Які міфи та дурню беруть російські пропагандисти для війни з Україною зі сталінських часів

Невдовзі після закінчення Другої світової переважно на сході України почали поширюватися чутки про передачу УРСР у «зовнішнє управління» Сполученим Штатам. Від американських імперіалістів радянські люди могли чекати будь-якої підлості (що стосується і нинішніх реалій). Найгірше те, що вони з легкістю вірили у злочини сусідів чи добрих знайомих «неправильної» національності, українців в тому числі

Про радянські міфи, що ожили в сучасній Росії, у виданні  «Нова газета Європа» розмірковує історик Михайло Міцель

З розвитком технологій інформаційний порядок денний дедалі більше інфікується міфами та теоріями змови. До Росії (втім, не тільки до неї) це стосується повною мірою. Ряд міфів при цьому має циклічний характер, а деякі у вигляді чуток активно циркулювали ще у сталінському СРСР. Зрозуміло, з поправкою на реалії та персоналії тієї доби. У цьому контексті особливий інтерес представляє книга американського історика і архівіста Михайла Міцеля, що вийшла в 2023 році, «У пошуках цапа-відбувайла: фобії пізнього сталінізму в Україні (1944–1953)».

Автор фокусується на антисемітських «страшилках», які активно розганяються в останні роки життя вождя; але багато необережних висловлювань, зафіксованих «пильними громадянами» 70 і більше років тому, нагадують сучасні російські сюжети на кшталт фантазій про «бойові комарі» або пошук українського (як варіант — ізраїльського) сліду трагедії в «Крокус Сіті холі».

Про радянську версію «кривавого наклепу», «замах» єврейки на маршала Жукова, американські бомби з «чумними мухами», а також про те, як народний образ Пригожина та гасло «можемо повторити» римуються з міфами пізнього сталінізму, у виданні поговорили з Михайлом Міцелем.

Михайло Міцель. Фото: Алла Шпіцбург

Америка та пиріжки

— Михайле, невдовзі після закінчення Другої світової переважно на сході України почали поширюватися чутки про передачу УРСР у «зовнішнє управління» Сполученим Штатам. Що послужило тригером подібних вигадок?

— Влада пояснювала циркуляцію чуток економічними причинами — «труднощами, пов’язаними з постачанням продуктами, що погіршилося». У різних районах на зустрічах із агітаторами зазвучали питання на кшталт:

«Чи правда, що з 1 січня Україна буде підпорядкована Америці?»

«Чи правда, що Рузвельт запропонував товаришу Сталіну передати Україну в концесію (договір, укладений державою з приватним підприємцем, іноземною фірмою на експлуатацію промислових підприємств, земельних та інших угідь. — Прим. ред. ), і товариш Сталін нібито погодився за умови, що молодь з України заберемо, а залишимо лише старих людей?»

Агенти Міністерства держбезпеки УРСР фіксують у повоєнному Ворошиловграді ( радянська назва Луганська. — Прим. ред. ) таку репліку:

«Я сьогодні чула, що Україна відходить Америці чи Англії і приїжджають сім’ї з-за кордону, це вже точно знаю».

— Відомо, що нерідко винуватцем продовольчих (і не лише) проблем у СРСР масова свідомість «призначала» традиційного цапа-відбувайла — євреїв.

— Євреї були першопричиною всіх бід: повоєнної розрухи, найгострішої житлової кризи, злиднів, нестачі продуктів і, зрозуміло, голоду 1946–1947 років. Так, у серпні 1945 р. пройшла чутка про те, що «банда в Кривому Розі, що складалася з євреїв, крадучи російських дітей, вбивала їх, а з дитячого м’яса виготовляли пиріжки».

Це було розширене тлумачення класичного «кривавого наклепу», присвяченого Песаху (звинувачення євреїв у вбивстві людей інших віросповідань, головним чином християн, для використання їх крові в ритуальних цілях. — Прим. ред.): тут немає ритуального підтексту, а базарні пиріжки — все ж таки не великодня маца.

Характерно, що подібні історії про «єврейські банди» передбачили реальний голод, що настав незабаром. Лише у першій половині 1947 р. на півдні України зафіксували 130 випадків канібалізму, а від дистрофії померло 101 637 осіб.

На схилі років Хрущов згадував:

«Хоча я переконував… що Україна потребує допомоги, але лише ще більше збуджував у Сталіні гнів. Ми нічого із Центру не отримали. Пішов голод. Почали надходити сигнали, що люди вмирають. Подекуди почалося людожерство».

Проте антисемітські міфи «канібальської спрямованості» поширювалися по всьому Союзу, і Москва — не виняток. Як пишуть автори книги «Небезпечні радянські речі. Міські легенди та страхи в СРСР», 1950 року столицю радянської імперії хвилювали чутки про суд над євреями-канібалами. Історія обростала моторошними подробицями: нібито викрадена дитина була знайдена в таємній кімнаті з перерізаною шиєю. Кров, на думку «джерел», була потрібна для ліків, а м’ясо дітей йшло на продаж.

Поголос розніс, що з сотні обвинувачених «росіян лише троє», решта — євреї. На відміну від Кривого Рогу, москвичі були налаштовані виключно кровожерливо і рішуче — біля будівлі одного з районних судів зібрався натовп, який був готовий лінчувати «дітовбивць». Влада насилу переконала спраглих крові городян, що тут судять карного злочинця, який не має жодного відношення до «справи канібалів».

Жуков та Пригожин

— Окремий сюжет у радянській міфології — протистояння чесних офіцерів авторитарному правителю. У 1940-х — на початку 1950-х цим офіцером (точніше, маршалом) був Жуков, у сучасній Росії  дрібніші фігури — Гіркін-Стрєлков, Пригожин та інші. Хоча останнім і не приписують прямої опозиції президенту РФ, на відміну від «маршала перемоги», який нібито навіть втік від Сталіна до Америки.

— Зрозуміло, війна посилила роль армії у житті суспільства, а особливою популярністю користувався маршал Жуков, який (на думку інформантів) пропонував «заселити Кремль інвалідами Вітчизняної війни» та протистояв товаришу Сталіну, якого «з роботи зняли».

Юдофобські наративи були важливим компонентом під час реконструкції «історичних» сюжетів. Як 1918-го до Леніна, так і 1945-го у Жукова нібито стріляла якась єврейка, дружина одного з керівників партії, на знак протесту проти «передачі України для заселення євреями».

«Жуков нещодавно був у гостях у Сталіна і в розмові з ним заявив: ми перемогли, нам тепер ніхто не страшний, але життя наше покращиться лише тоді, коли ми знищимо жидів, — розповідав у січні 1946 р. слюсар залізничного депо ст. Смородине Макаренка. — Коли Сталін сказав Жукову, що не можна викривляти ленінську лінію, Жуков відповів: вона вже викривлена. Присутня дружина Сталіна вистрілила в Жукова, який після поранення заявив, що полетить в Америку і з’явиться війною на Радянський Союз».

Іншу, більш динамічну версію, з великою кількістю пострілів та усуненням вождя від влади озвучила «досвідчена» вихователька дитячого будинку в Дніпропетровській області Лесюкевич (серпень 1945 р.):

«Я чула по радіо та читала в газеті, що на нараді в Кремлі, де були присутні тт. Сталін, Жуков, Конєв та інші, дружина одного з керівників партії вимагала, щоб Кремль був заселений лише євреями, Жуков став заперечувати, наполягаючи на заселенні Кремля інвалідами Вітчизняної війни. У відповідь на це дружина керівника партії вистрілила в Жукова і поранила його в руку.

Тов. Жуков пострілом убив цю жінку. Після цього поїхав до Англії. Після випадку уряд Радянського Союзу відсторонив вождя від керівництва і на його місце призначило тов. Жукова, який розпочинає виконання обов’язків після повернення з Англії».

Через кілька років сюжет про Жукова збагатився новими деталями, тепер уже він відлетів разом із маршалами Толбухіним та Рокоссовським до Америки.

У листопаді 1947 р. службовець Ворошиловградського горхарчторгу В. Апполоніков заявив:

«Де зараз знаходяться Жуков, Рокоссовський, Толбухін, адже це найкращі будівельники війни (саме так. — Прим. ред. ) , і вони не могли миритися з таким становищем у нашій країні і виїхали до Америки. Якщо почнеться війна, вони звільнятимуть російську землю від червоного імперіалізму, від єврейської влади».

Маршал Жуков був головним носієм «доброї» основи в народній міфотворчості перших повоєнних років: йому притаманна любов до простих людей, він ненавидів євреїв, комуністів, колгоспи та Сталіна. Почасти запит на справедливість та солдатську прямоту став чинником популярності недавнього “героя” наших днів Євгена Пригожина; принаймні, до заколоту, згідно з опитуваннями «Левада-центру», багатьом росіянам «кухар Путіна» здавався «борцем за правду» та «справжнім лідером».

Можемо повторити

— Повернімося до батька народів, до якого майже дві третини громадян РФ ставляться сьогодні «з повагою» чи з «симпатією та захопленням». Останні згадки про епізод зі стріляниною у кабінеті вождя з’явилися у березні 1953 р., у дні скорботи після смерті Сталіна. Запорізьке обласне управління МДБ зафіксувало висловлювання В. Павленка, мешканця села Пологи:

«Після війни генерали відвідали його [Сталіна] дачу. Жуков почав у присутності його дружини говорити, що за поведінку євреїв у грізну для країни годину [їх] непогано було б переселити до Палестини і нехай вони там живуть. Під час цієї розмови його дружина висунула шухляду столу, вийняла револьвер і намагалася застрелити Жукова, але його колега Рокоссовський випередив її, і зробленим пострілом її було вбито».

Смерть Сталіна поклала край байці про стрілянину в його кабінеті, оскільки навіть вкрай обмежені люди почали сприймати цей сюжет як анахронічний. Усі, хто стежив за новинами, переконалися, що Жуков повернувся з Америки.

— Можлива війна так чи інакше фігурує у багатьох коментарях. Вочевидь, вона сприймалася як «звільнення російської землі від червоного імперіалізму», а й була головним страхом радянських обивателів?

— Безумовно, привид війни в очах багатьох співгромадян набув тоді реальних обрисів. У липні 1947 р. Полтавський обком фіксував чутки про те, що невдовзі Америка оголосить війну СРСР, або в іншому варіанті — Америка, Туреччина та Греція вже воюють із Радянським Союзом. У селах шепотілися, мовляв, Туреччина та США напали на нас, у Кременчуці висадили повітряний десант, а до Крюкова прибувають ешелони поранених. В одному з районів Сумської області вірили, що Америка вже бомбардує радянські міста, але поранені надходять не до Крюкова, а до Одеси.

Абстрагуючись від надуманих подробиць, у певній логіці розповсюджувачам подібних міфів відмовити складно. Кам’янець-Подільський обком у жовтні 1947 р. зафіксував такі висловлювання мешканців Проскурова:

«Тепер у нас на Заході немає друзів. Європа живе краще за Росію, і Радянській владі там ніхто не радий. Якщо Америка та Англія захочуть щось зробити, то Росія не в змозі зараз із ними впоратися, бо народ такого порядку, як у нас, не захоче. Ніхто не любить колгоспів, і тому Америка може нас спокійно захопити».

В черговий раз міф про напад Америки сплив у квітні 1950 р., коли в районі Лієпаї збили літак ВМС США В-29 (у Вашингтоні заявили, що був збитий приватний борт, який прямував до Швеції).

Електрик Сергій Ситник вже смакував майбутні подвиги:

«Мабуть, доведеться ще раз піти воювати, бо Америка викликає на це… Я був у Берліні і, мабуть, буду в Нью-Йорку».

Власне це не дуже відрізняється від актуального в сучасній Росії гасла «можемо повторити».

Чотири баки мух, бліх та павуків

— Зі смертю вождя страх перед майбутньою війною (і її позитивним для СРСР результатом) лише посилився. Але не варто думати, що тривоги радянського народу були пов’язані виключно з геополітичними підступами Заходу.

Наприклад, Харківський обком партії повідомляв:

«Незважаючи на посилення агітаційно-масової роботи серед населення, у деяких районах міста поширюються провокаційні чутки про те, що від Сонця відірвалася якась маса, яка летить у напрямку до землі, долетить через 2–3 роки і все знищить. Тому нема чого даремно працювати над відновленням народного господарства та здійсненням нового п’ятирічного плану».

— Гадаю, подібний слух мав усе-таки дуже обмежене ходіння. На відміну від надпопулярних міфів про отруйників та розповсюджувачів інфекцій. Як випливає з вашої книги, вони були в ходу навіть до справи лікарів.

— Іноді цей середньовічний антисемітський міф накладався на нові публікації в радянській пресі про бактеріологічну зброю США. Тоді виникала справа, про наслідки якої у серпні 1951 р. повідомляло, наприклад, УМДБ Кам’янець-Подільської області. Серед 11 заарештованих були Герш Остатнігрош і Мотель Шаміс – працівники кравецьких майстерень Проскурова – факт, що викликав до життя воістину фантастичну теорію:

«З агентурних даних та матеріалів відомо, що… серед населення поширювалися провокаційні чутки про те, що група євреїв (арештованих органами МДБ), підтримуючи зв’язок з Америкою, отримувала в посилках збудники хвороб – рак, туберкульоз та ін., та поширювала їх серед населення шляхом зараження одягу, який шився на замовлення в пошивальних майстернях, де працювали Останігрош та Шаміс».

Карикатура періоду «справи лікарів»

Зрозуміло, «справа лікарів», що розгорнулася взимку 1953 року, лише спонукала вигадки середньовічного штибу. Ужгородським гарнізоном, наприклад, гуляла така історія:

«У нас приїхав з відпустки один офіцер з Ленінграда, який розповів, що там таке саме твориться. Євреї заражали порожнину рота на рак. Рак обличчя поширювали через пудру, і більшість офіцерського складу їм вражена. Вбивали дітей у лабораторії і кров заражали різними хворобами».

Вчителька з Полтави розповідала, як євреї у міському військкоматі Харкова заражали допризовників туберкульозом:

«Вони працювати не хочуть і ненавидять росіян. Між ними та американцями різниці немає. Ті вражають у Кореї зараженими комахами, а ці отруюють радянських людей».

Зверніть увагу на останню фразу – вона має свою передісторію.

Протягом 1952 року в радянській пресі з’являлися матеріали про те, як американські імперіалісти в Кореї скидають бомби з «чумними мухами», розкидають з літаків «жовте листя, уражені бактеріями», писали навіть про «чотири баки мух, бліх і павуків, заражених бактеріями».

Все це виявилося не просто пліткою. Вже після смерті Сталіна у службовій записці на ім’я Берії радник військово-медичної служби в корейській народній армії лейтенант Селіванов повідомляє, що сприяв північнокорейським товаришам у створенні місць зараження. Принагідно інформуючи, що жодної бактеріологічної зброї американці не застосовували.

“Сімейний портрет єдинокровки”. Журнал “Перець”, № 19 1982 рік. Художник С. Герасимчук

Через сім десятиліть євреї поступилися роль отруйників українцям, причому, як і за Сталіна, концепцію було спущено зверху.

Спочатку генерал-лейтенант Конашенков звинуватив Україну в розробці біологічної зброї на базі секретних лабораторій, потім глава МЗС Сергій Лавров заявив про нібито створювану Києвом етнічно орієнтовану біологічну зброю.

Потім на сцену вийшов російський постпред в ООН Василь Небензя, який розповів про «бойових комарів», які використовуються для зараження військовослужбовців РФ небезпечними інфекціями. Міністерство оборони Росії у свою чергу заявило, що Україна планувала поширювати особливо небезпечні патогени через кажанів та перелітних птахів. І, нарешті, сам Путін заговорив про існуючу в Україні мережу «з десятків лабораторій, де під керівництвом та за фінансової підтримки Пентагону проводилися… експерименти із зразками коронавірусів, сибірки, африканської чуми свиней та інших смертоносних захворювань».

Палички та бацили

— Ну, від американських імперіалістів радянські люди могли чекати будь-якої підлості (що стосується і нинішніх реалій). Найгірше те, що вони з легкістю вірили у злочини сусідів чи добрих знайомих «неправильної» національності. Причому це було притаманно всім регіонам СРСР. 

Декілька років тому співголова російського науково-освітнього центру «Холокост» Алла Гербер згадувала 1953-й — свій будинок у центрі Москви, поряд з яким була аптека, де працював провізором Арон Мойсейович. До цієї тихої, милої людини завжди було паломництво матусь із сусідніх дворів — усі користувалися його крапельками, мазями та мікстурами. Наступного дня після публікації у «Правді» статті про «лікарів-отруйників» ці матусі витягли нещасного провізора через конторку і почали бити його.

«Брати-розбійники». Журнал “Перець”, № 15, 1975 рік. Художник І. Олександрович

— Історія, на жаль, цілком типова. У згаданій книзі «Небезпечні радянські речі. Міські легенди та страхи в СРСР» наводиться бродячий сюжет, вкрай популярний у березні 1953 року в різних куточках неосяжної країни:

«Вчителька (єврейка) вигнала дівчинку із класу за витівки. Та сховалась за бак із кип’яченою водою і побачила, як вчителька вийшла з класу, пройшлась коридором і, не бачачи нікого, підійшла до бака і кинула у воду якийсь предмет на кшталт котушки. Коли вона пішла, дівчинка, запідозривши недобре, пішла до учительської і розповіла про це. Воду відправили до лабораторії і знайшли в ній туберкульозні палички».

Ті ж дослідники – Олександра Архіпова та Ганна Кирзюк – цитують сільського вчителя з Томської області Миколу Мартинова, який озвучив історію, що нібито сталася в сусідньому селі:

«Ще чув, теж нібито в Підгірному одна з вчительок-євреїв видалила одного учня із класу. Учень сховався у гардеробній. У середині уроку ця вчителька вийшла нібито з класу і висипала у бак із водою якийсь порошок. Учень повідомив директора чи там кому слід. Запросили лікаря, який приїхав із Томська, теж єврея. Він під час аналізу води нічого підозрілого не виявив. Було запрошено іншого лікаря, теж з Томська, який виявив у воді бацили бруцельозу».

Бандерівці та сіоністи

— Знову перенесемося в наш час. Згідно з опитуваннями, половина росіян вірять у версію путінського режиму про те, що до теракту в Крокус Сіті Холлі причетна Україна. З іншого боку, близький до Кремля філософ Олександр Дугін вказує на можливий «слід Моссада», а телеведуча Катерина Гордон висуває версію про «відповідь Ізраїлю та сіоністського США Росії за її чесну позицію в ООН щодо Палестини». А які підписи приписували ізраїльтянам (або євреям Заходу) в радянські роки?

— Характерно, що Кремль ізраїльська прив’язка не влаштувала, оскільки одразу ж було виявлено «український слід», а невдовзі він залишився єдиним. У цьому названі вами персонажі запропонували добре перевірені часом штампи.

З другої половини 1950-х років на полицях книгарень СРСР почали з’являтися так звані «антисіоністські» видання. Усі ідеологічні постулати подібної літератури можна звести до кількох формул: іудаїзм — найреакційніша релігія, яка служить панівним класам, сіонізм (він же — єврейський буржуазний націоналізм) — найактивніший загін антикомунізму, Ізраїль — форпост імперіалізму та колоніалізму. Окремий підвид являли собою фантазії авторів про союз «українського буржуазного націоналізму» та сіонізму.

Як вірно зазначає політолог, науковий співробітник Центру сучасної історії в Потсдамі Євгенія Лезіна, колективний Захід став метаворогом СРСР після закінчення Другої світової. Головний ворог керував своїми маріонетками, так званими поплічниками: бандерівцями, сіоністами… На думку Москви, основне джерело загрози «єдності радянського народу» завжди приходило ззовні. Тому демонізувався як єврейський, так і український національні рухи, адже обидва народи мали великі діаспори за межами СРСР, а євреї — ще й національну державу.

“В одній упряжці”, Журнал “Перець”, № 12, 1981 рік.

Але що поєднувало сіоністів, бандерівців та інших «лісових братів»? Патронат Вашингтону. Це простежується навіть на рівні ідеологічних карикатур радянського часу з характерними назвами – “В одній упряжці”, “Два чоботи пара”, “Брати-розбійники”.

Практично скрізь «неправильний» єврей та українець — несамостійні постаті, що злилися в екстазі на ґрунті антикомунізму та залежності від Заходу. Ця кремлівська теза про «зовнішнє управління» практично не зазнала змін. Цікаво, що навіть напад ХАМАСу на Ізраїль 7 жовтня минулого року Путін назвав провалом політики США.

Два чоботи пари», журнал «Перець», № 14 1974 рік. Художник С. Герасимчук

До України ж у Кремля залишається цілком особлива претензія, що теж зробила крок із середини минулого століття на початок нинішнього. Прониклива Лезіна згадує у зв’язку з цим написану 1937-го Олександром Корнійчуком пропагандистську п’єсу «Правда», де головний герой — Володимир Ленін — неодноразово повторює: «При єдиній дії пролетарів великоросійських та українських вільна Україна можлива, без такої єдності про неї не може бути мови». Ця фраза була висічена на пам’ятнику Леніну в центрі Києва, який став у грудні 2013-го першою жертвою масового ленінопаду в рамках Євромайдану та декомунізації.

Хай там як, будь-яка спроба Києва побудувати вільну Україну без «єдності з великоросами» викликає у Москві відповідну реакцію, і повномасштабне вторгнення 2022-го — зайвий доказ цього.

Автор: Михайло Гольд

Джерело:  «Нова газета Європа»

Tweet