У кожній родині довкола мене є хтось, у кого виявили вірусну пневмонію. Це ж не COVID-19? Це нібито застуда, але у важчій формі. Хтось привіз її з Криму, а хтось навіть не уявляє, де захворів. Але в кожній родині є хтось, хто лікується зараз, кого виписали з лікарні або хто… помер. Це ніби та сама типова пневмонія, якою хворіє кожен хоча б раз у житті. Слабкість, кашель, субфебрильна чи висока температура. Хтось лікується вдома, аж доки відмовляють легені. Швидкі допомоги не встигають реагувати на всі виклики. На 19 машин припадає понад 40 викликів, які диспетчери розподіляють за терміном невідкладності.
Я боюся не тільки за себе, а більше за свою родину. Мій організм сильніший, ніж, скажімо, організм моєї матері, старшої за мене на 30 років. Я боюся не лікарні, а того, що обов’язок знайти мені ліки ляже важким тягарем на плечі моєї матері, яка не має сил і здоров’я вишукувати їх по всіх аптеках міста. Ліки від пневмонії наче є. Але за призначенням лікаря їх треба вміти знайти. З містечок у «столицю» з’їжджаються родичі пацієнтів, щоб придбати потрібні препарати.
Це схоже квест по аптеках у пошуках тих 12–15 найменувань, які можуть урятувати життя близької людини. Щодня фармацевти звітують, що все наявне, але кількість хворих збільшується стрімкіше, ніж їх можуть охопити можливості місцевого фармацевтичного заводу. Або розкуповують усе швидше, ніж машини встигають підвозити. Загалом ліки від пневмонії нині як гарячі пиріжки на вокзалі. Я не знаю більшого дефіциту за дефіцит медичних препаратів від клятої пневмонії.
У знайомій родині на пневмонію захворів лікар. Його госпіталізували, але місце йому виділили лише в лікарняному коридорі. Він, до речі, був задоволений і тим. В іншій родині після виявлення двосторонньої пневмонії жінку відмовилися госпіталізувати, бо в лікарні закінчилися ліжкомісця. Але в жінки майже всі родичі лікарі, тому відмову вони сприйняли спокійно, вважаючи, що допоможуть їй удома.
В іншій родині чоловік за допомогою давніх зв’язків домовився про комп’ютерну томографію легенів для дружини. Вона скаржилася на сезонне загострення хронічного остеохондрозу. Томографію змогли зробити лише на другу добу — і це за умови, що впливовий чоловік для цього залучив усі зв’язки. На КТ виявили 20% ушкодження легенів. Тобто те, що здавалося остеохондрозом, насправді виявилося пневмонією. Жінку за домовленістю госпіталізували. У переповнену лікарню. Місце в лікарні теж виявилося дефіцитним. За кілька діб госпіталізували й чоловіка. Вони вважають, що зробили все дуже вчасно, коли відсоток ушкодження легенів був іще незначним.
Діти також вчасно знайшли для батьків усі ліки за списком. Історія про давні зв’язки, які знадобилися в цій історії, майже легендарна для цієї родини. Більшість людей ставиться до ситуації доволі типово: лікуються вдома, доки мають сили самостійно дихати. Є ще один варіант: перевіритися на КТ у приватній лікарні. Але черга туди — на два місяці вперед. Люди займають чергу з четвертої ранку, у коридорах часті бійки хворих, які в такий спосіб іноді з’ясовують, хто за ким має стояти. І це в ситуації епідемії, коли треба якомога менше контактувати.
Для когось ці два місяці черг будуть останніми, бо для коронавірусної хвороби це надто великий проміжок часу. Моя подруга записала на КТ у приватну клініку всю родину, лише щоб випередити події. Інша приятелька придбала бактерицидну лампу для доньки, бо вважає її дієвою профілактикою. А головне — більшість не знає, що робити, бо офіційна медицина «республіки» звітує лише про хворих на коронавірусну хворобу, яких у рази менше, ніж в Україні чи Росії.
Дійсно, у нас зафіксовано лише 1240 випадків, із яких 800 осіб одужали. Дрібнички, правда? Але ніхто, зовсім ніхто не говорить про пневмонії, що лякають нетиповою картиною, відсутністю ліків і частими летальними випадками. Якщо говорять про померлого, то замовчують причину смерті. Навіть у випадку з композитором Дерським не зрозуміло: чи помер він від коронавірусної інфекції, чи внаслідок пневмонії. Але прощання відбулося без тіла і труни, що дуже схоже на ситуацію з «короною».
Довкола мене дуже багато хворих. Більшість із них запевняє, що в них звичайна застуда. У теплому й сухому жовтні та при температурі повітря понад 20°C. Я запитую: «Ви певні, що це застуда?». І судячи з відповідей, розумію, що поки що ніхто не звертався до лікарні, бо саме там бояться заразитися гіршим або сподіваються вилікуватися вдома самі.
Було би чесно писати про все це. Звітувати. Попереджати не про COVID-19, статистика якої не надто висока, а про засоби профілактики пневмонії, про симптоми й запобіжні заходи. Майже всі приватні гуртки та школи розвитку працюють. Звісно, без масок. Працюють театри, філармонії та ляльковий театр. На дитячих майданчиках граються діти. Маски вдягають лише в магазинах і транспорті. Там, де без них можуть не впустити. Але водночас люди бояться, мало що розуміють і дуже парадоксально сприймають ситуацію.
У дитячій лікарні лікар оглядав мою дитину без маски. І моя дитина була без маски. Інший лікар, який зазирнув у кабінет, також був без маски. Але водночас у стаціонарі запроваджено карантин, лікарня не приймає нових хворих, треба дочекатися того часу, коли скасують карантин, щоб потрапити на планову операцію.
Знаєте, у 2014 році було зрозуміло, що можна виїхати — і так зберегти життя собі та близьким. Було зрозуміло, що твій вибір — залишатися чи виїжджати. А зараз я не розумію, куди можна втекти. І не розумію, чому Росія не допомагає нам ліками, лікарями й апаратурою. Чому вона допомагає Сирії, але не робить нічого, щоб зберегти життя тим, хто колись обрав Росію, кликав Росію та вірить у Росію. І ще — невже з цим нічого не можна вдіяти? Невже не можна знайти ліків у достатній кількості, щоб уникнути ще й таких жертв цієї війни?
