Що роблять глави інших держав на вимоги терористів
Після того як Володимир Зеленський виконав одну із вимог Максима Кривоша, який захопив у Луцьку автобус із людьми, в соціальних мережах почалася дискусія. Мовляв, після такого кроку президент може почати говорити безпосередньо із керованими Росією бойовиками на Донбасі.
Чи реально це і як перші особи держав комунікували з терористами — в матеріалі Громадського.
Аналітикиня фонду «Демократичні ініціативи ім. Ілька Кучеріва» Марія Золкіна вважає, що не варто робити прямих порівнянь із ситуацією в Луцьку та переговорами з «Л/ДНР». Запис Зеленським відео на вимогу Кривоша — це окрема ситуативна реакція президента, який, можливо, не прорахував усіх дипломатичних наслідків.
«Ситуація із конфліктом на Донбасі — вона все-таки ширша. У нас є визнаний агресор, хоча президент всіляко намагається на тлі всіх цих мирних переговорів зайвий раз не називати Росію агресором. Але основний наш опонент — це Російська Федерація, з якою ми ведемо перемовини», — говорить Золкіна.
Але так само аналітикиня каже, що остаточно відкидати загрозу ведення прямих переговорів з «ДНР/ЛНР» також не треба: «Цієї весни така історія в нас уже була — коли намагалися створити так звану Консультативну раду, і там начебто мали бути якісь цивільні, невійськові, неполітичні громадяни, представники незрозуміло якого неіснуючого насправді громадянського суспільства з окупованих територій».
Олег Мартиненко, який був учасником миротворчої місії ООН в Боснії та Герцеговині (1999-2001) та у Косові (2002-2003), каже, що порівнювати Максима Кривоша з бойовиками на Донбасі не варто:
«”ДНР/ЛНР” — це незаконні збройні формування, які контролює Російська Федерація. Тероризм — це зброя тих, хто прагне отримати політичні поступки, але не може цього зробити самостійно. Я маю на увазі здобути перемогу в конфлікті».
Мартиненко зазначає, що нині вести діалог із окупованими територіями не варто. Спершу слід говорити з РФ. Але діалог із окупованими територіями можливий, і предметом цього діалогу буде, наприклад, демілітаризація та роззброєння окупованої території:
«Вони всі будуть із нами, із підконтрольною територією та українською владою, розмовляти. Тому рано чи пізно ця розмова відбудеться. Але питання в тому — на яких умовах?».
Переговори з терористами: міжнародний досвід
Більшість західних країн заявляють про заперечення ведення перемовин із терористами. Найчастіше пояснюють це таким чином: переговорний процес надає терористичним групам легітимності та стимул провадити ще активнішу діяльність. А задоволення вимог терористів, наприклад сплата викупу, не гарантує, що ті звільнять заручників чи припинять погрожувати зброєю.
На офіційному рівні про заборону на ведення перемовин говорять і лідери окремих країн, і деякі дослідники тероризму. На міжнародному рівні таких правил не фіксували. Єдиний виняток стосується не переговорів, а поступок терористам: у 2013 році країни тоді ще «Великої вісімки» (стала «Сімкою» після виключення в 2014 році РФ через анексію Криму) домовилися припинити виплату викупу терористам за заручників. На практиці ж від цих правил часто відступають.
Уряд Великої Британії таємно вів прямі переговори з Ірландською республіканською армією — організацією, яку Лондон називав терористичною. Навіть спроба вбивства прем’єра Джона Мейджора в 1991 році не стала на заваді прямій комунікації. Через сім років сторони укладуть Страстноп’ятничну угоду про перемир’я.
Ізраїль, який загалом виступає проти переговорів із терористами (як під час теракту на Олімпіаді-1972 в Мюнхені), в 1993 році вів перемовини з Організацією визволення Палестини, яку вважає терористичною. Її результатом стало укладання угод в Осло, спрямованих на врегулювання ізраїльсько-палестинського конфлікту.
Укотре проблема комунікації з терористами постала внаслідок діяльності «Ісламської держави» на Близькому Сході. Так, у 2014-му Франція та Іспанія заплатили мільйони доларів за визволення своїх журналістів і гуманітарних працівників із полону ІДІЛ у Сирії. А, приміром, Японія в 2015 році відмовилася платити 200 мільйонів доларів терористам за звільнення двох громадян — і їх стратили. Із часом це спонукало уряди держав переглянути безкомпромісну позицію щодо терористів. Так, у 2015 році США дозволили ведення переговорів із терористами, «щоб спробувати гарантувати безпечне повернення утримуваних людей». Але політика відмови в поступках терористам збереглася.
Перші особи держави й терористи
Прикладів, коли перші особи держави долучаються до перемовин із терористами, дуже мало. Але вони є.
Під час теракту в російському Будьоновську в 1995 році з лідером чеченських терористів Шамілем Басаєвим фінальні переговори вів тодішній прем’єр-міністр Росії Віктор Черномирдін. Він же пообіцяв їм гарантії безпеки, що російська преса назвала «безпрецедентним кроком». Саме після втручання Черномирдіна Басаєв звільнив заручників. А попередня спроба штурму лікарні, де перебували терористи, завершилася загибеллю понад 120 людей.
А вже в 2019-му про наміри провести у своїй резиденції переговори з «Талібаном» (визнаним терористичним угрупованням на рівні ООН) заявив президент США Дональд Трамп.
Спершу він відмовився від цієї ідеї, пояснивши це причетністю талібів до вбивства американських військових. А потім — після підписання «Талібаном» мирної угоди з урядом Афганістану — раптом поговорив телефоном із ватажком талібів.
Дзвінок Трампа став першим в історії США прямим контактом глави держави з «Талібаном». Щоправда, про виконання вимог талібів чи звільнення заручників тоді не йшлося, а просто про хід перемовин із талібами загалом — до якого, втім, Трамп раніше безпосередньо не долучався. Після цього про розмови президента США з «Талібаном» Білий дім не повідомляв.
Що кажуть дослідники?
Дослідники, які виступають проти, послуговуються вже згаданими двома аргументами: 1) переговори з терористами спонукають їх до ще більшого тероризму; 2) переговори з терористами надають їм легітимності.
«Низка нещодавніх досліджень не змогла знайти кореляцію між політикою конкретної країни щодо заручників та ймовірністю, що її громадян буде викрадено», — стверджує виконавчий директор Комітету із захисту журналістів Джоел Саймон, який виступає за ведення переговорів.
Одне з таких досліджень здійснили в 2016 році дослідники Техаського університету. Вони проаналізували випадки викрадення людей у трьох групах країн (які йшли на поступки терористам і які не йшли) за період із 1978 по 2013 рік. З’ясувалося, що успішні перемовини заохочували терористів до ще більшої кількості викрадень людей. І результат не залежав від того, чи виконують уряди їхні вимоги, чи ні.
Німецький фахівець із питань тероризму Пітер Ньюман вважає, що уряди можуть вести переговори з терористами, але для цього вони мають створити відповідні умови. Тут слід зазначити, що Ньюман розглядає випадки, коли терористами є організовані групи, що намагаються досягти певної політичної мети, але для цього вдаються до насилля.
Для Ньюмана «відповідні умови» передбачають відповіді на три запитання: з ким конкретно мають вести переговори (чи є людина, яка виступає від імені терористів, їхнім реальним представником, чи ні); коли саме починати перемовини (вловити момент, коли на це готові терористи); і як саме організувати переговорний процес?
Автор: Олег Павлюк, Тетяна Безрук; ГРОМАДСЬКЕ
