Сексуальне насильство за зачиненими дверима інституцій культури та освіти
Про реакцію (та її відсутність) українських університетів і театрів у виданні LB.ua розмірковує театрознавець, а нині коригувальник FPV-екіпажу батальйону безпілотних систем «Мурчики» 57 окремої мотопіхотної бригади імені кошового отамана Костя Гордієнка Олексій Паляничка.
Від 21 січня соцмережами ширяться свідчення студенток Київського національного університету театру, кіно і телебачення ім. Карпенка-Карого про майстра курсу, на якому вони навчалися, із хештегом #ґвалтівник_білоус. Вони розповідають про багаторічне насильство сексуального характеру викладача, режисера, художнього керівника й директора Молодого театру Андрія Білоуса. «Історії реального фізичного насильства, коли тебе утримують руками і намагаються задовольнити свої сексуальні потреби — вони були», — повідомляють потерпілі та свідки.
Тепер додалися свідчення про психологічне насильство й харасмент з боку інших режисерів і викладачів: Юрія Висоцького (викладач київського університету ім. Карпенка-Карого), Лева Сомова (на час навчання постраждалої працював у Київському міжнародному університеті, зараз викладає в Київському національному університеті технологій і дизайну), Моісея Розгіна (нині покійний, викладач харківського університету мистецтв ім. Котляревського) Леоніда Садовського (нині покійний, викладав у харківському університеті мистецтв ім. Котляревського).
Порівнювати насильство, яке відбувається в нашому суспільстві за зачиненими дверима інституцій культури та освіти, з війною — річ спекулятивна. Масштаб та інтенсивність руйнування людських доль різні. Але з подібного в обох я виокремив би сторону, яка свідчить про вчинене з нею насилля. І сторону, яка чинить насилля, бо має силу та владу.
Якщо одна сторона бере, бо може взяти, то ми не можемо говорити про культуру згоди та справедливість. Фрази про те, що «не все так однозначно», що жертва сама винна, адже вона виглядала сексуально привабливо (велика кількість коментарів у соцмережах до свідчень потерпілих містили такі закиди. — Ред.) поглиблює ефект травми. З одного боку — «ідеальний образ Майстра, Вчителя, Наставника, Бога», з іншого — несформована юнацька психіка. Поміж ними — мовчання викладачів. Мовчання інституцій.
Власне, Університет ім. Карпенка-Карого відреагував риторикою «не все так однозначно». «Останнім часом мережею невідомими особами поширюється інформація про начебто неетичну та протиправну поведінку одного з викладачів нашого Університету», — прокоментував заклад ситуацію 21 січня. 29 січня там відбулися збори колективу щодо врегулювання питання, але риторика лишилася незмінною. Харківський університет ім. Котляревського наразі мовчить.
Спершу слова підтримки потерпілим лунали лише від приватних осіб і закладів. 26 січня зʼявилася заява на фейсбук-сторінці Дикого театру: «Ми хочемо підтримати постраждалих дівчат і подякувати їм за сміливість. Сексуальним домаганням не має бути місця в університетах і театрах. Сподіваємося на оперативну роботу правоохоронних органів і справедливе правосуддя. Слідкуємо за ситуацією». Сторінка театру дійсно регулярно публікує нові матеріали, що виходять у звʼязку зі справою Білоуса.
Першим державним / муніципальним театром, який підтримав постраждалих, став Львівський театр ім. Лесі Українки: він опублікував заяву 29 січня. 31 січня з подібними заявами виступили театр «Нафта» (м. Харків, недержавний сектор), частина колективу Молодого театру (м. Київ), Театр на лівому березі (м. Київ), театр Veritas (м. Київ, недержавний сектор), Національний театр ім. Марії Заньковецької (м. Львів), Сумський національний театр ім. Щепкіна, Одеський музично-драматичний театр ім. Василька, Малий театр (м. Київ). Зранку 1 лютого до підтримки доєдналися ще два: Київський національний театр ім. Івана Франка і Театр ім. Курбаса (м. Львів).
Надалі висловлення позиції можна сприймати як рух за інерцією. До того ж частина театрів озвучили занепокоєння, але так і не назвали речі своїми іменами, не означили жертву жертвою, не висловили бажання перевірити, чи все в порядку в їхньому колективі. Деякі заяви звучать як збентеження через ситуацію в мистецтві загалом, але без імен чи назв, «за все хороше, проти всього поганого».
Чітку позицію із засудженням ситуації в конкретному університеті й театрі (а не засудження абстрактного зла) висловили Дикий театр, Театр ім. Лесі Українки, частина колективу Молодого театру, Театр на лівому березі, театр «Нафта», театр Veritas, Сумський театр ім. Щепкіна. Решта висловилися загалом проти насилля в театрі. З одного боку, інституційна підтримка — це важливо. З іншого — кожне висловлювання потребує пильного погляду на те, що відбувається за дверима, звідки цей голос лунає.
Сам образ зачинених дверей апелює до вистави «Прекрасні, прекрасні, прекрасні часи», реалізованої у співпраці режисерки Рози Саркісян і драматургині Йоанни Віховської у 2018 році на сцені Першого театру (м. Львів) за мотивами книги Ельфріде Єлінек. В основі сюжету — повоєнне життя сімʼї.
Чоловік повернувся з війни і відтворює найкращі роки свого життя, коли він міг діяти безкарно. Він ґвалтує дружину. Знімає все на відео. За цим спостерігають діти, формуючи наступне травмоване покоління. Як ключ до вистави лунає фраза австро-англійського філософа Людвіга Вітгенштайна: «Про те, про що не можна сказати, треба мовчати».
Так сексуальне та психологічне насилля в українському театральному секторі, зокрема державного / муніципального підпорядкування, стало нормою для тих, хто вийшов з концентраційного табору під назвою Радянський Союз. Його акцептують. Замовчують. У попередні роки було декілька хвиль, коли про це починали говорити, але вони не дали структурних змін.
Не маю сумнівів, що у близькій перспективі на підтримці постраждалих почнуть спекулювати ті, хто сам вчиняє подібне насилля. Лишається відкритим питання: чи зміниться ситуація цього разу, після озвучення всіх цих голосів? Чи названі у статті персоналії стануть нарешті опудалами, якими з часом будуть лякати ворон десь на околицях історії явища з назвою «український театр»?
***
Автор: Олексій Паляничка, журналіст, театрознавець
Джерело: LB.ua
