Столичний правоохоронець Микола Пациківський, ризикуючи власним життям, врятував з-під обстрілів понад 1000 українців

Майор поліції евакуйовував мешканців із Київських селищ Мощун, Мостище і Горенка, які знаходились у вогні від обстрілів російських окупантів. Спільно з колегами та волонтерами правоохоронець забезпечував людей гуманітарною допомогою та рятував поранених.

Микола Пациківський народився на Івано-Франківщині. Після закінчення школи переїхав у столицю, де здобув вищу освіту. Навчався на факультеті правознавство і правоохоронна діяльність у Київській академії управління внутрішніх справ. Службу починав з посади оперуповноваженого, далі працював слідчим. Зараз Микола перебуває на посаді старшого оперуповноваженого сектору кримінальної поліції відділу поліції № 2 Оболонського управління поліції.

Яким був для Вас ранок 24 лютого ?

24 лютого я не забуду ніколи… Мене підняли по сигналу «Тривога», як і усіх, хто причетний до лав поліції.  В ту мить я відразу подумав про рідних мені людей та відчув хвилювання за їхню безпеку. Ми з дружиною та доньками знаходились у нашому будинку у Київській Горенці, де почали відбуватись ворожі обстріли. Я намагався їх заспокоїти, адже паніка ні до чого хорошого не приводить. Снаряди окупантів руйнували десятки житлових будинків, але обстріли рашистів мене не зупинили і я помчав на службу.

Розкажіть про Ваші подальші дії у перші дні повномасштабного вторгнення?

У ці дні я виконував свої службові обов’язки та робив усе можливе, щоб зберегти життя громадян. Разом із колегами ми почали проводити евакуацію мешканців, які не встигли покинути свої домівки з Київських селищ Мощун, Мостище та Горенки. Ми привозили громадян до евакуаційних автобусів. Врятованих зустрічали медики та волонтери. Людям надавали необхідну допомогу і везли далі в більш безпечні міста України та до кордону. Ці населені пункти Київщини перебували у повній блокаді російських військ, але мене це не спиняло, бо знав, – люди чекають на допомогу. Нам вдалося вивезти з-під обстрілу понад 1000 громадян.

Що було найважчим особисто для Вас під час евакуації ?

Чесно кажучи, я нервував, коли мешканці відмовлялися виїжджати. Деякі громадяни не хотіли залишати своє помешкання заради майна. Зазвичай, це були люди похилого віку. У таких випадках я просив подумати про майбутнє їхніх дітей. Не варто ризикувати власним життям і життям своєї родини через матеріальні цінності, але змусити громадян виїхати ми не могли. Тож усіх, хто вирішив залишатись у своїх домівках ми намагалися забезпечувати гуманітарною допомогою, ліками та усім необхідним. Крім цього, внаслідок бомбардувань у селищах були загиблі та поранені. Пам’ятаю, як вкотре їхали надавати допомогу і за 2 метри від нас на узбіччі дороги почали розриватися боєприпаси. Але ми не зупинялися та їхали далі – до людей, які чекали. Якось в одному з будинків я знайшов жінку похилого віку, якій під час обстрілу осколком від снаряда пошкодило живіт. Вона стікала кров’ю та перебувала майже без свідомості від болю. Ми з колегами надали їй першочергову домедичну допомогу та доставили до медичного закладу.

Як підтримує вас родина?

Сім’я – найцінніше, що я маю. Це – дружина Євгенія та двоє донечок – 13-річна Ангеліна та 9-річна Ярослава. Мої рідні постійно телефонують, пишуть повідомлення, ми будуємо плани на майбутнє. Часто мені достатньо просто обіймів моїх близьких, щоб на серці стало легше. Ми з родиною впевнені, що наш могутній український народ скоро буде жити у вільній і мирній країні – нашій незламній та найкращій Україні!

Відділ комунікації поліції Києва