скоєні у зоні воєнних дій, й далі будуть каратися рішуче і нещадно».
  • 4 Гіркін підписує наказ про страту своїм прізвиськом «Стрєлков».

Документи також містять іще одну справу щодо страти українця, якому пощастило уникнути розстрілу. Його виправдали після обвинувачень у державній зраді, які стосувалися нібито здачі бойових позицій сепаратистів, коли під час артилерійської перестрілки з українськими військами він увімкнув ліхтарик біля поля бою.

На цих сторінках можна побачити вирок про визнання невинним українця, якому напередодні висунули обвинувачення у державній зраді за те, що він світив ліхтариком під час артилерійської перестрілки з київськими силами. Таким чином він нібито здав позиції сепаратистів.

  • 1 Членів «трибуналу» можна ідентифікувати тут лише за прізвиськами.
  • 2 Справу повернули слідчим для додаткового розслідування.
  • 3 Обвинувачений стверджував: він невинний.
  • 4 У справі допитували дружину обвинуваченого.
  • 5/6 Також допитали сусідів.
  • 7 «Трибунал» визнав докази проти цієї людини недостатніми.
  • 8 Хоча й підтримувані Росією сепаратисти проголосили незалежність від Києва, «трибунал» посилається на Кримінальний процесуальний кодекс України.
  • 9 «Трибунал» наказує негайно звільнити виправданого чоловіка.

Документи також містять протоколи допитів потерпілих, що містять, ймовірно, їхні останні слова.

Інколи Гіркін і його люди використовували офіційні бланки СБУ, які вони знайшли всередині захопленої будівлі, щоб готувати документи для «трибуналу».

Є серед документів також кілька сторінок «свідчень», написаних від руки «свідків». Деякі жителі Слов’янська, згадані у відповідних справах, сказали Радіо Свобода, що бойовики Гіркіна змусили їх зробити це. Вони погодилися на розмову з журналістами на умовах анонімності, побоюючись переслідування з боку підтримуваних Росією сепаратистів або ж із боку української влади, яка могла б звинуватити їх у прихильності до сепаратистів.

Із деяких документів Радіо Свобода видалило певну інформацію з метою захисту цивільних осіб, які, можливо, надавали інформацію Гіркіну і його бойовикам проти своєї волі.

Деякі документи містять план приміщень, де відбулися приписувані Пічкові, Лук’янову і Славову злочини. Це показує, наскільки далеко зайшло бажання учасників «трибуналу» легітимізувати цей процес.

У сукупності ця колекція документів проливає світло на особливо жахливий період часу, що задав темний тон війні на сході України.

Від початку конфлікту міжнародні і місцеві правозахисні групи документували сотні випадків свавільних затримань, тортур і позасудових убивств учасників бойових дій і цивільних осіб із обох сторін.Збірник документів також вказує на спробу здебільшого недисциплінованих підтримуваних Росією сепаратистів внести видимість порядку у весь цей безлад, а також легітимізувати збройне захоплення української території і проголошення своєї незалежності.

«Жертвам зав’язали очі, а голови замотали фольгою, перш ніж стратити (…) Потім їх вбили пострілом у потилицю з автоматичної зброї»

Правдивість документів і точність їхнього змісту перевірили і підтвердили репортери, які їх знайшли, а також журналісти Радіо Свобода, колишні слов’янські міські чиновники і кілька людей, згаданих у цих документах.

Прізвища осіб, які виконали накази розстріляти Пічка, Лук’янова і Славова, у документах не зазначаються, вони лише вказані як «гарнізон». Джерело, знайоме із членами цього так званого «гарнізону», на умовах анонімності сказало Радіо Свобода, що ці люди були просто «рядовими бойовиками».

Деякі подробиці про розстрільну групу можна дізнатися зі свідчень, наданих для звіту про потенційні воєнні злочини на сході України за 2015 рік. Його замовляла заступниця спікера нижньої палати польського парламенту Малгожата Ґосєвська. За словами одного колишнього затриманого, який знав про «трибунали» і страти у Слов’янську і слова якого наводяться у доповіді Ґосєвської, страти відбулися пізно вночі: «Жертвам зав’язали очі, а голови замотали фольгою, перш ніж стратити (…) Потім їх вбили пострілом у потилицю з автоматичної зброї».

Захоплення й окупація Слов’янська

Перетворюватися із сонного міста із населенням у майже 115 тисяч людей на пекельну воєнну зону Слов’янськ почав у квітні 2014 року. Україна тоді намагалася впоратися з наслідками Євромайдану, який змусив залишити владу дружнього до Москви президента України Віктора Януковича.

Янукович утік 22 лютого 2014 року, на що Росія відповіла швидко й рішуче. За ніч за наказом Путіна російські війська і спецпідрозділи без розпізнавальних знаків були дислоковані по всьому Криму, де вони захоплювали урядові будівлі і військові об’єкти. Протягом кількох тижнів вони захопили повний контроль, і Москва організувала загальнокримський «референдум» про приєднання до Росії. Міжнародна спільнота засудила таке голосування за те, що його проводили «під прицілом» російських солдатів.

Але на цьому Росія не зупинилася. У квітні, як свідчать документи, оприлюднені українськими хакерами, й інші джерела, Кремль почав відправляти спецпідрозділи до переважно російськомовних східних і південних регіонів України.

Слідом за ними йшла велика кількість озброєних людей, причетних до захоплення Криму. Серед них був Гіркін і учасники так званих кримських сил «самооборони». Це була слабо оформлена група місцевих проросійських сепаратистів, підконтрольних Кремлю, яких Москва використовувала для того, щоб твердити, що захоплення Криму було, мовляв, результатом дій рядових українців, які були незадоволені політикою Києва.

Наступною зупинкою для Гіркіна і цієї групи став Слов’янськ.

Директор історичного музею у Слов’янську Олександр Плахов в інтерв’ю Радіо Свобода згадав той день, коли Гіркін приїхав до міста, і розповів про те, яким було життя під контролем його поплічників.

Вказуючи на прапори проросійських сепаратистів, фотографії і всілякі військові артефакти, які стали частиною військової виставки, Плахов сказав, що Гіркін приїхав до Слов’янська разом із 52 бійцями близько 9-ї ранку 12 квітня 2014 року. Група, як згадує Плахов, швидко захопила контроль над будівлею міської адміністрації і відділком поліції, перш ніж вторгтися у будівлю місцевого відділення Служби безпеки України, розташовану за декілька кварталів.

Опору ніхто не чинив, каже Плахов.

Місцеві співробітники СБУ «відчинили їм двері, щоб ті просто увійшли», сказав Плахов, додавши, що значна частина Слов’янська підтримувала проросійський сепаратистський рух і була незадоволена прозахідними демонстраціями під час Євромайдану, які у лютому скинули Януковича.

Плахов описав Гіркіна як непередбачувану особу. Він рідко з’являвся на публіці і «ніколи не був серед людей», і тим не менш його присутність відчувалася у всьому місті. За його словами, більшу частку інформації про Гіркіна місцеві жителі дізналися зі статей, опублікованих на новинних сайтах, і розмов серед друзів і знайомих у соціальних мережах.

Але він згадав, що деякі люди дивувались після рідкісних публічних появ Гіркіна: мовляв, як цей невеликий чоловічок із худющою шиєю, тоненькими вусами й дерев’яною кобурою на боці може бути тим самим безжальним польовим командиром, про якого писали в цих статтях і публікаціях у соціальних мережах.

У травні, каже Плахов, жорстокість Гіркіна і його поплічників стала більш очевидною.

Жителів, за його словами, почали карати примусовими роботами лише за те, що ті опинилися у неправильному місці у неправильний час, стали свідками руху військової техніки, сперечалися з бойовиками на блокпостах на дорогах або були спіймані за межами свого будинку у запроваджену Гіркіним комендантську годину.

Порушників часто змушували працювати у жахливу спеку: копати окопи для бойовиків уздовж лінії фронту і зводити барикади на шосе і ключових перехрестях на в’їзді до міста.

А тих, кому не пощастило, кидали у підвал будівлі СБУ, де їх допитували, позбавляли їжі й води, катували і цілими днями тримали в переповнених тісних темних приміщеннях без вентиляції.

# #
Речі, що залишилися після ув’язнених у підвалі будівлі СБУ, 7 липня 2014 року
Крістофер Міллер

Ці розповіді збігаються з даними організації Human Rights Watch та інших джерел, які також повідомляли про примусові роботи в підтримуваних Росією районах Донецької і Луганської областей.

Коли автор матеріалу відвідав підвал 7 липня 2014 року, тобто через два дні після того, як Гіркін і підтримувані Росією сепаратисти втекли до Донецька, він побачив досить похмуру картину: ув’язнені залишили після себе розрізані пляшки для збору крапель води з дірявих водогінних труб – щоб пити і митися. Матраци були заражені блощицями – на них намагалися спати ті, кому пощастило і на кого не наділи наручники або кайдани, які все ще висіли на стінах. В кутках стояли миски з зіпсованою кашею і гнилими залишками їжі – це те, що люди мали їсти, щоб вижити. Відра були наповнені сечею і калом.

Юрій Пластун, колишній майор, розповів Радіо Свобода, що знімав свою щомісячну пенсію з банкомата, коли став свідком приїзду Гіркіна. За його словами, життя за правління російського командувача і його людей «було повним кошмаром». Жителі «жахалися» Гіркіна і його поплічників, сказав він.

На тлі поширення чуток про страти люди особливо почали боятися зустріти групу чоловіків, які виносили найсуворіші з усіх покарань – членів так званих «військово-польових трибуналів».

Кати

Спираючись на надруковані і від руки написані імена, по-батькові, військові позивні й підписи у документах, журналісти Радіо Свобода відстежили й ідентифікували сімох із дев’яти чоловіків, які допомагали Гіркіну в роботі «трибуналів» і безпосередньо відповідали за страти Пічка, Лук’янова і Славова.

Ось список цих людей, включно з Гіркіним:

Ігор Всеволодович Гіркін

  • Прізвисько «Ігор Іванович Стрєлков»
  • Вік: 49
  • Громадянство: Росія
  • Місце перебування: Москва

Як Гіркін сам признавався, він – колишній офіцер Федеральної служби безпеки (ФСБ) Росії, монархіст, прихильник реконструкції бойових дій часів Другої світової й учасник інтернет-форумів на теми військової історії ще з часів навчання в Московському державному історико-архівному інституті. У 1990-х роках Гіркін воював у конфліктах у Придністров’ї, Чечні і Боснії й Герцеговині.

Але саме його роль у захопленні Криму Росією і воєнних операціях на сході України принесла йому сумну славу серед російських націоналістів і проросійських бойовиків, які приїжджали на війну. Він мав горезвісну репутацію жорстокості й невмолимості у Києві і на Заході.

У травні 2014 року Гіркін заснував «військовий трибунал», коли посилися бої у Слов’янську й навколо нього. Метою, як він казав в інтерв’ю російським ЗМІ, було «навести порядок» у місті.

Він головував на засіданнях у справах щодо Лук’янова і Славова, він також підписав документи, які підтвердили смертні вироки Лук’янову, Славову і Пічкові. На документах «трибуналу» щодо двох останніх стоїть і псевдонім «Ігор Іванович Стрєлков», і справжнє ім’я – Ігор Всеволодович Гіркін.

У надрукованих наказах, що підтверджують смерті всіх трьох чоловіків, Гіркін попередив усіх солдатів і командирів підтримуваних Росією бойовиків, а також жителів Слов’янська й навколишніх територій, що «тяжкі злочини, скоєні у зоні воєнних дій, й далі будуть каратися рішуче і нещадно».

Він додав, що «не дозволить перетворити свій тил на поле кримінального беззаконня» і що «покарання за вчинені злочини буде неминучим, незалежно від статусу і заслуг злочинця».

Після того, як Гіркін відступив зі своїми людьми до Донецька, він став так званим «міністром оборони» в частині Донецької області, підконтрольній підтримуваним Росією сепаратистам. Але в цій ролі він протримався недовго. У серпні 2014 року, коли його агресивність ставала дедалі більш помітною, «Стрєлков» заявив, що Кремль наказав йому повернутися до Москви.

Відтоді Гіркін живе в російській столиці, займається політикою і спілкується з групами здебільшого розчарованих російських «ветеранів», які воювали на сході України.

США і Канада запровадили проти нього санкції за його роль на сході України. Нині його заочно судять у Нідерландах за його можливу роль у збитті пасажирського літака рейсу MH17 над східною Україною у 2014 році.

Радіо Свобода зателефонувало Гіркіну до Москви. «Не маю ніякого бажання з вами спілкуватися», – сказав Гіркін і не надав інших коментарів.

Віктор Юрійович Аносов

  • Прізвисько «Нос»
  • Вік: 54
  • Громадянство: Україна, Росія
  • Місце перебування: Сімферополь, Україна

Аносов, дебелий лисий чоловік із прізвиськом, яке відображає і видатну рису його обличчя, й його прізвище. Він був керівником «військової поліції» Гіркіна і служив головою «трибуналів», які засудили Пічка і чоловіка у третій справі, якого виправдали після звинувачення в державній зраді. Він також був заступником голови у справі щодо Лук’янова і Славова.

У справі Пічка саме Аносов вирішив остаточно засудити його до смерті, про що свідчить протокол «трибуналу».

Згідно з документом, Аносов питає двох чоловіків, призначених у ролі «суддів», які їхні рекомендації щодо вироку після того, як Пічка визнають винним. Як мовиться в документі, один каже: «Враховуючи, що втрати злочином не вчинені – відправити на передову рити окопи». Інший пропонує «відправити на передову до закінчення воєнних дій».

Але Аносов, голова «трибуналу», не бере ці рекомендації до уваги і зазначає: «Беручи до уваги перебування у зоні воєнних дій, на основі Указу ПВР СРСР від 22 червня 1941 року, застосувати виняткове покарання – розстріл».

Аносов був командиром військової частини донецьких сепаратистів і керівником так званих кримських сил «самооборони», які працювали на пару з російським спецназом, щоб захопити контроль над півостровом.

Він – улюбленець російських державних і прокремлівських ЗМІ і регулярно спілкувався з російськими журналістами, які висвітлювали війну, і позував, обіймаючись із ними.

Аносов був дуже активним у російських соціальних мережах і публікував фотографії зі своїх «кращих часів» на сході України. Серед сотень фотографій можна знайти кілька, на яких Аносов у Москві позує з Сурковим, давнім помічником Путіна, який керував політикою щодо України в ті часи. Двох чоловіків можна розгледіти під час зустрічей групи під назвою «Союз добровольців Донбасу», яку очолює Олександр Бородай, громадянин Росії, який був першим так званим «прем’єр-міністром» донецьких сепаратистів.

Аносов із Сурковим на зустрічі «Союзу добровольців Донбасу» в Москві
Аносов із Сурковим на зустрічі «Союзу добровольців Донбасу» в Москві

Аносов також видається наближеним до Бородая: є фотографія, де той нагороджує Аносова медаллю за службу в Слов’янську і Донецьку.

Залишивши війну на сході України, Аносов повернувся до Криму, де його сторінки в соціальних мережах і документи про ведення російського бізнесу свідчать, що він є засновником і співвласником будівельної компанії і пивоварні у Сімферополі.

Канада запровадила санкції щодо Аносова за його роль на сході України.

Спроби зв’язатися з Аносовим телефоном, електронною поштою, в соціальних мережах чи текстовим повідомленням не були успішними.

Запит до «Союзу добровольців Донбасу» про коментар щодо ролі Аносова у слов’янських «трибуналах» залишився без відповіді.

В’ячеслав Анатолійович Апраксімов

  • Прізвисько «Балу»
  • Вік: 55
  • Громадянство: Україна, Росія
  • Місце перебування: Сімферополь, Україна

Апраксімов – великий і показний чоловік, на що й вказує його прізвисько. Ставши на бік підтримуваних Росією сил, він служив військовим комендантом у Слов’янську, а згодом – бойовиком у горезвісному батальйоні «Восток».

У «трибуналах», на яких судили Пічка і людину, звільнену від обвинувачень у державній зраді, він виконував функції судді. У справах Лук’янова і Славова він виступав адвокатом.

Згідно з документами про «трибунал Пічка», Апраксімов допитував Пічка, якого підозрювали в крадіжці в будинку його сусіда. Пічко намагався здобути його підтримку, заявивши, що «брав участь у визвольному русі», маючи на увазі захоплення влади підтримуваними Росією сепаратистами на сході України. «Був на барикадах», – сказав він.

«Провину визнаю», – сказав Пічко, який попросив направити його на лінію фронту як покарання. «Чорт поплутав», – так він пояснив причину ймовірної крадіжки.

У «трибуналі» щодо Лук’янова і Славова Апраксімов стверджував, що Лук’янов винен у злочині, а Славов «є чудовим бійцем», який потрапив під «вплив» товариша.

Джерела Радіо Свобода у Слов’янську повідомили, що Апраксімова часто бачили в позашляховику, який викрали у місцевого жителя. Є фотографії, на яких він їде на бронетранспортері з іншими бойовиками.

Канада запровадила санкції щодо Апраксімова за його роль у війні на сході України.

Людина, яка назвала себе братом Апраксімова у соціальних мережах, заявила журналістам Радіо Свобода, що той пережив інсульт 2018 року і не здатен згадати події 2014 року.

Михайло Олександрович Ніколаєв

  • Прізвисько «Сєдой»
  • Вік: 42
  • Громадянство: Україна
  • Місце перебування: Донецьк, Україна

Ніколаєв – суворий на вигляд чоловік і один із найбільш відзначених нагородами військових діячів донецьких бойовиків, виконував функції судді в усіх трьох «трибуналах», про які йдеться у документах.

Ніколаєв служив командиром «ополчення» у Слов’янську і командиром «7-ї мотострілецької бригади» підтримуваних Росією сил у Донецьку, яка воювала в одних із найважчих і найрішучіших битвах війни, в тому числі в Донецькому аеропорті і Дебальцевому в січні й лютому 2015 року. Ніколаєв швидко дослужився до «полковника» в лавах бойовиків, про що свідчить стаття про нього в виданні підконтрольного сепаратистам університету в Донецьку.

Станом на лютий 2020 року він був провідним членом військового керівництва підтримуваних Росією сил у Донецьку і директором його відділу патріотичного виховання і підтримки ветеранів. Помічник Ніколаєва підтвердив Радіо Свобода під час телефонної бесіди, що той залишається на посаді, але нібито перебував на момент дзвінка на зустрічі і не міг відповісти. Під час другого дзвінка помічник відмовився зв’язувати Радіо Свобода з Ніколаєвим і натомість порекомендував звичайною поштою надіслати запит на інтерв’ю, написаний на фірмовому бланку організації. Запити електронною поштою, надіслані раніше, залишилися без відповіді.

Час від часу Ніколаєв з’являється на публічних заходах у Донецьку. У грудні 2019 року він був на дитячому заході, де він переглядав проєкти, створені з метою показати, чому діти «люблять батьківщину» – тобто Росію.

Юрій Володимирович (прізвище невідоме)

  • Прізвисько «Адвокат»
  • Вік: Невідомо
  • Громадянство: Невідомо
  • Місце перебування: Невідомо

Мало що відомо про людину, яка в документах значиться під прізвиськом «Адвокат», окрім того, що він виступав прокурором у засіданнях «трибуналу», який засудив Пічка. Він також виступав на захист людини, яку звільнили від звинувачень у державній зраді.

Судячи з документів «трибуналу», він рішуче виступав за те, щоб засудити Пічка, мовляв, той повинен понести відповідальність «із усією суворістю воєнного часу».

Радіо Свобода кількома різними способами намагалося відстежити особу «Адвоката», але успіху ці спроби не мали. Проте колишні затримані, які зустрічалися і розмовляли з ним, описали його як людину грубої постави малого чи середнього зросту, віком близько 50 років, вагою десь 70 кілограмів.

В інтерв’ю Радіо Свобода вони сказали, що він, мабуть, працював у юридичній сфері і не був схожий на військового чи іншого силовика.

Відповідно до внутрішнього звіту Міністерства внутрішніх справ України про співробітників МВС у Слов’янську, які співпрацювали з силами Гіркіна, «Адвокат» відповідав за моніторинг даних розвідки і проведення розслідувань. У документі зазначається, що він був підпорядкований старшому за званням Глібові Сідічу, а також бойовикові-сепаратисту на ім’я Сергій Здрилюк, який підписав смертний вирок Пічка.

Чоловік, який колись був затриманий людьми Гіркіна у Слов’янську, підтвердив, що «Адвокат» був підпорядкований Сідічу, якого зараз розшукують українські органи влади. З того часу Сідіч і його родина переїхали до російського міста Нижнього Новгорода, де він працював у галузі виробництва озброєнь і брав активну участь у діяльності місцевої громади Російської православної церкви.

Сідіч у телефонній розмові повідомив Радіо Свобода, що під час захоплення Слов’янська людьми Гіркіна він «захищав батьківщину» і свою «віру». Він відмовився від подальших коментарів і розкриття особи «Адвоката».

Олександр Вікторович Зюбанов

  • Прізвисько «Зубр»
  • Вік: 45
  • Громадянство: Україна, можливо, і Росія
  • Місце перебування: Невідомо

Зюбанов виступав захисником Пічка і був секретарем «трибуналу» у справі чоловіка, якого виправдали після звинувачень у державній зраді.

Захищаючи Пічка, він казав, що підозрюваний злочин цивільної особи «є абсолютно незначним правопорушенням» і «не можна такі дії кваліфікувати як мародерство, бо мародерство – це крадіжка речей солдатів, загиблих чи поранених на полі бою, суб’єктом злочину може бути військова особа чи ополченець».

Зюбанов, який брав участь у бойових діях у Слов’янську з перших днів захоплення міста, попросив відправити Пічка на примусові роботи на лінії фронту.

На одній зі своїх сторінок у соцмережах Зюбанов з’являється на фотографії, де він одягнений в українську поліцейську форму. Це дає підстави припускати, де він працював до війни. Цьому відповідає й резюме, яке він опублікував на форумі пошуку роботи 2009 року, в якому вказав, що закінчив Дніпропетровську юридичну академію при Міністерстві внутрішніх справ і є офіційним адвокатом.

Фотографії Зюбанова, розміщені в соціальних мережах за рік до облоги Слов’янська, у березні 2013 року, показують його на конференції продавців пластикових вікон в місті Дніпрі, приблизно за 200 кілометрів на захід від Слов’янська і Донецька. Його ім’я і прізвище видно на його значку.

А в січні 2020 року Зюбанов з’явився у відеоінтерв’ю, в якому збирав пожертви на перепоховання одного зі своїх загиблих товаришів. В інтерв’ю його ідентифікують лише за його позивним «Зубр».

Зв’язатися з Зюбановим для отримання коментаря не вдалося.

Знайома Зюбанова у телефонній розмові з Радіо Свобода заявила, що не може зв’язати з ним журналістів Радіо Свобода. Тоді журналісти написали їй у месенджері із питанням про роль Зюбанова у страті Пічка. Вона не відповіла, хоча й прочитала повідомлення.

Сергій Іванович Трифонов

  • Прізвисько «Трифон»
  • Вік: Невідомо
  • Громадянство: Україна, Росія
  • Місце перебування: Крим або окремі райони Донецької області, Україна

Хвалькуватий чоловік невисокого зросту, Трифонов розповів у лютому 2020 року в інтерв’ю проросійським сепаратистським ЗМІ, що він був у складі так званих сил «самооборони», які допомагали Кремлю у захопленні Криму. Зокрема, Трифонов заявив, що допоміг захопити сімферопольський аеропорт, щоб не допустити приземлення літаків із українськими військовими.

У цьому інтерв’ю Трифонов розповів і про те, як він подався слідом за «Стрєлковим» у Слов’янськ, а також про свою участь «у захопленні силових структур Слов’янська і озброєння» в складі групи «відставного полковника військової контррозвідки і дуже грамотної люди ни» з позивним «Абвер» – саме його підпис стоїть під смертним вироком Олексію Пічкові.

Як свідчать документи, знайдені в приміщенні СБУ в Слов’янську після відступу «Стрєлкова», під час «трибуналу» у справі Пічка Трифонов був секретарем, а на «процесі» у справах Лук’янова і Славова – прокурором. Він також був прокурором у справі про державну зраду, коли обвинуваченого виправдали.

У сповненій лайкою розмові з агентом ФСБ Росії у серпні 2014 року, перехопленій і опублікованій Службою безпеки України, Трифонов висловив сумніви щодо того, чи зможе втекти до Росії під час наступу українських сил. У паніці він також сказав, що вважає, що підтримувані Росією сепаратисти втратять свою територію на користь київських сил «протягом місяця», а підтримка місцевого населення незначна.

Інтерв’ю Трифонова проілюстроване його фотографіями з сумнозвісним російським бойовиком Арсенієм Павловим, відомим своєю жорстокістю командиром підтримуваних Росією сепаратистів на прізвисько «Моторола». «Моторола» воював у Слов’янську й Донецьку і пізніше загинув від вибуху бомби в ліфті будинку в Донецьку, де він жив. Джерело Радіо Свобода, яке працювало під прикриттям у Слов’янську у 2014 році, підтвердило, що людина на фотографії – Трифонов.

Зв’язатися із Трифоновим для отримання коментаря не вдалося.

Павло Олександрович Воловий

  • Прізвисько «Бєшений»
  • Вік: 41
  • Громадянство: Україна
  • Місце перебування: Можливо, Ростовська область, Росія, чи Крим або окремі райони Донецької області, Україна

Воловий родом із Жданівки, що на сході України. Він служив командиром підрозділу у складі сил підтримуваних Росією сепаратистів у Слов’янську і виконував функції секретаря «трибуналу» у справі Лук’янова і Славова. 12 квітня 2014 року він повідомив російським ЗМІ, що брав участь у захопленні міста Краматорська поблизу Слов’янська.

Один з чотирьох його облікових записів у соціальних мережах свідчить про те, що він був активним супротивником Євромайдану 2013–14 років і підтримував антикиївські протести у Донецьку.

Кілька дописів також дають уявлення про його почуття гумору. У трьох записах від 16 січня 2014 року він поділився мемами, у яких мовилося: «У мене була довідка психіатра про те, що я здоровий, але я її з’їв». Або «люди були створені так, щоб котам було з ким жити»; і «я не розумію, чому основна частина злочинів вчиняється вночі, адже в основному хочеться вбивати вранці».

Шкільний твір під назвою «Сусід-герой», написаний учнем у рідному місті Волового, описував його як «шахтаря за професією», який обміняв роботу зі своїми гірничими інструментами, щоб бути «солдатом, який тримає в руках кулемет і боєприпаси».

Спроби зв’язатися з Воловим телефоном, електронною поштою і текстовим повідомленням були невдалими.

Сергій Анатолійович Здрилюк

  • Прізвисько «Абвер»
  • Вік: 48
  • Громадянство: Україна, Росія
  • Місце перебування: Сімферополь, Україна

Здрилюк, чиє прізвисько походить від назви військової розвідки Німеччини часів нацизму, до війни був чиновником Служби безпеки України. Трифонов його описував в інтерв’ю як «відставного підполковника військової контррозвідки, дуже грамотну людину».

У складі так званих сил «самооборони» Криму Здрилюк допомагав Росії у захопленні українського півострова перед тим, як приєднатися до Гіркіна на сході України у Слов’янську.

Згідно зі звітом Міністерства внутрішніх справ України про міліціонерів у Слов’янську, які перейшли на бік підтримуваних Росією сепаратистів, Здрилюк і Гліб Сідіч доручали проводити розслідування «Адвокатові», учаснику слов’янських «трибуналів» Гіркіна, справжня особистість якого залишається невідомою.

У звіті також зазначається, що Здрилюк і Сідіч, який відмовився детально коментувати свій час перебування у Слов’янську, давали доручення Зюбанову проводити допити затриманих, які включали катування. Вони також наказували, щоб страти здійснював іще один бойовик-сепаратист на прізвисько «Берія» (див. нижче), мовиться у звіті.

Один із утримуваних людьми Гіркіна у Слов’янську повідомив Радіо Свобода, що Здрилюк був фактичним начальником «поліції» сепаратистів.

У Слов’янську, а пізніше в Донецьку, Здрилюк був заступником Гіркіна і керував трьома військовими підрозділами сепаратистів у сусідніх містах Костянтинівці, Дружківці і Горлівці.

Він підписав смертний вирок, який «трибунал» виніс Пічкові.

У 2016 році Здрилюк був сфотографований на заході, проведеному в Москві «Союзом добровольців Донбасу», в якому взяли участь Сурков і Сергій Дубинський, колишній начальник розвідки підтримуваних Росією сепаратистів на сході України. Дубинський і Гіркін є серед чотирьох осіб, обвинувачених у вбивстві міжнародними слідчими у зв’язку зі збиттям літака рейсу MH17.

Українські дослідники стверджують, що він також працював у російській ФСБ. Здрилюк це заперечував.

Минулого року Здрилюк балотувався в депутати регіонального парламенту в підконтрольному Росії Криму від Комуністичної партії.

Зв’язатися із Здрилюком телефоном, електронною поштою і текстовим повідомленням не вдалося.

«Берія»

  • Прізвисько
  • Вік: Невідомо
  • Громадянство: Невідомо
  • Місце перебування: Невідомо

Про «Берію» відомо мало, і журналістам Радіо Свобода не вдалося встановити його справжню особу. Але з сепаратистських блогів, публікацій ЗМІ, інтерв’ю з колишніми в’язнями Слов’янська, повідомлень правозахисних груп і документів випливає, що він був чільним бойовиком, який брав участь у позасудових затриманнях, застосуванні фізичної сили до ув’язнених і підписанні смертного вироку Пічкові.

Підпис «Берії» видно на звороті останньої сторінки документа з «трибуналу» щодо Пічка біля підпису Здрилюка, датованого 18 червня 2014 року.

Як повідомило джерело Радіо Свобода у Слов’янську, яке одного разу зустрічалося з «Берією», він був одним із людей, відповідальних за незаконне утримання людей у в’язниці, якою керували підтримувані Росією сили у Слов’янську. Джерело погодилося на розмову із журналістами на умовах анонімності, побоюючись переслідувань.

Цю інформацію також підтверджує жінка з Білорусі, яка в 2019 році заявила в інтерв’ю, що коли вона вперше приїхала до Слов’янська у 2014 році і намагалася приєднатися до підтримуваних Росією бойовиків, її побив і ув’язнив «Берія» – прізвисько якого вочевидь походить від садистського голови таємної поліції Сталіна. Інші у в’язниці, де він працював, теж це підтверджували.

У доповіді, складеній Українською Гельсінською спілкою з прав людини, колишній затриманий, який зіткнувся з «Берією» у в’язниці Слов’янська, сказав: «Берія» був там головним, всі називали його Рома», тобто коротко від повного імені Роман. «Говорили, що він був копом із Волновахи (місто на південь від Донецька)», – додав колишній затриманий.

Ще один звіт правозахисників звинуватив «Берію» в «жорстокому поводженні і/або нападі на особисту гідність особи [і] свавільному затриманні».

Зв’язатися з ним із метою отримання коментаря не вдалося.

Іще три страти; двоє вижили

Є дані, що принаймні троє інших чоловіків, не згаданих у знайдених документах, імовірно, були страчені за дорученням Гіркіна, окремо від справ «трибуналу».

У травні 2020 року «Стрєлков» заявив в інтерв’ю українському журналістові Дмитрові Гордону, що у квітні 2014 року наказав стратити 42-річного члена міськради Горлівки Володимира Рибака, який намагався замінити прапор сепаратистів на будинку міськради на український прапор. Іще двоє страчених – студенти, 19-річний Юрій Поправка і 25-річний Юрій Дяковський. Гіркін охрестив чоловіків «шпигунами», «диверсантами» і «ворогами». Їхні понівечені тіла знайшли в річці через кілька днів після їхнього зникнення.

Відомий лише один випадок, коли людину судили «військовим трибуналом», але потім із неї зняли обвинувачення. Радіо Свобода приховало ім’я цього чоловіка в документах, бо отримати його коментар не вдалося. Його звинуватили у державній зраді й інтенсивно допитували, але врешті визнали невинним і звільнили.

Цей чоловік підтвердив авторові матеріалу в телефонному дзвінку ще в липні 2014 року, що його затримали і «судили» у Слов’янську, але він відмовився надати більше інформації. З ним не вдалося зв’язатися щодо коментарів стосовно цього розслідування за відомими контактними даними його і членів його родини.

Журналістам вдалося знайти місцевого жителя Дениса Трефілова, про якого йдеться в одному з підписаних Гіркіним документів, що з’явився в соціальних мережах. Документ стверджував, що чоловіка розстріляли після того, як «військовий трибунал» визнав його винним у збройному пограбуванні в Донецьку. Документ датований 17 липня 2014 року і стверджує, що смертна кара була виконана.

Але Радіо Свобода підтвердило, що Трефілов насправді живий і живе у Слов’янську. Він активно веде сторінку в соціальних мережах і має чинний номер мобільного телефона. У телефонній розмові Трефілов підтвердив, що він – та сама людина, названа в документі, але заявив, що його врешті не розстріляли. Він відмовився обговорювати свій «трибунал» на безоплатній основі, але припустив, що він – «єдиний, хто вижив», серед тих, хто був «засуджений» «трибуналами».

У пошуках правосуддя

Щороку 5 липня Слов’янськ і сусіднє місто Краматорськ відзначають день визволення міста від підтримуваних Росією сил і влади Гіркіна. Цього року через ризик коронавірусу урочистостей було менше. Прем’єр-міністр України Денис Шмигаль із маскою на обличчі відвідав міста і зустрівся з місцевими жителями і працівниками правоохоронних органів, а президент України Володимир Зеленський долучився до цієї зустрічі через відеоконференцію з Одеси.

«Шість років тому усією країною ми допомагали нашому війську, з тривогою в серці і молитвою в душі чекали радісних новин зі сходу, – сказав Зеленський. – Сьогодні ми вклоняємося кожному, хто повернув Слов’янськ і Краматорськ до України».

На честь річниці слов’янський новинний сайт 6262 випустив документальний фільм про події шестирічної давнини під назвою «84 дні». Назва фільму відповідає кількості днів, які жителі прожили під владою Гіркіна і підтримуваних Росією сепаратистів.

За кілька тижнів до цього жителі Слов’янська дізналися про те, що українська влада працює над тим, щоб досягти правосуддя для них і для країни в цілому.

16 червня Офіс генерального прокурора офіційно висунув звинувачення Гіркіну у воєнних злочинах, визначених українським законодавством, – заявивши, що він наказав катувати і вбити Рибака, Поправку і Дяковського в квітні 2014 року.

«У подальшому цих громадян проти їхньої волі переміщали до спеціально облаштованої будівлі на території міста Слов’янська, де катували, завдавали побої, спричиняли ножові поранення й застосовували інші насильницькі дії, спрямовані на спричинення сильних фізичних і моральних страждань із метою помсти за проукраїнську позицію, – заявили в Офісі генпрокурора у підозрі Гіркіну. – На виконання наказів підозрюваного підпорядковані йому бойовики умисно позбавили життя щонайменше трьох осіб, яких незаконно утримували і катували».

Гіркін вільно живе в Москві і навряд чи буде затриманий і привезений до Києва на суд. Україна також навряд чи може розраховувати на допомогу від Росії, яка не видає своїх громадян і має зіпсовані зв’язки з Києвом через її агресію в Україні. Росія також може бути стурбована тим, що Гіркін володіє згубною для неї інформацією про війну, безпосередню причетність до якої Кремль, незважаючи на достатню кількість доказів, все ще заперечує.

Тим часом звіт про можливі воєнні злочини, замовлений польським законодавцем Малгожатою Ґосєвською у 2015 році, був направлений до Міжнародного кримінального суду у Гаазі на розгляд наступного року.

На початку липня Ґосєвська сказала в коментарі Радіо Свобода, що суд «все ще проводить попереднє вивчення ситуації в Україні».

«Прокурор готується до наступної фази процесу, тобто подає заяву про дозвіл на початок розслідування», – сказала вона.

МКС не відповів на електронний запит про коментар.

Тим часом і родичі загиблих під час катастрофи літака рейсу MH17, і родичі Пічка сподіваються хоча б на якусь подобу справедливості, але особливих очікувань на швидке вирішення не мають. Жінка, яка назвала себе матір’ю Славова, відмовилася від інтерв’ю з Радіо Свобода і лише коротко розповіла, що мала напружені стосунки з сином, якого, за її словами, вона не бачила щонайменше кілька тижнів до його смерті. Коли журналісти Радіо Свобода завітали до Лук’янових, їх не було в їхньому будинку під Слов’янськом. Але сусіди відвели репортера до його могили: там стояв вінок біля нагробка з портретом Лук’янова.

Могила Миколи Лук’янова на кладовищі на околицях Слов’янська
Могила Миколи Лук’янова на кладовищі на околицях Слов’янська
Сергій Горбатенко

Мати Пічка каже, що все ще не може зрозуміти, чому її сина застрелили, якби він і вкрав кілька предметів одягу. Коли журналісти Радіо Свобода відвідали її 2016 року, вона сказала, що все ще не може повірити, що її єдиного сина більше немає, навіть після того, як ДНК-тест допоміг ідентифікувати його останки. Тепер вони поховані на слов’янському кладовищі і позначені невеликим хрестом із білою табличкою з його іменем. Марія Пічко сказала, що коли щовечора накриває стіл, вона дивиться на вхідні двері, сподіваючись, що Олексій увійде.

Вона поділилася з Радіо Свобода сімейними фотографіями Олексія, коли її відвідали в червні, і сказала, що досі не може пережити його смерть, що її сьогоднішнє життя «сумне» і що шлях до справедливості може бути довгим і невтішним.

Вона сказала, що ніщо не поверне її сина, навіть якщо Гіркін і дев’ятеро інших колись сядуть на лаву підсудних і будуть засуджені до багаторічного ув’язнення.

  • Із участю: Марек Гайдук, Сергій Горбатенко, Тимур Олевський і Левко Стек
  • Редактори: Стів Ґуттерман і Карл Шрек
  • Дизайн: Войтек Ґруєц
  • Переклад: Тетяна Савчук

Джерело: РАДІО СВОБОДА


«Copyright © 2020 RFE/RL, Inc. Передруковується з дозволу Радіо Вільна Європа / Радіо Свобода»

Читайте также: