Сьогодні – Цезар, завтра — ніщо! Імпічмент у Запорозькій Січі

Прикладів того, як людське прагнення влади, а ще більше її затяте утримання за будь-яку ціну визначають справжній хід історії, можна знайти скільки завгодно. Втім, не слід думати, що лише авантюристичні пройдисвіти або параноїдальні диктатори були творцями історії, нав’я зуючи себе в той чи інший спосіб простакуватим і слухняним народним масам. Швидко відчувши, чим пахне добровільне зречення бодай частини своїх законних прав на користь державної влади, суспільство заходилося вигадувати, яким чином ту саму владу можна скинути або поміняти. Причому цілком мирним способом: без переворотів, революцій і навіть парламентського мордобою. Один із них – процедура імпічменту.

У відставку не бажаєте?

Що й казати, але з поганими володарями нашим предкам було непереливки: монархи (а саме ця форма правління впродовж тривалого часу була найпоширенішою в європейській цивілізації) вважали персонами священними, а їхня влада – даною Богом. Тож якщо вередливі піддані не наважувалися псувати стосунків зі Всевишнім, рубаючи голови королям і князям, слід було подбати про більш законні способи запобігання урядовій сваволі.

Тому від початку невдоволені правлінням того чи іншого зверхника «низи» тренувалися в опорі не на ньому самому, а на комусь із його оточення. Легше це було зробити в межах тих політичних систем, де при монархові існували бодай якісь дорадчі або представницькі органи, з якими він мусив рахуватися у своїй діяльності: парламент, королівська рада, сенат тощо. Сучасне поняття «імпічмент» уперше з’явилося саме за таких умов: у XIV столітті палати англійського парламенту поділили між собою право віддавати під суд королівських міністрів, поміж яких було чимало фаворитів монарха.

Про ти недбайливих високопосадовців, яких доти міг карати лише король, відтепер могли висувати кримінальні звинувачення члени Палати громад, а власне суд вершила Палата лордів. Процедура парламентського імпічменту діяла не надто часто, але за кілька століть виробила в англійських політиків той етичний імператив, яким щиро захоплювався весь світ, наприклад, традицію добровільної відставки прем’єр-міністра й заразом усього правлячого кабінету у випадку програних виборів.

Без Божої санкції

Попри, здавалося б, давнішу англійську парламентарну традицію, класична форма імпічменту, проголошуваного монарху, сформувалася не на Заході, а на Сході Європи – в Речі Посполитій, до складу якої з 1569 року входили українські землі. Тут суспільство, а точніше його привілейована частина, – князі й шлях та – трактувало владу як право, хоч і надане Господом, але за їхньою згодою.

Обраний шляхетським сеймом король підписував зі своїм «народом» своєрідний контракт – Pacta conventa, в якому юридично закріплювалися обов’язки й права новоспеченого глави держави у сфері зовнішньої політики, фінансів, оборони, кадрових призначень і престолонаступництва. Перш ніж коронуватися, кандидат на престол, схвалений шляхтою, мав присягнути на дотримання цієї угоди, за виконанням якої стежили сейми наступних каденцій, а в перерві між ними члени верхньої палати парламенту – королівського сенату.

Чітке і всебічне узаконення компетенцій короля стало запорукою не менш чіткої процедури його усунення з трону у випадках, коли він прямо порушував чільні положення Pacta conventa або ж виявляв «професійну непридатність». Порушення процедури королівського імпічменту починалося з трикратного нагадування предстоятелем католицької церкви, сенаторами й шляхтичами-депутатами вінценосцю про його негожу поведінку. Тоді шляхта мала «право опору» аж до створення збройного союзу – конфедерації, що вже збройною рукою домагався детронізації короля-порушника.

Українська шляхта доволі швид ко засвоїла практику висловлення недовіри монархам-обранцям і невдовзі передала її своєму спадкоємцеві в естафеті державотворення – українському козацтву.

Запорозький імпічмент

Практика добровільно-примусо во го усунення ватажків степового лицарства від влади має, можливо, давніші витоки, ніж парламентарні вправи англійських аристократів і польської шляхти. Примітивні, але дієві та справедливі принципи військової демократії грунтувалися на тому, що кожен носій влади однаковою мірою наділений правами й відповідальністю перед загалом, який його обрав і погодився коритися його наказам.

У Козацькому Гетьманаті, щоправда, діяла лише частина успадкованої річпосполитської моделі – гетьман тут, подібно до короля, був виборним і підписував із мо нар хами-протекторами договірні статті, що окреслювали чільні заса ди дер жавно-політичного устрою. А ось із процедурою його законної відставки не склалося: протектори козацької держави повсякчас стимулювали практику нелегітимного позбавлення булави неугодних правителів.

Найпоширенішими засобами «підки лимової» політики були перевороти. Так було усунено від влади Івана Виговського, Юрія Хмельницького, Івана Брюховецького, Дем’яна Многогрішного та Івана Самойловича, тобто більшість козацьких полкових очільників. Лише двоє гетьманів добровільно зрікалися булави, маючи на те високі політичні мотиви: правобережний гетьман Михайло Ханенко в 1674-му і Петро Дорошенко в 1675-му. Тоді став кою зречення було при пинення кривавої громадянської війни і відновлення територіальної єдності Козацької Гетьманщини, пошматованої між Росією і Польщею.

Хоч як дивно, але, на відміну від «цивілізованішої» Гетьманщини, ста лу практику імпічменту виробила анархічна Запорозька Січ. Іноземці й подорожники, які з ХVІ століття за різними потребами відвідували Запорожжя, присвятили чимало рядків описам незрозумілих і дикунських, на їхній погляд, звичаїв січовиків, які безжалісно скидали неугодних кошових отаманів і старшин. Порушення питання про відставку / переобрання урядників відбувалося з початком нового календарного року або ж за потреби на сходці одного із січових куренів.

Приводи могли бути найрізноманітнішими: від воєнних поразок аж до підозри в підступних зносинах із ворогами січової республіки і, чого тільки не буває! – в порушенні одного з обов’язкових для січового старшини правил: бути неписьменним! Але самої військової вправності й хоробрості для очільників козацтва було замало, щоб лишатися на посаді. Ватажок мав бути не лише розумним, розважливим і справедливим, а ще й удачливим – його вояцьке щастя і талан, даровані Богом, поширювалися на всю січову братію.

Невдах, скинутих з урядів, примушували скласти клейноди, проводжаючи словами: «Покинь, скурвий сину, своє кошів’я, бо ти вже козацького хліба наївся! Іди собі геть, поганий сину, ти для нас неспособ ний!». Запорозькі закони не були писаними і регулювалися лише одним мірилом справедливості й доцільності: звичаєм. Кожне рішення кошової ради при цьому освячувалося сакраментальною формулою: «Так Бог і Військо хочуть!»

Попри позірно примітивну процедуру і мотиви запорозького імпічменту, в ньому втілювалися всі життєво необхідні для вояцької республіки потреби: природний відбір найкращого лідера, можливість йо го швидкої заміни і, головне, почуття персональної відповідальності ватажка за свої дії. Цікаво, що простота механізму аж ніяк не заважала тому, щоб довкола боротьби за владу розгорталися пристрасті, варті сучасних парламентських «коаліціад». Достатньо сказати, що один із найяскравіших провідників запорожців мазепинської доби Кость Гордієнко, який очолив Січ на початку ХVІІІ століття, обирався на посаду кошового отамана сім разів, посідаючи її з перервами з 1702 по 1728 роки!

Владу, як відомо, можна успадкувати, захопити й здобути аж ніяк не передбачуваним способом – часто-густо найдемократичніші режими здобували її, м’яко кажучи, не зовсім легітимним шляхом. Утім, з владою часто доводиться і розлучатися. Причому так само законно і мирно, так, щоб від цього не страждали ні держава, ні суспільство. Для суспільства це одна з найвищих проб громадянської зрілості – виробити такі механізми прощання керівника з владою, де найболіснішим моментом було б емоційне побажання запорожців: «Іди собі геть, поганий сину!»

Олексій Сокірко, Український тиждень

Читайте также: