Злочини російських загарбників в катівнях Оленівки: хронологія, свідчення та імена причетних

Історія створення та функціювання найрезонанснішого місця утримання цивільних і військовополонених – Оленівської колонії – з перших вуст.

Від початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну Медійна ініціатива за права людини вивчає географію місць утримання військовополонених і цивільних, затриманих і викрадених РФ. Найвідомішим із них є виправна колонія № 120 у Донецькій області – Оленівка, де Росія утримує і катує громадян України.

За вісім місяців від початку нинішньої фази війни в ув’язненні там побували щонайменше п’ять тисяч осіб. Саме туди потрапили більшість захисників Маріуполя, а також велика кількість цивільних, які не пройшли перевірку на лояльність до окупаційної влади, тобто так звану фільтрацію.

Можливо, Оленівка так і залишилась би однією з десятків в’язниць на мапі, якби не трагедія 29 липня, коли там загинули понад 50 військовополонених і ще 70 були травмовані. Після того нічного вибуху про Оленівку заговорив світ. І хоча з тієї дати минуло вже майже чотири місяці, обставини масового вбивства полонених досі невідомі. Не названі й прізвища осіб, причетних до вчинення цього злочину, до створення самої в’язниці і до контролю над усім, що там відбувається.

• Сто днів в концтаборі в Оленівці виживав волонтер з Маріуполя

Після 24 лютого на території Оленівки сталася величезна кількість правопорушень, що мають ознаки воєнних злочинів. Дотепер дізнатися про них можна було лише з поодиноких розповідей тих, хто був у в’язниці. Свідки говорять про побиття, катування електричним струмом, психологічні тортури, ненадання медичної допомоги і недостатнє харчування. Водночас доступу міжнародних спостерігачів до ув’язнених в Оленівці немає – російські окупаційні війська ізолювали в’язницю. Туди не пускають навіть представників Міжнародного комітету Червоного хреста, хоча вони мають мандат на відвідання полонених.

За кілька місяців роботи журналісти МІПЛ опитали десятки колишніх в’язнів Оленівки – тих, хто опинився у неволі на самому початку теперішньої фази агресії РФ, і тих, хто залишався там до жовтня 2022 року. Нашій команді вдалося реконструювати події, які відбувалися в Оленівці, зокрема 29 липня, встановити імена керівництва колонії, відшукати фото її начальника та свідчення тих, хто його знає. Окрім того, розслідувачі МІПЛ встановили, що куратором колонії були представники Федеральної служби безпеки РФ.

Розконсервована катівня

«Завели в барак. Там був обшук. Розділи догола, забирали все: їжу, зубну пасту та щітки, медикаменти, чашки, ложки, тарілки. Навіть шкарпетки. У когось було дві пари трусів, то одні забрали. Спальники, каремати. Каремати для них були якоюсь новинкою, вони не знали, що то таке і для чого вони призначені, тому викидали», – говорить Євген, який служить у Національній гвардії України.

З ним ми зустрілися в госпіталі у перші дні після масштабного обміну полоненими у жовтні 2022 року, аби поговорити про Оленівку. У в’язниці Євген провів чотири місяці – після того, як 18 травня 2022 року разом із усім гарнізоном вийшов із металургійного комбінату «Азовсталь».

«Я так зрозумів, що колонія була законсервована, її буквально перед нами розконсервували. Ми були вже не перші, там упродовж всієї весни утримували людей, просто змінювалися порядки, наглядачі та бранці», – продовжує він.

Оленівська виправна колонія, або як її часто називають просто Оленівка – найвідоміше місце незаконного утримання людей з початку повномасштабного вторгнення Росії на територію України.

Вона розташована у населеному пункті Молодіжне поблизу селища Оленівка Кальміуського району (раніше Волноваського) Донецької області на трасі, що з’єднує Донецьк і Маріуполь. Саме Оленівка дала назву виправній колонії № 120.

Колись на цьому місці було сільськогосподарське училище, потім – лікувально-трудовий профілакторій. У 1999 році на їх базі створили колонію середнього рівня безпеки для чоловіків. Одночасно у ній могли перебувати 1100 ув’язнених.

Так було до 2014 року. Після вторгнення Росії в Україну Оленівка і Молодіжне опинилися в окупації. За вісім років із колонії вивезли всіх ув’язнених, а будівлі певний час стояли порожні.

Мешканка Маріуполя провела три місяці за ґратами у Оленівці: крики, гімн Росії, побиття і пекло

З березня 2022 року до Оленівки почали привозити затриманих – українських військовослужбовців, узятих у полон, і цивільних, які не пройшли так звану фільтрацію. Привозили жінок і чоловіків, кидали їх у бараки і приміщення дисциплінарного ізолятора (ДІЗО).

Ліворуч на цьому плані бачимо умовну житлову частину з бараками, ДІЗО, їдальнею, будівлею адміністрації, церквою і городом. Праворуч – промислову зону.

«У лівому дальньому кутку – п’ять бараків. Чотири – чоловічі, один – жіночий. Барак – це двоповерхова будівля, фактично два окремі приміщення на першому поверсі та на другому, з окремими входами та прилеглою територією. У кожному бараку живуть по одному загону», – говорить волонтер Євген Малярчук, який перебував в Оленівці майже 100 днів (з 31 березня по 5 червня).

Поруч із бараками – город і сад. Там затримані працювали – дехто говорить, що їх змушували, дехто стверджує, що просився сам, аби швидше сплив час.

Промзона, або промка – це закинуті цехи. Колись у них працювали в’язні – виготовляли секції для огорожі, бруківку, робочі рукавиці.

«На момент ввезення в Оленівку перших полонених у 2022 році промзона не діяла. Тому потреби пускати туди ув’язнених не було», – каже Малярчук. Він запевняє: якою переповненою не була б колонія, в промці затриманих не тримали б.

Заява Секретаря СНБОУ щодо кривавого теракту російсько-терористичними угрупованнями поблизу Оленівки

Шлях до колонії – через побиття і приниження

Оленівку в’язні почали потрапляти у першій половині березня 2022 року, після повномасштабного вторгнення РФ. Це були саме цивільні. Їх можна поділити на кілька умовних категорій.

Перша – люди з найближчих населених пунктів Донецької області, зокрема з Маріуполя, котрі не пройшли так звану фільтрацію – перевірку на лояльність до окупаційної влади. І не лише під час виїзду з окупованих територій, а й під час перебування там. Відомо про сотні випадків, коли окупанти приходили до помешкань цивільних, проводили обшук, влаштовували допити.

Друга – колишні учасники АТО/ООС або їхні близькі родичі.

Третя – чоловіки, які проходили строкову службу на початку 2014 року і могли викликати підозру в тому, що, як і колишні атовці, здатні допомагати українським спецслужбам та війську.

Четверта – представники місцевої влади, окремі лікарі та освітяни. Їх затримували для перевірки діяльності та можливого схиляння до співпраці.

Окрема категорія – волонтери, які привозили гуманітарну допомогу до оточеного і частково окупованого на той час Маріуполя й евакуювали звідти людей. Їх затримували на блокпостах на околицях міста.

Зазвичай такі затримання окупанти називали адміністративними. Вони тривали від кількох днів до трьох місяців. Після цього затриманих відпускали або переводили у статус підозрюваних, а значить – перевозили до СІЗО Донецька.

Про ймовірні причини затримання говорить Ігор Талалай, волонтер із Дніпра. 19 березня він евакуював чотирьох людей із Маріуполя в напрямку Мангуша (Донецька область). Його зупинили на тому ж блокпосту, який за кілька годин до того він уже проходив, коли в’їжджав у місто – люди, що чергували там, звернули увагу на зовнішній вигляд волонтера.

«У мене були уггі на ногах, вони їм не сподобались», – переповідає Ігор зустріч із людиною у формі. Через це Талалая затримали та кинули до підвалу. Там сказали, що він, можливо, співпрацює з українською армією.

«Це сталося при в’їзді у Маріуполь. Там стояли «деенерівці». Коли запитали у нас, хто ми і що ми, ми відповіли, що волонтери, приїхали по жінок і дітей. Вони відповіли: «А-а-а-а, якщо волонтери, значить, ми вам надовго відіб’ємо бажання сюди приїжджати», – розповідає Глушко.

Зазначимо, що переважна більшість цивільних не потрапляла одразу до Оленівки, перед тим вони перебували в кількох інших місцях утримання.

Приміром, Ігоря та Станіслава спочатку привезли у транзитний пункт. Подібні існували в Мангуші, Старобешевому, Докучаєвську, Нікольському, Токмаку та інших населених пунктах під окупацією. Перш ніж опинитися у ВК № 120, затримані перебували у таких пунктах від одного дня до тижня. Саме там вони вперше стикалися з насильством.

«Прийомка там була дуже жорстка. На колінах стояли. Били декого дуже сильно. Коли ми обдивилися, зрозуміли, що це колишній ІТТ (ізолятор тимчасового тримання. – МІПЛ). В камері було близько 30-40 людей», – говорить Станіслав Глушко про умови в Старобешевому.

Такі ж умови були і в Докучаєвську.

«Сказали мені поставити руки перед собою, вони замотали їх скотчем, наділи на голову мішок, поставили на коліна і сказали розказувати всю правду. Їх було двоє. Я відповів, що вже все розказав. А вони: «Ні, розказуй, що ти зеесушник, де служиш, скільки вас є». Били по нирках, електрошокером били, погрожували. Потім вони заспокоїлися, десь 20 хвилин я просто стояв у тому мішку», – розповідає Віталій Бородін, інший колишній затриманий, про свій допит.

Після цих пунктів багатьох відправляли на допити у Донецьке управління по боротьбі з організованою злочинністю (УБОЗ), яке, за словами волонтерів, є головним центром допиту і фільтрації. УБОЗ – це також ключовий етап перед потраплянням в Оленівку. Згодом усі троє волонтерів – Станіслав Глушко, Ігор Талалай та Євген Малярчук – опинилися в колонії № 120.

Режим. Від прийомки до звільнення

Перебування в колонії має кілька етапів.

На початку – прийомка. Це те, що відбувається в перші години після того, як людей виводять із автозаків.

«Ставили «на кортани» – це поза, коли руки потрібно поставити в замок за шию, сісти навприсядки, не піднімаючи п’ятки. Сидіти так потрібно було годинами. Багато людей не витримували, починали ворушитися чи вставати. Їх били дубинками або ногами. При цьому цивільних і військових приймали одночасно, не розбираючись, хто є хто», – говорить Ігор Талалай.

Після цього цивільних найчастіше відправляли до дисциплінарного ізолятора (ДІЗО). Зазвичай у колоніях там утримують штрафників – порушників режиму. Але за правилами, встановленими тепер у колонії, через ДІЗО мають пройти майже всі ув’язнені. Саме тут відбувається більша частина катувань. Саме тут утримують велику кількість людей у маленьких камерах.

«Камера – це приміщення 15 квадратних метрів. Там одночасно могло перебувати 35-55 осіб. Спочатку і цивільні, і військові. Зрозуміти, який час доби, можна було лише поглянувши у маленьке віконце», – уточнює Станіслав Глушко.

Згодом в’язнів починали відфільтровувати – цивільних тримати окремо від військових. Останніх в Оленівці більшало. Про них – згодом.

З їжі в ДІЗО були лише 200 мілілітрів води на добу для одного і буханка хліба – на вісьмох. Централізоване водопостачання в ДІЗО відсутнє – воду приносили в каністрах. Інколи пускали баландерів – ув’язнених, котрі розносили їжу.

Їжа – це рідина з п’ятьма-шістьма шматочками недовареної картоплі і кислої капусти. Готували такий «суп» на польовій кухні, інших умов для цього не було.

Після ДІЗО наставало умовне покращення – затриманих переводили в бараки.

Барак – це двоповерхове приміщення з територією, де можна вільно переміщатися. Конвою там не було – охорона спостерігала з-за паркану. У кожному бараку був «старший», який комунікував із керівництвом колонії.

«У нас у першому бараці було десь 150 людей. Нам дали дерев’яні піддони, щоб спати, але їх все одно не вистачало», – пригадує Ігор Талалай.

Щоранку підйом о шостій годині. Всі шикуються, конвой робить перекличку по прізвищах. Тривало це впродовж пів години в кожному бараці.

Ближче до 11-ї – прийом їжі. Його Ігор Талалай описує коротко: «Ти стоїш, голодний, чекаєш, поки дійде твоя черга, щоб поїсти і бути знову голодним».

Ситуація з часом змінювалась. Зокрема в квітні 2022 року, коли до колонії привезли тисячу полонених морських піхотинців, а також у травні, коли сюди ж привезли захисників із «Азовсталі». Наприклад, Євген із Національної гвардії України згадує: «Прийшли, сказали шикуватися на сніданок, він був десь о 12:00, а фактично – о 13:00. Обід – о 20:00 – 21:00. Вечеря вже о 4:00 – 5:00 ранку. Водили всіх у їдальню».

Людей, яких утримували в бараках, особливо це стосувалося цивільних, залучали до робіт. Волонтери кажуть, що уникнути робіт можна було лише через покарання – побиття та переведення в ДІЗО.

«Абсолютно всі роботи в тюрмі проводилися виключно ув’язненими, військовополоненими. Не було жодного штатного працівника, крім конвоїрів. Розносили їжу полонені, готували їжу полонені, земельні роботи (обробляли тюремний город і сад) – це все полонені. Начальник колонії мав якусь особливу прихильність до сільського господарства. За деякий час запустили стаціонарну їдальню – там також працювали полонені», – згадує Станіслав Глушко.

Ремонт в Оленівці робили також ув’язнені. При чому купувати будівельні матеріали мали родини ув’язнених.

Залучали декого і до обліку військовополонених. «Почали привозити військових із «Азовсталі». Наша робота полягала в тому, аби зустрічати військових, робити опис, знімки – іншими словами, складати базу військовополонених. По максимуму збирали всі анкетні дані, ніби в банку», – розповідає звільнений із полону чоловік, який просить МІПЛ не розкривати його ім’я.

Після закінчення терміну так званого адміністративного арешту деяких із ув’язнених цивільних відпускали. Зазвичай у день звільнення приходили конвоїри і називали прізвища, казали: «З речами на вихід». Більшість в’язнів були переконані, що їх або переведуть в інший барак чи ДІЗО, або вивезуть до Росії в інше місце утримання. Проте, як свідчать цивільні, декого просто виводили за ворота колонії. Без грошей, документів чи телефонів.

По документи і довідку про проходження фільтрації потрібно було звертатися в УБОЗ, чекати на рішення слідчого, який і запроторив їх в Оленівку.

Бути військовополоненим

Українських військових в Оленівку почали привозити також у березні. Спочатку поодинці чи невеликими групами.

Цивільні розповідають МІПЛ, що до військових в Оленівці частіше застосовували тортури, зокрема побиття. Відбувалося це здебільшого в ДІЗО. Вони згадують кімнату на першому поверсі, куди приводили полонених військовослужбовців у вечірній чи нічний час. Тоді в приміщенні гучно вмикали музику і на її тлі лунали крики людей, яких катували. Після побиття людей змушували підніматися на другий поверх навприсядки. За словами колишніх в’язнів, через тортури дехто не міг це зробити, тому ледь повз сходами нагору.

12-14 квітня у колонію потрапили близько тисячі морських піхотинців – переважно бійці 36-ї окремої бригади морської піхоти імені контрадмірала Михайла Білинського. Частина здалась у полон, частина пішла на прорив із Маріупольського металургійного комбінату імені Ілліча і також потрапила в полон. Разом із ними в колонію привезли частину 56-ї бригади, ТрО, Нацгвардії, медичного персоналу військового госпіталю № 555.

«Дівчат вивели, сказали всім опустити голову, не дивитися на всі боки. А хлопців, які виходили з автобусів, били дубинками, – згадує Олена Турас, яка служить у 36-й бригаді. – Виходиш, називаєш прізвище, ім’я, по-батькові, посаду та звання. І вони б’ють відповідно до посади – що вища посада, то більше ударів отримуєш. Як нам потім пояснили, це такий ритуал».

Анастасія Рустамова, також із 36-ї бригади, додає: «Біля бараків зупинилася вантажна машина, звідти випускали по дві-три людини. Там стояли близько десяти військових у балаклавах з собаками, з дубинками, почали бити хлопців. За цим ми спостерігали з вікон автобусів. Потім їм наказали бігти. Коли вони бігли, то на них спускали собак, які їх кусали за ноги. Хлопці знову падали – їх добивали дубинками. І так було з кожним. Одного хлопця поставили на розтяжку (ноги та руки на ширині плечей. – МІПЛ) біля бараку. До нього підходили, били, він падав. Його знову підіймали і нацьковували собак».

Була в колонії і особливо жорстока зміна конвоїрів. Про них журналісти МІПЛ чули від кількох звільнених в’язнів. «Щойно ця зміна заступає на роботу, вони тут же кличуть азовців, після чого з кімнати лунають крики», – говорять вони.

Серед цих конвоїрів був чоловік на ім’я Кирило (деякі називають його Кірюша). Йому на вигляд від 30 до 35 років. Має світле волосся та татуювання на передпліччі у вигляді скорпіона. Інший – Юрій, віком від 45 до 50 років. Обидва кульгали та вихвалялися, що брали участь у бойових діях.

«Коли була прийомка нових людей, то вона часто збігалася з цією зміною, – говорить Дмитро Бодров, ще один звільнений волонтер. – Коли приймали військових, їх саджали «на кортани», роздягали догола і били гумовими палицями по всьому тілу. Потім ті місця, де від ударів тріскалася шкіра, поливали зеленкою і їх навприсядки відправляли в камери».

Окрім того, МІПЛ стало відомо про випадок вбивства в Оленівці військовополоненого, бійця 36-ї бригади. Про нього нам розповів військовий медик, який на той час перебував у колонії.

«Його позивний «Каспер». Тихий, спокійний хлопець. Він був “трьохсотим”, пережив у Маріуполі два авіаудари, отримав опіки обличчя. Його забили до смерті під час “прийомки”… Він був переді мною. Якщо б не його смерть, то нас, тих, хто позаду, так само сильно били б. І найбільш дико те, що всі знали, що приїхав цілий автобус  поранених. Всі з милицями, всі перев’язані, перемотані, і поруч ми, медики.

Можна було б пропустити цей автобус без цього “ритуалу”. Їх нічого не зупиняло. Стояв хлопець з милицею. У нього забрали милицю і били нею. Я бачив, як він лежав, а вони (наглядачі, – ред.) стояли над ним і дивилися, що далі буде. До них підійшов начальник колонії – щось сказав, що не треба було так бити».

16-20 травня в Оленівку привозили захисників «Азовсталі» – бійців полку МВС «Азов», інших нацгвардійців та військових, зокрема строковиків, поліцейських, прикордонників, морських піхотинців.

Незадовго до цього обстановка в Оленівці кардинально змінилася. «Наприклад, замість прапорів «ДНР» почали з’явилися російські триколори. Замість звичних наглядачів, донецьких, приїхали нові, ймовірно росіяни», – говорить один зі звільнених в’язнів.

Жінки. Їх утримання відрізнялося

Від початку функціонування Оленівки там утримували і жінок. Спочатку лише у ДІЗО, потім ще й в одному з бараків.

«Завели нас на територію колонії, й одразу – в ДІЗО. Це будівля з камерами, з коридорами, з двориком, який облаштований у вигляді клітки. У камері напіврозвалені віконні рами, іржаві ворота, сморід і холод. Там все навколо убоге, закинуте, 7 кв. м, два ліжка (нари), вікно 80 на 30 заварене залізом, дірочки пророблені, світло сонячне не проникає. Двері навстіж відчинені. Конвоїри намагалися самі все це утеплити, навішали ковдри. Води немає, в туалет неможливо сходити – каналізація забита», – говорить Анна Ворошева, волонтерка з Маріуполя.

12 квітня до Оленівської колонії, крім сотень чоловіків, привезли два автобуси жінок, загалом приблизно 80 військовослужбовиць, зокрема медикинь і морських піхотинців. Жінок завели в ДІЗО.

«З одягу жінок зрізали усі шнурки, а з бюстгальтерів вирізали навіть металеві кісточки», – говорить Анастасія Рустамова. Вона згадує, як до камери на шістьох поселили 40 жінок.

«Там були шість ліжок, одне з них зламане, тому його неможливо було використовувати. Місця вистачало, аби тільки сісти. Куртки, каремати, спальники, які були, розклали на підлозі. Спали по черзі. Води не вистачало. На 40 жінок на добу давали п’ятилітрову пляшку води. Гігієнічних засобів не видавали, тож жінки, у яких були критичні дні, вимушені були використовувати власний одяг. Так прожили шість днів. Потім частину перевезли на територію РФ у Таганрог», – додає колишня військовополонена.

Водночас у ДІЗО, але в іншій камері, перебувала волонтерка Ворошева. Вона та ще шість ув’язнених жінок жили в камері з двома спальними місцями: «Самі напрошувалися чистити картоплю – аби відігнати погані думки та не померти від нудьги».

18 квітня усіх жінок, яких тримали на першому поверсі ДІЗО, перемістили на другий поверх, звільнивши місце для військовополонених. Там Анна Ворошева жила аж до свого звільнення 4 липня. Рустамову обміняли наприкінці квітня.

В очікуванні «азовців»

Увечері 16 травня 2022 року, після тримісячної оборони Маріуполя, почався вихід українських захисників із металургійного комбінату «Азовсталь». Серед них велика частина – бійці полку Міністерства внутрішніх справ «Азов». 20 травня Міністерство оборони РФ заявило, що в полон потрапили понад 2 тисячі українських військових, які перебували на території заводу.

Частину поранених росіяни відправили до лікарень на окупованій території, зокрема в Новоазовськ, усіх інших – в Оленівську колонію. Першу ніч їх тримали в автобусах біля колонії, а ранком приймали.

«Приймали нас вертухаї, яких прислали з Кубані (ймовірно, йдеться про представників федеральної служби виконання покарань РФ, адже саме вони, за свідченням затриманих, здійснювали нагляд у колонії. – МІПЛ), – говорить один із колишніх полонених азовців, який, попри важке поранення, опинився в колонії. – Ходили вони у формі, як моряки, синя така. В інших був камуфляж, вони ніби були як спецназ. Ми бачили у них наші берці».

Для азовців виділили окремий барак. Як кажуть, з найкращими умовами, бо до них там жили «деенерівці-наглядачі».

«У нашому бараці був великий коридор, по боках – маленькі кімнати, в кінці – одна велика. У менших ми поселили поранених, всі інші були у великій. Там були двоповерхові залізні ліжка. На всіх їх не вистачало, доставити не було куди. Тому потім ми їх зсунули, аби на двох помістилося троє людей. Згодом і їх стало мало. Спали на підлозі», – додає азовець.

Спілкуватися з іншими полоненими їм заборонили, лише – між собою.

Азовці, звільнені з полону в жовтні, говорять, що їжі було мало. Коли їх тільки привезли, їм дали четвертину хліба і воду. Перший тиждень годували раз на день. Могли і в третій ночі збудити, дати поїсти – хто встиг, той щось узяв. На шикуванні деякі хлопці просто падали, втрачали свідомість через недоїдання. Тоді росіяни вирішили годувати полонених тричі на добу.

«З кубанцями можна було більш-менш поспілкуватися, – продовжує військовий. – Але за два тижні їх поміняли. Наприкінці травня – початку червня приїхали інші наглядачі, з Воронежа. Вони були агресивні. Постійні шикування влаштовували. Вже о 6 ранку гімн Росії вмикали. Хто не співав, того виводили.

Постійно говорили, що ми нікому не потрібні, що Харків взяли, що вже стоять під Києвом. Це все було дуже зневажливо, якщо хтось посміхався, то одразу на яму кидали. Вона десь окремо була, біля ізолятора, азовців теж туди водили. Там хлопці на п’ять днів зникали. А сміялися, тому що вони одягнені були дуже смішно, весільні мешти, білі шкарпетки, тройной одеколон».

Весь час ув’язнених допитували. Когось довше і частіше, когось рідко і швидко. Допитували як представники «ДНР», так і російського головного розвідуправління (ГРУ).

«Перші години в Оленівці питали, хто ти, звідки, хто батьки. Приїхали росіяни, брали відбитки пальців, татуювання всі дивилися, фотографували, потім ефесбешники допити проводили. Казали: «Розказуй, для чого ти бомбив Донбас?» Згодом приїхали з ГРУ, з тим самим обладнанням. Вони брали відбитки, татуювання перевіряли.

Видно, що вони з Москви приїхали. Я розумів, що зі мною працює професіонал, він уже дивився на мою міміку, на реакцію. Він уже знав, де я до цього служив. Розпитував про хлопців, хто що мінував, хто що робив», – згадує колишній військовополонений. – Казали, що там одного вбили, наче з 36-ї, вони були п’яні, а він почав огризатися і його просто забили до смерті. Когось вивозили копати могилу, когось вивозили у Вороніж, а потім повертали».

За словами азовця, обстановка у колонії була напружена: «Здавалось, ніби росіяни замислили провокацію. А то чого б це вони привезли під вікна «Гради»? Потім і нові охоронці говорили, що в разі, якщо ми не співпрацюватимемо, то або наші нас прильотом уб’ють, або вони нам із тим допоможуть».

Масове вбивство в Оленівці

У ніч на 29 липня на території Оленівської колонії пролунав вибух. Зранку 29 липня Російська Федерація заявила, що Збройні сили України завдали прицільного удару з систем далекобійної артилерії HIMARS по одному з бараків, де утримувалися бійці полку «Азов»: загинули понад 50 осіб, ще близько 70 були травмовані. Поранених відвезли у кілька лікарень Донецька, але про їх стан нічого не відомо, жодних міжнародних організацій до них не пустили.

Джерела МІПЛ того ж дня повідомили, що трагедія сталася не в бараках, у яких утримували військовополонених, а в промзоні – на відстані приблизно 300 метрів від основної групи житлових приміщень. Туди напередодні перевели близько 200 азовців.

«Я дивився ті списки, там із саперів був один офіцер і один старшина. Росіяни зрозуміли, що солдатам немає сенсу там бути. Якщо ж візьмуть офіцерів, то тоді буде великий скандал. Тож вибирали когось посередині. Вбивали кістяк», – говорить азовець. 

Свідком подій в Оленівці напередодні та після вибуху став Євген із НГУ. Він говорить:

«Наш барак був крайній до промки – її ми бачили з другого поверху. Раніше там нікого не було. За два тижні до вибуху там почали облаштовувати два бараки. Один – на 200 осіб, інший – на 50 – 60. До робіт залучали наших хлопців. Вони робили все нашвидкоруч.

Сказали всі роботи виконати за сім днів, а встигли за п’ять. Ми думали, що туди звозитимуть російських військовополонених, яких сюди передадуть у результаті обмінів. Бо як показала практика, для наших вони нічого робити не хотіли – ми два місяці просили вкрутити лампочку в бараці, але її, думаю, досі там нема. А в нових бараках раптом проводку робили, ліжка розставляли – якісь нормальні умови для проживання створювали».

Два дні чогось чекали. Дехто почав говорити, що в ті приміщення мають перевести жінок.

А потім туди раптом почали переміщати азовців.

«Вони повз нас проходили. Чому їх – розуміння не було, у них були найменш завантажені бараки. Причому переводили абсолютно різних людей: із забезпечення, розвідки. Були офіцери і солдати, – продовжує Євген.

– Напередодні працювали «Гради» – імітували обстріл. Вони взагалі постійно працювали. Танки, «Гради», «Урагани» – вони з усіх боків працювали, ми до цього звикли. А потім чітко почули два виходи «Граду» і два вибухи – один сильніший, другий тихіший. Багато хто вже знав цей звук, схоже було на вибух термобаричної зброї. Пізніше ми побачили дах тієї будівлі – він був із залізних листів, вивернутих назовні».

Звільнений із полону військовий говорить, що ходив дивитися з другого поверху, що відбувається. Бачив, як бігала охорона, більшість із якої приїхала в Оленівку напередодні і ще не встигла зорієнтуватися.

«Важливий момент: незадовго до вибуху охоронцям видали зброю. До того лише периметр колонії охоронявся озброєними людьми, а всередині у них були лише кийки і гази», – додає Євген.

Він упевнений, що після ремонтних робіт два дні там нікого не було – за цей час туди занесли те, що могло вибухнути.

«Я потім дивився відео, і ті, хто працював на тому бараці, казали, що там були сходи на другий поверх – це як оглядова була, то вони там могли закласти. Бо всюди в інших місцях хлопці б побачили, що там було. Що сталося, ми не знали до ранку. Наші хлопці також трупи збирали, вони сказали, що загиблих приблизно 50. Десь о 10:00 по місцевому радіо почули, що Оленівку обстріляли. Поранених забирали до дисциплінарного ізолятора. Когось розвозили по лікарнях, комусь в ізоляторі надавали допомогу, не вивозили з Оленівки – повертали до бараків, але їх тримали окремо від усіх, з азовцями», – розповідає свідок.

Опитаний МІПЛ військовий медик – ще один свідок того, що відбулося тієї ночі.

«Приблизно годину ми слухали крики на всю колонію… Крики людей про допомогу, – згадує він. – Потім прийшов представник адміністрації, сказав: «хлопці там п*да, беріть все що є, і йдемо».

Місця вибуху оточили охоронці колонії. Медик чув автоматні черги.

«Там була брама і сітка. То хлопці, що там були, цю сітку виламали. Охоронці почали стріляти. Скоріш за все вони стріляли у повітря, і я чув команди «не виходьте на газон».  Вони боялися що хтось спробує втекти», – розповідає свідок.

Усі, хто вижили після вибуху, вибігли на дорогу позаду приміщень. Вся дорога, каже медик, була всіяна тілами. Постраждалі сказали йому, що їх було близько двохсот. Як згодом з’ясувалося, 47 з них загинули на місці. Інші стікали кров’ю.

«Представники адміністрації спокійно дивилися, як всю ніч люди помирають. Їй тільки попкорну не вистачало. Вони спостерігали через паркан, як я проводжу серцево-легеневу реанімацію. Не організували евакуацію. За цей проміжок часу, ще п’ять людей померло, яким ми не могли допомогти. Їх тіла потім показали під парканом. Переважно у поранених були черепно-мозкові травми, – говорить медик.

– Усіх вивозили звичайним вантажним транспортом. Ми надавали медичну допомогу, як могли, затрамбували поранених у машину максимально, скільки влазило. Коли ми сказали адміністрації число, вони нам сказали: «Ви що, зовсім вже? Сортуйте, легких будете тут лікувати, в лікарню відправляти лише тяжких і середніх». Ми їх відсортували, тяжких і середніх відправили до лікарні, а легких залишили. Їх відправили на ДІЗО. Мало того, що ці люди поранені, їх ще й засунули у цей «мордор». У 4-х місні палати загнали по 20 людей з різними травмами».

Що саме було використано під час теракту в Оленівці та що відбулося тієї ночі, має встановити слідство. На підконтрольну територію України росіяни повернули тіла загиблих азовців, тож експерти повинні встановити, сліди розпаду якої речовини залишилися на цих тілах. Утім, як стало відомо МІПЛ, робота фахівців ускладнена, адже на окупованій території з тіл вилучили частину осколків, а загиблих зберігали у вогкому підвалі.

Ймовірні відповідальні

Після повномасштабного вторгнення Росії в Україну в окупованому Донецьку офіційно призначили керівника Оленівки та найняли персонал. Водночас можна припускати, що ці призначення сталися раніше, оскільки Росія ретельно готувалась до війни.

Попри те, що в’язницю фактично створили з нуля, порядки у ній лишилися старі. Про це говорить правозахисник Олег Цвілий. Він добре знає внутрішню кухню виправних колоній та стверджує, що в так званих «ЛДНР» підхід до управління такого роду закладами не змінився з радянських часів. Керівництво колоній здебільшого представлене начальником, його першим та кількома іншими заступниками.

«Один – із соціальних зв’язків, інший – режимник. Також є начальник оперчастини, він може вважатися заступником. Окрім того, діє начальник промзони, керівник із безпеки, керівник з господарства, керівник із судових справ. Також є штат всіляких інспекторів», – розповідає Цвілий.

Оперчастина — це привілейований клас співробітників. В Україні вже понад 5 років правозахисники борються, аби прибрати цю структуру з колоній. Але в Росії і на окупованій території України вони успішно функціонують. В Оленівці саме працівники оперчастини виконували брудну роботу – займалися катуванням та побиттям людей. На цьому наголошують відразу кілька колишніх цивільних бранців Оленівки.

Ще, за словами Олега Цвілого, в Оленівці була частина так званих «активістів» – в’язнів, яких перевели з інших колоній, аби контролювати та чинити тиск на полонених. Зазвичай це ті в’язні, які не користуються повагою в арештанському середовищі. Присутність таких персонажів в Оленівці відзначали щонайменше троє опитаних МІПЛ цивільних заручників, які утримувалися там у березні-травні 2022 року.

Більшість прізвищ з числа цих людей поки не відомі.

«Були наглядачі, які пересувались без маски, але більшість мали балаклави. Цікаво, що підполковники і полковник без масок ходили, а їхні підлеглі – в масках», – говорить азовець.

МІПЛ вдалося встановити прізвища ключових осіб – тих, кого окупанти поставили керувати колонією. Про них у відкритих джерелах інформації майже не знайти, хоча встановлені нами особи працювали до 2014 року в правоохоронних органах на керівних посадах.

Сергій Євсюков виконував роль начальника виправної колонії № 120. Це прізвище назвали кілька колишніх в’язнів, згодом вони впізнали його на фото.

В’язні «Оленівки» характеризують Євсюкова, як людину настрою.

«Мені здається, він страждає якоюсь біполяркою. Якийсь раз може йти і запитати: «Як у тебе справи?» А наступного разу без причини почати кричати. Щоб ви розуміли, це людина, яка відправляла людей у ДІЗО тільки через те, що хтось, виходячи з їдальні, міг зірвати черешню з дерева», – розповідає Євген Малярчук.

Про Євсюкова інформації у відкритих джерелах обмаль. Відомо, що до 2014 року він працював у Горлівському управлінні міліції, був майором – очолював сектор по боротьбі з торгівлею людьми і злочинами проти моральності. У його сфері впливу була боротьба з порноіндустрією.

Журналісти МІПЛ поговорили з колишнім начальником Євсюкова Германом Приступою. Той з 1991 по 2014 роки служив у Горлівському міському управлінні головного управління Міністерства внутрішніх справ (МУ ГУМВС). У 2009 році на службу до цього відділку прийшов підполковник міліції Сергій Євсюков.

Зі слів Приступи відомо, що Євсюков закінчив Донецький інститут внутрішніх справ, жив у Світлодарську Донецької області. До Горлівки перевівся з Єнакієвого, де служив у відділі по боротьбі з організованою злочинністю.

З листопада 2010-го Германа Приступу призначили заступником начальника, начальником кримінальної міліції Горлівського МУ ГУМВС. Євсюков став його підлеглим.

«До його професійної діяльності питань не було. Сектор, яким керував Євсюков, мав високі показники в боротьбі зі злочинністю на своєму напрямку», – розповідає Приступа.

Водночас, додає він, Євсюков був дуже амбіційною людиною і вважав, що має займати вищу посаду в міліції. «Його амбіції, – каже Приступа, – на мою думку, і стали наслідком того, що після захоплення горлівського управління міліції в 2014 році він добровільно перейшов на службу в «міліцію «ДНР».

Деякий час після Горлівки Євсюков працював у міліції в окупованому Донецьку. А потім, за непідтвердженою інформацією – в так званому арбітражному суді «ДНР», звідки, ймовірно, перейшов на роботу начальника Оленівської колонії.

Завідував оперчастиною в Оленівці – В’ячеслав Якурнов. Деякі зі звільнених в’язнів називають його заступником Євсюкова.

У 2013 році Якурнов працював на посаді оперуповноваженого оперативно-розшукового сектору Донецького ГУ. Після окупації Донеччини зрадив присязі та опинився в списку зрадників, які перейшли на бік «ДНР».

«Той, хто керував оперчастиною, найбільш відморожена людина в усій колонії. Завдяки йому відбувалися всі побиття. Він тикав пальцем і людину допитували та катували. Коли ми робили ремонт, він ходив і контролював. Лякав нас: якщо не зробите добре, вас переведуть у ДІЗО. Коли ми зробили ремонт і нас все одно перевели, ми запитували його, чому? Він каже: «Мені на*рати. І взагалі, посадимо вас на 15 років, якщо будете дурні питання ставити», – так характеризує Якурнова один зі звільнених заручників.

Попри те, що Євсюков і Якурнов – колишні працівники українських правоохоронних органів, які зрадили присязі, щодо них не були розпочаті кримінальні провадження, приміром, за статтею 111–ю – державна зрада. Про це МІПЛ повідомили в СБУ, відповідаючи на інформаційний запит.

Після теракту в Оленівці Євсюкова відсторонили від управління колонією, понизили до рівня заступника начальника, а начальником поставили іншу людину.

Відзначимо, що військовослужбовці до Оленівки потрапляли напряму – їх сюди привозили одразу після взяття у полон, тоді як цивільні опинялися в колонії за рішенням місцевих окупаційних органів, у першу чергу УБОЗу. Після 24 лютого воно перебрало на себе лідерську роль карального органу (до того важливішим вважалося «міністерство держбезпеки»). Тож керівництво УБОЗ має прямий зв’язок з Оленівкою.

Очолює його Олександр Шептура. Він же заступник «міністра внутрішніх справ «ДНР». Відомо, що в жовтні 2013 року під час кадрових ротацій тодішнього підполковника міліції Олександра Шептуру призначили виконувачем обов’язків начальника управління кримінального розшуку у Донецькій області.

Та менш ніж за пів року, після окупації Донецька, Шептура перейшов на бік так званої «ДНР», а в 2015-му очолив тамтешній УБОЗ. За сім років Шептура дослужився до генерала-майора, а навесні минулого року отримував нагороду від керівника псевдореспубліки Дениса Пушиліна. Цікаво, що попри таку публічність, Шептурі вдавалося залишатися без уваги з боку українських правоохоронних органів. Підозру у державній зраді він отримав лише п’ятого серпня цього року, коли величезна кількість людей пройшла через жахи донецького УБОЗу.

Олександра Шептуру називають «правою рукою» так званого «міністра внутрішніх справ «ДНР» Олексія Дикого. А оскільки УБОЗ перебуває в структурі так званого «МВС», то Дикий також несе відповідальність за злочини проти затриманих українців. Він, до речі, і сам до початку збройної агресії Росії у 2014-му очолював донецький УБОЗ, а потім зрадив присязі і став «міністром». Він особисто коментував російським пропагандистам взяття в полон «азовців». Пекло Оленівки називав умовами, що відповідають Женевській конвенції, обіцяв «ретельне розслідування щодо азовців та суд».

Олексій Дикий – єдиний з усіх відповідальних за Оленівку, хто має вирок українського суду. У 2017 році його засудили до 12 років тюрми за «участь у терористичній організації».

Але представники «ДНР» – лише пішаки у великій шахівниці, де Євсюков і Якурнов – виконавці. З травня 2022-го росіяни встановили свою владу в тюрмі. На цьому наголошують практично усі опитані МІПЛ в’язні Оленівки. Переважна більшість із них зазначають, що в Оленівці були присутні представники Головного розвідуправління й Федеральної служби виконання покарань РФ, приміром, якщо людину вирішували перевести з Оленівки на територію Росії.

«Перш ніж посадити в автобус, ми проходили мінідопит – спілкувалися з людьми, які приїздили в Оленівку спеціально, не представлялися, приховували обличчя, говорили винятково російською мовою, українську не розуміли», – згадує Анастасія Рустамова, колишня військовополонена. Її з Оленівки перевезли в російський Таганрог.

«Приходив до нас керівник. Ми мали шикуватися біля бараку. Своє прізвище він не називав. А потім приїхав із кубанцями якийсь генерал. Ми бачили, що навколо було багато охорони, але імені його я не знаю», – говорить інший полонений.

Події в Оленівці – предмет розслідування на міжнародному та національному рівнях. Українські правоохоронці і прокурори вивчають зібрані за кілька місяців розслідування матеріали. МІПЛ готова надати отримані під час цього розслідування свідчення, адже дуже важливо, аби фігурантам провадження були оголошені підозри не за загальнокримінальними статтями, а за статтею ККУ 438 – «порушення законів та звичаїв війни». Це дозволить говорити саме про воєнні злочини, скоєні представниками окупаційних військ щодо українців. Зокрема, намагання позбавити військовополонених прав, передбачених Женевською Конвенцією про поводження з військовополоненими.

Із власних джерел МІПЛ відомо, що впродовж вересня – жовтня 2022 року з виправної колонії № 120 росіяни вивезли всіх військовослужбовців. Причому перемішували полонених щодня за алфавітними списками. Переважна більшість морпіхів, нацгвардійців, прикордонників, ймовірно, опинилися у місцях позбавлення волі на території РФ, зокрема у Ростовській та Волгоградській областях. Контакти з військовополоненим їхні рідні втратили. Що ж до цивільних, то їх продовжують утримувати в Оленівці.

Tweet