Український міліціонер: кулак-закон, бандитські тачки і толерантність до «політичних»

Як зазначають правозахисники(зокрема Харківська правозахисна група), в Україні лише минулого року 800 тис. людей стали жертвами катувань у міліції. Зважаючи на той факт, що станом на початок цього року в Україні налічувалось 152 тис засуджених. Нескладно дійти висновку, що більшість жертв міліційного насильства — це «мирне населення», тобто люди, провина яких законним чином не доведена. Але міліція все таки «з народом».

Міліцейську субкультуру вивчав Констянтин Воздвиженський, ТЕКСТИ

Родом з НКВД

Можна піддавати сумніву методики підрахунків правозахисників, але не можна заперечити один факт: побиття дуже часто є вірним супутником складання протоколів та інших процедур у вітчизняних відділках МВС.

Карт-бланш на насильство для правоохоронців існував протягом усього існування Російської імперії, годі вже й казати про репресивний апарат сталінських часів, та й увесь радянський період міліціонери, в тому числі й ті, хто проходив службу на території УРСР, часто густо застосовували силу до громадян. Тому кулак і кийок як метод дізнання лишилися і в незалежній Україні як спадкова хвороба.

«Та за законом нічо не доведеш», — пояснював мені якось за чарочкою один опер, який згодом дістав полковника і нині працює в одному з обласних управлінь, — «Кулак — ось і весь закон». В якості ілюстрації своїх переконань він мені тоді навів одну історію з власного досвіду: поїхав якось відпочивати з родиною до Криму на власному авто, яке у першу ж ніч, «викрали невідомі особи», кажучи мовою протоколів.

Постраждалий(тобто відпочиваючий міліціонер) одразу ж пішов зі своєю проблемою до місцевих колег, ті йому все пояснили: знаємо увесь склад банди, яка краде машини, але доказів на них недостатньо. Тож вирішили питання по-своєму: найближчої ж ночі чергові оперуповноважені викрали ватажка «автомобілістів» і постраждалий особисто порахував йому ребра. Розв’язка очікувана: на ранок авто стояло на тому ж місці, звідки його добу тому викрали.

У свідомості багатьох українських міліціонерів табу на незаконне застосування насильства відсутнє: по-перше, всі так роблять, по-друге, кулаком простіше і швидше отримати дізнання, по-третє, в реальному житті працівник МВС часто орієнтований на те, щоб «закрити питання» (як от з краденою машиною колеги), тому й шукає коротший шлях вирішення проблеми.

Міліціонери нижчої ланки(рівень сержантів і старшин) — переважно не надто освічені сільські хлопці, єдиним життєвим університетом яких до приходу у лави МВС була армія. Пануюча там дідівщина також навчила їх поважати силу і застосовувати при можливості у своїх інтересах.

Насильство в правоохоронних органах легітимізоване у нас на рівні культурному, ба навіть ментальному. Оскільки про українську міліцію фільмів майже не знімають, то співвітчизники, в тому числі працівники МВС, масово дивляться різні російські серіали типу «Мєнти», «Глухарь» тощо.

У такому кіно, що ніби покликане героїзувати правоохоронців, міліціонери нерідко якщо не б’ють підозрюваних(хоча трапляється на екрані й таке), то часто погрожують їм тортурами у реальності яких кіношний негідник анітрохи не сумнівається. Режисер, сценарист, а за ним і глядач таку поведінку вважають припустимою.

На більш простому побутовому рівні нерідко трапляються такі ситуації: чоловік-алкоголік образив жінку, а та його лякає: «Зараз викличу міліцію, хай тебе заберуть, тельбухи повідбивають». І таке покарання жертва домашнього насильства вважає цілком справедливим.

Адже ніхто із громадян і самих міліціонерів не сумнівається у тому, що право на побиття — це такий самий атрибут міліційної влади як посвідчення, уніформа і табельна зброя.

Робінгуди у погонах

Одного разу бачив дивну картину біля київського Оперного театру: усі під’їзди до нього були заставлені чорними майже однаковими автівками: переважно джипи-кубики та Toyota Camry. Коли підійшов ближче, то роздивився, як із цих автівок виходили офіцери МВС у парадній формі: не менше полковника за званням.
Як виявилось, то були урочисті заходи з нагоди Дня української міліції.

Не треба проводити тривалі розслідування, аби збагнути, що офіційна генеральська зарплата дозволяє придбання авта на кшталт Daewoo Lanos. Втім, ані прокуратуру, ані службу внутрішньої безпеки це не цікавить, особливо в день професійного свята.

Охорона правопорядку — це важка чоловіча робота, яка безперечно накладає свій відбиток на спосіб життя. Парадокс в тому, що в нашій країні, як і більшості пострадянських, образ справжнього ризикового мужика є дуже наближеним до образу бандита. Цей стереотип сформувався у 90-ті і живе донині.

Тому український міліціонер, який досягнув успіхів на службі, за багатьма зовнішніми ознаками схожий на мафіозі(коли в цивільному, то взагалі можна сплутати).

Успішний працівник МВС(як мінімум майор з хорошою посадою рівня облуправління) має чорну гангстерську машину з розряду «щоб поважали на районі», коротко стрижений, вдягається переважно у чорних кольорах, полюбляє темні окуляри, а його автомагнітла може нон-стоп крутити «Шансон» — улюблену музику представників «чоловічих професій».

Дорога представницька машина цілком може бути подарунком місцевих… бізнесменів. Вони з цього не обідніють, а міліціонерові шана — приблизно так міркує пересічний «успішний мент».

Натякати на подарунки і отримувати їх завдяки різним хитромудрим операціям — це взагалі вершина міліційної майстерності. Один мій приятель(працює у будівельному бізнесі) має сусіда по дачі — відставного міліціонера, який у своєму районі за власним визначенням був «не останньою людиною».

Як властиво людям такого статусу, він полюбляє повторювати фрази типу: «Раптом будуть якісь проблеми — звертайся». І одного разу така нагода трапилася: на хлопця серйозно «наїхали» з обленерго: якісь там борги, перерахунки, ціна питання — десятки тисяч гривень штрафу. Довелося звернутися до «не останньої людини у районі» — проблему вирішили миттєво, борг «всох» до кількох тисяч. Але як віддячити за таку солідну послугу?

Відставний міліціонер відразу не назвав таксу, проте почав вряди годи надзвонювати з проханням «підкинути» то сотню, то дві доларів. Потім пішла серйозніша розмова: виявляється, «не остання людина в районі» хоче розбудовувати свій маєток, і тому дуже розраховує на свого сусіда, який має допомогти з матеріалами. І це напевне не останній «гачок» у приватній «оперативній розробці».

Такса на пряму залежить від масштабності схеми. Коли обікрали моїх батьків, то слідчий який вів справу оцінив свої послуги (по суті виконання своїх службових обов’язків) скромно: щотижня заправляти службове авто і дві пачки паперу А-4. Знайомий сержантик, що чергує на ринку казав: «Я бариг не ображаю, беру одну пачку Camel на день».

І все-таки вони з народом

В українських міліціонерів є купа дрібних субкультурних ознак. До рядового громадянина, з якого потенційно можна збити хабар звертаються фамільярно-шанобливо — по батькові: «Що це ви Михайлович(Миколайович, Степанович тощо) нарушаєте», — говорить як правило даїшник.

Самі себе називають жаргонним словом «менти» і дозволяють це друзям, проте на відверто кримінальницьке «мусор» ображаються. Люблять випити, тому нерідкою є практика «вигнали з органів за п’янку». З точки зору західного фемінізму українські міліціонери — затяті сексисти. З симпатичними законослухняними громадянками вони часом поводяться вкрай ліберально. Нерідко дівчатам просто "за посмішку«(без зайвих нахабних залицянь з боку правоохоронців) пробачають дрібні правопорушення, особливо на дорозі.

Також їх виділяє мова, принаймні у Києві і Центральній Україні. У переважно російськомовній столиці більшість міліціонерів розмовляють українською, не суржиком а майже правильною українською. А з дорогих дач міліцейського начальства часом може «на всю» горланять записи українських народних пісень. Звичайно, як правило рядові міліціонери це вихідці з села, але робота у МВС дозволяє їм зберігати україномовність, тоді як колишні селяни, скажімо, в комерційному офісі швидко стають повністю російськомовними.

При всьому згаданому вище негативі є в української міліції одна позитивна риса: не дозволяти собі надмірної брутальності з «політичними». Не вірите?

Подивіться, як розганяє опозицію російська і особливо білоруська міліція і, як кажуть, відчуйте різницю. Можна і треба критикувати наше МВС за побиття нардепів на суді Тимошенко чи за розгін, скажімо, Податкового Майдану, але все одно це не піде в жодне порівняння з діяннями ОМОНу у сусідніх державах.

Міліція — інструмент в руках влади: є наказ розігнати мітинг і наказ треба виконати. Але якщо білоруські та російські правоохоронці беруться до такої роботи із неабияким завзяттям і агресивно атакують «незгідних», то їхні українські колеги діють більш толерантно. Адже один і той самий наказ можна виконати по-різному.

По-друге, вочевидь існує різний рівень ідеологічної обробки міліціонерів. Мінський чи московський омоновець отримує неабияку промивку мізків про поганих опозиціонерів та інших «ворогів народу» на службі і подібну інформацію дістає також із вечірніх новин, тож не має сумнівів, що розправа над опозицією — це шляхетна справа.

А в українських реаліях міліціонер, який виганяв нардепа із залу суду, цілком може отримати промивку мізків від тещі, котра цілими днями дивиться 5 канал і ТВі та симпатизує Юлії Володимирівні. Звичайно на виконання службових обов\’язків такий збіг сімейних обставин не вплине, але і ентузіазму не додасть.

Відомі прецеденти, коли білоруські курсанти академії МВС вихвалялися у соцмережах фотками з розгону демонстрацій і дозволяли собі дописи на кшталт «класно мы им вчера задницу надрали». Уявити собі щось подібне у виконанні наших міліціонерів сьогодні складно.

Адже наші «беркутівці» не бачать у демонстрантах ворогів і не поспішають відпрацьовувати на них прийоми рукопашного бою. Навіть російські «злопихателі» типу Михайла Леонтьєва із жалем констатують, що київська міліція це вам не мінська, тому мовляв Майдан у 2004-му не розігнали. Доля істини в цьому безперечно є.

У рядового і нижчого офіцерського складу українського МВС у більшості випадків спостерігається певний піїтет до інтелігенції(а саме її представники, як правило, поповнюють ряди «незгодних»).

Якщо затриманий громадський активіст не надто агресивно «качає права», то з ним говорять більш менш ввічливо, розпитують, де вчиться чи працює — не тільки для протоколу, але й просто з цікавості — чому вчать в університеті, скільки людям інтелектуальної праці грошей платять тощо.

До ідеологічних розмов наші міліціонери зазвичай іронічно байдужі. Над молодими лівими активістами можуть пожартувати на кшталт: «так ви шо, ото анархісти за батьку Махно?!» З націоналістами, як правило, теж знаходять спільну мову.

Одного разу на автовокзалі патруль затримав активістів однієї ультраправої організації: просто зацікавив мілітарний вигляд хлопців. Завели у відділок, спокійно поговорили, а з приводу затримання віджартувалися: «Якісь ви дуже воєнні, думали може кудись в Чечню воювати зібралися». Таку душевну розмову між, скажімо, московськими міліціонерами і групою тамтешніх скінхедів уявити важко.

Безпристрасність вкупі з аполітичністю робить українського міліціонера в принципі безпечним для різного роду опозиціонерів. Якщо пересічний білоруський міліціонер — палкий прибічник влади, російський також ненавидить демократів, але разом з тим приховано може співчувати націоналістам, які «мочать чорних». Український правоохоронець і владу захищає не надто ревно, і на опозицію особисто не ображений.

На початку 2000 —х був свідком одного інциденту, коли один з опозиційно налаштованих молодиків добряче напідпитку кинувся у бійку(!) на патруль, котрий без особливої жорсткості відбив таку «атаку».

Затриманий кляв міліціонерів останнім словами: називав «фашистами», «прсиулжниками режиму» тощо. На патруль це не справило жодного враження — вони навіть до протоколу не внесли факт «образи співробітників при виконанні». У відділку з гарячого хлопця трохи покепкували, а на ранок відпустили. Звісно, якби на патруль так «стартонув» колишній зек чи мало інтелектуальний гопнік, то реакція міліціонерів була б значно жорсткішою

Українська влада, особливо за часів Кучми, завжди була прихильною до МВС: перед Помаранчевою революцією чисельність силових структур, орієнтованих на підтримання порядку всередині країни була більшою, ніж чисельність Збройних Сил, покликаних захищати країну від зовнішніх загроз.

Матеріальне забезпечення, соціальні пакети міліціонерів завжди були кращими, ніж, скажімо, у військових. Втім, за роки незалежності ці «милості» влади не розбещили українського міліціонера, він не зненавидів власний народ і не перетворився на вірного пса режиму.

Тож роки незалежності не пройшли дарма: наші правоохоронні органи залишаються далекими від європейських стражів закону (як в методах роботи, так і в повазі з боку суспільства і в матеріальному забезпеченні), але вони й не стали карателями для опозиції, як у сусідніх «братніх» країнах.

А це відеосюжет про українських євроміліціонерів

Читайте также: