Я ледве не загинула від отруєння чадним газом. Ось як це вплинуло на моє життя

– Які основні ознаки отруєння?

– Від чадного газу відразу падає тиск, а загальний стан різко погіршується. Відчувається запаморочення, тіло стає ватним, починають відмовляти нирки (це в результаті дало мені ускладнення на серце). Людина не може рухатися та нормально говорити. Причому якогось специфічного запаху від чадного газу немає, тобто важко зрозуміти, що такий дивний стан викликаний якоюсь побутовою проблемою.

– Що треба робити, коли таке сталося?

– Я пізніше вже вивчала це питання й з’ясувала, що таке трапляється дуже часто і, на жаль, непомітно. Перше правило – це відкрити всі вікна, щоб були протяг і чисте повітря. Треба пити багато води та одразу звертатися в лікарню. Чадний газ має властивість склеюватися з білком (гемоглобіном), через що той перестає вільно рухатися в крові. Чим більше газу, тим швидше ця реакція відбувається, і людина просто помирає в середньому протягом декількох годин. Тут важливо встигнути вчасно очистити кров від стороннього компоненту, інакше шансів не буде. Взагалі, щоб вберегти себе та сім’ю від подібних випадків, є надійний спосіб – поставити датчики чадного газу у приміщенні.

– Чи розуміли ви тоді, що коїться?

– Ні, спочатку ніхто не міг зрозуміти, що з нами таке, навіть лікарі. Вже потім, після численних аналізів та проби води з дому, з’ясували, що це був чадний газ і його випари. До того ж, коли прочищали труби, туди могла потрапити ще й якась хімія. Мама сама казала, що не усвідомлювала, що відбувається, але бачила свою 14-річну дитину майже без свідомості та скоріше відчувала, що щось не так. Я вважаю, що нам сильно пощастило, це був джекпот.

– Вас забрали до лікарні – що відбувалося там?

– Коли я прийшла до тями, то не могла зрозуміти, що коїться. Пам’ятаю лікарів і кіпіш коло мене, у руку встромлена голка, я підключена до якогось апарату. І стоїть у дверях реанімації тато. Всі йому наказували вийти, а я дивилася в його очі і не розуміла, чому бачу там такий дикий страх і переляк. Як пізніше нам розповідали лікарі, рахунок йшов просто на хвилини, тому що коли приїхала швидка, я була вже на межі життя та смерті. Мене відразу почали колоти, тиск впав до 60/40, а ймовірність того, що ми виживемо була мінімальна.

Мама легше перенесла отруєння, вона тільки бовталася у воді, коли мила посуд, тож менше чадного газу через шкіру потрапило у організм. А я у тій воді купалася. Напевно, ще й дитячий організм більш вразливий до таких потрясінь. Але що я знаю точно – нам вдалося врятуватися тільки за рахунок того, що вчасно приїхала швидка. Тільки завдяки цьому.

– Як проходив ваш реабілітаційний період?

– В реанімації я провела ще десь тижні три: в мене постійно брали аналізи, ми пили дуже багато очисних препаратів. Це отруєння дало ускладнення і на серце, і на печінку, і на нирки, і взагалі на весь дитячий організм. Тоді я блискавично схудла на 10 кілограмів, тому що нам нічого не можна було їсти. Щоб очистити організм, ми півроку сиділи на дієті, харчувалися тільки вівсянкою, бананами та киселем – ненавиджу його. Потім поступово почали включати у раціон відварену курятину та щось на пару.

Пам’ятаю, що були поколоті всі пальці, тому що декілька разів на день брали кров на аналізи. А ще з вени на зап’ясті, тому що вище все було підключено до крапельниці – а це ще те задоволення, дуже боляче. Але я думаю, що вийшла з ситуації з легкими наслідками, бо в мене тільки почалася серйозна тахікардія, коли серце в спокійному стані починало швидко стукати. Але це було тимчасово, зараз усе в порядку.

Найсильніше моє враження – повернення додому. 8 квітня, коли нас забрали до лікарні, все було таким сірим, дерева ще стояли без листя. Коли ж нас виписали, я зайшла у двір нашого будинку, а листя вже розпустилось, виросли тюльпани, травичка десь позеленіла. З’явилася думка, яка тепер зі мною назавжди: «Я могла цього не побачити». Здавалося б, це елементарна річ, на яку зазвичай не звертаєш уваги, але насправді це був потужний ляпас – лише випадок вирішив, що ми будемо жити.

– З’ясувалося, що не так було з газом?

– Досі невідомо, що стало причиною. Я тільки знаю, що тато викинув газову колонку – коли нас виписали з лікарні, дома вже стояв бойлер. У нас є припущення, що неправильно підключили колонку після чистки, у результаті чого весь газ не виходив на вулицю, а накопичувався в будинку. Але ніхто цю інформацію не підтвердив.

– Ви пишете про «світло в кінці тунелю». Що ви відчували?

– Біле світло в кінці тунелю – це не вигадка, яку придумали режисери. Я теж так думала, але коли приходила до тями, у мене було внутрішнє відчуття, що я рухаюсь кудись вперед до біло-жовтого ореолу. Це така незабутня картина, яка в твоїй свідомості буде на все життя – коли ти йдеш вперед на світло, все йдеш-йдеш, а потім відкриваєш очі та не розумієш, де опинився. У мене було відчуття, що я десь у тілі, але воно вже не моє. Це можна порівняти з тим, коли ти глибоко спиш і знаходишся в іншій реальності, а коли відкриваєш очі – повертаєшся у свою.

А ось «все життя промайнуло» – такого не було. Я думаю, що подібне відбувається з тими, хто стрибає з парашутом, а той не відкривається. Тому що у цій ситуації маєш час, щоб усвідомити події. В моєму випадку все сталося настільки швидко, що часу між втратою свідомості та лікарнею не існувало.

Мені здається, що це свого роду клінічна смерть, тому що моє тіло не належало мені, я його абсолютно не відчувала. Я перебувала десь там, на рівні душі, а вже відкривши очі зрозуміла, що повернулася. Напевно, є якесь розмежування.

– Як ви психологічно пережили ці події?

– Коли я ще лежала у лікарні, то не було страху, як і розуміння того, що трапилося. Я пам’ятала, як пішла до ванни, як приїхали лікарі, як я відкриваю очі вже в палаті. Може, це захисна реакція організму, психологічний блок, але я знала тільки, що якимось чином отруїлася. Мені розповідали про всі ці події, але особисто у мене цих спогадів не було, тому вони здавалися не такими моторошними. Лише через місяць я почала поступово згадувати, що відбулося. Але найбільше злякався, звичайно, тато – він потім зізнався, що найстрашніше для нього було одночасно втратити і дружину, і дитину.

Конкретне усвідомлення прийшло років через п’ять, коли мій молодий знайомий помер від онкології. Йому був 21 рік і все сталося надто швидко. Спочатку у нього виявили й вилікували один тип раку, потім з’явився другий – його ніби теж подолали, але згодом з’ясувалося, що є ще й третій. Хлопець згорів миттєво. На похороні я згадала, що відбулося зі мною, і найбільш ясно зрозуміла – мені дали шанс пожити і треба його використати на повну. Тоді ж прийшло й розуміння того, що колись буде смерть. Настав такий період, коли я не могла в голові укласти, що колись помру і мене більше не буде. Було страшно, виникало питання: «А який тоді сенс?».

Тоді я почала пошуки сенсу, щоб зрозуміти, у чому моя місія в цьому житті. Почали зустрічатися більш усвідомлені, ніж я на той момент, люди. Я почала багато читати, знову відкрила Біблію, вивчала буддизм і те, як і хто трактує життя та смерть. А ось це усвідомлення, що ти можеш хотіти прожити сто років, але не факт, що вийде, дало мені сили втілювати мрії в життя без якихось бар’єрів чи зайвих страхів. Всі речі, які «мої», вони зі мною стануться.

– Як це вплинуло на ваше подальше життя?

– Через це, напевно, я дуже сильно люблю життя. Так, я планую, чого хочу для себе через п’ять або десять років, але не зациклююся на цьому. От багато людей мріють дожити до ста та закінчити життя на Мальдівах, але всесвіт вирішує трішки по-іншому. Ти можеш мріяти про що завгодно, а потім все змінюється. Немає можливості відкладати, оцього «хай потім». Є сьогодні. Найкращі місце та час – тут і зараз.

Можеш щось змінити – зміни. Не можеш – прийми життя як великий дар. Мало хто це цінує, тільки якщо трапляється якась неприємна ситуація. Я часто читаю історії людей, які перенесли онкологічне захворювання – як у них змінилася свідомість, як вони стали любити життя. Читаю і думаю, чому у здорових таких думок немає. Чому так людина влаштована, що для усвідомлення краси та вагомості життя її треба стукнути по голові. Мені б дуже хотілося, щоб кожен усвідомлював цінність існування без усіляких поштовхів у вигляді катастроф, хвороб, аварій, криз.

У якийсь момент я зрозуміла, що живу в суспільстві поруч із людьми й можу бути для когось корисною. Треба зробити все, що у моїх силах стосовно себе, близьких людей. А буде завтра – буде вау!

– Розкажіть про проект «Zdai Blood», яким ви займаєтеся.

– Він – це усвідомлення того, що я в силах комусь допомогти. Ми з моєю одногрупницею та подругою Настею Магеррамовою на четвертому курсі вирішили, що будемо разом робити якийсь соціальний проект для дітей. Паралельно з тим наша викладачка розповідала про донорство крові, тому що сама часто її здавала. До цього ні я, ні Настя з цією потребою не стикалися. Приблизно у той же час завідувачка Центру дитячої кардіології та кардіохірургії вирішила звернутися до студентів КПІ, тому що с початком війни на Донбасі кількість донорів крові різко зменшилася, а її запаси потрібні щоденно. На рік у центрі кардіології відбувається близько 3-4 тисяч операцій на серці.

Нам це дуже відгукнулося й ми почали робити акції під назвою «Zdai Blood» та збирати донорів – спочатку це були два дні на декілька місяців, по 100-120 людей. А потім зрозуміли, що варіант допомагати щотижня більш ефективний. Але був дикий страх – чи зможемо ми це витягнути, чи прийде хтось взагалі. Але як не зараз, то коли? На самому початку інколи міг прийти й один донор, але навіть він – це велика перемога. Потім система почала працювати й за четвергами пішли вівторки. У травні проекту виповнюється три роки.

– Чому ви вирішили поділитися цією історією? Адже до 8 квітня цього року мало хто знав про це.

– Зазвичай я не розповідаю про це й не кажу при першій зустрічі: «Знаєте, я отруїлася чадним газом і пережила це. А ще бачила світло в кінці тунелю». Також мало хто з мого близького оточення про це знав, я намагалася не акцентувати. Є частина людей, які дізнаються про мою ситуацію й починають змінювати своє життя. Але більшість просто співчуває.

Цього року просто збіглися деякі обставини та я зрозуміла, що минуло вже 11 років. Отак ніби живеш і не замислюєшся, а потім розумієш, що цього часу могло і не бути. Цього разу в мене було дуже гостре відчуття, що я хочу цією історією поділитися. Що якщо я це зроблю, то це явно прочитає якась сотня людей і комусь це відгукнеться. Хтось сяде і замислиться: «А чого я не ціную те, що в мене є?». Якщо це спрацює хоча б для однієї людини – це вже буде велика перемога.

Автор:  Дарина Власенко; Platfor.ma